Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.29
20:34
Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
2026.04.29
20:28
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
2026.04.29
19:31
Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
2026.04.29
12:33
Знову снилися мертві. Снилося, що я мушу бути на якійсь конференції по кубофутуризму. Заходжу в якийсь бароковий будинок: анфілади, мармурові сходи, скульптури Геракла в левовій шкурі, Гекати, Діани Вічноцнотливої, двері, що більш нагадують врата, по тім
2026.04.29
11:27
Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
2026.04.29
10:34
Апельсинний Кратін*
Долучи до життя богомаза -
Фосфоричний коктейль,
Ніби збитий тертям цвіркунів,
В мармурових шпаринах
Достатньо мистецького сказу,
Апельсинний Кратін -
Драматург, що часу заяснів.
Долучи до життя богомаза -
Фосфоричний коктейль,
Ніби збитий тертям цвіркунів,
В мармурових шпаринах
Достатньо мистецького сказу,
Апельсинний Кратін -
Драматург, що часу заяснів.
2026.04.29
10:08
Не дозволяй мені себе винити,
Я більше за життя його люблю!
Як небеса — отави соковиті,
І чуйну пісню з присмаком жалю.
Я так його кохаю, Боже! Нащо
Ти дав мені жагу земного щастя,
Аби міняла волю на кайдани?
Його любити я не перестану.
Я більше за життя його люблю!
Як небеса — отави соковиті,
І чуйну пісню з присмаком жалю.
Я так його кохаю, Боже! Нащо
Ти дав мені жагу земного щастя,
Аби міняла волю на кайдани?
Його любити я не перестану.
2026.04.29
07:10
Мов сонця промінь із туману,
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
2026.04.28
21:06
о так до ітаки
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
2026.04.28
19:57
Дорогий Артуре, сердечно тебе вітаю зі вступом в Національну спілку письменників України! Дуже пишаюся тобою і тим, що Ярослав Чорногуз і я дали тобі рекомендації, бо ти вартий того, щоб бути членом спільчанської родини. Твоя поезія викликає трепет в душі
2026.04.28
19:00
Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
2026.04.28
16:09
Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
2026.04.28
15:25
Вічний сум на образах.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
2026.04.28
11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
2026.04.28
10:59
Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
2026.04.28
10:56
Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
2023.12.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Михайло Десна (1967) /
Поеми
Салтикова Дівиця
Упокійниця я... Градислава...
Градислава, дочка Салтика.
Як була молода й нелукава,
залишилась і в смерті така.
Не судіть мене юну, хто хоче,
за ганьбу, від якої втекла.
У воді своє тіло дівоче
я втопити свідома була.
Через ту свою власну провину
вже нового не бачила дня.
Жеребцю я задерлась на спину,
до води скерувала коня.
Ще в дитинстві я втратила неньку,
тільки батько мене і кохав.
Сиротою мене він маленьку
ні на мить від себе не пускав.
І не мислив, щоб ще оженитись,
сам і виростив, наче той мак.
Ніби й княжив, а сам мав трудитись,
бо не зайвий землі в нього гак.
Трохи лісу на захід від лугу
та Десни прибережний наділ.
І людей, що були за прислугу,
двох не треба було йому сіл.
Та князі у найтяжчу годину
рахувалися з ним... Не хвалько!
Навіть підлий, як овід у спину,
і найближчий з сусідів Сенько.
Ну а я набиралася сили.
Як дорогою десь собі йшла,
"Це дочка Салтика" говорили...
Я пишалася цим. І росла.
Ось і дні, що торкались до тіла,
залишали сліди своїх зваб.
По-дорослому я зрозуміла,
що віддатися мужу змогла б.
Не судіть мою, людоньки, вперту
проти інших дівочу цноту.
Залицялися хлопці відверто -
не зважала на їх правоту.
Був у серці моєму таємно
середущий тоді син Сенька.
Зустрічалися ми, коли темно,
щоб не бачити гнів Салтика.
Лиш одну зберегла я чесноту,
бо в душі не таїла я зла.
Мала вроду і, як в нагороду,
через неї - у назві села.
Ось на це тільки я і надіюсь,
переймаюся цим і боюсь.
Доки в імені людям я діюсь,
доти з другою смертю борюсь.
Рейдерство
Горить смолоскип, тріскотливе ганчір'я,
горить і душа на смолистому тлі.
Занадто у князя маленьке подвір'я!
Для трьох його соколів обмаль землі!!!
Молився Перуну в самотню хвилину
у хащі Сенько, щоб не бачив ніхто.
Дрібнесенький князь він, а кожному сину
Чернігівське дав би у спадок гніздо.
Війни божество зі своєї посади
себе войовниче тримало в руках.
А значить, не бачило іншої ради,
як зброєю свій забезпечити шлях.
Салтик - найслабіший сусід і не в змозі
озброєний напад звести нанівець.
Тим більше зненацька... Тоді в перемозі
знайдеться й Перуну щось, хай йому грець!
То не сосни шишки гублять -
об щити мечі це туплять.
Не в Десні хрустить десь камінь -
це кістки кричать на зламі.
Розбудили сонце. Сходить...
"Да роса?"- і не знаходить.
Лиш озветься часом грубо
над чиїмось ворон трупом.
Посвист стріл, чий норов - простір,
чути час від часу гострий.
Коні ржуть, хриплять, пітніють -
у крові копита миють.
Добре хоч, що, шансів ради,
луг Сеньку весь задум зрадив.
Звір сполоханий піднявся,
чернь збудив, а з нею й князя.
То ж запеклим вийшов опір...
Навіть діти через отвір,
що в стіні десь або брамі,
у батьків над головами
стріли нишком посилають...
Хоч не часто, а влучають!
Тут нема Сеньку де дітись -
в чистім полі мусить битись.
Із коня свого не злазить:
пхне когось, когось образить.
Лють чи відчай на обличчі
поступатись в бійці двічі.
А Салтик не тямить навіть,
списом б'є чи тілом давить.
Сам усюди прагне встряти,
а в бою - немов заклятий!
Примирив князів за плечі
покривалом часу вечір.
Відступив Сенько на гору...
Табір там розбито скоро.
Став за мурами паркану
і Салтик військовим стапом.
У дозорі варти вахта...
Завтра! Станеться все завтра.
Second hand
Тривожна ніч, тривожна і глибока.
Не хоче місяць тишу веселить.
Залив своє єдине кров'ю око -
стомився вже, а все-таки не спить.
Летить стріла в Салтикове обійстя,
летить вночі, летить не просто так!
Обрізане на ній військове вістря -
кохання потайний умовний знак.
Тверда рука, рішучі мужні груди
очікують чогось обабіч змін.
Що буде - не довідаються люди:
Десна тече на відстані від стін.
Тривожна ніч, та марна страху склока.
І місяць шкодував, що не п'янів.
Залив своє єдине кров'ю око,
примружувать яке себе не вчив.
- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Потайний умовний знак
Градиславу кликав?
- Так...Так...Так...
- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Чи Сенька середній син
надіслав стрілу їй?
- Він...Він...Він...
- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Чи прийшов він на коні
і озброєний був?
- Ні...Ні...Ні...
- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Намір мав продовжить бій
чи віддатись долі?
- Їй...Їй...Їй...
- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
А вона лишилась з ним
чи кудись поділись?
- В дім...В дім...В дім...
ГМО-перемога
Дрімали в світлиці на лавиці ніч
і сон Салтика.
Цеглинкою світла шарілася піч
і меч Салтика.
Аж ось на порозі рішуча дочка
і гість Салтика.
Ще мить, щоб відважилась ніжна рука
збудить Салтика.
Обіцяно мир за родинний зв'язок
просить Салтика.
Вхопив несподівано меч цей синок
і б'є Салтика!
Кричить у відчинений навстіж прохід:
- Не-ма-а Салтика!
Вбивають у відповідь біля воріт
людей Салтика.
Не тямить від збудження ворог себе
на смерть Салтика.
Оговтався згодом - цікавить: - А де
дочка Салтика?
Запитай у смерті, хто ти?
Може, ти - її носій?
Сам, напевно, дуже гордий,
що вчинив такий розбій.
Тлінь була тобі за раду,
і нема тобі ім'я.
Ти обрав підступну зраду.
Отже, смерть тобі сім'я.
Будеш вже її ти роду,
доки є сама вона.
Самогубства через воду
на тобі лежить вина.
Дівиця
А ще у Десни - симпатична сестриця.
І досі водойма ця. Назва - Дівиця.
Не хоче старіти! Живе, веселиться,
бо чиста в водоймі цій, мабуть, водиця.
23.09.2010
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Салтикова Дівиця
І не м'ята, і не клята
Градислава
СповідьУпокійниця я... Градислава...
Градислава, дочка Салтика.
Як була молода й нелукава,
залишилась і в смерті така.
Не судіть мене юну, хто хоче,
за ганьбу, від якої втекла.
У воді своє тіло дівоче
я втопити свідома була.
Через ту свою власну провину
вже нового не бачила дня.
Жеребцю я задерлась на спину,
до води скерувала коня.
Ще в дитинстві я втратила неньку,
тільки батько мене і кохав.
Сиротою мене він маленьку
ні на мить від себе не пускав.
І не мислив, щоб ще оженитись,
сам і виростив, наче той мак.
Ніби й княжив, а сам мав трудитись,
бо не зайвий землі в нього гак.
Трохи лісу на захід від лугу
та Десни прибережний наділ.
І людей, що були за прислугу,
двох не треба було йому сіл.
Та князі у найтяжчу годину
рахувалися з ним... Не хвалько!
Навіть підлий, як овід у спину,
і найближчий з сусідів Сенько.
Ну а я набиралася сили.
Як дорогою десь собі йшла,
"Це дочка Салтика" говорили...
Я пишалася цим. І росла.
Ось і дні, що торкались до тіла,
залишали сліди своїх зваб.
По-дорослому я зрозуміла,
що віддатися мужу змогла б.
Не судіть мою, людоньки, вперту
проти інших дівочу цноту.
Залицялися хлопці відверто -
не зважала на їх правоту.
Був у серці моєму таємно
середущий тоді син Сенька.
Зустрічалися ми, коли темно,
щоб не бачити гнів Салтика.
Лиш одну зберегла я чесноту,
бо в душі не таїла я зла.
Мала вроду і, як в нагороду,
через неї - у назві села.
Ось на це тільки я і надіюсь,
переймаюся цим і боюсь.
Доки в імені людям я діюсь,
доти з другою смертю борюсь.
Рейдерство
Горить смолоскип, тріскотливе ганчір'я,
горить і душа на смолистому тлі.
Занадто у князя маленьке подвір'я!
Для трьох його соколів обмаль землі!!!
Молився Перуну в самотню хвилину
у хащі Сенько, щоб не бачив ніхто.
Дрібнесенький князь він, а кожному сину
Чернігівське дав би у спадок гніздо.
Війни божество зі своєї посади
себе войовниче тримало в руках.
А значить, не бачило іншої ради,
як зброєю свій забезпечити шлях.
Салтик - найслабіший сусід і не в змозі
озброєний напад звести нанівець.
Тим більше зненацька... Тоді в перемозі
знайдеться й Перуну щось, хай йому грець!
То не сосни шишки гублять -
об щити мечі це туплять.
Не в Десні хрустить десь камінь -
це кістки кричать на зламі.
Розбудили сонце. Сходить...
"Да роса?"- і не знаходить.
Лиш озветься часом грубо
над чиїмось ворон трупом.
Посвист стріл, чий норов - простір,
чути час від часу гострий.
Коні ржуть, хриплять, пітніють -
у крові копита миють.
Добре хоч, що, шансів ради,
луг Сеньку весь задум зрадив.
Звір сполоханий піднявся,
чернь збудив, а з нею й князя.
То ж запеклим вийшов опір...
Навіть діти через отвір,
що в стіні десь або брамі,
у батьків над головами
стріли нишком посилають...
Хоч не часто, а влучають!
Тут нема Сеньку де дітись -
в чистім полі мусить битись.
Із коня свого не злазить:
пхне когось, когось образить.
Лють чи відчай на обличчі
поступатись в бійці двічі.
А Салтик не тямить навіть,
списом б'є чи тілом давить.
Сам усюди прагне встряти,
а в бою - немов заклятий!
Примирив князів за плечі
покривалом часу вечір.
Відступив Сенько на гору...
Табір там розбито скоро.
Став за мурами паркану
і Салтик військовим стапом.
У дозорі варти вахта...
Завтра! Станеться все завтра.
Second hand
Тривожна ніч, тривожна і глибока.
Не хоче місяць тишу веселить.
Залив своє єдине кров'ю око -
стомився вже, а все-таки не спить.
Летить стріла в Салтикове обійстя,
летить вночі, летить не просто так!
Обрізане на ній військове вістря -
кохання потайний умовний знак.
Тверда рука, рішучі мужні груди
очікують чогось обабіч змін.
Що буде - не довідаються люди:
Десна тече на відстані від стін.
Тривожна ніч, та марна страху склока.
І місяць шкодував, що не п'янів.
Залив своє єдине кров'ю око,
примружувать яке себе не вчив.
- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Потайний умовний знак
Градиславу кликав?
- Так...Так...Так...
- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Чи Сенька середній син
надіслав стрілу їй?
- Він...Він...Він...
- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Чи прийшов він на коні
і озброєний був?
- Ні...Ні...Ні...
- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
Намір мав продовжить бій
чи віддатись долі?
- Їй...Їй...Їй...
- Десно!Десно!
Кажеш чесно?
А вона лишилась з ним
чи кудись поділись?
- В дім...В дім...В дім...
ГМО-перемога
Дрімали в світлиці на лавиці ніч
і сон Салтика.
Цеглинкою світла шарілася піч
і меч Салтика.
Аж ось на порозі рішуча дочка
і гість Салтика.
Ще мить, щоб відважилась ніжна рука
збудить Салтика.
Обіцяно мир за родинний зв'язок
просить Салтика.
Вхопив несподівано меч цей синок
і б'є Салтика!
Кричить у відчинений навстіж прохід:
- Не-ма-а Салтика!
Вбивають у відповідь біля воріт
людей Салтика.
Не тямить від збудження ворог себе
на смерть Салтика.
Оговтався згодом - цікавить: - А де
дочка Салтика?
Запитай у смерті, хто ти?
Може, ти - її носій?
Сам, напевно, дуже гордий,
що вчинив такий розбій.
Тлінь була тобі за раду,
і нема тобі ім'я.
Ти обрав підступну зраду.
Отже, смерть тобі сім'я.
Будеш вже її ти роду,
доки є сама вона.
Самогубства через воду
на тобі лежить вина.
Дівиця
А ще у Десни - симпатична сестриця.
І досі водойма ця. Назва - Дівиця.
Не хоче старіти! Живе, веселиться,
бо чиста в водоймі цій, мабуть, водиця.
23.09.2010
Створено на основі легенди, яку розповів Олександр Приходько, уроженець села Салтикова Дівиця Куликівського район Чернігівської області. Імена не змінено.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
