За звичним життям,
іноді навіть байдужим,
усі живемо ми:
фонтан і калюжі.
Усі живемо ми,
не помічаєм
того, що оточує,
диво чекаєм.
За звичним життям,
іноді навіть байдужим,
ми кажем:
"Всі схожі".
На рівні калюжи.
Якщо ти місцевий,
достатньо відомий,
розкажуть, хто поруч живе
твого дому.
З районного центру
дорога на Область.
А ти - середина.
Хороша?
Як Бог дасть.
Бо ще пам'ятають якусь там
калюжу*:
сама Катерина морочилась дуже.
Місцева адреса
її засмутила.
Про "царські колеса" історія -
шило.
За звичним життям,
іноді навіть байдужим,
давно уже висохла
"царська" калюжа.
А селище й досі -
рушник хліба-солі
(і має за честь)
на Співочому полі.


На аукціоні
Талантів і Праці
Довженку кіно залишилось на таці.
Дістались Тичині кларнети і вірші -
знайшли й серед нас кандидатів на біржі.
На дріжджях наснаги -
немов завірюха:
Герой Лишафай
і керманич Товстуха,
на в'їзді до селища
з лірою Гребінь,
у Самбурга ще наукова вже степінь...
Історію селища (спокій і грози)
Корбач* сторінками зображує прози.
Бодай не хизується сценою Київ:
ім'я земляка -
хор його схилів.
Свою голосам "підказав" розстановку
Григорій...
Григорій Верьовка.


У кожної ноти є щирий слухач -
не передасть цифровий програвач.
У кожного голосу - ціле життя:
сотове меркне умить покриття.
Від Бога той голос, від Бога і дар -
різноголоссю служити, як цар.
Судився-бо хлопцю (він і не знав)
спів, а не літри, які випасав.
Контакт непомітний і дуже міцний.
Мамо, не лайся! Батьку, не бий!
Корови, підводи (кому і мечі!) -
янгол у хлопця не той на плечі.
Хлопчак почувався таким, як пісні,
створені виключно лиш навесні.
Та попри бажання і відчуття -
складність важкого, як завжди, життя.
Робота у хаті, робота в дворі.
Глянеш угору - робота вгорі.
Лиш янгол терплячий (не запасний):
діє контакт, непомітний, міцний.
Якби не кохання!
Дитяче іще...
Визріло. Голосом, сміхом тече,
уяву тривожить, окрилює, жде.
Дівчина-підліток з думки не йде.

О, ні... Не одразу зродилося з губ:
- Хлопче, чи часом ти... не однолюб?!
Я мрію про щастя. Таке, як у тих,
має підлогу хто в хаті для ніг.
Хто має хазяйство, з яким - багатир!
Хочеться поля... Шмат! Не пухир...


"Ой очі, очі, очі дівочі..."
Перше кохання щось уже хоче.
З хором Верьовки лине пророче:
- Маєте п о л е...
Правда, співоче.

28.07.2014

Покійна теща,
Царство їй Небесне,
не зятя бачила - дочку.
А з нею за спиною
мовчки, чесно -
майбутній зять...
у доньки на гачку!
Донька вважає,
що рятує хлопця,
бо мама
оженитись
не дає...
Спитала теща:
- Любиш хоч,
чого б це!?
Сказала:
- Дуже... Дуже!
Хай він є...
Розчаруватись?
Поступитись долі?
Покійна теща
робить деруни.
А того літа
як ніколи в полі
довкола дому -
цвіркуни.


За браком розуму, грошей
він поступивсь жіночій волі.
Усе щось - як не у людей!
Ось тільки проти він квасолі.
Готує теща лопатки*,
а він даремно, що голодний,
узяв до рота два шматки
і виплюнув... Чому не згодний?
В траві співають цвіркуни -
не розуміє мови теща.
Квасолі не їдять вони
в Чернігові чи це щось дещо?
Її дитина, і таке -
дивакуватий! Звідки взявся?
Чи буде з ним життя легке,
чи, може, рекетир - сюди сховався?
І тільки дивні цвіркуни
не замовкали ні на вечір.
Робила теща деруни:
не лопатки уже й не лечо*.


Не вчити цвіркунам бичка
належних функцій мужичка.
А слід багато що могти -
і як що з'їсти, де лягти...
На осінь зникли цвіркуни.
Не на роки - на більше... Сни!
Відкоркувався з пляшки джин -
багато вуличок, вітрин.
І почуття провини. Бо
тому - "Шанель", тому - "Шабо".
За браком розуму, грошей
так важко втертись до людей.
Сопе в дві дірочки бичок:
"Шерифа" не його значок,
а орден "Кум" (медаль "Кума")
дружина матиме сама.
Горять, згорають сірники -
мигтять, як вогники, роки...


Шукає матір місця -
не знайде.
Вмирає матір... Листя -
молоде.
Болить усе їй тіло,
смерть іде...
Аби хоч не боліло
де-не-де.
"Швидка" везе уколи,
тільки кров
оголюється й гола
знов і знов.
Розбещена хвороба -
не любов.
Напередодні гроба
вечір йшов.
Син вийде із будинку,
де - старі,
знайде собі зупинку
у дворі.
"Життя - це не наркотик," -
кажуть всі.
Відчує раптом дотик
на нозі...
Повернеться й матусі,
як жартун,
в бадьорім скаже дусі:
- Був цвіркун...
Цвіркун мені на ногу
сам стрибнув...
Зі мною (до порогу)
вічність був.


19.08.2013

Не скарживсь дуб у жартах з велетами
на долі витівку стару:
німецькі кулі міцно щелепами
вп'ялися в тіло крізь кору.

Бо час минав. Гагарін сходинками
веде космічний, схоже, вік.
Не перейматись тільки поминками
хотів би й дуб, бо жити звик.

Він шелестить рядком Павла Тичини,
чіпляє жолуді на лист.
А кожен жолудь - жолудь батьківщини:
уже такий у дуба хист.


- Чи скоро, батьку, нам у землю?
- Ось восени і відокремлю.

- Ми матимем своє коріння?
- На жаль, є в лісі й дикі свині.

- Щоб деревом хтось міг піднятись,
про що ще слід потурбуватись?

- Життєву мрію треба мати,
у землю з нею і лягати.




Революції меч чи сокира -
це вулкан серед тиші землі.
На догоду вождя-бригадира
заворушення йдуть у селі.
Застарілі оновлені гасла
надихають на вчинки людей.
Революції збуджений настрій
не лишає байдужих дверей.
Як шампанського звільнений корок,
вилітає гарпун боротьби.
Хтось розкаже, де світло, де морок,
і очолить свободу юрби.
Хтось розумний підкаже: "Не зайве
зняти лопать (хай без деревищ*)
і назвати ходу задля драйва
"Революцією топорищ!"
Як не вистачить кожному, мусим
наробити нових для роззяв..."
За добу дуб утілився в бруси.
Той, що кулі на себе прийняв.



Він щойно тут проріс...
Тонкий знайшовши жолоб,
зворушений до сліз
на світ з'явився жолудь.

То бельетаж землі -
високий клаптик сині.
Розгулюють кролі
і свійські поряд свині.

Шалена до життя
трава біжить угору.
Сховала, як взуття,
його у стеблах хору.

Ворожий на бузку,
що поруч, гине іній...
Ура, хто на містку,
що капітанський, синій!



Прізвище, ім'я по батькові?
Дозвольте, просто дуб.
Мрія є про (як при батькові)
батьківський дотик губ.

Жити судилося долею
далеко від землі,
де вже столітньою волею -
він свій у своїх числі.

Що ж... Народитися знав коли,
а де - не майте зуб!
Прізвище, ім'я по батькові?
Будь ласка, просто дуб.




Молилась мати, як колись,
як молиться й тепер.
Зверталася тоді до "Вись",
а це - до "Біосфер"...
Проте молитвою землі
боролись за життя
коріння й корінці малі
до самозабуття.
І мати вимолить дощу
не раз, не два, не три...
Смачного винесе борщу:
- Корінчику, бери!




Помер хтось знову у селі.
Чиясь старенька бабця.
Зробились звичними жалі,
неначе міль у шапці.

За триста гривень буде гріб,
а треба ще й на півчу...
Дочка пішла на власний хліб,
онука доки вивчить!

Один екзамен - дев'ятсот!
П'ятсот - за перездачу.
А гуртожиток? А у рот
щодня хоч щось гаряче?

Таксує зять і день, і ніч...
Роботи три й у жінки!
А до лікарні? Ні! Не хнич!
У військкомат? До стінки!

Оплата зйомного житла
(свого в якомусь сенсі)?
І вже не буде із села
ні молока, ні пенсій.

Одні лиш янголи не злі
стареньку хоронити.
У вимираючім селі
десь треба хрест ще збити?

Обабіч двору молодий,
але товстий немовби
зростає дуб... Безплатно. Свій!
Його згодиться стовбур.



Дубовий хрест - нехитра справа.
Чому ж сокира у руках тремтить?
Чи там яка таємна слава
у топорищі глибоко сидить?

Не слухається топорище...
Німецьких куль у ньому чути свист.
Ледь не поранив ногу нижче
коліна вправний і прудкий таксист.

Метал у дуб встромляє клина...
А топорищу - сонця гра пуста.
Не може батьківщина сина
на смерть віддати навіть для хреста.


26.02.2012

Нумо стій... Щось торбинка занадто тонка -
як живого з лиця на покійнику.
Отаке ось майно. Плюс спина віслюка.
Все одно є що брати розбійнику.
На шляху до поселення Матаріе
і людей, і речей їх не надлишок.
Тож доводиться знов одбирать те, що є,
зазираючи зло аж до дна в мішок.
Пощастило сьогодні: старий собі сам
вів кортеж свій, дорогою приспаний.
Певно, біженці. Адже поважним рокам
не годилося б швендяти відстані.
Заповитого в щось материнським теплом
віслючок Немовля заколисує...
Тільки час розлучатися і з віслюком,
і з сумою - доріг усіх рисою.
Несподівано крик розрива малюка,
що в притоні зростав серед злодіїв.
Його мати слаба, і нема молока.
І надії... До самих аж обріїв.
Із хворобою виснаженого сосця
вже не голодом - холодом півночі
він наповнював пустку свого черевця,
щоб померти сьогодні опівночі.
Потримати маленького Сина свого
віддає Богородиця Йосипу
і бере годувати на руки того,
хто нічого не чув, окрім осуду.
І цілюща краплина життя малюку
зарум'янила щічки - до подиву!
Отетеріли люди в хвилину таку:
забиралася смерть без супротиву.
А Вона, Пресвята, поверта хлопчака,
материнські слова примовляючи.
Зашарівся притон... Віддали віслюка,
цю родину святу відпускаючи.
А малюк, що ще й слова не міг говорить,
рученятами й ніжками тягнеться...
І почув його Бог, що він с л а в и т ь ту мить, -
наділив, що такою й зостанеться.


Що ж, декольтована долею чаша
не промина ані серця, ні вуст.
Дасть ремесло, наче ложечку, - каша!
Навіть тоді, коли трапиться дуст.
Мабуть, не гени одні дістаються
дітям у спадок від їхніх батьків.
Долі батьків у минулому звуться
новим майбутнім у долі синів.
Це коридор, де одні лише двері.
Можеш шукати хоч сотні щілин -
просто розшириш метраж на папері,
дітям залишивши старт для причин.
Ніби й на новий виходити щабель,
маючи вибір, ми здатні всі вряд.
А придивитися? Той-таки табель!
Тільки й того, що тепер - атестат.
Кожному мріється бачити долю
власністю в межаш єдиного "я".
Змінюєш щось, проявляючи волю,
а в результаті - хоча б нічия.
Ложечка каші (чи дусту) не зникне,
наче магічна, знайде все одно.
Хай з ремеслом "спадкоємець" "не звикне" -
"зовсім щось інше" назветься воно.
От і виходить, що ходять по колу
кільцями древа батьки і дитя.
Хтось народився і гнувся додолу -
син вичищає за іншим сміття.
Руку для величі батько підносив -
"успадкувався" і синові жест.
Злодій лишав подорожнього босим,
отже із роду хтось зійде на хрест.


Тривалий біль - нестерпний біль.
До нього й камні не звикають.
Цвяхи вп'ялися звідусіль -
і ноги, й руки в хрест "вростають".
"Вростають" вглиб, "вростають" так,
що робиш вдих і зволікаєш...
Миттєва смерть не йде ніяк -
бариться... доки тут звисаєш.
Бариться смерть, бариться час
не в змозі сонце й на хвилинку
знайти життю і водночас
стражданням цим ковток спочинку.
Спочинку б десь... Спочинку б мить...
Вам шкода стільки дати строку!?
Натомість натовп ревещить.
Хоча... не ввесь. А хто це - збоку?
А збоку Та, скорботна Та,
Котра підтримує по змозі
Того, Хто не доніс хреста,
бо обезсилив у дорозі.
Не каже "Ні", не каже "Стій",
не присяга на материнстві.
Здається, щось... знайоме в Ній,
він зустрічав Її в дитинстві.
То це Її, виходить, Син!
Не менший глум Йому нітрохи...
Праворуч ось від Нього він -
Вінця тернового Голгофи.
Тут щось не так, тут щось не те:
"На Пасху станеться подія -
збере народ і храм зведе,
очистить серце вам Месія..."
- Ну годі вже! Ну годі, злазь,
якщо Ти Бога Син, - глузує
розбійник той, якому зась
на думку вибратися всує.
- Помовч отам! Помовч з вини!
Це ми хреста з тобою варті...
- А Ти, будь ласка, пом'яни
мене на Твого Царства карті.
- Воістину кажу: ти там
сьогодні ж ступиш до порога.
С п і ч р а й т е р о м молитви нам
розбійник вийшов з ласки Бога.

21.11.2010

Сповідь

Упокійниця я... Градислава...
Градислава, дочка Салтика.
Як була молода й нелукава,
залишилась і в смерті така.
Не судіть мене юну, хто хоче,
за ганьбу, від якої втекла.
У воді своє тіло дівоче
я втопити свідома була.
Через ту свою власну провину
вже нового не бачила дня.
Жеребцю я задерлась на спину,
до води скерувала коня.

Ще в дитинстві я втратила неньку,
тільки батько мене і кохав.
Сиротою мене він маленьку
ні на мить від себе не пускав.
І не мислив, щоб ще оженитись,
сам і виростив, наче той мак.
Ніби й княжив, а сам мав трудитись,
бо не зайвий землі в нього гак.
Трохи лісу на захід від лугу
та Десни прибережний наділ.
І людей, що були за прислугу,
двох не треба було йому сіл.
Та князі у найтяжчу годину
рахувалися з ним... Не хвалько!
Навіть підлий, як овід у спину,
і найближчий з сусідів Сенько.
Ну а я набиралася сили.
Як дорогою десь собі йшла,
"Це дочка Салтика" говорили...
Я пишалася цим. І росла.
Ось і дні, що торкались до тіла,
залишали сліди своїх зваб.
По-дорослому я зрозуміла,
що віддатися мужу змогла б.
Не судіть мою, людоньки, вперту
проти інших дівочу цноту.
Залицялися хлопці відверто -
не зважала на їх правоту.
Був у серці моєму таємно
середущий тоді син Сенька.
Зустрічалися ми, коли темно,
щоб не бачити гнів Салтика.
Лиш одну зберегла я чесноту,
бо в душі не таїла я зла.
Мала вроду і, як в нагороду,
через неї - у назві села.
Ось на це тільки я і надіюсь,
переймаюся цим і боюсь.
Доки в імені людям я діюсь,
доти з другою смертю борюсь.


Рейдерство

Горить смолоскип, тріскотливе ганчір'я,
горить і душа на смолистому тлі.
Занадто у князя маленьке подвір'я!
Для трьох його соколів обмаль землі!!!
Молився Перуну в самотню хвилину
у хащі Сенько, щоб не бачив ніхто.
Дрібнесенький князь він, а кожному сину
Чернігівське дав би у спадок гніздо.
Війни божество зі своєї посади
себе войовниче тримало в руках.
А значить, не бачило іншої ради,
як зброєю свій забезпечити шлях.
Салтик - найслабіший сусід і не в змозі
озброєний напад звести нанівець.
Тим більше зненацька... Тоді в перемозі
знайдеться й Перуну щось, хай йому грець!

То не сосни шишки гублять -
об щити мечі це туплять.
Не в Десні хрустить десь камінь -
це кістки кричать на зламі.
Розбудили сонце. Сходить...
"Да роса?"- і не знаходить.
Лиш озветься часом грубо
над чиїмось ворон трупом.
Посвист стріл, чий норов - простір,
чути час від часу гострий.
Коні ржуть, хриплять, пітніють -
у крові копита миють.
Добре хоч, що, шансів ради,
луг Сеньку весь задум зрадив.
Звір сполоханий піднявся,
чернь збудив, а з нею й князя.
То ж запеклим вийшов опір...
Навіть діти через отвір,
що в стіні десь або брамі,
у батьків над головами
стріли нишком посилають...
Хоч не часто, а влучають!
Тут нема Сеньку де дітись -
в чистім полі мусить битись.
Із коня свого не злазить:
пхне когось, когось образить.
Лють чи відчай на обличчі
поступатись в бійці двічі.
А Салтик не тямить навіть,
списом б'є чи тілом давить.
Сам усюди прагне встряти,
а в бою - немов заклятий!
Примирив князів за плечі
покривалом часу вечір.
Відступив Сенько на гору...
Табір там розбито скоро.
Став за мурами паркану
і Салтик військовим стапом.
У дозорі варти вахта...
Завтра! Станеться все завтра.


Second hand

Тривожна ніч, тривожна і глибока.
Не хоче місяць тишу веселить.
Залив своє єдине кров'ю око -
стомився вже, а все-таки не спить.
Летить стріла в Салтикове обійстя,
летить вночі, летить не просто так!
Обрізане на ній військове вістря -
кохання потайний умовний знак.
Тверда рука, рішучі мужні груди
очікують чогось обабіч змін.
Що буде - не довідаються люди:
Десна тече на відстані від стін.
Тривожна ніч, та марна страху склока.
І місяць шкодував, що не п'янів.
Залив своє єдине кров'ю око,
примружувать яке себе не вчив.

- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Потайний умовний знак
Градиславу кликав?
- Так...Так...Так...

- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Чи Сенька середній син
надіслав стрілу їй?
- Він...Він...Він...

- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Чи прийшов він на коні
і озброєний був?
- Ні...Ні...Ні...

- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Намір мав продовжить бій
чи віддатись долі?
- Їй...Їй...Їй...

- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
А вона лишилась з ним
чи кудись поділись?
- В дім...В дім...В дім...


ГМО-перемога

Дрімали в світлиці на лавиці ніч
і сон Салтика.
Цеглинкою світла шарілася піч
і меч Салтика.
Аж ось на порозі рішуча дочка
і гість Салтика.
Ще мить, щоб відважилась ніжна рука
збудить Салтика.
Обіцяно мир за родинний зв'язок
просить Салтика.
Вхопив несподівано меч цей синок
і б'є Салтика!
Кричить у відчинений навстіж прохід:
- Не-ма-а Салтика!
Вбивають у відповідь біля воріт
людей Салтика.
Не тямить від збудження ворог себе
на смерть Салтика.
Оговтався згодом - цікавить: - А де
дочка Салтика?

Запитай у смерті, хто ти?
Може, ти - її носій?
Сам, напевно, дуже гордий,
що вчинив такий розбій.

Тлінь була тобі за раду,
і нема тобі ім'я.
Ти обрав підступну зраду.
Отже, смерть тобі сім'я.

Будеш вже її ти роду,
доки є сама вона.
Самогубства через воду
на тобі лежить вина.


Дівиця

А ще у Десни - симпатична сестриця.
І досі водойма ця. Назва - Дівиця.
Не хоче старіти! Живе, веселиться,
бо чиста в водоймі цій, мабуть, водиця.


23.09.2010