Доброго Ранку, Добрий День, Добрий Вечір, милостива Пані!
Здрастуйте, тисячу разів здрастуйте, Ваша Величносте!

Не зважаючи на те, що цей лист буде написано в жартівливо-іронічному тоні, всі мої думки і почуття в ньому правдиві і чисті. Вони йдуть з Душі моєї від великої поваги до Вас, моя Пані!
Волею Долі і Волею Випадку цей лист все одно потрапить колись до Вас у руки і тільки до Вас, Ваша Величносте, і коли б він не потрапив, я бажаю Вам світлої радості і теплих сонячних променів – Ранком; плідної, творчої роботи і думки – Вдень; Натхнення, Одкровення, Задово-леності – Ввечері; доброї і спокійної, із блакитними снами – Ночі! Бажаю світла і злагоди з Людьми, добрих спогадів про Друзів і Близьких своїх, а ще дуже хочу, щоб Ви, моя Пані, пам’ятали, що в цьому величезному Світі б’ється серце одиноко-го Дон Кіхота, котрий бореться з вітря-ними млинами, ламаючи собі крила, ламаючи життя, зустрічаючи певне нерозуміння у тих, хто поруч...
Мила моя Подруго, Ваша Величносте, мені і радісно, і страшно, що зустріну Вас. Невже казка може колись повторитись?! Так! Я впевнений, може! Милостива Пані, тільки не ховайте очей під час нашої першої зустрічі! Чуєте! Я чекаю Вас, я проживаю секунди, хвилини, години, що складаються у дні, тижні, у Вічність, у Нескінченність. Ну, коли ж, коли я побачу ваші очі, коли почую вашу мову і ваш теплий подих, від якого стане нестерпно боляче, що от, ще хвилина-друга і Ви поринете у Ніч, у Лету? І страх охоплює мене, страх, що це більше не повто-риться...
Якось я сказав собі, що: “...чим простіше, тим краще...”, а тепер сам не погоджуюся з собою!
Від простоти – порожнеча! Це не народна Мудрість, але – Мудрість!
Просто Любити – Просто не любити...
Просто Вбити – Просто не убити...
Просто Вибачити – Просто не вибачити...
У першому випадку – простіше перше, у другому – друге, а в третьому, навіть не знаю... Адже від перестановки слів не стане ж легше нікому... А може… Для Вас – це, мабуть, абсурд? Слова, слова... Їх стільки протекло…
Пробачте, Ваша Величносте, не рахуйте за настирливість, мучачись – мучу… Так вже виходить, чи правильніше буде сказано – стається, що, уявляючи про нашу зустріч, подумки бачу Вас поряд, ніби слухаю Вас, про себе не встигаю Вам нічого сказати, а Ви не бажаєте, а може, і не встигаєте нічого запитати. Як багато я Вам хочу сказати, якби Ви тільки знали! Так вже сталося, що в житті я пишу вірші, іноді читаю їх Друзям, в них мій Біль, моя Туга, розуміння і нерозуміння Світу і Життя, і Сльози, і Любов...
Чи зумієте Ви зрозуміти мене, моя Пані? Думаю, так... Чи тільки захочете? Тільки не робіть скороспілих висновків, вони такі оманливі, а мені так страшно втратити Вас, ще й не отримавши! Я знаю: “...Треба тільки навчитися чекати, треба бути спо-кійним і впертим, щоб часом від життя отримувати скупі телеграми радості...”
А якщо у твою хату не постукає дзьобком поштовий голуб?!
Скільки разів рвалося серце з висоти вниз, скільки разів задавав собі питання – навіщо живу? Зла намагаюся не робити, а добра – чи багато? Хто підійметься і пустить кулю собі в чоло, коли мене не стане, вважаючи своє Життя без Мого бездумним? Ніхто! Та й навіщо?! Як, якими словами випросити у Вас Зустріч? Як, якими словами пояснити Вам, як нестерпно боляче без Вас? Як пояснити Вам, Ваша Високосте, що, пануючи над моїм тілом, моєю душею і думками, скоряєте його і що стаю я Людиною, а мені хочеться стати таким маленьким, щоб змогти уміститися десь на міцній долоні, прислухатися до подиху вітру, до Ваших слів і більше нічого не треба, але відразу шмагаю себе батогом.
– Свобода вище за все!!!
На цьому буду закінчувати свої роздуми…
Хай береже Вас Господь Бог!
Уста Ваші цілую, руки Ваші цілую, очі Ваші цілую, цілую кожну клітинку Вашого прекрасного тіла, яке я можу собі уявити...
До зустрічі, Дорога моя Пані!

З повагою, ваш Дон Кіхот!

21 липня 2006 р.