Чому все так змінилось? Раніше Земля була кругла, а тепер? – обмежена людськими рамками,піддавшись цій грубій силі і думці, перетворилася у куб. шестикутний. Недовершений. Дивний,різкий і незрозумілий. Облитий кров*ю. колись тут були люди. Видно щось у віддзеркаллі. Створити свій світ і вічно там жити. Ні,більш нікого не пускати,бо вічності не буде ніколи. Він вчора дзвонив? – Так,але я його не чула. Він казав щось про те,як… про що він говорив? Ти зрозуміла? – Ні. – не впускай його. Всього не спробуєш,бо не згадаєш,що забув спробувати. Записати думки на папері,перечитати і збожеволіти. Це ти? – Ні.
Дивлюсь у вікно. Там темно,із сусідньої кімнати галасують вечірні новини. Підсумки дня. Вони існують? Хто створює їх? Маленькі павучки заслуговують на життя,великих-бояться. Грає дощ. І що було вчора? Всі знову пішли і цим тебе зрадили. Я не прошу допомоги. Від кого її чекати? Від маленьких павучків? Не можна вбити те, що створене не тобою! Що за слова? Їх можна намалювати. На мене кричали,а я промовчала. Я хочу плакати, але і це у мене забрали. Чого було варто спізнитись на декілька століть? Тоді я була б роботом,не відчувала б нічого. Деяким пощастило:вони спізнились і водночас живуть разом зі мною. В мій час. Краще б я не знала нікого з них. Вони мучають. Як бути далі?
Історія №90292. Вона більше не житиме. Лікарі просто розвели руками. Хтось проти? Тоді доведіть вчинками,а не словами. Де моє тіло? Де моє літо? І чому ці квіти комусь подобаються? Вони такі яскраві і кольори нагадують жовч. Він написав,а що він робив до цього? Хтось знає? Я – ні. Вона померла. СНІД – це не так страшно.
Ніжки роблять перші кроки,ручки тягнуться до неба,очі охоплюють все, що лише можуть охопити. Хіба це може не спіткати кожного з нас протягом всього життя? Що хвилин,кожної секунди. Обірвані думки. Кому потрібен час? Він плаче,а не тече,як прийнято говорити.
Тримаєш за руку спокій,але йдеш не поруч.
Біжать,де нема світла,бо там не видно вчинків,але все ж є життя. Впізнаєш сам себе,махнеш услід рукою і більше не схочеш обертатись. Вузькою долонею створено світ. Хіба риба вміє літати? Можливо,ми з тобою ще живі. Після довгої розлуки я тебе не впізнаю. Я не тварина,просто ти – не Бог. Не Бог?
У когось в куці воля,у когось – геніталії. Звук піаніно і бруд перетворюється в романтику. Можеш це відчути. Ходімо зі мною. Коли остання війна? Попередь. Я зроблю все,щоб вона була помилкою. Осінні думки про сенс,десь прочитала,що поети не мають статі. Мені однаково,хто почав. Мені важливо,хто скаже «game over». І потухне світ………… годі вже. Але ввімкнені лампочки,ніби відкриті рани. Картина виродків – моє фото. Чорно-білі жінки – риби – вони не літають.
Хто зробить мене Богом? – кохання нема,я так і залишусь людиною. Вибач.
- За це не просять пробачення.
- За що?
- За те,що не люблять.

.. Я дивилася у вікно. Вже збиралася спати,але вся тремтіла від того,що хотіла написати щось про тебе. Я не втрималась. Зірвалась з-під теплого ліжка по зошит і ручку.
И потрібні вони були мені? Що тепер написати? Як я сумую за тобою? Знай:сумую безмежно і не витримую такого напруження всередині себе. Сумую так, як сумує пустий аркуш паперу,порожня склянка,непідкурена сигарета ,невипита чашка кави,що охолола..тепер її ніхто не хоче. Колись хотіли,а потім просто забули на столі,бо кудись поспішали..
Що писати? Що постійно думаю про тебе? Я стала жити,як в кіно. Все,що я роблю,здається якимось дивним і неприроднім. Мене видають навіть мої рухи. Я роблю що-небудь,щоб не думати про тебе. Трохи вдається,але це ніщо,порівняно з тим,скільки тебе ще в мені залишається.
Що написати? Як я тепер ненавиджу і гидую всіх ч/з тебе? Так,гидую,бо вони такі недосконалі,порівняно з тобою.
Що писати ще? Про те,що ти як сніг? Він зараз так боляче падає за моїм вікном. Схожий на великі клапті паперу-в ідеалі. Такий гарний,що можна дивитись вічність. Сипле,сипле просто з неба,приносить щастя,захоплення і смуток одночасно. Але,падаючи,розстає,зникає у невідомому напрямку,не лишаюи записки з адресою и контактним номером.. а потім з*являється знову..раптово..двадцять шостого березня.

…. Моє чорне вікно говорило мені «Досить!» воно плакало разом зі мною. Хотіло спинитись,але не могло,бо цього не могла зробити я . нікчема. Я дивилась у нього,а воно-на мене. Різні прийменники,але суть залишилась непорушною. Вона стояла і теж стежила за нами,нічого не підказуючи і даючи повне право вибору.
Я обернулась назад і не побачила своїх військ. Вони жалюгідно втекли чи покорно здались тобі в полон? Скажи. Хоча я не знаю,що з цього краще..
Іноді набридає навіть найулюбленіше. Те,від чого я раніше була не в змозі відірвати погляду,тепер дивиться на мене із зацікавленістю,а мені абсолютно байдуже.
Вже не хочеться цього. Щось перегоріло і згасло всередині. Більше не світиться блиском з очей. Бо сьогодні я п*яна.
Хтось може сказати,що не можна топити горе в вині,і я з ним повністю погоджуся. Бо воно не втопиться. Мені і досі боляче,хоч ти вже і дивишся на мене зацікавлено.
Час від часу буває соромно за скоєне. Мені ж не соромно,що я оголюю плечі і чекаю кохання. Соромно за те, що так досі його і не знайшла. Соромно,що віддаюся його прототипам і не хочу помічати несправжність статевого акту.
Я хочу слухати небо. Нехай воно влітає до голови і розірве мене з середини. Хмаринки-губки вберуть мене в себе і я вічно буду на небі. Дивитись на вас,іноді поливаючи вас слізьми болю,що не можу зараз сміятися разом з вами..

Лікарі просто розвели руками. Сказали,що нічого не можна було зробити,хоча самі навіть не були впевненні в тому,що говорять. Це було видно по їх очам.,що бігали у різні сторони,шукаючи місце,на якому мржна було б зупинити погляд,але чомусь не знаходили.
Її немає,але вона ще могла жити. Могла. Я це відчуваю. Зараз,коли її вже нема,змінилося все.
Від вигляду вулиці,до мо мого власного погляду та голосу. Дивно, та я ніколи не думав,що можна так сумувати за людиною,яку майже не знаєш. Я бачив її вдруге,можливо,втретє. Всього декілька разів. Просто зустрічав її на вулиці. Вона,мабуть,десь працювала..або навчалася. Бо вона мала вигляд більше студентки,аніж жінки,яка має роботу. Вийшовши ввечер,вона поспішала жити. Я знову її зустрів. Вона помітила мене і по очах було видно,що вона також впізнала мою зовнішність,бо вуста,її такі гарні вуста,витягнулись у ледь помітній посмішці. Вона була гарна ззовні. І навіть у свої 18-23 роки в очах мала якийсь дивовижний смуток,чим нагадувала молоду вдову.. Вона сподобалася мені з першого разу,коли я зустрів її в трамваї,на кінцевій зупинці. Тоді вона була одягнена у маленьку чорну сукню,волосся було трохи неакуратно скручене ззаду. Вона поспішала кудись,бо постійно дивилася на телефон,нервово тручи палець об палець.
Мабуть,вона поспішала жити,а лікарі просто розвели руками...
Коли в лікарні запитали,ким я доводжусь їй,я не знав,що відповісти. Адже вонапо суті,не була мені кимось,але й ніким також не була.
Я сказав,що познайомився з нею декілька днів тому,а сьогодні просто проходив повз місце,де це трапилось.
Мене забрали в міліцію,як єдиного свідка. Пізніше відпустили,коли знайшли машину і п*яного в ній вісімнадцятирічного водія.
Минуло вже півроку,але я й досі лякаюсь і обертаюсь на кожен скрежет гальм машин,як в той вечір.. може,там знову вона...
Вона стає перед очима,повна сили та жіночності одночасно. Вжах смуток і бажання жити,якась цікавість і пустота. Що було в її очах після аварії,я не знаю,-лікарі не дозволили зайти в палату,зайшли лише родичі-сестра і батько. А коли я стояв в очікуванні під білими дверями,її вивезли на каталці,покриту білим полотном. Я не бачив востаннє її справжнє обличчя,лише на похороні,ні який я прийшов двома днями пізніше,я побачив її,але вона була несправжньою,її лице було зовсім білим-це був грим,який їй зробили у морзі аби приховати гематоми та синці на обличчі.
Вона була у весільному вбранні,і чомусь мене це потішило.
Було багато квітів.

Знайомство.
Я не пам*ятаю його.
Перший поцілунок.
Їх було декілька з інтервалом приблизно в півроку.
Ти
Лагідний,злий,нестримний,гарячий,холодний,спокійний,дивний і незрозумілий,прозорий,як скло. Втер. Нема тої,для кого ти створений.
Я
Примітивна частина тебе. Твоя тимчасова заміна. Створення повноцінного життя.
Квіти.
Ти подарував їх. Ніби свіжі,ніби незаймані,ніби блакитні і лаково-блискучі.
Запах.
Твій. він свіжий. Прохолодний. З цитрусовим присмаком.
Очі.
Кожного разу різні(це не про колір,чорний залишається завжди).
Губи.
Вони м*які,впевнені,нафарбовані усмішкою. Вселяють довіру.
Ночі.
Довгі без тебе. Але іноді такі чудові,як ті,коли я була маленька. схожі на свободу і ні до чого не зобов*язують. без тебе вони-чорніші.тягнучі.----СМОЛА. мають властивість загусати,зсихаючись на моїх очах. Створені для самотності.
Дзвінки.
Короткі-ні про що. Довгі-ні про що.
Секс.
Палаючий,густий,несамовитий,гучний,раптовий і запланований. Хто створює його? Я чи ти? І кому це більше потрібно? Вологий. Але та вологість не здатна зволожити твої слова і сухість повідомлень.. "Я внормі. До завтра." Добре,що ти написав, бо я вже почала думаи,що ти мене не любиш.
Вологий.
Сльози.
Я не пам*ятаю їх. Вони-як перший поцілунок. Лагідні,злі,нестерпні,невиплакані,дивні і незрозумілі. Прозорі,як скло???
Їх було декілька? чи більше?... Вони-примітивна частина тебе,створення повноцінної реальності.
Ніби свіжі. Прохолодні. З цитрусовим смаком.. Печуть очі,але вони кожного разу різні------- Кольрове намисто.
Вони-ні про що.
Гучні і тихі. Раптові і заплановані. Ком вони потрібні? тобі?-ні..
Вологі. Але не здатні ні на що.
З інтервалом в півроку.