Вона сиділа біля моря
І сумно так дивилась в даль –
Душа ридала, вила з горя
В дуеті з хвилями… Печаль…

Уже минув аж рік по тому,
Як залишилася сама.
Туга німа немає втоми, -
Жорстока тітка зла вона.

Ніяк не дасть його забути,
Перепочинуть від жалю.
Вона ще мріє повернути
І долю виправить свою.

А сталось так: вода забрала
Його у Неї назавжди…
Як жити з цим, - Вона не знала
Й тонула в морі від біди!

А вітер злий все гонить хвилі
І підіймає до небес,
Та море піниться, мов в милі,
Той смуток й до тепер не щез…

Навіщо це життя без нього –
Страждання ненаситно їсть.
І смерті знов благає в Бога –
Молитва, як Благáя вість…

Та що ж це?! Хвилі розвернулись, -
Там світить марево ясне…
І руки крильми розгорнулись:
Вона туди всю біль жене.

Тече вода бурхлива, пінить
Морозом ранить до кісток, -
Вона не чує, тільки молить:
"Ось він, щасливий той місток…"

У безвість тягне далі й далі,
Усмішка сяє на устах…
"Там тільки щастя, без печалі…
Все буде добре, мов у снах…"

Уже в останнє хвиля зняла
Як пір'я, легке тіло. Мить..
"Тобі останнє я віддала …
Не сміла лиш без тебе жить ".

І враз усе так тихо, тепло…
Що жоден лист не шелесне.
Остання хвиля… Стало легко…
"Привіт! Це я… Чекав мене?.."