Лікарі просто розвели руками. Сказали,що нічого не можна було зробити,хоча самі навіть не були впевненні в тому,що говорять. Це було видно по їх очам.,що бігали у різні сторони,шукаючи місце,на якому мржна було б зупинити погляд,але чомусь не знаходили.
Її немає,але вона ще могла жити. Могла. Я це відчуваю. Зараз,коли її вже нема,змінилося все.
Від вигляду вулиці,до мо мого власного погляду та голосу. Дивно, та я ніколи не думав,що можна так сумувати за людиною,яку майже не знаєш. Я бачив її вдруге,можливо,втретє. Всього декілька разів. Просто зустрічав її на вулиці. Вона,мабуть,десь працювала..або навчалася. Бо вона мала вигляд більше студентки,аніж жінки,яка має роботу. Вийшовши ввечер,вона поспішала жити. Я знову її зустрів. Вона помітила мене і по очах було видно,що вона також впізнала мою зовнішність,бо вуста,її такі гарні вуста,витягнулись у ледь помітній посмішці. Вона була гарна ззовні. І навіть у свої 18-23 роки в очах мала якийсь дивовижний смуток,чим нагадувала молоду вдову.. Вона сподобалася мені з першого разу,коли я зустрів її в трамваї,на кінцевій зупинці. Тоді вона була одягнена у маленьку чорну сукню,волосся було трохи неакуратно скручене ззаду. Вона поспішала кудись,бо постійно дивилася на телефон,нервово тручи палець об палець.
Мабуть,вона поспішала жити,а лікарі просто розвели руками...
Коли в лікарні запитали,ким я доводжусь їй,я не знав,що відповісти. Адже вонапо суті,не була мені кимось,але й ніким також не була.
Я сказав,що познайомився з нею декілька днів тому,а сьогодні просто проходив повз місце,де це трапилось.
Мене забрали в міліцію,як єдиного свідка. Пізніше відпустили,коли знайшли машину і п*яного в ній вісімнадцятирічного водія.
Минуло вже півроку,але я й досі лякаюсь і обертаюсь на кожен скрежет гальм машин,як в той вечір.. може,там знову вона...
Вона стає перед очима,повна сили та жіночності одночасно. Вжах смуток і бажання жити,якась цікавість і пустота. Що було в її очах після аварії,я не знаю,-лікарі не дозволили зайти в палату,зайшли лише родичі-сестра і батько. А коли я стояв в очікуванні під білими дверями,її вивезли на каталці,покриту білим полотном. Я не бачив востаннє її справжнє обличчя,лише на похороні,ні який я прийшов двома днями пізніше,я побачив її,але вона була несправжньою,її лице було зовсім білим-це був грим,який їй зробили у морзі аби приховати гематоми та синці на обличчі.
Вона була у весільному вбранні,і чомусь мене це потішило.
Було багато квітів.