Не скарживсь дуб у жартах з велетами
на долі витівку стару:
німецькі кулі міцно щелепами
вп'ялися в тіло крізь кору.

Бо час минав. Гагарін сходинками
веде космічний, схоже, вік.
Не перейматись тільки поминками
хотів би й дуб, бо жити звик.

Він шелестить рядком Павла Тичини,
чіпляє жолуді на лист.
А кожен жолудь - жолудь батьківщини:
уже такий у дуба хист.


- Чи скоро, батьку, нам у землю?
- Ось восени і відокремлю.

- Ми матимем своє коріння?
- На жаль, є в лісі й дикі свині.

- Щоб деревом хтось міг піднятись,
про що ще слід потурбуватись?

- Життєву мрію треба мати,
у землю з нею і лягати.




Революції меч чи сокира -
це вулкан серед тиші землі.
На догоду вождя-бригадира
заворушення йдуть у селі.
Застарілі оновлені гасла
надихають на вчинки людей.
Революції збуджений настрій
не лишає байдужих дверей.
Як шампанського звільнений корок,
вилітає гарпун боротьби.
Хтось розкаже, де світло, де морок,
і очолить свободу юрби.
Хтось розумний підкаже: "Не зайве
зняти лопать (хай без деревищ*)
і назвати ходу задля драйва
"Революцією топорищ!"
Як не вистачить кожному, мусим
наробити нових для роззяв..."
За добу дуб утілився в бруси.
Той, що кулі на себе прийняв.



Він щойно тут проріс...
Тонкий знайшовши жолоб,
зворушений до сліз
на світ з'явився жолудь.

То бельетаж землі -
високий клаптик сині.
Розгулюють кролі
і свійські поряд свині.

Шалена до життя
трава біжить угору.
Сховала, як взуття,
його у стеблах хору.

Ворожий на бузку,
що поруч, гине іній...
Ура, хто на містку,
що капітанський, синій!



Прізвище, ім'я по батькові?
Дозвольте, просто дуб.
Мрія є про (як при батькові)
батьківський дотик губ.

Жити судилося долею
далеко від землі,
де вже столітньою волею -
він свій у своїх числі.

Що ж... Народитися знав коли,
а де - не майте зуб!
Прізвище, ім'я по батькові?
Будь ласка, просто дуб.




Молилась мати, як колись,
як молиться й тепер.
Зверталася тоді до "Вись",
а це - до "Біосфер"...
Проте молитвою землі
боролись за життя
коріння й корінці малі
до самозабуття.
І мати вимолить дощу
не раз, не два, не три...
Смачного винесе борщу:
- Корінчику, бери!




Помер хтось знову у селі.
Чиясь старенька бабця.
Зробились звичними жалі,
неначе міль у шапці.

За триста гривень буде гріб,
а треба ще й на півчу...
Дочка пішла на власний хліб,
онука доки вивчить!

Один екзамен - дев'ятсот!
П'ятсот - за перездачу.
А гуртожиток? А у рот
щодня хоч щось гаряче?

Таксує зять і день, і ніч...
Роботи три й у жінки!
А до лікарні? Ні! Не хнич!
У військкомат? До стінки!

Оплата зйомного житла
(свого в якомусь сенсі)?
І вже не буде із села
ні молока, ні пенсій.

Одні лиш янголи не злі
стареньку хоронити.
У вимираючім селі
десь треба хрест ще збити?

Обабіч двору молодий,
але товстий немовби
зростає дуб... Безплатно. Свій!
Його згодиться стовбур.



Дубовий хрест - нехитра справа.
Чому ж сокира у руках тремтить?
Чи там яка таємна слава
у топорищі глибоко сидить?

Не слухається топорище...
Німецьких куль у ньому чути свист.
Ледь не поранив ногу нижче
коліна вправний і прудкий таксист.

Метал у дуб встромляє клина...
А топорищу - сонця гра пуста.
Не може батьківщина сина
на смерть віддати навіть для хреста.


26.02.2012

*Домовище - діал. домовина.