– Ні, – квапливо сказала вона. – Ні!
– Чому?
– Просто так. Пробач. – У її голосі здригнулося каяття. – Ти може подумав... Усе не так.
Він замовк у сум’ятті. Не слова його вразили – голос! Йому передався біль, якого сам ніколи не випробував, навіть не підозрював, що він є. Настільки не підозрював, що, якби поруч стояла не ця наївна, найкраща у світі дівчина, а хтось інший, він посміхнувся б поблажливо.
З її обличчям загравали сірі вуличні тіні.
Андрій рвучко обійняв її худенькі плечі. Вона не пручалася. Вона ніколи не пручалася. Але це була оманна покірність. Так можна погладити, обійняти молоду ялинку, й увесь час почувати в її піддат-ливості колючу пружність хвої.
– Іра ...
Не отримавши відповіді, він нахилився й обережно поцілував дівчину.Її губи жили, немов окремо від думок, розсіяних, вига-даних і далеких.
Вона вивільнилася тим невловимим порухом, яким звільнялася завжди, ані-трохи не збентежена миттю поцілунку, начебто його не було зовсім, – просто підставила щоку теплому вітру.
Андрій стривожився:
“Чому?” – думав у розпачі.
Так було з першої зустрічі, з того вечора в парку, коли він уперше поцілував її, а вона раптом безутішно розплакалася, і це було так щиро, гірко і зненацька, що Андрій не знав, куди дітися від сорому і страху, що злякав, образив почуття вже дорогої і близької йому людини.
Незабаром ті сльози висохли, вона сама взяла його за руку і вони пішли алеями скверу. Навіть розмовляли про щось несуттєве. А коли він боязко поцілував її знову, Ірина слухняно відповіла устами, слабко піддалася його ласкам. Але він не зміг прийняти цієї мовчазної покірності. Найбільше всього хотів, щоб між ними не залишилося й тіні хмаринки, а було лише безоглядне щастя. Все інше видалося йому тоді нечесним і образливим.
У той же вечір, уже у дверях гурто-житку, вона збентежено поцілувала його сама. І це був єдиний спалах до нього, та й то, очевидно, спалах благородності.
– Іра, – сказав він осілим голосом. – Я ж кохаю тебе. Ти будеш сміятися, але коли я бачу вдалині схожу на тебе дівчину, навіть такий, як на тобі одяг, мені стає не по собі. Чуєш, я кохаю тебе.
Страждаючи від незграбності своїх слів, від її мовчазності, він перевів погляд в інший бік. І вона теж, наче читаючи його думки, перевела погляд так само. Потім їхні погляди зустрілися, і обоє полегшено усміхнулися. Він, що йому стало тепліше від її довірливого погляду, вона ...
Він круто повернувся і, розправивши плечі, пішов широким рішучим кроком, начебто на все, рішуче на все йому було наплювати. Щоки палали. Асфальт упевнено розносив тверду луну його кроків...
Андрій важко опустився на лаву пустельного в цю годину скверу. Лаву затінювали дерева. Саме такі затишні куточки він вибирав, коли бував з Ірою, коли не було сили чекати, коли він ще сподівався, що варто міцніше пригорнути її до себе...
Так що ж це таке, зрештою? Він поганий? Начебто ні. Зовсім байдужий їй? На такій же лавці вона якось проговорила в задумі: “Але ж один раз я обіцяла собі, що ніколи більше не буду цілуватися...”. Це пролунало визнанням, але теж нічого не змінило.
Чому? Чому?
Ніщо не викликало в Ірині такого внутрішнього протесту, як спроби Андрія посадити її собі на коліна. Іноді він робив це на зло, користуючись тим, що вона ніколи не виривалася, не шепотіла звичайних дівчачих слів: “Не треба. Відпусти!”. І вартувало йому доторкну-тися до неї своїми устами, чи сказати хоча б одне слово, як вона відразу робила серйозний вигляд.
Довго, напевно, просидів би Андрій так на лавці, мріючи про свою Ірину, якби його не потривожила закохана пара.
Він піднявся і пішов рівним, розміреним кроком уздовж скверу, на тьмяне світло нічного ліхтаря, що пробивався крізь густі зарослі чагарників.
...“Чому? Чому він увесь час думає про мене так погано? Хіба він не бачить, що я його кохаю? – Так думала Ірина, сидячи на м’якому дивані у своїй кімнаті слухаючи музику. – Як підійти до нього? Що йому сказати, щоб він повірив мені? Адже я кохаю його, тільки його одного!
Завтра він знову прийде, і ми будемо гуляти разом з ним по місту, але він мені не захоче сказати головного. Напевно, чекає потрібної години...”

Вийшовши зі скверу, Андрій, не поспі-шаючи, попрямував у бік свого гурто-житку, вийняв сигарети і запальничку з кишені піджака, почав припалювати. Вітер, як на зло, не давав можливості...

Червень 1981 р. – жовтень 2004 р.