Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.29
20:34
Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
2026.04.29
20:28
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
2026.04.29
19:31
Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
2026.04.29
12:33
Знову снилися мертві. Снилося, що я мушу бути на якійсь конференції по кубофутуризму. Заходжу в якийсь бароковий будинок: анфілади, мармурові сходи, скульптури Геракла в левовій шкурі, Гекати, Діани Вічноцнотливої, двері, що більш нагадують врата, по тім
2026.04.29
11:27
Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
2026.04.29
10:34
Апельсинний Кратін*
Долучи до життя богомаза -
Фосфоричний коктейль,
Ніби збитий тертям цвіркунів,
В мармурових шпаринах
Достатньо мистецького сказу,
Апельсинний Кратін -
Драматург, що часу заяснів.
Долучи до життя богомаза -
Фосфоричний коктейль,
Ніби збитий тертям цвіркунів,
В мармурових шпаринах
Достатньо мистецького сказу,
Апельсинний Кратін -
Драматург, що часу заяснів.
2026.04.29
10:08
Не дозволяй мені себе винити,
Я більше за життя його люблю!
Як небеса — отави соковиті,
І чуйну пісню з присмаком жалю.
Я так його кохаю, Боже! Нащо
Ти дав мені жагу земного щастя,
Аби міняла волю на кайдани?
Його любити я не перестану.
Я більше за життя його люблю!
Як небеса — отави соковиті,
І чуйну пісню з присмаком жалю.
Я так його кохаю, Боже! Нащо
Ти дав мені жагу земного щастя,
Аби міняла волю на кайдани?
Його любити я не перестану.
2026.04.29
07:10
Мов сонця промінь із туману,
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
2026.04.28
21:06
о так до ітаки
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
2026.04.28
19:57
Дорогий Артуре, сердечно тебе вітаю зі вступом в Національну спілку письменників України! Дуже пишаюся тобою і тим, що Ярослав Чорногуз і я дали тобі рекомендації, бо ти вартий того, щоб бути членом спільчанської родини. Твоя поезія викликає трепет в душі
2026.04.28
19:00
Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
2026.04.28
16:09
Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
2026.04.28
15:25
Вічний сум на образах.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
2026.04.28
11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
2026.04.28
10:59
Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
2026.04.28
10:56
Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
2023.12.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Михайло Десна (1967) /
Поеми
Спічрайтер
як живого з лиця на покійнику.
Отаке ось майно. Плюс спина віслюка.
Все одно є що брати розбійнику.
На шляху до поселення Матаріе
і людей, і речей їх не надлишок.
Тож доводиться знов одбирать те, що є,
зазираючи зло аж до дна в мішок.
Пощастило сьогодні: старий собі сам
вів кортеж свій, дорогою приспаний.
Певно, біженці. Адже поважним рокам
не годилося б швендяти відстані.
Заповитого в щось материнським теплом
віслючок Немовля заколисує...
Тільки час розлучатися і з віслюком,
і з сумою - доріг усіх рисою.
Несподівано крик розрива малюка,
що в притоні зростав серед злодіїв.
Його мати слаба, і нема молока.
І надії... До самих аж обріїв.
Із хворобою виснаженого сосця
вже не голодом - холодом півночі
він наповнював пустку свого черевця,
щоб померти сьогодні опівночі.
Потримати маленького Сина свого
віддає Богородиця Йосипу
і бере годувати на руки того,
хто нічого не чув, окрім осуду.
І цілюща краплина життя малюку
зарум'янила щічки - до подиву!
Отетеріли люди в хвилину таку:
забиралася смерть без супротиву.
А Вона, Пресвята, поверта хлопчака,
материнські слова примовляючи.
Зашарівся притон... Віддали віслюка,
цю родину святу відпускаючи.
А малюк, що ще й слова не міг говорить,
рученятами й ніжками тягнеться...
І почув його Бог, що він с л а в и т ь ту мить, -
наділив, що такою й зостанеться.
Що ж, декольтована долею чаша
не промина ані серця, ні вуст.
Дасть ремесло, наче ложечку, - каша!
Навіть тоді, коли трапиться дуст.
Мабуть, не гени одні дістаються
дітям у спадок від їхніх батьків.
Долі батьків у минулому звуться
новим майбутнім у долі синів.
Це коридор, де одні лише двері.
Можеш шукати хоч сотні щілин -
просто розшириш метраж на папері,
дітям залишивши старт для причин.
Ніби й на новий виходити щабель,
маючи вибір, ми здатні всі вряд.
А придивитися? Той-таки табель!
Тільки й того, що тепер - атестат.
Кожному мріється бачити долю
власністю в межаш єдиного "я".
Змінюєш щось, проявляючи волю,
а в результаті - хоча б нічия.
Ложечка каші (чи дусту) не зникне,
наче магічна, знайде все одно.
Хай з ремеслом "спадкоємець" "не звикне" -
"зовсім щось інше" назветься воно.
От і виходить, що ходять по колу
кільцями древа батьки і дитя.
Хтось народився і гнувся додолу -
син вичищає за іншим сміття.
Руку для величі батько підносив -
"успадкувався" і синові жест.
Злодій лишав подорожнього босим,
отже із роду хтось зійде на хрест.
Тривалий біль - нестерпний біль.
До нього й камні не звикають.
Цвяхи вп'ялися звідусіль -
і ноги, й руки в хрест "вростають".
"Вростають" вглиб, "вростають" так,
що робиш вдих і зволікаєш...
Миттєва смерть не йде ніяк -
бариться... доки тут звисаєш.
Бариться смерть, бариться час
не в змозі сонце й на хвилинку
знайти життю і водночас
стражданням цим ковток спочинку.
Спочинку б десь... Спочинку б мить...
Вам шкода стільки дати строку!?
Натомість натовп ревещить.
Хоча... не ввесь. А хто це - збоку?
А збоку Та, скорботна Та,
Котра підтримує по змозі
Того, Хто не доніс хреста,
бо обезсилив у дорозі.
Не каже "Ні", не каже "Стій",
не присяга на материнстві.
Здається, щось... знайоме в Ній,
він зустрічав Її в дитинстві.
То це Її, виходить, Син!
Не менший глум Йому нітрохи...
Праворуч ось від Нього він -
Вінця тернового Голгофи.
Тут щось не так, тут щось не те:
"На Пасху станеться подія -
збере народ і храм зведе,
очистить серце вам Месія..."
- Ну годі вже! Ну годі, злазь,
якщо Ти Бога Син, - глузує
розбійник той, якому зась
на думку вибратися всує.
- Помовч отам! Помовч з вини!
Це ми хреста з тобою варті...
- А Ти, будь ласка, пом'яни
мене на Твого Царства карті.
- Воістину кажу: ти там
сьогодні ж ступиш до порога.
С п і ч р а й т е р о м молитви нам
розбійник вийшов з ласки Бога.
21.11.2010
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Спічрайтер
Помяни мя, Господи, егда приидеши, во Царствии Твоем!
Лука (23,42)
Нумо стій... Щось торбинка занадто тонка -як живого з лиця на покійнику.
Отаке ось майно. Плюс спина віслюка.
Все одно є що брати розбійнику.
На шляху до поселення Матаріе
і людей, і речей їх не надлишок.
Тож доводиться знов одбирать те, що є,
зазираючи зло аж до дна в мішок.
Пощастило сьогодні: старий собі сам
вів кортеж свій, дорогою приспаний.
Певно, біженці. Адже поважним рокам
не годилося б швендяти відстані.
Заповитого в щось материнським теплом
віслючок Немовля заколисує...
Тільки час розлучатися і з віслюком,
і з сумою - доріг усіх рисою.
Несподівано крик розрива малюка,
що в притоні зростав серед злодіїв.
Його мати слаба, і нема молока.
І надії... До самих аж обріїв.
Із хворобою виснаженого сосця
вже не голодом - холодом півночі
він наповнював пустку свого черевця,
щоб померти сьогодні опівночі.
Потримати маленького Сина свого
віддає Богородиця Йосипу
і бере годувати на руки того,
хто нічого не чув, окрім осуду.
І цілюща краплина життя малюку
зарум'янила щічки - до подиву!
Отетеріли люди в хвилину таку:
забиралася смерть без супротиву.
А Вона, Пресвята, поверта хлопчака,
материнські слова примовляючи.
Зашарівся притон... Віддали віслюка,
цю родину святу відпускаючи.
А малюк, що ще й слова не міг говорить,
рученятами й ніжками тягнеться...
І почув його Бог, що він с л а в и т ь ту мить, -
наділив, що такою й зостанеться.
Що ж, декольтована долею чаша
не промина ані серця, ні вуст.
Дасть ремесло, наче ложечку, - каша!
Навіть тоді, коли трапиться дуст.
Мабуть, не гени одні дістаються
дітям у спадок від їхніх батьків.
Долі батьків у минулому звуться
новим майбутнім у долі синів.
Це коридор, де одні лише двері.
Можеш шукати хоч сотні щілин -
просто розшириш метраж на папері,
дітям залишивши старт для причин.
Ніби й на новий виходити щабель,
маючи вибір, ми здатні всі вряд.
А придивитися? Той-таки табель!
Тільки й того, що тепер - атестат.
Кожному мріється бачити долю
власністю в межаш єдиного "я".
Змінюєш щось, проявляючи волю,
а в результаті - хоча б нічия.
Ложечка каші (чи дусту) не зникне,
наче магічна, знайде все одно.
Хай з ремеслом "спадкоємець" "не звикне" -
"зовсім щось інше" назветься воно.
От і виходить, що ходять по колу
кільцями древа батьки і дитя.
Хтось народився і гнувся додолу -
син вичищає за іншим сміття.
Руку для величі батько підносив -
"успадкувався" і синові жест.
Злодій лишав подорожнього босим,
отже із роду хтось зійде на хрест.
Тривалий біль - нестерпний біль.
До нього й камні не звикають.
Цвяхи вп'ялися звідусіль -
і ноги, й руки в хрест "вростають".
"Вростають" вглиб, "вростають" так,
що робиш вдих і зволікаєш...
Миттєва смерть не йде ніяк -
бариться... доки тут звисаєш.
Бариться смерть, бариться час
не в змозі сонце й на хвилинку
знайти життю і водночас
стражданням цим ковток спочинку.
Спочинку б десь... Спочинку б мить...
Вам шкода стільки дати строку!?
Натомість натовп ревещить.
Хоча... не ввесь. А хто це - збоку?
А збоку Та, скорботна Та,
Котра підтримує по змозі
Того, Хто не доніс хреста,
бо обезсилив у дорозі.
Не каже "Ні", не каже "Стій",
не присяга на материнстві.
Здається, щось... знайоме в Ній,
він зустрічав Її в дитинстві.
То це Її, виходить, Син!
Не менший глум Йому нітрохи...
Праворуч ось від Нього він -
Вінця тернового Голгофи.
Тут щось не так, тут щось не те:
"На Пасху станеться подія -
збере народ і храм зведе,
очистить серце вам Месія..."
- Ну годі вже! Ну годі, злазь,
якщо Ти Бога Син, - глузує
розбійник той, якому зась
на думку вибратися всує.
- Помовч отам! Помовч з вини!
Це ми хреста з тобою варті...
- А Ти, будь ласка, пом'яни
мене на Твого Царства карті.
- Воістину кажу: ти там
сьогодні ж ступиш до порога.
С п і ч р а й т е р о м молитви нам
розбійник вийшов з ласки Бога.
21.11.2010
З благословення отця Василія, священика церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що в Закарпатті.
Джерело ідеї: Богородица:полная энциклопедия жизни и чудес (Авт.-сост. М.Тимофеев).-М.: Эксмо, 2009.- 368 с.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
