Помяни мя, Господи, егда приидеши, во Царствии Твоем!

Лука (23,42)

Нумо стій... Щось торбинка занадто тонка -
як живого з лиця на покійнику.
Отаке ось майно. Плюс спина віслюка.
Все одно є що брати розбійнику.
На шляху до поселення Матаріе
і людей, і речей їх не надлишок.
Тож доводиться знов одбирать те, що є,
зазираючи зло аж до дна в мішок.
Пощастило сьогодні: старий собі сам
вів кортеж свій, дорогою приспаний.
Певно, біженці. Адже поважним рокам
не годилося б швендяти відстані.
Заповитого в щось материнським теплом
віслючок Немовля заколисує...
Тільки час розлучатися і з віслюком,
і з сумою - доріг усіх рисою.
Несподівано крик розрива малюка,
що в притоні зростав серед злодіїв.
Його мати слаба, і нема молока.
І надії... До самих аж обріїв.
Із хворобою виснаженого сосця
вже не голодом - холодом півночі
він наповнював пустку свого черевця,
щоб померти сьогодні опівночі.
Потримати маленького Сина свого
віддає Богородиця Йосипу
і бере годувати на руки того,
хто нічого не чув, окрім осуду.
І цілюща краплина життя малюку
зарум'янила щічки - до подиву!
Отетеріли люди в хвилину таку:
забиралася смерть без супротиву.
А Вона, Пресвята, поверта хлопчака,
материнські слова примовляючи.
Зашарівся притон... Віддали віслюка,
цю родину святу відпускаючи.
А малюк, що ще й слова не міг говорить,
рученятами й ніжками тягнеться...
І почув його Бог, що він с л а в и т ь ту мить, -
наділив, що такою й зостанеться.


Що ж, декольтована долею чаша
не промина ані серця, ні вуст.
Дасть ремесло, наче ложечку, - каша!
Навіть тоді, коли трапиться дуст.
Мабуть, не гени одні дістаються
дітям у спадок від їхніх батьків.
Долі батьків у минулому звуться
новим майбутнім у долі синів.
Це коридор, де одні лише двері.
Можеш шукати хоч сотні щілин -
просто розшириш метраж на папері,
дітям залишивши старт для причин.
Ніби й на новий виходити щабель,
маючи вибір, ми здатні всі вряд.
А придивитися? Той-таки табель!
Тільки й того, що тепер - атестат.
Кожному мріється бачити долю
власністю в межаш єдиного "я".
Змінюєш щось, проявляючи волю,
а в результаті - хоча б нічия.
Ложечка каші (чи дусту) не зникне,
наче магічна, знайде все одно.
Хай з ремеслом "спадкоємець" "не звикне" -
"зовсім щось інше" назветься воно.
От і виходить, що ходять по колу
кільцями древа батьки і дитя.
Хтось народився і гнувся додолу -
син вичищає за іншим сміття.
Руку для величі батько підносив -
"успадкувався" і синові жест.
Злодій лишав подорожнього босим,
отже із роду хтось зійде на хрест.


Тривалий біль - нестерпний біль.
До нього й камні не звикають.
Цвяхи вп'ялися звідусіль -
і ноги, й руки в хрест "вростають".
"Вростають" вглиб, "вростають" так,
що робиш вдих і зволікаєш...
Миттєва смерть не йде ніяк -
бариться... доки тут звисаєш.
Бариться смерть, бариться час
не в змозі сонце й на хвилинку
знайти життю і водночас
стражданням цим ковток спочинку.
Спочинку б десь... Спочинку б мить...
Вам шкода стільки дати строку!?
Натомість натовп ревещить.
Хоча... не ввесь. А хто це - збоку?
А збоку Та, скорботна Та,
Котра підтримує по змозі
Того, Хто не доніс хреста,
бо обезсилив у дорозі.
Не каже "Ні", не каже "Стій",
не присяга на материнстві.
Здається, щось... знайоме в Ній,
він зустрічав Її в дитинстві.
То це Її, виходить, Син!
Не менший глум Йому нітрохи...
Праворуч ось від Нього він -
Вінця тернового Голгофи.
Тут щось не так, тут щось не те:
"На Пасху станеться подія -
збере народ і храм зведе,
очистить серце вам Месія..."
- Ну годі вже! Ну годі, злазь,
якщо Ти Бога Син, - глузує
розбійник той, якому зась
на думку вибратися всує.
- Помовч отам! Помовч з вини!
Це ми хреста з тобою варті...
- А Ти, будь ласка, пом'яни
мене на Твого Царства карті.
- Воістину кажу: ти там
сьогодні ж ступиш до порога.
С п і ч р а й т е р о м молитви нам
розбійник вийшов з ласки Бога.

21.11.2010

З благословення отця Василія, священика церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що в Закарпатті.
Джерело ідеї: Богородица:полная энциклопедия жизни и чудес (Авт.-сост. М.Тимофеев).-М.: Эксмо, 2009.- 368 с.