Мене покинув ти і знову
З собою я веду розмову:
- Тобі, напевно, добре там.
А як же було тоді нам?

Стрясаю з голови корону.
Піснями розважа ворона…
Всю ніч не спала – ревнувала
І через вікна виглядала.

Та я тебе, мій принце, так
Ні за що не пущý, ніяк!
Суперників я не потéрплю!
(Стискаю кулачки, аж терпнуть.)

Без жалю вирву хвіст і гриву.
Нехай же знає¸ я – ревнива!!!
Відіб"ю роги і копита!
Жаль ємність до кінця допита..

Та що за гомін, чия тінь?
Це ти і мій суперник – КІНЬ :)

Я не пробачила! Не мрій..
Ховаю погляд поміж вій.
Зустрілись. Ніби й рада. Рада?..
А в пам'яті лиш: зрада… зрада…

В моїх очах щасливий сміх.
Якби у душу глянуть зміг!
Ти кажеш, там лише принада -
Мені відлунням: зрада…. Зрада…

Шепочеш ніжно ти, що я
Така ж прекрасна, як зоря.
Така ж далека вмить я стала –
Бо зраду я не вибачала.

Не подарую… Краще йди.
І не шукай мої сліди.
Померкла наді мною влада -
Стоїть між нами зрада… зрада...

Прости мене, бо я згрішила…
Я долю нашу знов кляла.
Ця тиха ніч мені немила –
Образа в серці розцвіла.

Я знов одна, а ти - із нею.
Я знов чекаю, ти – мовчиш.
Сльозами постіль я застелю,
А ти, напевно, з нею спиш.

Себе примушу розлюбити!
Вже ранок згáшує свічу.
Бо скільки ще тебе ділити?
Ти подзвонив і я - лечу…

Знову падає дощ за вікном.
Він шепочеться тихо із листям.
Біль змішався з солодким вином,
А у грудях занадто щось тисне…

Ця надмірна туга… Пустота…
Звідки це? Мов закінчилось літо.
Вітер зимно цілує уста,
А для болю не вистачить світу.

Ніби в сні тихо плаче струна,
Листя падає сумно на землю.
Залишаюся знову одна…
Ще надіюся… Може даремно?..

Скажи, як можу я забути?
Із серця вирвати любов?
Не можу я… Не може бути…
Ім'я шепочу знов і знов.

Чому? Чому? - питаю в долі, -
За що караєш так мене?
Немає більше сили волі.
Не можу не любити, не…

Мої думки, любов і сльози, -
Коханий мій, усе – тобі!
Невже це пережить я в змозі?
І як пробачити собі?

Тебе в моїм житті немає,
Лиш в серці, там, де квітне біль.
Ще зболена душа страждає –
Ти сиплеш спогадом звідтіль…
20.10.06

Ось і настав той час розлуки,
Журба в убранні наготи.
Сумуй, страждай, вмирай з розпуки, -
Не зміг ти щастя зберегти.

Як ми прощались на пероні,
В останнє сумно подививсь.
"Прощай, кохана моя, зоре!" –
Й сльозами дрібними заливсь.

В твоїх очах блукає горе,
До болю стиснуті уста.
Рікою сльози – ціле море...
Пробачиш... Знаю... Пустота.

І поїзд мчав крізь ніч сурову –
Мене поніс в далеку путь.
Шепочу тихо знову й знову:
"Пробач, коханий, і забудь!"...

Зайшла у гості подумки до тебе
Хотіла запитати: як життя?
Ти не забув ще ті плакучі верби,
Що пильнували наші почуття?

Ті верби… Знаєш… Вже посохли…
Їх порубали й вивезли дрова.
На місці їх дуби порослі,
Оберігатимуть чужі слова.

Я… Так, лиш на хвилинку прилетіла –
Загляну в твóї очі і – вперед,
Бо довго не живе душа без тіла…
На місці квітів виріс очерет.

Питаєш, як це я живу без тебе?
Чому літаю до сих пір у снах?
Понині відповідь шукаю в небі:
Як віднайти тебе в чужих світах?

Душі торкнувся - кришталевої струни –
Розлилась піснею в міцних обіймах…
Ти тільки на півслові не спини…
І вилитись дай їй – смутнíй і вільній.

Хай все стікає і згорить в сльозі,
Скипиться до останньої краплини.
І спопелиться хай тугА в тузІ.
І може вже тоді…. Навіки згине?!

Ти тільки… Чуєш? Тільки не спини…
Нехай біда ридає… Це – востаннє…
І вільно вже по килиму весни
Ступатиму… Назустріч – сонце раннє…

Я ув’язнила мрію тут колись,
А вікна навхрест спомином забила.
Навіки жаль в кімнаті залишивсь
За тим, кого я понад все любила…

Тут рвуться голоси, що з темноти
П'ють спокій до останньої краплини.
Я падаю в обійми самоти –
Напевно, це – в мені уже не згине.

Тут, наодинці спогадів і ран,
У стінах, що ввібрали біль і смуток,
Всотали сліз юнацьких океан –
Молитва болю в них ще не забута.

Я чекати могла б тебе
Довго-довго і вірно-вірно!
Ніч безсонною хай буде
Рік і два… Все життя незмірне.

Хай листочки в календарі
Облітають, як листя в гáю.
Тільки б знати, що все тобі
Це потрібно… Тебе кохаю…

Я могла б за тобою йти
По гущавинах, перелазах.
І пісками, що без доріг,
Через гори, хай зіб’юсь з ніг,
Де і чорт не бував ні разу.

Усе, без дорікань, пройду,
Подолаю всі перешкоди.
Тільки б знати: те, що люблю –
Недарма! Не зрадиш ніколи.

Я віддала б за тебе все,
Що було вже у мене й буде…
Я б прийняла на себе й ТЕ,
Найстрашніше в житті – до згуби.

Дарувала б тобі життя –
Кожен день, кожну мить щасливу.
Тільки б знати: любов моя -
Так потрібна тобі й важлива!

Кохання й Ненависть – як дві сестри, дві влади,
Що вперто борються за першість на Землі…
А ще підступниця між ними третя – Зрада,
Коханню створює проблеми чималі…

Навіщось Душам іспити важкі складають,
Інтриги в'є лукава Зрада раз у раз.
Закохані серця чомусь перевіряють.
Вальсує з Боязню в переживанні Час.

І ніби Ненависть любов перемагає.
І тануть в грудях найніжніші почуття…
Страждаючи, Душа немовби помирає…
Ти думаєш, що вже немає вороття...

Та як би всі вони Кохання не гнобили,
Воно живе, черпаючи в Довіри сил.
Щасливі ті із нас, котрі хоч раз любили,
Перетворивши Ненависть і Зраду в пил.

СкорИвся День вечірньому Спокóю,
Зайшов тихенько в графство Темноти.
Усе заснуло, окрім нас з тобою.
Усі підвладні Ночі. Я і ти

Милуємося блиском неба – в зорях
Ми губимо земну боязнь, страхи.
Розсіємо минулий біль по горах,
Очищуєм, колись сумні, думки.

Сьогодні вперше, через стільки часу,
Ми розуміємо усе без слів.
Переродилось все і Долю нашу
Змінити містер Випадок посмів.

А Ніч – царівна творить власну казку,
Голублячи, ховає під крилом.
Беру в дарунок, неначе скарб, я ласку,
Наповнююсь чарівним, тихим сном.

Я не зламаюсь! Проти волі
Твоєї гордо я піду!
Не скаржусь, не прошу у долі
Шляху легкого… Я - знайду!
Сама знайду дорогу певну,
Крізь терни й гнів, та до зірок
Я йтиму впевнено і ревно –
Собі далá такий зарок.

У свій вінок кохання
Вплітаєш трунок, помсту,
Бо тиша – на благання –
Хоч вий, кидайся з мосту.

З любові – ненавúдиш?
Не луснеш ти у злобі?
На двох стільцях не всидиш –
Я не розтану в тобі.

Це нéнависть з кохання…
На жаль, таке буває…
Кажу тобі востаннє,
Що почуттів НЕМАЄ!

Пройшло… Та котиться луною:
Уже пройшло... Чи перейшло?...
Душа дзвенить, чомусь струною
Що б'ється дзвінко враз, як шкло….

Навіщо подих душить злива
Прогірклих сліз?.. Надмірний біль
Не відпускає… Неможливо –
Це рани роз'їдає сіль.

Ні, не пройшло… І не покине -
Заснуло так, лише на мить…
Як вирвати? – Ніяк не згине…
Чи я навчусь без тебе жить?!?

Небо сяє над землею
В зорянім убрáнні,
Сон летить над усією
Тишею в коханні.

Вже дріма трава пахуча
І дерева свої віти
Похилили в сні, і кручі
Стихли – снять, неначе діти.

Дума з думкою снувала
Й колихалась, засинала.
Ніби хочуть зазирнути,
Зорі в душу і... заснути.

Нічка тиха і чарівна...
Незмірéнне небо сяє.
Нічка чарами царівни –
Все у сні заколихає…

Твій погляд м’яко поринав у серце,
Слова кохання сколихнули тишу.
Ридали душі в тон мінорних терцій…
Твою любов я в пам'яті залишу.

Порозсівала я пісні по горах,
Вони зійшли чудовими квітками,
А сльози вилились у чисте море…
Заплаче небо щирими дощами.

Я назавжди прощалася з тобою…
Те почуття живе - не вмерло досі…
А може ще зійде воно весною –
Кохання те, що ми забуть не в змозі?..

Витала Пісня по світах,
Шукала вірної душі,
Літала, ніби вільний птах,
Та закохалася в дощі.

А дощ росив і наповнЯв,
Її коханням напував.
Він підносив і окриляв -
Найбільше щастя дарував.

Зрадливий дощ - невірний був...
Кохав він Осінь і Весну.
Щасливу Пісню він забув –
Немов прокинулась од сну.

І понеслась та Пісня в світ
Тужлива, сіючи журу,
Зринала із вербових віт,
Ховалась в юному бору.

Повертаюся з віддалених доріг,
Серцем лину знов до отчої я хати.
Лиш тоді, як вже переступлю поріг,
З радістю мене зустріне Мати.

Сльози на очах Твоїх зітру,
Висушу губами, поцілунком ніжним.
Зустрічай, Матусю, донечку свою
Щирим серцем, вірним, рідним.

Доторкнусь губами я до рук Твоїх.
Ти прости мене, що я живу далеко…
Там Твоя любов мені за оберіг!
Кожен раз додому лину, мов лелека.
04.01.07

З чорного неба знов капали зорі,
Плила по ньому небесна ріка.
Я придивлялась і бачила твої
Очі кохані… Без них – пустота…

Серце не знає і не розуміє,
Що не повернеш назад вже літа…
Досі кохає, забути не вміє –
Те почуття ще у ньому вита.

Поцілунком торкнулася хвиля,
Обпекла загадковим бажанням.
Ти у снах повертаєшся, милий,
Ніжним спомином в нашім коханні.

Море ніжності, слів, поцілунків…
Серце згадкою знов завесніло.
Заглядаю у світ подарунків
Тих, що душу колись відігріли.

І за все лиш "спасибі" сказала –
Попрощатись не стало вже сили.
За кохання – кохання віддала.
Ти простив – я самотність допила…

Стікає свічка, плаче у долонях –
Це доля воском наповняє душу.
Холодний іній погуляв по скронях…
Хтось наказав собі: "Забути мушу"…

Колишню пісню знов шепоче вітер,
Та губляться слова в сумному лісі…
У серці запеклося кілька літер…
Десь журавель курличе сумно в висі…

Я можу всім кричати, що пройшло,
Минуло давнє і старе кіно.
Обманювать, що не болить,
Що серце мертвим сном вже спить.

Сміятимусь на світ з усіх невдач,
Я гратиму ще краще, як циркач.
Прикрию душу маскою,
Життя змалюю казкою…

Хвалитимусь я потім на весь світ,
Що проживу без тебе й сотню літ.
Насправді – так болить душа –
Сказать, не вистачить вірша…

Замітають сніги почуття,
А у серці лютують морози.
Ти пішов і нема вороття.
Це злітають сніжинками сльози.
Подивлюсь крізь вуаль снігову
На сліди, що у серці залишив
Я без тебе загину, помру –
І свій біль заметіллю колишу.

П-в:
Залишись… Зупинись… Не іди…
Замітають сніги вже сліди.
Як дорогу до тебе знайти?
Зупинись…. Не іди… Не іди…

Перший сніг… Перший сніг за вікном,
Як моє недозріле кохання…
Ти лишився моїм сніжним сном.
Я застигла у вічнім чеканні.

Ця зустріч наша – зрада й гріх -
Ми бачитися не повинні...
Чому ж, коханий, ти не зміг?..
Хоча у цьому двоє винні…

А я кохала так тебе
І серце у вогні згорало.
Куди ж кохання це веде?
Не знаю я… Тоді не знала…

Чому ж не вірив, що любов
Моя всесильна до безтями?
Ти молиш повернутись знов…
О, Боже… Що ти робиш з нами?

Мій розум каже: "Відпусти,
Бо він твоїм уже не буде!"
Чому ж у серці тільки Ти,
А образ слідує повсюди?

Від мене ти до неї йдеш
В її обіймах утопаєш…
Чому вертаєшся ти все ж?…
За що отак мене караєш?
14.03.95

Кому життя таке потрібне,
Як ув'язнили в клітку срібну?
Усе, що хочеш – на… бери!
Чому ж бо просиш: "Відпусти!"

Всього доволі, все ти маєш,
Чому ж так сумно поглядаєш?
І рвешся ти на волю знов,
Хоча й приймаєш ту любов…

Площа Севільє, що перед цирком
Знатні дами, офіцери є…
Глянуть хочуть, як биковим риком
Ескамільйо славоньки доб'є…

На кінець, уже з Кармен під руку
Він спускається під шквал вітань,
У Хозе в очах надмірну муку
Кожен бачив: смерть то – без вагань…

Та Кармен не бачила страждання,
Думала, що тут Хозе нема…
І тому, без всякого вагання
Вийшла, бо не труситься вона.

Входить дон Хозе, весь у лахмітті –
Він не пара зоряній красі.
Молить про кохання в довголітті.
В неї тільки ненависть… Мерсі…

Перстень в ярості вона знімає,
Що колись подарував він їй…
І прямісінько в лице жбурляє.
Він – не пара… Світ зійшовся в ній…

І на мить, як Ескамільйо всі вітають,
Він до решти з розуму зійшов,
Їй кинджалом в серце ударяє.
В те, що відповіді не знайшов.

Всі несамовитий крик почули:
"Я свою кохану, любу вбив!
Вбийте і мене… Вона заснула…
Понад все ЇЇ в життю любив…"

Ніби тінь – він бачить дві фігури…
"Тут кубло контрабандистів – ось".
Вчув той голос… А Хозе за сурми.
"Стій, це Мікаела…" Чи здалось?

Ескамільйо на цей шум надходить –
(Це суперник головний його… )
Поєдинок. Недарма він бродить…
І Хозе ножа дістав свого.

Та якби Кармен не надлетіла
І не заслонила вмить його,
То Хозе б убив того дебіла –
Лютого суперника свого.

Вже тореадор цілує руки,
Палко просить всіх на бій з биком.
Прирече, мабуть, бика на муки,
З ним розправиться, немов з жуком.

"А хто любить – сам прийде поглянуть", -
Крикнув в сторону циганки він.
Вбив б Хозе, та не дають, а тягнуть,
То й тому залишив все без змін.

Тут виходить Мікаела люба
Та, що нареченою булá…
"Ця Кармен для тебе, милий, – згуба!
Долю всю тобі вона змела…

Вдома матінка твоя старенька
При смерті лежить і жде тебе…
Це ж кровиночка твоя рідненька…
Не простиш колись за це себе…

Він мовчав, та не зронив і слова
Досі та Кармен - його любов…
Ломить Мікаелина розмова..
До Кармен: "Зустрінемося знов".

Та, циганка не відповідає,
Не зверта уваги на слова.
Цмок лиш Ескамільйо посилає
Цей юнак – любов її нова.

У далеких горах відпочити
Тут контрабандисти стали в ніч,
А Дівчата будуть ворожити
Картами при світлі зір та свіч.

Падають Кармен лиш чорні карти –
Хтось помре вже скоро – явний знак…
Не зверта вона на подруг, жарти…
По душі розлився аміак…

А Хозе стає на край обриву.
Він думками збуджував журу…
За горою матір свою сиву
Він згадав… покинув дорогý.

Кляте ремесло пече! Без вістів..
А Кармен? Замість кохання злить…
І кокетування, звук моністів…
Зраду він ніколи не простить…

Вже не поряд… перед кожним стічним
Все танцює, пристрастю горить,
Не вклоняється перед одвічним –
Вже не ним душа її болить…

Та його ж признають дезертиром,
Як не піде зараз – буде стид...
На порозі зіштовхнувсь з Цунігом
Ой, насмішкуватий в нього вид.

Він давно хотів Кармен украсти,
Бо любив її понад усе…
Не гадав чекати тут напасти –
Що Хозе шаблюкою кусне.

Той Хозе вже втратив давно розсуд
Чéрез цúганку, що як зоря,
Він убив суперника і посуд
Весь розбитий… Сум, журба гуля.

Зараз вже тюрми їм не уникнуть…
"Ні! Тепер – то воля і любов! "
В горах заховаються і зникнуть,
Не повернуться ніколи знов!

Так Кармен його уговорила,
Щоб з контрабандистами тікать.
В гори тільки з ним! Його любила.
Там ніхто не буде їх шукать…

Ось таверна Лільяса в Севільї
Шумно, весело – все, як завжди.
А Кармен вдихає в груди вільні
І повторює: "Він прийде – жди!"

Эскамільйо біля неї поряд,
Та його не бачить почуттів
І очей, які коханням зорять.
Їй все рівно, що то він хотів…

Був тореро дуже знаменитий.
Він надій не губить на любов,
Та вона не хоче й говорити –
Лиш Хозе побачить мріє знов…

В тій таверні збір контрабандистів.
Дещо тут зібрались обсудить…
Багато в кожного є хистів,
Всі шепочуться, як джміль гудить…

Вже вони і їй запропонують
"Вигідну роботу" на селі,
Але згоди на цей раз не чують…
Гроші пропонують немалі…

Вже й таверну скоро зачиняють,
А вона біля вікна… сумна…
Та зажди, ось двері відкривають…
Враз до нього кинулась вона.

І куди ж той смуток вмить подівся?
Вже співає і танцює в такт…
Зчувши звук горна вже був підвівся,
Та вона не відпускá ніяк…

Як ти можеш дівчину покинуть
В цю безумну і вогненну мить?
Хай вони із своїм горном згинуть!!!
Бо любові їм не зупинить!

Бідний той Хозе про неї мріє…
Як же Мікаела і любов?
І чому уже вона не гріє?
І чому не грає в жилах кров?

Вже пішла, а він думки карає,
Проклинає циганки красу.
Та здаються губи її раєм,
Розплести би чорную косу…

Ті бажання душу розпалили,
Та коли ж це шум на площі й крик:
Ой, біда! Кармен подругу вбила!
І по площі вже понісся рик.

Капітан сказав її спіймати,
Наглядач будé – сержант Хозе!
У в’язницю треба закувати!
І не слухать, що вона верзе…

Та Кармен так пристрасно шепоче
Про любов сержанту і жагу…
Знає про що мріє він і хоче…
"Відпусти мене, тебе прошу!!!

Ми зустрінемося у таверні.
Там для тебе все, там я – твоя!
Я чекатиму у час вечірній."
Й розчинилась в натовпі "зоря".

Пристрастю його зачарувала…
Одурманений стояв Хозе.
– Де вона й куди пропала? –
Він незрозуміле щось верзе…

Полудень. Високо сонце в небі.
Поряд з ринком – площа Савільє.
Люди там снують, хоч й без потреби.
Сонечко усім проміння шле.

Шум і сміх, ця музика… солдати
Час від часу на дівчат зорять.
Всі чекають караул прийняти,
А допоки поглядом свердлять.

Ось наблизилась одна богиня
І питає: де ж сержант Хозе?
Нареченою його була, а очі сині,
Як волошки. От йому везе!

Так запала в душу, що Моралес
Аж забув, як треба говорить…
– Як його нема, то піду зараз… -
А обличчя так вогнем й горить..

Музика... Заміна караулу.
Фабрика гудок дівчатам дасть.
Оживились вулиці поснулі
І співають всі, кому не зась.

Серед тих дівчат – одна найкраща.
Та циганка звалася Кармен.
Не одна відкрилася вже паща
Вкрасти б… Навіть був один вірмен…

Всі вмирають від її принади
І до ніг кидають їй серця…
Зранку і до ночі серенади.
Квіточку б зірвать з її вінця…

Всіх Кармен відстороняє браво
До сурового іде Хозе
І співає ніжно, сміло й жваво
– Будеш мій! Бо я люблю тебе!

А по тих словах вона кидає
Квітку йому в руки – маків цвіт.
Мовби і не хоче, та піймає…
В мить ту запалила цілий світ…

Стан гнучкий ледь обвиває сукня,
Голос в неї, як звучання арф,
Каблуком вона раз-по-раз стукне.
Плечі прикриває ніжно шарф.

Очі чорні душу всю проймають,
Пристрасть сколихнула його пил…
Всі навкруг не бачать і не знають –
Стримувать себе нема вже сил.

Пропала муза – до біди…
Блукає між світами…
А я кричу їй: "Йди сюди! –
Увíнчаю квітками!"

Я виглядаю до сих пір…
Не бачив випадково?
Напевно то страшний був звір,
Що налякав так СЛОВО…

Ми зустрілися з тобою,
Як весна цвіла весною.
Закохалася вночі,
Чом сміялися сичі?

П-в:
Ти ж мене (я ж тебе) підманула,
ти ж мене (я ж тебе) підвела
Ти ж мене (я ж тебе) молодого
з ума-розуму звела"

Я прийшла до тебе в гості,
Ти казав приємні тости.
Думала, що це любов,
А ти в ліжко тягнеш знов.
П-в:

Я встидалась, та хотіла,
А сказать цього не сміла,
Та чомусь ти "тормозив",
То ж навіщо привозив?
П-в:

Я сама до тебе сіла,
Цілувала, як уміла.
Світло хто ввімкнув? Агов?
Перервав нам всю любов!
П-в:

І тоді я зрозуміла,
Чом сичі сміялись вміло…
Думала, що ти юнак,
А ти дід старий Бідак…
П-в:

Студентські роки – краща мить
І згадка гріє серце.
Нам з пам'яті по вік не злить
Солодких днів із перцем.

Та в хлопців все не так, мабуть,
Як у дівчат буває:
Хто гречку, а хто рис несуть...
Ой, братство погуляє!

Та треба тиждень доживать,
А вже нема що їсти…
Останні гроші рахувать
І на дієту сісти.

Так жив у гуртожитку й брат –
Багато в нього друзів:
І на словах – той кум, той сват,
Ще й незліченно музів.

Скоріше б п’ятниця – кінець!
Якось вже б дотягнути…
Усім дієтам то вінець
Та й до батьків чкурнути.

В кишені рівно на білет
І ні копійки більше.
В очах горить вогонь і злет.
Добратися б скоріше!

Але ж то кýриво – біда,
Що робить з хлопця мавпу…
Не стане грошей – єрунда,
Проїде лиш Заправку.

А далі тихо, зайцем вже,
Щоб шофер не побачив.
А, може, й цей раз повезе?
Той день багато значив…

Водій автобус зупинив,
Знайома ця Заправка.
– Виходь, хто там не заплатив, -
Вже станція "Гуравка".

Брат притаївся, тихо сів,
Та шофер не рушає.
Яких же підшукати слів?...
– Виходь! – він вимагає. –

Якби ж ти тихо попросив:
Візьміть мене будь-ласка,
Немає грошей, розпустив –
Життя студента – казка…

Але ж бо – ні… перехитрив…
Гадав, старий – тетеря?
Тепер іди! – І він закрив
Перед студентом двері.

Автобус показав лиш хвіст,
Рушаючи з зупинки.
Якби ж то був він песиміст,
Тоді б зронив сльозинки.

Але ж, то брат мій не такий!
Він закурив цигарку,
Не плакав, але був сумний
І проклинав Заправку.

"Начхать… вже якось доберусь
До отчої я хати…
Уже чотири роки вчусь –
Проблем не уникати".

Цигарку кинув на бордюр,
Вже руку підіймає
І автостопом до Самур
Машину зупиняє.

Та всі, хто їдуть, - не туди…
На дворі вже смеркає.
Він тут застряг від єрунди –
Цигарки проклинає.

Аж тут, хтось вдарив по гальмáх
Вантáжівку спиняє.
Мій брат з сльозами на очах:
– Чи до Самур? – питає.

– Так-так, студенте, я туди –
В салоні місць немає…
Як хочеш, то на кузов йди.
– Та добре! – з уст злітає.

– Он там є лавка, бачиш? (В кут
Його він посилає)
А щоб не холодно, запруть –
Брезентом накриває.

Корито з ягодами там
Було серед платформи.
І запах вдарив по ніздрям,
А в животі, мов гóрни.

Він парочку дістав і з'їв,
А потім ще з десяток.
Студент голодний захотів
Побільше ягід взяти.

Та й що руками? Слоїк взяв,
Щоб більше зачерпнути.
Ягíд багато, хто б жалів?
Не думав, щоб пірнути.

Але ж та жадність до біди –
Нагнувся він занизько,
І з головою він туди
Летів в корито – слизько…

Тепер він знає, жадність – гріх,
То й більш не зловживає.
Спокуса… Втриматись не зміг…
Як вийти? Він не знає.

Машину зупинив, брезент
Водій уже спускає.
Як зиркне шофер, а студент
Весь в ягодах… стікає…

Мій брат від сорому не знав,
Куди себе подіти…
Він тільки "дякую" шептав…
Як жаль – не міг злетіти…

Та добре, що то вечір був,
Бо він став аж багровий
Від Ягід… Він шляху не чув –
Летів, як барс тигровий.

А по дорозі проклинав
Цигарки та Гуравку…
Ягід наївся, що не знав:
Прийдеться брати "справку"?

Уже не курить від тоді
І більше цінить гроші.
Були ж то роки молоді –
Студентські "власні ноші".

Я покидаю все… і вже лечу до Тебе
Ти переміг – приймаю все тепер, як є.
Не стримає ніхто… один лиш крок до неба…
Один лиш крок… моє життя – навік Твоє.

Я покладаю свою душу в Твої руки…
Від Тебе більше не стараюся втекти…
Переступаю через болі і розлуки,
Спішу… як же давно я мріяла піти…
23.10.06

Лишилась одна, ніби осінь
В передчутті холодної зими.
А долю поточила гусінь,
Над щастям кучерявляться дими.

Кричала тиша безголоса,
Що аж в висках тиснуло… біль…
Душа, як ніч, простоволоса,
А серце вже догризла цвіль.

Не йдеш, мене не забираєш
До себе, у Безмежний світ.
Та впевнена, що там чекаєш,
Нехай спливе ще й сотні літ…

Ця ніч ніколи не скінчиться.
І не відпустить ця любов….
Я думала, що серце вчиться
Без тебе жити й ти пішов…

А ти мене не відпускаєш.
Перепочинок – тільки мить.
Ти знов шепочеш, що кохаєш
І знову тягнеш снами жить…

Летиш до мене через простір
І серце ти цілунком рвеш…
Мій сон – це той далекий острів,
Куди мене ти знову звеш…
23.10.06

Між всіх зірок – одна-єдина,
Поміж планет – моя Земля
І десь блукає та людина…
Де ж половиночка моя?

Десь там блукає і не знає,
Що я печалюся за ним…
Кого цілує й обіймає?
Мене він заміняє ким?

Коли ж та доля все направить?
І верне на круги своя?
Коли усі надії справдить?
Ти зрозумієш: я – твоя?!

Чому дороги розійшлися
По різні сторони життя?
Всі помилки в одну зійшлися –
Багато втратив ти і я.

Якби ж ти знав, як я чекаю,
То все б покинув і прийшов.
Якби ж ти знав, як я кохаю,
На краю світу б віднайшов...
23.11.05

Як сильно я тебе кохала…
Як сильно ти мене любив…
Тобі я серце дарувала -
Твій образ ніжний окрилив.

Згадаю знову твої очі,
Хіба я в силі їх забуть?
Недоспані, щасливі ночі…
Слова любові ще б почуть!

Колись разом від всіх втікали,
Щоб бути разом, хоч на мить.
Минув лиш день - ми так скучали;
Як я могла без тебе жить?

Весь день і ніч – думки про тебе
І мрії мої там, де ти.
Шалено серце б'ється в мене
Від божевілля самоти.

Я хочу знов до тебе – хочу!
Як повернутися назад?
Твоє ім'я вночі шепочу
Вернися й все мені пробач…

І щастя більшого не треба,
Як бути разом назавжди.
Вимолюю я в бога з неба:
Верни мені його… верни!

Я висказала все… Я все сказала…
Тепер три крапки поміж нами…
Свою любов навіки зруйнувала,
Я відпускаю – йди світами…

Я більше не тримаю – ти вже вільний.
Що треба було в тебе - взяла…
Життєвий темп занадто божевільний.
Пробач… тебе я не кохала…

Сторінку цю я вже перегорнула,
Не повернуся більш до неї,
Ніколи не згадаю… все забула…
Не стукай більше в мої двері.

Я стала егоїсткою… напевно…
Ти вибач, що потурбувала…
Не силуйсь повернути все так ревно –
Створила я... Я й зруйнувала.

Веселий, впевнений, дотепний,
Усмішка грає на устах
(Для когось, може, ти й нестерпний),
Витаєш богом по світах.

Ніхто не бачив твою слабкість,
Не знав сльозинки на очах,
Не чуєш ти ні в чому важкість –
Любов, кохання при свічах.

Тебе нічим не здивувати –
Все знаєш, звідав ти не раз…
Когось захочеш "покохати" –
Уже у спальні грає джаз.

Якщо пильніше придивитись,
Уважно в очі зазирнуть –
Туга і сум змогли вповитись,
Смієшся ти, щоб не втонуть…

За силою – сховалась слабкість –
Вона з'їдає вже тебе…
На серці каменем лиш важкість…
Ти хочеш захистить себе.

В словах жагучий ти коханець,
На ділі – страх заполонив?
Твій дух чомусь не йде у танець –
Такі слова палкі ронив…

За ніжністю ховаєш болі…
Свою журбу, свій сум, свій страх…
Бажаєш вирватись на волю
Й шукаєш щастя у світах.

І б'єшся знов в чужий ти берег,
Свого ж не можеш віднайти...
Не щастя це, а – димка, мереж…
Ти прагнеш в гавань вже зайти.
20.10.06

Вже осінь… Холодно… Дощі…
І на душі якось так сумно…
ЇЇ зігріють лиш пісні,
А він прийде й піде безшумно…

Таке життя на самоті
Її не радує, не тішить…
Якби змінилось щось в житті?!
Ця безпорадність уже бісить…

Та враз вона зустріла сум
В чужих очах такий, як в неї.
Він теж не чує галас, шум…
В його душі закриті двері.

Той стіл навпроти… кава, дим
Від сигарети, майже, біло…
Вона залюбувалась ним,
Він поглядав лише несміло.

Вмить посмішка злетіла з вуст…
Чому? Вона й сама не знала,
А в нього ледь здригнувся вус –
Вона його зачарувала.

- Дозвольте сісти… Можна тут?
- Так-так… звичайно… прошу пана…
- Звільнились від холодних пут?
- Та ні… Не осінь, а якась примара.

Куди ж подівся їхній сум?..
Розмови і солодка кава…
Над холодом лиш сміх і глум –
Вже не проблема, а забава.

- Давай з тобою ми підем
Й до моря спустимось самого…
Тепло з кав'ярні заберем
І холоду не пустим злого.

Він поглядом своїм пече,
Хвилює душу і до тла згорає.
Цей день щасливим нарече.
Здається, він її кохає…

Така жагуча пристрасть б'є
Він руки їй схвильовано цілує,
Красу з лиця немовби п’є
І серце, й душу їй хвилює.

Щось сталось, загорілось вмить…
Неждана зустріч все змінила
І в серці в них уже горить
Найбільшого кохання сила!

Я вже не знаю, де живу:
Чи тут, чи десь там із тобою…
Чи сон все це, чи наяву?
Чомусь ти володієш мною.

Ти поселився у думках
І створюєш прекрасну казку…
Являєшся мені у снах,
Даруєш найніжнішу ласку.

Найщасливіша я у снах…
Якби ж могла там залишитись!..
Ти пролетів, немовби птах,
Мені ж від сну - вже не звільнитись.

Навіщо вірші? Щоб ридати…
Словами сльози змить з душі,
Щоб сам собі ти міг сказати,
Як важко іноді тобі.

Коли душа твоя не може
Сама з собою вести бій,
У цьому Слово допоможе -
Ти біль розчиниш в ньому свій.

Ти вилий все, що так боліло,
Скажи, що вголос ти не смів.
Скажи, щоби навік згоріло –
Тоді й полине з серця спів…

Забігла радість на хвилинку
І просить душу у танок...
Я прожену свою журинку,
Страждання заплету в вінок.

В цім танці плавно ми літаєм
І такт у такт сердечний бій…
Та й вже нічого не шукаєм –
Не важно те, що ти не мій.

І скільки буде бал гудіти –
Не знаєм точно я і ти…
Та й чи любов та буде гріти?
Чи зупинить все і піти?..

За любов – любов'ю відплати,
А за ніжність – ніжністю віддяч.
Тільки, милий, тільки не мовчи…
– Лиш, кохана…
Мила, ти не плач…

Це мовчання – то найбільше зло,
Навіває в серце лиш журу.
Без кохання думка йде на дно…
– Ти без мене…
– Я без тебе вмру…

І сплелися руки назавжди –
Хай з'єднає музика навік.
Ти кохання пильно бережи…
– Обійми…
– Кохай мене, люби…

Злетіти до неба з тобою,
Згоріти в коханні до тла,
Затьмарити всесвіт собою
Для тебе… якби ж я могла…

Без слів, без єдиного звуку,
Без погляду – тільки в думках –
Помовч… Не кажи про розлуку….
Повернусь до тебе у снах.

Я ніколи не любила осінь…
Та й, напевно, вже не полюблю…
Тільки біль вона мені приносить…
Забирає всіх, кого люблю….

Та й за що її любити маю?
За дощі чи мряку, болота?
Що казкового в цьому, - не знаю…
А ще кажуть: "Осінь золота"…

І спадає листя, мов вмирає, -
Забиратись час уже прийшов…
Навіть пташка в вирій відлітає,
Щоб мороз і холод не знайшов…

Не люблю її тому, що холод
Проганяє літо і тепло, -
Час любові і кохання солод…
На душі тепер, мов замело…

Я ніколи не любила осінь…
Відмирання час… Це сум… Це біль…
Не люблю її і це назовсім,
Бо дощами в рани сипле сіль…

Вона сиділа біля моря
І сумно так дивилась в даль –
Душа ридала, вила з горя
В дуеті з хвилями… Печаль…

Уже минув аж рік по тому,
Як залишилася сама.
Туга німа немає втоми, -
Жорстока тітка зла вона.

Ніяк не дасть його забути,
Перепочинуть від жалю.
Вона ще мріє повернути
І долю виправить свою.

А сталось так: вода забрала
Його у Неї назавжди…
Як жити з цим, - Вона не знала
Й тонула в морі від біди!

А вітер злий все гонить хвилі
І підіймає до небес,
Та море піниться, мов в милі,
Той смуток й до тепер не щез…

Навіщо це життя без нього –
Страждання ненаситно їсть.
І смерті знов благає в Бога –
Молитва, як Благáя вість…

Та що ж це?! Хвилі розвернулись, -
Там світить марево ясне…
І руки крильми розгорнулись:
Вона туди всю біль жене.

Тече вода бурхлива, пінить
Морозом ранить до кісток, -
Вона не чує, тільки молить:
"Ось він, щасливий той місток…"

У безвість тягне далі й далі,
Усмішка сяє на устах…
"Там тільки щастя, без печалі…
Все буде добре, мов у снах…"

Уже в останнє хвиля зняла
Як пір'я, легке тіло. Мить..
"Тобі останнє я віддала …
Не сміла лиш без тебе жить ".

І враз усе так тихо, тепло…
Що жоден лист не шелесне.
Остання хвиля… Стало легко…
"Привіт! Це я… Чекав мене?.."

Циганка в руки заглядала –
Усе життя у неї на виду.
Що було й буде прочитала,
Все бачить, що хотіла і що жду.

"Ти видна, красна та вродлива
Все матимеш – лиш забажай…
Та доля іноді мінлива
Не завжди щастям урожай.

Волію я сказати, мила…
Багато душ дотла згасиш…
А той один, кого любила
Він не забув… ти не простиш…

Ти рокова… Усіх круг тебе, -
Немов би чарами звивав.
Мужчин влюбила ти у себе,
А серце, ніби закував…

І там ятрить велика рана,
Яка ще й до тепер болить…
Любов та сильна і незнана
Принесла тільки щастя мить…

А серце твоє - не жорстоке,
Та щастя іншим не несеш…
Вони вмиратимуть допоки,
Когось у душу не позвеш…

Ти так нікого й не любила.
Ти серце віддала Йому.
Та зрада все життя розбила,
Принесла в серце лиш журу…

Але ти знай, що він, такий же
Нещасний, зжурений, як ти…
Забудь, даруй прости вже
І дай дорогу віднайти.

Коханий твій страждає й плаче,
Шукатиме тебе завжди!
Не скреслиш долі і удачі –
Він повернеться… Тільки жди!"

Я залишилась одна….
Я помираю в журбі…
Як же, скажи, повернутись назад?
Ти і досі потрібний мені!

Думала я все пройде…
Думала серце помре…
Але щемить і душа завмирає –
Я й досі кохаю тебе!

Приспів:
Вернися, коханий, вернися до мене, -
Я жду.
Вернися, вернися до мене, -
Забудем біду…
Якщо серце палає коханням
І ти вже не можеш забуть...
Повертайся, коханий,
Мелодія вкаже тобі вірну путь.
(2 рази)
Тобі вірну путь…

Я пам’ятаю твої
Всі поцілунки п'янкі
Я не забула ті очі ясні, -
Ти й досі ще снишся мені!

Знову літаю у снах,
Знову щаслива з тобою.
Вернися до дому,
мелодію серця
зіграєм навіки з тобою.

Приспів:

Про мене кажуть, що вродлива, -
Мужчини падають до ніг.
А ще говорять, що щаслива,
Якийсь везучий оберіг

Мене підтримує і хоче
Всі мрії справдити нараз,
Та він безсилий і не може
Моє життя – безглуздий джаз…

Чому ж це все мене не тішить?
Чому ж це нещаслива я?..
Невже кохання серце душить?
Невже не радує життя?!

Ці очі добрі вперше я зустріла
Тоді, як лиш з'явилася на світ
І ніжним поглядом мене зігріла,
Окутала від найстрашніших в світі бід.

Ці руки гладили моє волосся
І заплели в косу вінок надій,
Щоб було все і все в житті вдалося
З найменших до найвищих моїх мрій.

Цей голос найрідніший я відчую,
Впізнаю серед тисячі чужих
І так без тебе часто я смуткую, -
Нема повчань... Скучаю я без них…

Потрібна ти, хоч я вже не маленька,
Та з того часу, майже, все таке ж...
Прийду, обніму та скажу тихенько:
Люблю Тебе, МАТУСЮ, я без меж!

Засумувало знову небо
Жаль смутку печія…
Мені б полинути до тебе,
Та не твоя вже, не твоя…

Ну, ось і все – надій немає
І втрата біль німий жене.
Прощай, коханий, так буває…
Ти не побачиш більш мене.

А дощ все лиє й лиє з неба
Свої краплинки самоти.
Нічого більшого не треба,
Як те, щоб був зі мною Ти!

Та вже тебе нема й не буде, -
Лишився спогад далебі…
Не вірю я, що все забуду,
Бо серце віддала тобі.

Убийте пісню! – хай не грає…
І келихи так не дзвенять!
Душа моя в журбі згорає,
Нехай і спогади згорять.

Вечір. Самотність.
Думка. Надія.
Спомини. Юність.
Відданість. Мрія.

Ночі. Страждання.
Сон. Рандеву.
Зустріч. Кохання.
Пристрасть. Живу.

Ранок. Світає.
Одна. Неспроста.
Чекаю. Кохаю.
Біль. Пустота.

Один у мене ти на світі.
Слова рікою, - справжній мід…
Твоя любов уміє гріти,
Моя розтопить навіть лід.

Я у твої вдивляюсь очі -
Надмірна ніжність в них, любов.
Вони зы мною до півночі,
Щоб від розлуки вмерти знов.

Скажи мені, що це зі мною?
В моїх думках і в серці - ти!
Я прагну бути лиш з тобою,
А не в лабетах самоти.

В нас кожна зустріч, як остання,
Прощання, ніби назавжди…
Нам часто сяє зірка рання.
Прошу тебе, не йди… не йди…

Мене ти врешті-решт погубиш.
Це тільки спогади сумні…
Чи знає та, котру ти любиш,
Що горе принесла мені?

Чи ти щасливий з нею, в мирі?
І як тобі у "тій" весні?
І чи такі ж цілунки щирі,
Як дарував колись мені?

Ми так з тобою й не простились,
Не ждали в гості ми біди…
На день з тобою розлучились,
А сталося, що НАЗАВЖДИ…

Не знала, я що через роки
Ввірветься в серце образ твій.
Зламається привичний спокій –
В моїй душі почнеться бій…

Такий далекий, але рідний.
Згадаю я не перший раз
І твої губи, погляд ніжний
Перед очима стане враз.

Давно, колись мене образив,
Кохання кинув ти до ніг…
Глибоко в серце моє вразив
І що було, ти не зберіг.

Чому? Чому я все питала, -
Навіщо зрадив ти мене?
Повернення твого чекала,
Та знала: горе не мине.

Напевно, вже я не забуду,
Як закохалась перший раз.
Пила любов, немов отруту,
Нас роз'єднав навіки час…

Та дні спливали – серце мліло
І я пробачила тобі...
Чому ж, чому так заболіло,
Коли наснився знов мені?..

Небо, синє небо, хмари кучеряві
Пропливають тихо, ніби кораблі.
Зараз, мовби квітка, потім звір в уяві,
Далі намалює образ твій мені.

І коли полину я туди думками,
То воно, немовби забере собі,
Загребе все горе ніжними руками
І залише спокій. Скаже "НІ!" журбі.

Бо немає горя, щоб воно не взяло
Все поглине в себе, - щезне, мов мара.
На душі так тихо, тепло, вільно стало –
Зникнув сум і горе, вмерла і жура…

Ой, ні, коханий, ти не знаєш,
Як вечорами плачу я,
Тому, що ти мене кохаєш
І я тепер навік твоя.

Як прагну я побачить знову.
Тебе, хто завше захистить,
Почути ніжну, щиру мову.
Бо є на світі щастя мить!

В цю мить мене ти обіймаєш,
З тобою нас любов єдна,
Мене до серця пригортаєш,
Шепочеш – я в тебе одна.

Ти – мій і тільки мій, коханий!
Тебе нікому не віддам…
Чарівний місяць, що над нами,
Також бажає щастя нам.

Благослови нас, сонце-мати,
І зорі-посестри мої,
Єдиним свідкам, їм все знати,
Про почуття й думки твої…

Сиджу і думаю про тебе
Мої думки, як вітражі
І серце б'ється, б'ється в мене
Кохаю!, - чуєш? Ти - в душі!

Ніхто не зможе зруйнувати
Мою любов, як біль, міцну
Ніхто не зможе так кохати,
Як я тебе у ту весну.

Нехай говорять хай сокочуть,
Сприймають все, без доброти…
Я знов до тебе, знову хочу
В моїх думках і в серці – ти!

Прости мені, що я зробила…
Прощу тобі, що ти зробив…
Ти пам’ятай, що я любила,
Так, як і я, що ти любив.

Ти – бог моєї мрії,
Ти – все, чим я живу.
Ти – у моїй надії,
Ти – душу вкрав мою.

Забрав мене з собою,
Взяв серце із грудей…
Бог – мій ти наді мною,
А я – серед людей.

Від нині я з тобою
Тепер не тут, а там.
Твоєю буть одною…
Бажайте щастя нам!

Якщо потрібно буде,
Життя своє віддам!
Коханий, милий, любий,
Ти – мед моїм устам.

Мій пташе сизокрилий
І мріє золота,
Тобі, коханий, милий,
Віддам свої літа.