Вже осінь… Холодно… Дощі…
І на душі якось так сумно…
ЇЇ зігріють лиш пісні,
А він прийде й піде безшумно…

Таке життя на самоті
Її не радує, не тішить…
Якби змінилось щось в житті?!
Ця безпорадність уже бісить…

Та враз вона зустріла сум
В чужих очах такий, як в неї.
Він теж не чує галас, шум…
В його душі закриті двері.

Той стіл навпроти… кава, дим
Від сигарети, майже, біло…
Вона залюбувалась ним,
Він поглядав лише несміло.

Вмить посмішка злетіла з вуст…
Чому? Вона й сама не знала,
А в нього ледь здригнувся вус –
Вона його зачарувала.

- Дозвольте сісти… Можна тут?
- Так-так… звичайно… прошу пана…
- Звільнились від холодних пут?
- Та ні… Не осінь, а якась примара.

Куди ж подівся їхній сум?..
Розмови і солодка кава…
Над холодом лиш сміх і глум –
Вже не проблема, а забава.

- Давай з тобою ми підем
Й до моря спустимось самого…
Тепло з кав'ярні заберем
І холоду не пустим злого.

Він поглядом своїм пече,
Хвилює душу і до тла згорає.
Цей день щасливим нарече.
Здається, він її кохає…

Така жагуча пристрасть б'є
Він руки їй схвильовано цілує,
Красу з лиця немовби п’є
І серце, й душу їй хвилює.

Щось сталось, загорілось вмить…
Неждана зустріч все змінила
І в серці в них уже горить
Найбільшого кохання сила!