– Привіт! Ти як?
– Та, мабуть, поки що добре.
– А як діти?
– Чому ти запитуєш мене про це? Ти ж знаєш, що у них все добре.
– Ні, я просто для розмови.
– Тоді і не потрібно запитувати, можеш подивитись сама, вони сплять у своїх кімнатах.
– Але все одно мені хотілося б знати, як доня, як син з невісткою?
– У них все гаразд.
– Так, я розумію. Але мені було цікаво почути це від тебе.
– Гм-м-м…
– Вибач мені. Я, мабуть, розбудила тебе. Ти уже спав?
– Якщо це можливо назвати сном, тоді так. Але від тих пір, як тебе не стало поруч, сон – не сон, сплю, наче заєць під межею, частіше марную час біля комп’ютера, як завжди щось наверстую. Всоте запитую себе: «Чому ти пішла так рано, а не я після тієї злощасної аварії? Ти ж так любила це життя, дітей, мене, рідних…»
– Вибач мені, але так вирішив Господь Бог.
– За що, мила?
– За те, що я бажала обійняти неможливе, але не змогла…
– Ти в цьому не винна.
– Тоді вибач мене за цей візит, приходи до мене один.
– Добре, кохана, я прийду…
…Вранішнє сонце пробивалося крізь занавіски вікна, на вулиці невпинно мело снігом, наче воля Господа була такою, щоб забілити всі чорні плями, що є на землі, які зоставляють люди на ній від своїх вчинків, дій, нерозуміння, зверхності, чванливості. Та все ж потрібно було підійматись і спішити на роботу.
Нашвидкуруч поголившись, зібравшись та попивши каву, спішу на роботу. Попереду робочий день, метушня, цілий ряд проблем… А завтра свято – 8-го Березня – жіночий день…
Пам’ятаю… Потрібно провідати могилку коханої, покласти квіти до узголів’я, поспілкуватись, побути з нею наодинці…