– Привіт! Ти як?
– Та, мабуть, поки що добре.
– А як діти?
– Чому ти запитуєш мене про це? Ти ж знаєш, що у них все добре.
– Ні, я просто для розмови.
– Тоді і не потрібно запитувати, можеш подивитись сама, вони сплять у своїх кімнатах.
– Але все одно мені хотілося б знати, як доня, як син з невісткою?
– У них все гаразд.
– Так, я розумію. Але мені було цікаво почути це від тебе.
– Гм-м-м…
– Вибач мені. Я, мабуть, розбудила тебе. Ти уже спав?
– Якщо це можливо назвати сном, тоді так. Але від тих пір, як тебе не стало поруч, сон – не сон, сплю, наче заєць під межею, частіше марную час біля комп’ютера, як завжди щось наверстую. Всоте запитую себе: «Чому ти пішла так рано, а не я після тієї злощасної аварії? Ти ж так любила це життя, дітей, мене, рідних…»
– Вибач мені, але так вирішив Господь Бог.
– За що, мила?
– За те, що я бажала обійняти неможливе, але не змогла…
– Ти в цьому не винна.
– Тоді вибач мене за цей візит, приходи до мене один.
– Добре, кохана, я прийду…
…Вранішнє сонце пробивалося крізь занавіски вікна, на вулиці невпинно мело снігом, наче воля Господа була такою, щоб забілити всі чорні плями, що є на землі, які зоставляють люди на ній від своїх вчинків, дій, нерозуміння, зверхності, чванливості. Та все ж потрібно було підійматись і спішити на роботу.
Нашвидкуруч поголившись, зібравшись та попивши каву, спішу на роботу. Попереду робочий день, метушня, цілий ряд проблем… А завтра свято – 8-го Березня – жіночий день…
Пам’ятаю… Потрібно провідати могилку коханої, покласти квіти до узголів’я, поспілкуватись, побути з нею наодинці…

– Ні, – квапливо сказала вона. – Ні!
– Чому?
– Просто так. Пробач. – У її голосі здригнулося каяття. – Ти може подумав... Усе не так.
Він замовк у сум’ятті. Не слова його вразили – голос! Йому передався біль, якого сам ніколи не випробував, навіть не підозрював, що він є. Настільки не підозрював, що, якби поруч стояла не ця наївна, найкраща у світі дівчина, а хтось інший, він посміхнувся б поблажливо.
З її обличчям загравали сірі вуличні тіні.
Андрій рвучко обійняв її худенькі плечі. Вона не пручалася. Вона ніколи не пручалася. Але це була оманна покірність. Так можна погладити, обійняти молоду ялинку, й увесь час почувати в її піддат-ливості колючу пружність хвої.
– Іра ...
Не отримавши відповіді, він нахилився й обережно поцілував дівчину.Її губи жили, немов окремо від думок, розсіяних, вига-даних і далеких.
Вона вивільнилася тим невловимим порухом, яким звільнялася завжди, ані-трохи не збентежена миттю поцілунку, начебто його не було зовсім, – просто підставила щоку теплому вітру.
Андрій стривожився:
“Чому?” – думав у розпачі.
Так було з першої зустрічі, з того вечора в парку, коли він уперше поцілував її, а вона раптом безутішно розплакалася, і це було так щиро, гірко і зненацька, що Андрій не знав, куди дітися від сорому і страху, що злякав, образив почуття вже дорогої і близької йому людини.
Незабаром ті сльози висохли, вона сама взяла його за руку і вони пішли алеями скверу. Навіть розмовляли про щось несуттєве. А коли він боязко поцілував її знову, Ірина слухняно відповіла устами, слабко піддалася його ласкам. Але він не зміг прийняти цієї мовчазної покірності. Найбільше всього хотів, щоб між ними не залишилося й тіні хмаринки, а було лише безоглядне щастя. Все інше видалося йому тоді нечесним і образливим.
У той же вечір, уже у дверях гурто-житку, вона збентежено поцілувала його сама. І це був єдиний спалах до нього, та й то, очевидно, спалах благородності.
– Іра, – сказав він осілим голосом. – Я ж кохаю тебе. Ти будеш сміятися, але коли я бачу вдалині схожу на тебе дівчину, навіть такий, як на тобі одяг, мені стає не по собі. Чуєш, я кохаю тебе.
Страждаючи від незграбності своїх слів, від її мовчазності, він перевів погляд в інший бік. І вона теж, наче читаючи його думки, перевела погляд так само. Потім їхні погляди зустрілися, і обоє полегшено усміхнулися. Він, що йому стало тепліше від її довірливого погляду, вона ...
Він круто повернувся і, розправивши плечі, пішов широким рішучим кроком, начебто на все, рішуче на все йому було наплювати. Щоки палали. Асфальт упевнено розносив тверду луну його кроків...
Андрій важко опустився на лаву пустельного в цю годину скверу. Лаву затінювали дерева. Саме такі затишні куточки він вибирав, коли бував з Ірою, коли не було сили чекати, коли він ще сподівався, що варто міцніше пригорнути її до себе...
Так що ж це таке, зрештою? Він поганий? Начебто ні. Зовсім байдужий їй? На такій же лавці вона якось проговорила в задумі: “Але ж один раз я обіцяла собі, що ніколи більше не буду цілуватися...”. Це пролунало визнанням, але теж нічого не змінило.
Чому? Чому?
Ніщо не викликало в Ірині такого внутрішнього протесту, як спроби Андрія посадити її собі на коліна. Іноді він робив це на зло, користуючись тим, що вона ніколи не виривалася, не шепотіла звичайних дівчачих слів: “Не треба. Відпусти!”. І вартувало йому доторкну-тися до неї своїми устами, чи сказати хоча б одне слово, як вона відразу робила серйозний вигляд.
Довго, напевно, просидів би Андрій так на лавці, мріючи про свою Ірину, якби його не потривожила закохана пара.
Він піднявся і пішов рівним, розміреним кроком уздовж скверу, на тьмяне світло нічного ліхтаря, що пробивався крізь густі зарослі чагарників.
...“Чому? Чому він увесь час думає про мене так погано? Хіба він не бачить, що я його кохаю? – Так думала Ірина, сидячи на м’якому дивані у своїй кімнаті слухаючи музику. – Як підійти до нього? Що йому сказати, щоб він повірив мені? Адже я кохаю його, тільки його одного!
Завтра він знову прийде, і ми будемо гуляти разом з ним по місту, але він мені не захоче сказати головного. Напевно, чекає потрібної години...”

Вийшовши зі скверу, Андрій, не поспі-шаючи, попрямував у бік свого гурто-житку, вийняв сигарети і запальничку з кишені піджака, почав припалювати. Вітер, як на зло, не давав можливості...

Червень 1981 р. – жовтень 2004 р.

Одного серпневого сонячного ранку Андрій, як і раніше домовились, зустрівся з Ірою біля дверей її гуртожитку, і вони разом подалися на облюбоване ними на міському пляжі, біля бурхливої річки, місце.
Прийшовши до річки, Іра постелила на ніжний піщаний берег покривало, поруч з високою вербою і подалі від галасливої юрби. Раптом їй захотілось пити, і вона взяла з сумки пляшку води. Андрій в цей час вийняв сигарети, припалив одну і занурився в читання свіжого детективу.
Іра звернулася до нього:
– Андрійку, ми прийшли сюди для того, щоб відпочивати, а ти одразу за книжку.
В цю мить книжка “вислизнула” із його рук, і вони разом мовчки сіли поруч, дивлячись на бурхливі води ріки. Іра на хвильку глянула в сторону Андрія. Якась сила, більш підвладна, ніж закон тяжіння, сильна, як доля, раптом притягнула її. Всього на один сантиметр їй треба було схилитись, щоби доторкнутись плечем його плеча, і це сталося незалежно від її волі. Вона торкнулася його так легко, як метелик торкається квітки, і тут же відчула зворотній доторк, такий же лег-кий, і такий же ніжний. Від цього доторку по всьому тілу промайнуло тремтіння. Мабуть у цю хвилину їй потрібно було відсунутися, але вона вже не була підвлад-на сама собі. Все, що вона робила, ставало дійсністю, незалежно від її волі, але вона і не піклувалася уже ні про що, захоплена радісним щастям.
Андрій обійняв Іру за талію. Вона чекала цього, чекала, сама не знаючи чому. Губи її пересохли, серце калатало, кров кипіла в ній. Андрій, обіймаючи Іру, поступово і ніжно притулив її до себе все ближче.
Вона тремтливо видихнула і непевним рухом нахилила голову на його груди. Андрій швидко нахилився і їх уста зустрі-лися в палкому поцілунку.
Це, мабуть, кохання, подумала Іра, коли на якусь мить до неї повернулася свідомість. Бо якщо це не кохання, то це дуже погано. Напевно, це могло бути тільки кохання. Вона дуже кохала Андрія.
Руки його обіймали її, а уста притис-кались до її уст. Вона притулилася до нього ще сильніше інстинктним, настро-єним рухом, і раптом, майже вирвавшись з його обіймів, рішуче і закохано охопила руками голову Андрія і поцілувала її. І така сильна, така гостра була радість задоволення, бажання, що в наступну хвилину з тихим стогоном вона розвела руки і упала в його обійми.
Ще тривалий час з їх вуст не впало жодного слова. Двічі він нахилявся і цілував, і кожен раз уста боязко пливли назустріч. Їй не під силу було відірватись від Андрія, а він мовчазно сидів, тримаючи її в обіймах, при цьому спрямував свій погляд на гори за річкою. Він бачив лише світлі промені сонця, які вкривали ліс, плесо і все довкруж. Вони були настільки гарячими, як цей чудовий день, як його кохання.
Ірина тихо запитала:
– Андрію, коли ти мене покохав?
– З першого дня, з тої першої хвилини, як тільки зустрів тебе, Іро! Ще тоді я покохав, і з кожним днем кохаю ще сильні-ше… Я, мабуть, зовсім зійшов з розуму. У мене голова крутиться від щастя…
– Андрію, милий… Я дуже рада цьому…
Він знову притулив її до себе у обійми і довго-довго дивився у її розплющені очі. Тоді вона сама повернулася до нього, і губи їх знову злилися у жаданому поцілунку...

15-20 травня 2006 р.

Доброго Ранку, Добрий День, Добрий Вечір, милостива Пані!
Здрастуйте, тисячу разів здрастуйте, Ваша Величносте!

Не зважаючи на те, що цей лист буде написано в жартівливо-іронічному тоні, всі мої думки і почуття в ньому правдиві і чисті. Вони йдуть з Душі моєї від великої поваги до Вас, моя Пані!
Волею Долі і Волею Випадку цей лист все одно потрапить колись до Вас у руки і тільки до Вас, Ваша Величносте, і коли б він не потрапив, я бажаю Вам світлої радості і теплих сонячних променів – Ранком; плідної, творчої роботи і думки – Вдень; Натхнення, Одкровення, Задово-леності – Ввечері; доброї і спокійної, із блакитними снами – Ночі! Бажаю світла і злагоди з Людьми, добрих спогадів про Друзів і Близьких своїх, а ще дуже хочу, щоб Ви, моя Пані, пам’ятали, що в цьому величезному Світі б’ється серце одиноко-го Дон Кіхота, котрий бореться з вітря-ними млинами, ламаючи собі крила, ламаючи життя, зустрічаючи певне нерозуміння у тих, хто поруч...
Мила моя Подруго, Ваша Величносте, мені і радісно, і страшно, що зустріну Вас. Невже казка може колись повторитись?! Так! Я впевнений, може! Милостива Пані, тільки не ховайте очей під час нашої першої зустрічі! Чуєте! Я чекаю Вас, я проживаю секунди, хвилини, години, що складаються у дні, тижні, у Вічність, у Нескінченність. Ну, коли ж, коли я побачу ваші очі, коли почую вашу мову і ваш теплий подих, від якого стане нестерпно боляче, що от, ще хвилина-друга і Ви поринете у Ніч, у Лету? І страх охоплює мене, страх, що це більше не повто-риться...
Якось я сказав собі, що: “...чим простіше, тим краще...”, а тепер сам не погоджуюся з собою!
Від простоти – порожнеча! Це не народна Мудрість, але – Мудрість!
Просто Любити – Просто не любити...
Просто Вбити – Просто не убити...
Просто Вибачити – Просто не вибачити...
У першому випадку – простіше перше, у другому – друге, а в третьому, навіть не знаю... Адже від перестановки слів не стане ж легше нікому... А може… Для Вас – це, мабуть, абсурд? Слова, слова... Їх стільки протекло…
Пробачте, Ваша Величносте, не рахуйте за настирливість, мучачись – мучу… Так вже виходить, чи правильніше буде сказано – стається, що, уявляючи про нашу зустріч, подумки бачу Вас поряд, ніби слухаю Вас, про себе не встигаю Вам нічого сказати, а Ви не бажаєте, а може, і не встигаєте нічого запитати. Як багато я Вам хочу сказати, якби Ви тільки знали! Так вже сталося, що в житті я пишу вірші, іноді читаю їх Друзям, в них мій Біль, моя Туга, розуміння і нерозуміння Світу і Життя, і Сльози, і Любов...
Чи зумієте Ви зрозуміти мене, моя Пані? Думаю, так... Чи тільки захочете? Тільки не робіть скороспілих висновків, вони такі оманливі, а мені так страшно втратити Вас, ще й не отримавши! Я знаю: “...Треба тільки навчитися чекати, треба бути спо-кійним і впертим, щоб часом від життя отримувати скупі телеграми радості...”
А якщо у твою хату не постукає дзьобком поштовий голуб?!
Скільки разів рвалося серце з висоти вниз, скільки разів задавав собі питання – навіщо живу? Зла намагаюся не робити, а добра – чи багато? Хто підійметься і пустить кулю собі в чоло, коли мене не стане, вважаючи своє Життя без Мого бездумним? Ніхто! Та й навіщо?! Як, якими словами випросити у Вас Зустріч? Як, якими словами пояснити Вам, як нестерпно боляче без Вас? Як пояснити Вам, Ваша Високосте, що, пануючи над моїм тілом, моєю душею і думками, скоряєте його і що стаю я Людиною, а мені хочеться стати таким маленьким, щоб змогти уміститися десь на міцній долоні, прислухатися до подиху вітру, до Ваших слів і більше нічого не треба, але відразу шмагаю себе батогом.
– Свобода вище за все!!!
На цьому буду закінчувати свої роздуми…
Хай береже Вас Господь Бог!
Уста Ваші цілую, руки Ваші цілую, очі Ваші цілую, цілую кожну клітинку Вашого прекрасного тіла, яке я можу собі уявити...
До зустрічі, Дорога моя Пані!

З повагою, ваш Дон Кіхот!

21 липня 2006 р.

1
Ясний червневий ранок...
Але до полудня стає спекотно. Небо втрачає блакить. Задушливі випари трав і сухий стрекіт комах у нерухомому повітрі. Немов вимерли вулиці. Насуваєть-ся та кучерявенька білясто-сіра хмарина, і повільно росте на обрії за рікою і лісом – люди кажуть: “Бути грозі!”
...І правда. Звідкілясь налітає та під-німає стовп пилу різкий порив вітру. Оживають тополі, берези – хиляться до землі і тривожно шумлять листям. Не то танцює, не то рветься кудись втікати нехитра домашня білизна, що сохне на мотузці.
...Перші краплі дощу великі, але рідкі. Може бути, пронесе стороною? Куди там! Злива! Справді злива вже гуляє по дахах, по городах, по намоклій гладі річки, по полю – із блискавицями, громом, з струмками, які біжать уздовж дороги, – наповнюючи усьо-го мене відчуттям якогось щиросердеч-ного полегшення і почуттям замилування і благоговіння перед величним явищем.
“Святий Боже!” – шепочу я, чомусь усміхаючись, і хрещуся, дивлячись у гуркіт-ливе небо; і йду під дощем, йду босими ногами по теплих калюжах, по мокрій шовковистій траві назустріч народженій на півнеба веселці...
Вечір тихий і лагідний.
Захід чистий і повільний.
Дихається вільно і легко.
Як добре!
І як щемливо-жалісно, як шкода непов-торності цього дня, цього вечора! А може, це просто неусвідомлене почуття на мить знайденого щастя єднання з Природою?
На сході запалилася самотня зірка.
День згасає...

2
По суті, так само пишуться вірші. Щоб блискавка-думка з’явилася у світ, пролилася живим словом і розцвіла непов-торною квіткою завершеного добутку – душа поета має стомитися, дозріти, дорости, працею своєю заслужити і стати, нарешті, провідником між Небом і землею.
Розстріляйте хмару – і не пройде дощ на стражденні, розпечені від спеки поля. Але і затяжні дощі не принесуть їм радості, перетворивши їх в сірі і безликі...
Хто б ти не був: Творець Всесвіту чи “піїт місцевого значення” – закон для усіх один. Спробуйте позбавити поета необхідної щиросердечної самоти, чи не дайте йому можливість писати, чи позбавте його відпочинку, перетворивши процес творчості в підневільну працю добування елементарних засобів існування – і ви уб’єте його!..

3
Червень - місяць гроз...
І я вірю, що завтра знову буде ясний тихий ранок; але до полудня небо позбу-деться блакиті, із-за далекого лісу знову з’являться білясто-сірі хмари, і все навколо застигне в томливому чеканні нової грози...

6 червня 2006 р.