На старих обрізаних оливах
Нове листя пнеться до життя.
Середземномор'я галасливе
Пестить тиху радість вороття.

Я люблю ці пагорби та гори,
Світло теракотові ґрунти,
Що сповзають в грайливе море,
Де на березі рибалки та коти.

В цих містах так весело та гарно.
Безтурботно п'ють вино діди.
Тут нічого не буває марно.
Навіть крапля чистої води,

Що із неба чистого спадає,
Наче згадка про вчорашній дощ,
Вечорові клопоти змиває
Перевулків та маленьких площ,

Вписаних в рельєф садиб охайних,
У рожевих квітах та кущах.
А панянка посміхнулась файна
З вогниками приязні в очах.

Час стікає цівкою поту по скроні,
Сльозиною по дівочій долоні,
Вітром зметеною вранішньою зорею,
Виділеннями, як ознакою гонореї.
Він стікає у геть неприродні озера,
Десь глибоко, дуже глибоко під землею.
А ти вже забув, як був колись піонером,
Ще до епохи нових властивостей клею.
Поруч з тобою ті, що багато чого забули.
Бачиш, він є, причинно-наслідковий зв’язок
Між можливістю пам’яті та утворенням минулого
Наших сподіваннь, поразок і світла незримих зірок.
Стати б шахтарем, вгризатись затято в породу,
Зміна за зміною, туди, де одвічні води.
Доп’ятись нарешті, зануритися головою,
І відчути себе малюка перед собою.

Прокидається всесвіт.
А ти відволікся від справ,
Вимкнув свій телевізор
і вийшов поглянуть на зорі,
що у темному небі
від мудрості дивно прозорім,
наче крихітки хліба
спадають в задумлений став.

Прокидається всесвіт.
І все починається знов.
Жар прадавніх багать,
і краплина в глибинах суцвіття,
і вечірнє проміння ласкаво торка верховіття.
І в усьому оцьому
безмежна Господня любов.

2016

Цього ранку невпинно дощило.
Я зі смутком дивився на схід.
«Черепаха Шалена» летіла,
І маля озиралося вслід.
Долі нам не судилося знати.
Милосердний накреслює шлях.
Тож постійно мені відбувати
У маршрутках, авто, поїздах.
Ця печальна, знайома дорога,
Що від себе й до себе завжди.
А сльозина вславлятиме Бога
Між краплин дощової води.
2017

Пече за всі, за всі свої помилки,
За непрощенні Господом гріхи;
Стирчить сосни золою вкрита гілка,
Немовби кістка мертвої руки.
Закляклий ліс дарма життя шукає
У попелі. А вітер пролетить,
Здригнуться сосни, ніби оживають,
І нерухомі стануть через мить.
Зима навкруг, розколоте склепіння
Святого неба, храмів порожнеча.
Немає сподівання на спасіння,
Під тягарем гріхів стомились плечі.
В ті дні, коли ще іскорка жевріла,
Завзято ми вітали шахраїв,
Хлебтали кров та обжирались тілом
Під поглядом глумливої змії.
Ми знали про добро і зло багато...
Ахейці будували кораблі,
Благаючи для ворогів розплати,
Собі безкарності і слави на землі.
Що згадувати, — в кожнім рикав звір.
Палають закривавлені долоні.
Недоля наша пише сумний твір
І сивиною засипає скроні.

Пройдисвіти скозуються за владу
Над душами бездухого юрмиська.
Голодний гололід. Аж масно – слизько.
Не хочу йти, впаду чи краще сяду.

У небесах сузір’я п’ють на трьох:
Овен суворий, апатична Риба,
В підступності правдивий Козерог.
Їх світло на коня, якого хлібом

Годує дід у латаній фуфайці,
Сумирний дід, праправнуча козаче.
Усе його життя – відлуння плачу,
В приниженнях, нужденності та лайці.

Незвично на льоду сидіть мені,
Встаю і, спотикаючись, чвалаю.
Старий себе знайшов в своїм коні,
А в чому я знайду себе – не знаю.

Помирати поволі на ліжку чужому,
Чуючи голос тривожний коханки.
Дружина ось-ось забереться з дому,
А небо сіріє знемогою ранку.

Треба, зібравшись з силами встати,
Прийти до себе, впасти на килим.
Буде собака вірний скавчати,
Потім голову в тузі схилить.

Яка нудота в цім листопаді.
Боже правий, яка нудота!
Чорне листя в грязюку падає
В першім своїм і останнім льоті.

Вони зійшлися, щоби вдертись в рай,
Сліпі, криві та клишоногі.
На дворі травень був і в небокрай
Врізались зоряні дороги.

Вони були розумні й балакучі,
А виразки душі, промов і тіл
Мов цеглу клали на смердючий
Сміттєвий пил.

Вони зазвичай вежу будували,
Бо іншого не вміли будувать.
Вони до Бога досягнуть бажали
І там запанувать.

І сталось! Перегризлись недолугі.
Смерть затупила косу об кістки.
Та й потім вже, хоч підвивали з туги,
Не зупинили грішної руки.

А чи йти, а чи не йти…
Як зійшлися три коти,
Та й замуркотіли,
Наче ворожили.

А що перший рудий кіт,
Муркотів біля воріт:
«Спи моє малятко,
Любе ластів’ятко».

Приспів:
Муркотіння, воркотання.
Спи, дитино до світання.
Спи…

А що другий білоногий,
Муркотів біля порогу:
«Спи, моя дитино,
Зіронько єдина».

Приспів.

А що третій кіт сіренький.
Муркотів зовсім близенько:
«Нумо, засинай,
Очі закривай».

Приспів.

Ми згубимось між нового буття.
В його смітті ми втратимо дорогу.
І зовсім недоречне каяття
Поміж хаосу, де немає Бога,
Де лише розлад, тріщини, змагання
Мерців з мерцями, жаху й маячні.
Залишаться зневіра і конання
Дівочих мрій у наркотичнім сні.
Ми будем танцювати під дуду
Якогось дідька, що страшний музика,
І боячись накликати біду,
Горлатимем про горе без’язико.

Кентаври воду п’ють з мулистої ріки.
В них попереду шлях, якому дна немає.
Навіщо і чого вони шукають,
Копитами вгрузаючи в гріхи?

Хірон десь вдалині, а попереду Нес.
Чи спинить стадо Гідрина отрута?
У цокоті та криках вже не чути
Хірона слів і голосу небес.

Здійметься чорна курява, а степ
Принишк, ранкове вбравши стоголосся.
Лиш вітерець перебира колосся
І в божевільні очі палить Феб.

(Земля Та-Кемт)
Чому, о чому, скажіть-бо,
Світ повен по вінця скорботи?
Вона, мов пісок, що вітер
Несе до Чорного Нілу.
Вона в нас живе і завше,
Як тінь і як подих – поруч.
Немає від неї рятунку
Ні в цьому житті, ні в іншім.
О Боже! Господи грізний!
Далекий, незрозумілий.
Страшний же твій меч і длані,
Що цього меча стискають.
Тяжкий же твій меч і длані,
Що цього меча здіймають.
Вони пірамід ще важче,
Вони страшніше пустелі,
Вони невблаганні в помсті.
А наші величні боги
Свій жах заховали в храмах.
І навіть Пта наймудріший
Не знає лиху причини,
І навіть Ра сонцеликий
Хмарою затулився.
О Боже, Боже далекий,
Суворий, незрозумілий,
Поверни, поверни дитину,
Квітку мою, моє щастя!
Хто в чому винен, не знаю,
Хто вище з богів, не знаю.
Поверни малюка, благаю!
Радість мою єдину.
Може сліз Тобі моїх мало,
Може сивин моїх мало?
Але плаче Та-Кемт від моря
До Нубії, що край світу.
А Ніл – він сльозами повен.
В нім хвиля, як в морі солона.
А вітер – той звіром виє.
Верни ж бо мою дитину!
Я мріяла, я співала,
Що син підросте і буде
На човні по Нілу з батьком,
На човні йти легкокрилім.
Я думала журавлями,
Священними журавлями
Доля йому прокурлика
І буде мій син щасливим.
Я мріяла, я співала…
О Ніл, чому ти не витік?
О зела, о парость буйна,
Чому вас сонце не спалить?
Навіщо усі сподівання?
Навіщо цей світ жорстокий?
Поверни мого сина, прошу,
Господи грізноокий!

В її житті він був лише три дні,
Мов острівець поміж материків
Її відносин.
Він прийшов так просто,
Як деколи до нас сусід заходить
За сіллю, перцем чи за сірниками.
Він був так мало. Без освідчень зайвих,
І без надій на будь яке майбутнє.
Не був їй другом, і не був коханцем,
А просто був.
Недовго… і назавжди.

Віршую сонце, сміття у дворі.
Дивлюсь, як червень напуває трави.
Мені буденні він прощав забави
І звички, що шкідливі та старі.

Зникає в листі тютюновий дим.
Моє похмілля теж зника поволі.
Вчорашній день крапає в глечик долі
Відлуннями напівзабутих рим.

Випадкова. На ранок зникне,
Відлетить, мов кульбабовий пух.
Тільки відгук спекотним квітнем
Та кружлянням дражливих мух.

Залишаюсь один в кімнаті.
Зайчик сонячний на стіні.
А смереки такі кудлаті,
А нарциси такі сумні.

Жнива. Страшний кінець достиглого колосся.
Провіщення страждань самотньої зернини.
А потім пагінець. В травневім стоголоссі
Їх об’єднає сонечко в родину.

І буде поле, поле в Божій волі,
І буде перепілки спів ласкавий.
Ідуть жнива. Єднання злота й солі,
Ранкової й вечірньої заграви.

Немає правди на землі.
Й, можливо, вже не буде,
Ми копирсаємось в золі
Такі щасливі люди.
А Правда Божая мовчить,
Не з’являться пророки.
Знічев’я спльовує в блакить
Безвусе та жорстоке,
І б’є сліпого дідуся,
Щоб не втрапляв під ноги.
Дивлюсь собі і лаюся,
І для перестороги
Звертаю вбік, щоб не мені
Дісталось на горіхи.
Лихі, підступні та хмільні
Ми уникаєм лиха,
І лихо творимо, й собі
Благаємо спасіння.
А очі Спасові в журбі
Такі небесно-сині.

Ці бурштинові грудочки зірок,
Що ранок їх збирає в кошик сонця,
Проміння кидають на тебе крізь віконце,
І пахне свіжо зрізаний бузок.

А ти бурмочеш тихо уві сні,
Всміхаєшся та горнешся до мене.
Бузкове листя лагідно зелене,
А пелюстки, мов північ, крижані.

Я розгубив думки. I вже передчуття
Народження рядка, що з порожнечі лине.
Тремтіння пальців, серденька биття.
Собі чужий, а вірш – буття єдине.


Минуле геть! Зізнання, каяття
В гріхах i не гріхах, скiмлiння безупинне
Зникають в мороці, i знов мені життя
Дарує мить короткого спочину.

Я розгубив думки. Я вже оглух, осліп.
Я маю новий зір, я чую дивні звуки,
Лишаючись з душею сам на сам.

Немов ґаздиня, що створивши хліб,
Протягує до нього нiжнi руки,
Я їх протягую замріяним словам.

Серце виє побитим псом,
Місяць в небі світить яскравий.
Обмиває радгосп «Агроном»
Здобуття трудової слави.

Гегемони вживають вино,
Що чорнилом в народі зветься.
Боже, як це було давно!
Боже, як же марудно серцю.

А від клубу лунає спів:
То співає радгоспна капела
Про халявку майбутніх днів,
Про щасливі вкраїнські села.

Повмирали давно пияки,
До епохи маку й конопель.
Залишились одні співаки,
Залишився спустілий Чорнобиль.

Серце виє побитим псом,
Місяць в небі світить яскравий.
Обмиває радгосп «Агроном»
Здобуття трудової слави.

Листя зчорніло,
На гілці зчорніло.
Хмари упали,
На землю упали.
Сонце уже не червоне, а біле.
Горя так мало.
Ще трохи горя, щоб я збожеволів,
О психіатри моєї епохи!
Вітер у полі,
Фізики долі,
Горя ще трохи!
А я здурію і перестану
Бути термітом в суцільному русі.
Ближні затопчуть, тільки поглянуть —
Вже не боюся.
Обрії наші на відстані кроку.
Від завтра свого біжимо пацюками.
Боже, невже наближаються строки
Суду над нами?

Передчуттям дивовижних октав
Десь опівдні зродивсь рядок,
Акордом схвильованим пролунав,
Слово-друге — і раптом змовк.
Марне я натхнення благав,
Марне я шаленів, як вовк,
Що у розпал мисливських забав
На червоний прямує шовк.
Тиша, котра плекає звук,
Із моїх вислизала рук.
Натомість клаксони, дзенькіт скла.
Магнітофонів буденний глум.
Прозора сльозина додолу стекла
І прочинила прихований сум.

Весна легкокрила
В вирій полетіла,
Де фіалки білі
І вишень цвітіння.
Літо тепле збігло,
Вереснева днина
Сивиною року
Стелить павутиння.

Ой, у місті Віфлеємі,
У містечкові малому
Народився там Найбільший
Із Аврамового дому.
Народився там син Божий
Від Марії ПрісноДіви.
Чабани Йому вклонились,
А з небес лунали співи.
Божі Янголи співали
Славу і Отцю і Сину,
А також Святому Духу,
Що зійшов тоді незримо.

Слава Господу Ісусу
І Предтечі Іоанну,
Що хрестив Живого Бога
В лагідній воді Йордану.

Слава Духові Святому,
Що зійшов з небес високих,
І Його тоді побачив
Іоанн пречистим оком.

Слава Сущому, Чий голос
До життя збудив народи.
Вся Земля тепер радіє
І святяться чисті води

Збожеволіть, збожеволіть від самоти,
Чи померти… Ні, заснути краще.
Уві сні побігти в темні хащі,
Де страшне, непрохідне болото.
Де водянику, пустуючи, русалки
Спати не дають, сміються дзвінко
Де немає Ганки, Христі, Інки,
Тільки вогники – душі моєї скалки.
Їх усі до купи позбираю,
Спокоєм і тишею з’єднаю.
Волохатий лісовик з ведмедем
Третім у компанію візьмуть:
Підіймем барильця з п’янким медом,
Щоб забулась смутку каламуть.
А на ранок наберу суниці:
Хай собі ласує клишоногий.
Зачерпну джерельної водиці,
Тихо-тихо помолюся Богу.
Плюскіт щастя в шепотінні крон…
Спати б так і бачить дивний сон.

Листопад відшумів верховіттям дерев.
Де-не-де золоте та багряне.
І мене ніжно осінь за руку бере,
Наче жінка в минулім кохана.

Я гублюсь, я не знаю, що їй відказать,
Я вже нею не марю ночами.
А тремтливим листкам все одно опадать
І оплаканим бути дощами.

Відболіло, скінчилось, пішло за поріг,
На прощання махнуло рукою.
І на землю промерзлу лягатиме сніг,
Все минуле покривши собою.

Накрапа, накрапа, накрапа,
Мов розкидана крапель копа,
Що збирав Пан Отець,наче сіно,
Щоб небесних коней напоїть.
Після праці пішов він спочить.
Янголята у ту ж таки мить
Позбігались і нумо скидати
Оберемками краплі униз:
На садочки, дерева, на хати.
А щоби замочило і ліс,
То покликали вітер в підмогу.
Буде їм прочуханка від Бога!

Яке ж то глупство покохать вас , пані!
Блискучу пустку почуття лоскоче.
Зручненько примостившись на дивані,
Ви загадку в свої пустили очі.
Але нема для мене таємниці
Ні в погляді, ні в дотику, ні в слові.
Байдужі ви, крижинки волошкові
Підкреслюють пронизливі зіниці.
Не вміючи зігріти промінцями,
Ви сонечко сприймаєте рослино.
Не жагу і не гордість, а людину
Я зичу вам кохати до нестями.
Я зичу вам все те, що сам відчув,
Та схоже, що таки я марне зичу,
І геть іду, і серед ночі кличу,
І уявляю, ніби вас забув.

Привіт тобі, монаше мандрівний.
І звідки ти з’явився в злому світі:
Чи преподобний, що устав з труни,
Чи про старців майбутнього сновиддя?

Від міста до села і далі в степ
Старечі ноги торсають пилюку.
Безмежжя болю, цілий віз халеп,
П’яниці злі, голодні пси та круки.

Куди ти йдеш? А чи не все одно,
Де він за цю сліпоту молить Бога?
Скажи, монаше, скоро вже воно –
Закінчення одвічної дороги?

Всміхається та йде за небосхил,
Щезає там, лишає щем, надію.
Дивлюся вслід, колишеться ковил
І бджоли так гудуть, неначе мріють.

Страшні пророцтва.
Плями на сонці.
Силует дівчиська
У світлім віконці.

Про що вона думає?
Мріє? Хто зна…
В далеких пустелях
Зростає війна.

Зненавистю живиться
Хлопців затятих.
Аггели чорні
Навчають вбивати.

Маленька війна,
Потворна та хижа.
А пес в калюжі
Відображення лиже

Повного місяця.
І вити не треба,
Писка задравши
В зоряне небо.

Страшні пророцтва.
І тільки дівочі
Випромінюють спокій
Зелені очі.

Тепло каштанових плодів,
Прив’яле листя гасить кроки.
Ця осінь, як Рембрант, глибока.
А ти, немов оволодів
Знанням про сутність та причини,
Але розляжеться зима,
Одчай змайструє домовину
Для мудрості – і вже нема
Прозорості сприймання світу,
Зате ілюзії сповна
Своє візьмуть. Тебе весна
Щасливим обіця зробити,
А лютий віру зігріва.
Зважай, зважай лише на осінь,
Бо мудрість – то її дива,
Вона сумує і не просить.

Сиджу, дивлюсь, як здихає кохання,
Схоже на кицю, розчавлену навпіл.
Страшні зіниці, беззвучне нявчання...
Мені цікаво, мов хитрій мавпі,

Яка поцуплене трощить завзято.
Мені цікаво. Ти чуєш, мила?!
Масні та байдужі твої оченята,
Ніби в левиці, що добре поїла.

В танок, як в прірву, п’яні йдуть стільці,
За ними шафи – пишнотілі кралі.
Блює диван на вогкому крильці,
Дощ заходився, здичавівши в шалі.

І з меблями ми – дерев’яні люди
Танцюємо, мов ліхтареві бранці,
А чортенята із усіх усюдів
Купаються, регочуться у склянці.

Яка ж то мука – відректися мсти,
Забути ворогів своїх обличчя,
Не слухати, коли зненависть кличе
До страшної й жаданої мети.
Буває день, мов шаленієш ти.
Готові очі врізатися в вічі.
Лихі думки збігаються на віче:
Розбурхати, озброїть, повести.
Мовчу, спиняюсь, скоро пролетить.
Не вийметься із піхов меч іржавий.
Раніш чекав могутності та слави,
А нині Слово і небес блакить.
Моя душа в лабетах мого зла
Не кориться, згоряючи до тла.

Це влучно ти сказала, що кохання
Для нас подiбне бабиному лiту,
Коли промiнням сонячним зiгрiте,
Тамує поле скарги та зiтхання.

Ще день-другий… негодою свiтання
Прийде i вiтрюган несамовито
На павутиння кинеться сердито,
А срiбна нитка промайне востаннє.

Як павутиння, зникне почуття,
I замiсть нього залишиться лише
Вiдлуння шалу, серденька биття,
Розчарування неприємна тиша.

Та ще кохається, ще не скiнчилась злива:
Приреченi найбiльш чекають дива.

Ліхтарик огризався навсібіч.
Швейцар нових очікував халеп.
Незграбно танцювала п’яна ніч
Свій чудернацький реп.

Чотири панни в білому разом
Вступили в коло, наче сніг у бруд.
Нявчало свято збудженим котом.
За Цезарем ганявся п’яний Брут.

Та Цезар утікати не хотів,
Щоб славу свою часом не злякати.
Не порятує волю й сто ножів,
Якщо в душі її не мати.

Вже зломлені збивалися у гурт.
Їх утомила велич сьогодення.
Цей неофіт, той дурень чи манкурт,
А хтось – червивий геній.

По вулиці, по довжелезній сцені,
Де гук перекупок та клопіт лайливих газет,
Шукаючи гроші у власній кишені,
Йшов напідпитку Маленький Поет.

Всміхався сонцю, ловив посмішки
Дебелих джул’єт, що нидіння плекали.
Через дорогу чорна кицька
Пробігла зненацька й авто поставали.

Знайшовши банкноту, пішов до базару
Маленький Поет, щоб випити пива.
Вірмени товклись біля свого товару,
А крамом була травневая злива.

Злива гвоздик, що барвились навколо
Калюжами відер, каструль та букетів.
Люди тинялись, купуючи кволо,
Мовчки злобились на спокій кашкетів.

Третій кухоль допив і п’яниці
Сповідь послухав про тещу ледачу,
А потім поплентався до дівиці,
Що мала незрозумілу вдачу.

В Яблунові річка, річка невеличка.
А в гірській тій річці бистрая водичка.
Я в гірській тій річці камінці збираю.
На базарі в Косові на зайчики зміняю.
Зайченята сонячні, зайчики веселі
До твоєї, любонько, принесу оселі.
Відпущу у зела, най собі стрибають,
У твоє віконечко нишком заглядають.

Акації червоний лист
Приречено чека морозу,
А той плекає хижий хист:
Прозорий вечір, мов погроза.

Стоять останні гожі дні,
Луна червона на третину,
І усміхається мені
Вікно привітної хатини,

Де мешкає старий чернець.
Він за незрячих молить Бога,
Щоб з тлі гризот возвів Отець,
Щоб сили дав здолать дорогу

Любові, віри, каяття,
Очищення і сподівання.
А чорнобривець день буття
Приймає, як благодіяння.

Ця дівчина пахне кропивою, пилом,
Що раннім ледь – ледь прибитий дощем.
Не те щоб красуня, а дуже мила.
Якби хоч на хвильку лишилася ще.

Поволі встає. Розправляє блузку.
Йде доріжкою парку геть.
Пасок її – червона мотузка
Всі сподівання душить на смерть.

Був батько офіцер, для неньки – сатана,
А мати – влада, що на груди давить.
Він стільки сліз пролив, ще більше, ніж вина.
Він знав людей, і не спізнавши слави,
Порвав її струну на декілька частин:
Для юності одну, а інші – тихоплин
Нужденного буття. Мертвяк рухомий
В нім переміг поета двійника.
А той сприймав і ницість, і саркому
Належним, наче патінь мідяка.

Вивчати всесвіт остобридло юним.
Що з того, як озвуться звичні руни?
Якби ж сама та руна почала
Чудних пісень тремтливої примари.
Здавалося в небесній ямі зла
Спалахують небачені Стожари.
Добро, кохання – мова застаріла.
Світ не такий, і біле вже не біле.

Все стале – не опора. Тільки тверді
Своєї не знайшов, як не шукав.
Його надії хворі та обдерті
Торговець і невдаха катував.

Я не знаю, чи є хто з поетів в раю,
Крім поетів, що складали рядки молитов.
Я не знаю, чи є хто з поетів у пеклі,
Бо хто бачив межі Господнього милосердя?
Я не знаю, де тиняються померлі поети;
Чи можуть вони згадати свої забуті рими;
Чи можуть вони почути гармонію небесних терцин?
Але я достеменно знаю, що всі наші поезії
Бережуть янголи в літописах нашого життя,
З народження до останнього подиху.

А літак відлітав на Бориспіль,
На Бориспіль літак відлітав.
Моє серце було, наче приспів.
Я мовчав, я тихенько зітхав.

Він вертався до рідного дому.
Він зникав між високих зірок.
І дивився услід я – сірома,
І так сумно було від думок.

В Україні шепочуть калини
Під легеньким нічним вітерцем.
Моя пісня завжди журавлина
І завжди мені вітер в лице.

А літак відлітав на Бориспіль,
На Бориспіль літак відлітав.
Моє серце було, наче приспів.
Я мовчав, я тихенько зітхав.

Приходить час, коли ти відчуваєш,
Що найщасливіші роки уже прожив.
Не буде інших спроб і залишилось
Чимчикувати до останньої межи.

Що втрачено, те втрачено назавжди:
Не повернутися, не витерти сльози
Всім тим, кого образив ти колись.
А дощ затих і відгуки грози

Стихають вдалині. Прозорий вечір,
Як думка, що небесну має суть.
Ти знаєш все, чого тобі чекати
У дні, що мудрість і печаль несуть.

Башка Вода, Башка Вода,
А у морі нема броду.

Якщо пить багато вина,
Буде море по коліна.

Якщо випить сливовиці,
Море стане по сідниці.

А додати крушовацу,
В морі краще не купатись.

Башка Вода – добре пити;
В місті Сочі – гав ловити;

В місті Ніца – одна пиха.
Нема грошей – ще не лихо.

Нема грошей – все ‘дно п’ємо,
Самогону наженемо,

З’їмо сала та цибулі,
Нашим злидням дамо дулі.

Башка Вода, Башка Вода,
А у морі нема броду.

В тому краї, де звично шукати поживи вовкам,
Де самі вже вовки, мов пожива для дикого звіра,
Без мети і притулку лихими стежками блукав
І дивився на небо від осені чорне та сіре.
Я не вірив нікому і жоден не вірив мені,
Я жінок цілував, не вчуваючи в тім насолоди,
А зраділий мертвяк прокричав чудернацькі пісні,
А підступна ріка поміняла прадавнії броди.
Щось не так. Нісенітниця. Розпач. Болить голова.
Я немов би не я. Світ спотворено злою рукою.
Ось радію: рослина собою асфальт пробива.
Придивився: блекота асфальт пробиває собою.
Хочу жити, знайти острівець серед повені зрад.
Князь абсурду нехай помирає самотньо і швидко.
Щоб на півночі сніг, а на півдні п’янкий виноград,
Сонце зранку - червоне, опівночі - зоряні злитки.

Лягає паморозь на пересохлі трави,
Промінням сонце місто обiйма,
I чує вже знеможена зима
Квітневих радощів нечувані октави.

Лишилося сім днів до часу слави
Господньої. Здригається пітьма,
Бо гілочку верби малюк трима,
Мов перший спалах грізної заграви,

Що провістить завершення вiкiв.
Єрусалим не істини хотів,
Не відпочинку від будення злого,
За князя він сприймав Живого Бога,
Чекав меча. А Iiсус любовi
Принiс дарунки нiжно-волошковi.

«Якщо завтра війна, якщо завтра похід,
Що ти зможеш тоді, боягуз та рахіт?
Ти служить не служив, землю ти не орав,
Тільки віскі жлуктив та повій купував.
Що ти знаєш про танки, про гаубиць залп?
Ти мартишка лише – найбридкіша із мавп.
Ти нероба, базіка, тягар для батьків.
Ти дозріти не встиг, а уже перезрів.
Чи ти зможеш країну свою захистить?
Нас румуни і ті вже спроможні розбить!» -
В телевізорі юний вихилявся співак,
А полковник заснув, але втримав гранчак.

* * *
Далеко, далеко, за тисячу літ,
Перепелиний глас.
Хто я? Навіщо? Чавунний лід –
Найважча з усіх прикрас.

Зустріч, якої тоді не було.
Можливість найбільша з усіх.
Подряпавсь буттям, розбивши скло,
Здійснивши звичайний гріх.

Хто я? Навіщо? Нечутний плач
Нікчемних моїх покаянь.
А козеня кидається вскач:
Чужа і первісна рань.

Далеко, далеко. За тисячу літ
Двір заросте споришем.
Не відшукати дитячий слід,
Пекучу сльозу лише.

* * *
Що за обладунок у Ахілла!
Спис не взяв, тож відступив на крок,
Стиснувши меча, а жеребок
Потягнув у царство темнокриле.
Мить лише, холодна криця тіло
Розітне. Станцює свій танок
Бог Танат. Троянських сліз струмок
Потече у море пінно біле.
Та герою вже про це не знати,
Луками підземними блукати,
Біля Трої спочивати прахом.
Гекторе, на ворога дивись!
За спиною плаче Андромаха:
«Повернися, любий, повернись!»

Запльовані майдани, де здобували волю,
Забльована Венера, як горщик для лайна.
Що твій онук на твоїм зродить полі?
І де твоя душа, скажи ж бо, де вона?

Пташина щастя, що як небо синя
Видзьобує чужу рожеву цвіть.
В сплетінні автострад, всесвітній павутинні,
В перервах між борщем та сексом мимохідь

Згубились ми, хохли, сумирні малороси,
Дрібні хлопи, пихаті сердюки.
А гайдамаки, що святили коси,
Лили руду і перейшли віки.

Оті дядьки, поспільство босоноге
(Хіба їм щастя хтось пообіцяв?)
Лили руду, але боялись Бога,
І перед Богом вже не хлоп вставав.

Вони пішли, пішли, немов не було.
Та Гайдамаччина - це темний косогір,
Над сьогоденням, що таки притхнуло
Зневірою серед батьківських вір.

Шлях згубився в траві, у високих зелах,
Де порожнім хатам снять зимові свята.
Без чобіт і підків тяжко журиться шлях,
Над спустілим селом тільки птах проліта.
Лише в серпні, коли дозріва виноград,
По бур’яну, покритому пилом, старий
Повертається ґазда в занедбаний сад,
Грона стиглі збирає і плаче сумний.

Этот город забрал самых лучших друзей,
Словно прах, растоптал наши лучшие чувства.
Умножение смерти превратилось в искусство.
Снится мертвый Парис и сбежавший Эней.
Тихо плачут, качая колыбели детей,
Жены наших врагов, так похоже на наших.
Бесконечность осады нас делает старше:
Стал угрюмым Ахилл и седым Одиссей.
Нам вернуться с войны, чтоб терзаться собой
И бояться ночей с их кошмарными снами,
Где проклятья Эринний, где кровавы труды.
Истомившись великою славой земной,
Пред суровыми мы преклонимся богами
И попросим напиться из Стикса воды.

Як пахне помираючи полин.
Здригнувшись під безжальною косою,
Він ліг на землю з іншою травою
До сутінків за декілька годин.
Коли ранкові зорі спалахнуть,
Закохані заснуть на свіжім сіні.
Покута-смерть – буття прадавня суть,
Народження – життя ясне проміння.

Взяти авто, гайнути в Воронеж,
Скочити в потяг, що йде в Україну.
З купе споглядати вечірніх пожеж
Спокійне згасання. Позбутися меж,
Ліній, парканів, буденного плину,
Дрібних турбот і миршавого руху
У лабіринті блошиного міста,
Де попідтинню звичайні марухи
В одеколон додають варенуху
І продають недоумкам-туристам.

Вони думають: це не вертеп,
А насправді життя,
А у нас із нагальних потреб
Ковбаса та взуття,
І горілка, і теплий жупан
(Тільки так).
Юлефан, пердуни, балоган –
Наш бардак.
Чи єство не помітити нам
Крізь дірки для очей?
А із пана аж лізе хам,
І так мало людей.

Село в болото вгрузло. Шпичаки
Померлих сосен проштрикнули небо.
Олiйний морок землю придавив.
Незрушне все: могили, бур’яни.
Коросту шляху поглинає мiсто,
Що лисиною бовдура чорнiє.
У мiстi люди, як побитi пси,
Скавчать, сприймають пустку, гризучи
Солодку кiстку спiльного жеврiння.
А вiн iде повз вавiлонськi вежi…
І тварний спокiй ситого поспiльства,
Яке бажає хлiба i до хлiба,
Хоч iнодi послуха цвiркунiв.
А вiн iде – i обрiї навстрiч,
I зорi, наче Божi смолоскипи,
Душi його терпiння осявають.
Вiн грима в дверi до полiщукiв,
Вiн ходить вiд порога до порога,
Вiн зве слабких залишити себе,
Щоби себе в дорозi вiдшукати.
Буває, iнодi знаходяться таки
Раб необхiдностi та наймичка свободи,
Що кинувши напризволяще справи,
Бредуть iз ним до Киева на прощу.
Вже цiлу вiчнiсть старець раз у раз
Долає прiрви мiж людьми та Богом,
До рiдних повертаючись країв.
Село в болото вгрузло. Десь далеко
У синiм небi золотiє Лавра,
Чекаючи Леонтiя старого.

1
Я йшов... Із камінця ступив на зірку,
Я всесвіт обійняв в собі самому,
А Слово мою душу спопелило
І знову відродило до життя.
Я бачив , ким я був і ким я стану,
Усі світи, в яких мені бувати,
Усі думки, які до мене злинуть.
Я бачив те, про що забув назавжди.
І, глянувши на долю, я оплакав
Той камінець, що береже пилюку
З могил забутих і могил, що будуть.


2

Є час для нас, а є без Часу час.
До нас Господь з’являється у Слові,
І ті, хто чує, на межу Часу
Стають, щоби зробити крок непевний.
Так хочеться спізнати Час без часу
Та повернутись в час, який для нас,
А в ньому вже чекати день пізнання,
Повторення, прозріння, забуття.
Я буду. Я не зникну. Тільки жах,
Що зникне неповторна мить і ранок
Настане інший, неповторний також.

3

Мій друже, я знетямлений увесь
Відвертістю буденності, мовчу
Про скімлення байдужості в людині,
Що порятунку в ницості шукає,
Шукає варварства і жалюгідних мрій.
Рядки забули насолоду рим,
Довершеність гіпербол, скло сонету,
А знають тільки марення, прокльони,
Уривки мови п’яної сивіли,
Яка не тямить, де вона і нащо.
Мій друже, як сумується тепер
За юністю. В ній тисячі бажань
Знаходили лише десятки здійснень.
Велика безтурботність нас кохала,
Світ не ділився дією гріха,
І вибору не вимагало серце.
Тоді ще був едем на цій землі.

4

Колись ще малюком я заблукав
В гаю, що за бабусиним селом
І гірко плакав, і кружляв навколо
П’яти акацій. Вдалині білів
Будиночок. Хотів піти до нього,
Але злякавсь. Так і дорослі ми,
Кружляючи поміж турбот буденних,
На горизонті істину вбачаєм,
А йти до неї, звісно, боїмося.
Цим користуються розумні вошколупці,
Пояснюють нам таїни буття:
Цей дивосвіт сполученням обставин,
Гормонами – кохання, а добро,
Лише, як необхідність виживання.


5

Один сказав, що терміну відсутність
Звичайно викликає плутанину,
Небажане хитання, нерішучість
Та сотні з цим пов’язаних халеп.
Мойсей же запитав Його ім’я,
Щоб визначитись. Бог не визначався.
Він вище визначень, він недосяжний в суті.

Земний едем усталеного зла.
До нього звикли ситі та голодні.
Нехай донині стелиться імла,
Вже виграє загравами безодня.

Пильніше глянь і там таки побачиш
Страшні очиці свого майбуття;
Твій стогін, що немов виття собаче,
Останній голос ницього життя.

А Суд Страшний одвічно і невпинно
Виносить вирок помислам людським.
І молиться розкаяна людина,
І щиряться зацьковано вовки.

Та зараз все не так, все по –другому:
Сто кратно виростає лютий біль,
Степами збожеволілий сірома
Тиняється й на рани сипле сіль.

Катарсис ніби. Тільки не радію
Стражданням. Най же стануться дива:
Без пекла грішні душі проясніють,
Без крику правди сповняться слова.

Так неможливо? За усе розплата
У всесвіті? Та серце не сприйма,
Коли палахкотять, пустіють хати,
І мертвяків приховує пітьма.

Колеса стукають, пилюка у вагоні.
Сосна вже звикла до жовтневої печалі.
Вигукують услід пiдпилi кралі
Й лишаються на вогкому пероні.

А яблуні та грушi жовтокосі
Задумались, задимлені та сонні.
Як ті роки, що сріблять наші скроні,
Фарбує краєвиди панна осінь.

Коли тобі спiзнать не довелося
Квітневих радощів, сприймай жовтневий спокій,
Чия прозорість мудра та сумна.
I спогади, немов хлоп’ята босі,
Дарують юність жiнцi темноокій,
А колосу – передчуття зерна.

В нас ворогують і церкви, і люди.
О Господи, Україну збери.
Даруй братерства щедрії дари,
А то повстануть юрбами іуди,
Щоби продати серце й Батьківщину
Якомусь там Нерону чи Петру,
І безхребетні втиснуться в нору,
Де будуть з дрижаками до загину.
О Господи, даруй поводирів,
Щоб лицарями, а не шахраями,
Щоб розум на чолі у них яснів,
Щоб мова не з облудними словами.
А ще прошу, народові моєму
Дай снагу волю втримати в душі.
Най запанує правда у коші,
І ми разом Велику Січ зведемо.
1993

Самотнiй та хмiльний я згадував минуле.
Переливавсь печалями трунок.
У небi безлiч гаснучих зiрок
Кричали спалахом та в безвiстi тонули.

О, скiльки тих свiтiв, таких до свiтла чулих,
Зникає назавжди. Нескiнчений рядок
Нiхто не прочита. I безмiри думок
Намарне розцвiли, намарне i заснули.

А так воно i є, якщо не знати Бога.
Ми комашня тодi, що впiзнає лiхтар
В останню мить, коли уже нiчого,

Крiм смертi, що безглузда, як життя.
I я тодi душi своїй не цар,
I правдою не зміряти буття.

Шлях замовкає і мріє трохи поспати
Перед світанком, коли водій вже втомився
Мацати розкіш форм плечової повії,
І посопує, в грудях сховавши обличчя вусате.

Шлях замовкає нарешті, лиш перепелиці
Скрикують в темряві, наче від спраги
Скрикує підліток у напівсні.
До яблук я простягнув правицю.

І раптом плоди зриваються долі,
Лякають мишей та дурних горобців.
Їх переляк будить старенького пса
І місяць дратує в небеснім роздоллі.

Пес хоче завити, та стримує згадка недобра
Про біль від кийка, що сон береже
Суворого ґазди. Остерігається пес
Хазяйського гніву, а так він - тварина хоробра.

Шлях замовкає, мовчки дивлюсь на зорі,
Слухаю цвіркунів, чий спів закриває повіки.
З гірки Чумацького Шляху ковзають янголята
В хвилю морську і регочуть у Чорному Морі.

Застерігав орган. Моя сльоза
Текла поволі. Холод рвав підлогу
І ноги сік, немов гнучка лоза.
Кричав орган, а я молився Богу.

Тутешній світ у бруді цвиндрив дні,
Дитину бив дубцем міліціянта.
Здіймала руки вічная Оранта,
І затишно здавалося мені

Від того поруху. Пекельний глум часу
Од віри майстра щулився звірино.
Ні, не усіх жадоба й гнів пасуть,
Не в кожному втрачається людина.

Нас осява пресвітлий сум ікон,
Гризоту розчиняє звук органа.
І завше Правда вічная повстане,
І завше Божий здійсниться Закон

Лукавому роботи небагато
У дивокраї, де нарід сумирний,
Хоч сотні літ бунтує і бунтує
Без всякого просвітку в бунтуванні
І без мети своїх численних бунтів.
А так нарід сумирний і гостинний,
До того ж працелюбний.
Ґазди, ґазди… Що дім – то ґазда.
А до справ загальних немає хисту.
Проте жага, жага непереборна
Схопити булаву, кашкет сержанта,
Принизити слабкого і сусіду
Нашкодити ( прислів’я про корову).
Найцікавіше, кожен другий бачить
Свої хвороби і дотепні жарти
Придумує, і створює фольклор.

Він хворіє на зло і тримає в руках смолоскипа,
Щоб спалити домівку твою і засіку, і хлів,
А на денце душі, як на дно кораблеве, поліпи
Налипають собі, ніби панцир від лагідних слів.

Тяжко йняти добру, коли звичка рубати шаблями,
Коли влада навчає для чого потрібно рубать.
Хто засудить того, що невільний своїми думками?
Зостається на Ірода кари у неба прохать.

Хворим тричі проститься, та ось він убив махаона:
Той приніс йому келих, налитий добром до вінця.
В лихоманковій прірві чорнотно-липучі закони,
Там ятриться зненависть і марно шукає кінця.

Де рятунок йому? Чи від нього рятунок шукати?
Рафінований Каїн за Авеля злото бере,
Добровільно іде в інквізитори, лотри, солдати,
А фортуна погляне, то іноді стане царем.

Потенційний Нерон, що в нерончиках біга допоки,
А скарають патрона – хворобу згадає ураз,
Він позве лікарів і жалоба поллється потоком,
Та за нашу глупоту глумливо подякує нас.

Він хворіє на зло, а ми сліпотою хворієм...

Степ прокидається
Рано вранці,
Вино заснуло в зеленій склянці.

Молоко у глечику
Зве паляницю.
За столом навпроти сидить молодиця.

Молодиця кохана, а очі сині,
А за нами в садочку пісні пташині;

А над нами хмарка, хмаринка біла,
І, як сонечко, моя сміється мила.

Із половців та русів, з татар і козаків,
З союзників, а більше ворогів,
Постала Україна як Держава.
На цій землі ми різними були,
Але одні топтали ковили,
Одне в нас Поле, що від нас криваве.

Від Сходу й Заходу спізнали
Ми панування і навали,
Та нині час злагоди, а не мсти.
Так ми рубіж, ми – Україна,
Ворожа часом чи гостинна,
Що поєднала три світи.

Стамбул, Константинополь, Рим
Зв’язали ми вузлом одним,
Як та Іспанія зв’язала
Євреїв, маврів та циган.
Тому клекочем, мов вулкан,
І маєм спокою так мало.

На терені віків садив я лише терен.
Вістря його шипів відлякувало всіх.
Дивились віч у віч мовчазно – владні Кери.
У Дива на гіллі був дивовижним сміх.

А десь далеко там, в прийдешнім чи минулім,
Блука собі малюк, що лева поведе.
Вже всоте обійшов земну й пекельну кулю,
Та малюка того не відшукав ніде.

Навіщо і шукать! Най леву буде жерти,
Коли Господь кара своїх людей,
А терену всихать, а диваку померти,
А кесарю пасти своїх свиней.

Як вовк би рвав, мов киця муркав,
Дивився в очі, шепотів,
Але тікає звично курка,
Догнав – топчи, і поготів

Не треба їй в тобі топитись,
Кульбабно мріять, маковіть.
З калюжі хлебче, щоб напитись,
Їй квіти, щоб клювати квіть.

Отож топчи чи з серця вирви,
Спали, як бур’яну жмуток,
І знову плигай по над прірву
В надії доскочить до зірок.

Так безкрило минає життя,
Так крилато співають у храмі.
І немає з душею злиття
У єства, що буває в нестямі,

Чи в прострації, в святі бува,
А здебільшого в самоомані.
І лягають, як листя, слова,
Непотрібні, чужі та незвані.

Не рифмуються, просто гниють,
Ні рядка, ні звичайного ладу.
Так безкрило, дощить, каламуть,
Як останні часи листопаду.

Тільки дзвін, залишається дзвін
Над кладовищем і над хатами.
Нас рятує від поразки він,
Укриває гучними крилами.

Доживають поети в підкаблуччі дружин,
П’ють уранці кефір, чимчикують в контору.
Тільки зрідка, буває, гірчать, як полин,
Присмак рим, слина слів та надій мертве море.
А із пам’яті знов проростає життя,
Переповнене спрагою віршотворіння.
Де поділося все? Щезло без вороття,
Наче в ґрунті сухому пропало насіння.
Вранці раптом нікчемний зродився рядок,
Черв’яком переповз в рафіновану прозу.
Так у вазі конають бруньки верболозу.
Так буденність плекає одномірність думок.

В розмовах день пройшов. Марнотою шукань
Душа вогнем розпечена неначе.
Налаявшись, в кутку Ксантиппа плаче,
А думка подолать не може твань,

А думка борсається втомлена, брудна,
В надії здибать вогкий острівець.
Та твердь хистка зникає, як мана.
Болото знов розпочинає герць.

Ксантиппа плаче. Демос дозріва,
Щоб перейти межу в своїй сваволі.
Нестям стає отрутою поволі,
А вічність викарбовує слова,

Котрі ще не записані допоки.
Його осудять посередні люди,
Але Недремне виправдає Око
І голос внутрішній, який не зна облуди.

Місто моє, я стомивсь вертати
До твоєї осені у снах.
Пташенятко випхнули за грати,
Та не звикло злякане літати
В піднебессі і тамує жах.

Певне, я малеча, ще малеча,
Що збира каштанові свічки.
Всі блукання, всі шукання – втеча
Від журби, яка спада на плечі,
Мов сніжинки, краплі чи роки.

Тих, кого залишив, зву ночами.
Скільки місць, де серце проросло:
Ленінград – розлуками й вітрами,
Маріуполь – світлими думками,
В Харкова осяяне чоло.

А в тобі лишив жовтневу днину,
Коли сонце грається у злоті,
Коли вітер шарудить дитинно
Листям, і срібляста павутина
Блискає в останньому польоті.

За шибкою дощу подвійна шибка.
За шибкою шумить, неначе водоспади.
Ще треба йти на двір,
Тримати парасольку,
Стрибати між калюж
І далі на авто по вулиці плисти,
Немовби у човні.
Ще треба перетравлювати день,
Похмурий день, на нице поле схожий.
Ще треба розмовляти, посміхатись,
Шукати компромісів і брехати
Знічев’я чи за звичкою.
А може у ліжку залишитися і спати,
І бачить небо чисте і яскраве,
Чудове небо з білими хмарками?
А може, може перевтілитися в рибку,
Якогось окуня, чи судака, чи щуку
І розчинитися у безміру води?
За шибкою води подвійна шибка.

Дим жовтневих багать
Мої ніздрі лоскоче.
Знову все починать
Вже ніхто не захоче.
Не захоче страждань,
Не захоче розлуки,
Днів, коли без вагань
Поєдналися звуки
У мелодію травня,
Що мов хвиля накрила,
І приспівом прадавнім
Моє серце прошила.

Забудь надії всі, окрім надій на себе.
Здоровим глуздом собі помагай.
Ти хочеш знать, як жить? У дідуся спитай
У будь-якім селі: він скаже як-то треба.

А всі твої вожді – це голі королі.
“Хто знав, що буде так!” – горлає верховода.
Хто знав?! Отак воно! Чекай тепер негоди
В найближчі двадцять літ, що згинуть у золі.

Так, буде важко нам. Розваляться світи.
Чи зродиться нове, чи й вірити намарне?
Є Вищий Суд і не бува безкарних,
Так стій, і як опори тримайся доброти.

Ви знаєте, панове, ви сволота,
Ви – втілення найгірших сподівань
Звитяжних предків, що за Україну
Загинули. Вночі кричать могили:
Загиблі проклинають вашу ницість,
Зрадливу сутність і щурячий розум,
Що думку лиш одну плекає – жерти.
Ви вмієте так гарно говорити,
Брехати в очі, щедро обіцяти,
Але ніхто із вашої когорти
Тягар обов’язку не здатен гідно нести,
Нікого з вас порядним не назвуть.
Яка ж біда – така нікчемна шляхта!

Як той бідолаха, що потопаючи в морі,
Згоден прийняти в спасінні будь-яку долю,
Жебраком попідтинню, ратаєм змореним в полі,
Ми благаємо просвітку, звертаючи погляд на зорі.
Але тільки відпусте лихо, хоча б на годину,
Забувається все і знову дуріє людина.

У нас лакеї на престолі,
У нас в Криму багато солі.
То треба, певно, Крим віддать,
Щоби московськії прочани,
Північно-східні християни
Могли собі солонцювать.

У нас один – слуга Нерона,
А другий вже продав патрона,
Чи кесаря, чи там сатрапа.
Але обидва файні діти
Лизати вміють, нігде діти.
То ще цнота – пантофля папи.

Часи розімкнулись, тиняються бідні,
Гукають, шукають у темряві злій.
Як завше, священики правлять обідні,
А степом, як завше, хрипить суховій.
Та батька і діда вже не зрозуміти.
До тебе байдужі твої дітлахи.
І тільки травнево трімкочуть трембіти,
Збирають печалі, ховають страхи.
Ти сном забувався, де казка панує.
Ця казка бувала ще гірш від буття.
Та мареву марне горлать алілуя
І перед Нероном гидке каяття.
Часи розімкнулись, розіп’ято душу,
Будуються церкви холодні, мов лід.
А Небо чекає, коли то вже рушать
До красного сонечка люди на схід.

Лист перший. Заспів.

Привіт Володю! Як ся маєш?
Чи під вечерю наливаєш?
Чи наливаєш під обід?
Перед сніданком пить не слід.
Не сама краща є розвага
Зрання хлебтать шартрез чи брагу,
Бо то уже алкоголізм.
Буває деколи похмілля,
Коли не радує довкілля,
Ні страви смак, ні стан жіночий.
Буває зрідка. Тілько ночі
Лихі нехай нас обминають,
На ранок кавою втішають.
Похмілля непотрібно нам.
А чарку, друже, до обіду,
Якщо іде грибочок слідом,
Чи оселедець, чи оливка –
І в чарці блискає перцівка, -
Чудова справа. Щоб кирять
Нам треба, Вова, міру знать.
А це – наука із наук.
От скажімо, хлебнуть пів-літра,
То з ранку заболить макітра.
Якщо ж сімсот спожить горілки,
Під неї огірків тарілку
Солоних, з хрумкотом, та сала,
Щоб під яєшнею шкварчало,
І ковбаси кружалець зо три...
Тогді, мій друг, ця доза нас
Не схилить знов на унітаз.
Всі кажуть: істина в вині.
Здається іноді мені,
Що годі там іі шукати,
Вливати в черево, пірнати,
І через трубочку цідить...
Мабуть її знайшли раніше,
Ковтнули, потруїлись лише,
І без користі простяглись,
Коли до бісиків впились.
Здолала зранку Настя Швидка,
Тож істина сконала бридко,
Тепер і сліду не знайти.
У трунку істини не має,
А міри почуття спасає
Володю, різних неборак
Від вошей, злодїв, собак,
Від гонореї, дурнів, влади
І цегли, що на череп пада
(Якщо ти каску почепив)...
Цей заспів трохи затягнувся.
Хоч трунку смак нам до вподоби,
Нам зупинитись треба, щоби
До справ своїх я повернувся,
Щоби я розповів, мій друже,
Як пристрасті людину кружать
І зводять грішних нанівець,
Де ми знаходимо кінець.


Лист третій. Про пристрасть до грошей.

Не плюй в багатого, не треба,
Бо наші пращури плювались,
В Комуну збіглися, прокрались
В лайно попали замість неба.

Мораль така: як грошей повно,
То жити можна навіть в Ровно.

Тож багатіймо! Щоби мрії
Усі здійснилися у нас:
Хлебтать “Otard”, куплять повії,
З похмілля жерти ананас,

Себе вивозить в ситроєні,
І гроші тринькати шалені.

З грошима ми князі та графи.
Нас всюди раді запросить.
Ми від Чернігова до Кафи
Готові пару напустить.

На все готові, а літа
Підказують, що прить не та.

Як підіпре тебе хвороба,
То гроші стануться в нагоді.
І ескулапи крутолобі,
Недобрі по своїй природі,

У ремеслі своїм найкращі,
Для чесного життя пропащі,

За мзду тебе зведуть на ноги
(Якщо в могилу не зведуть).
Хоч гроші, друже мій, нікого
Від того світу не спасуть.

Тож пожалій усіх багатих:
Їм також випаде вмирати.

Люблю, коли в кишені гроші,
Неначе листя шарудять.
На нас тоді жінки хороші,
Немов на красенів глядять.

Якщо в меню лангусти й краби,
Дівча вподоба навіть жабу.

Ну що про статок ще сказати?
Яку можливість пригадать?
Без гривень трудно щастя мати.
За гривні де його придбать?

Володю, у лиху годину
Завжди потрібна копійчина.

Але хіба копійка нас
Із всякої халепи звільнить?
Буває, гаманця припас,
А біди окошаться спільно,

Втіче дружина, сват продасть,
І в картах лізе гидка масть.

Тогді подумаєш в печалі:
“Навіщо, дурень, я страждав?
Навіщо заробляв в запалі,
Життя на завтра відкладав?”

Мабуть, не треба марить, друг,
Усім, що вислизає з рук.

Мінлива доба навіть Креза
Рабом зробила. Отже ми
Обгрунтувать не можем тезу,
Що спокій викупить грішми.

Добро чи зло від злота я не знаю,
Бо із кишені вмить воно щезає.

Пощастило сьогодні безпритульному діду:
З якогось дива грошовитий гуляка,
Мабуть, після доброго з трунком обіду,
Дав йому пляшку, ще й сотню за щиру дяку.
Дід купив собі рибку, а також півлітра пива,
Ковбаси, помідорів, дві чорні хлібини.
Обличчям його блукала посмішка щаслива,
Як він заглядав, наче в казку, в свою торбину.
Старий обережно заліз на горище будинку,
Де в закутку темному він рахував свої ночі.
Сонце сюди зазирало лише на хвилину.
Відводило погляд і в зелах ховало очі.
Старий наливав собі в склянку, згадував давнє,
Надривно кричав котяра, прохаючи їсти.
Роки молоді – таки ж бо були вони славні,
Здавалось назавжди яскраве, веселе, барвисте.
Дід наливав, шматочки кидав тварині:
«Бачиш, котусь, як мене закрутило кляте.
Треба ж було тоді померти дружині,
Коли я на лихо дурень попав за грати.
Ти від природи, тобі бомжувать по закону.
Звик я, та віриш, деколи вмерти кортить…»
Потім бездомний співав про етапи й вагони,
Далеку Мордовію і Чорного моря блакить.
На денці лишилось, дід склепив поволі повіки,
Став малюком та стрибав біля мами.
Грала музика, раділи музики,
А зірки лукаві сміялись над нами.

Сім’я Урану неплідне щодо богів та гігантів,
А зела ростуть непогано.
Злива зрошує отвори міста, наче я добросердну хвойду,
Що за звичкою трохи п’яна.
Ця злива – саме знущання,
З головою світ затопила.
Злива вірить в чисте кохання,
А бачить розпусне тіло.
Соснова волога неба слова розчиняє до решти:
Теплий дощ захлинувся в слові.
Сотня віків пролине, ми будемо, наче комахи
В прозорості бурштиновій.
Подруга зойкне востаннє
Залита кульбабовим медом.
Мовчання, прощання, зітхання
Оспівані славним аедом.
Злото і світло. Бурштиновий час.
Сонячна крига увічнює нас.

Життя завмерло в марному чеканні.
Лише щоденна праця за шматок
Спокійного і ситого буття.
Надхмарних мрій припудрене конання
В сиропі недолугого життя.
А тижні йдуть, біжать, летять вони,
Складають, наче скельця, місяці.
Так за весною пролітає літо.
Розділена на чорно-білі сни,
Душа моя кричить несамовито,

Ти, друже, маєш надмiри бажань.
Таких не надто величає доля.
Твiй шлях один - блукати в Дикiм Полi,
Шукаючи свою Тмутаракань.

А спаєдкомцi вмерлих сподiвань
Упали в зела висотанi й кволi.
Ти ще не раз волатимеш вiд болю
У марних спробах скочити за грань.

Та проти затишку мурованих iлюзiй
Свого єства затятий заколот,
Хоч шаленiй, хоч захлинайся в тузi,
Ти не придушиш, хворий Ланселот.

Отож не ремствуй, не мiняй на твань
Бузковий град - свою Тмутаракань.

Катон Молодший

О Рим! Гнилизна. Намісників глум.
Провінцій грязюка глевка.
Матрон і повій аж нудить з парфум,
Патриціїв від Спартака.

Свобода видовищ хлебче куліш,
Чужу паляницю їсть.
Сестерції – Красс, Катиліна – ніж,
Катон – випадковий гість.

Щезає підмурок прадавніх чеснот
У повені зрад і зваб.
Блазнює і повзає римський народ –
Понад рабами раб.

В руслі старому муляка лише.
Ріка свій змінила плин.
Справи загальної не збереже
Останній громадянин.

* * *

З дитинства нас добре привчили:
Кожен повинен своє обирати.
Один обирає ліжко з ґаздинею,
Інший іде в солдати.

Я обираю звичайну кицю,
Що вдало полює вночі.
Людині потрібно так небагато:
Кульбаби і паничі.

В передвічні дні, в безкінечні дні,
В передвічні ночі, безкінечні ночі.

Я шанувальник банальних речей.
Банальність втішається на глибині:
Колись молодою істиною
Втопилася у вині.

Мені байдужі нові пісні,
І не дуже нові – все одно.
Я співаю шумерські гімни,
Забуті уже давно.

В передвічні дні, в безкінечні дні,
В передвічні ночі, безкінечні ночі.

О щире злото сумної пори,
Яка втрача красу свою щомиті.
Чи знайдеться ще більший спокій в світі,
Ніж спокій жовтня. Димом догори

Звивається останній подих листя,
Неначе на вогні пала вогонь.
А небо, як дитя маленьке, чисте,
А сонце грає на сивинах скронь.

Я скучив за тобою, рідна моя!
Дивлюсь на горобинове гілля.
Як добре, що у нас одна земля,
І ми на ній зустрілися з тобою.

По Лейбніцу найкращий із світів,
Не зваживши на споконвічне лихо,
В жовтневий день приносить щастя тихе
І птаства вільного прощальний переспів.

Народжується ніч з утоми світла,
І зграї гав вертаються за місто,
Де смітникам пектись уже обридло
У полум’ї брудного падолиста.

А стиглий плід, наповнений буттям
Цю повноту вже втратити готовий.
Сухотна осінь йде без вороття,
Немов на бійню йде стара корова.

О подих смерті! Вітер крижаний
Лаштується зривати бляклі зорі.
Мерцям так холодно виходити з труни
І гримотіть кістками на просторі.

З малої літери.

зрадливе і злодійкувате,
воно за тридцять срібняків
продасть чужинцям рідну хату
та обкраде своїх батьків.

Не треба винуватити сусіда.
Не треба проклинать свою старшину.
Твоя нездатність повна до свободи –
Приниження постійная причина.

Ти можеш тільки бігать в гайдамаках
І захалявним різать без розбору,
А ще писать прошенія й доноси,
Звиваючись від почуття покори.

Миршавий раб або сердюк пихатий –
Оце твій стан, про інше брешуть рими.
Ти мав можливість бути сам собою,
Та знов шукаєш чи Москви чи Риму.

Тож не жалійся на убоге їдло,
Не хлипай, що ногою відштовхнули.
Ти вкотре вже себе відчув холопом
І повернувся у своє минуле.

Про пристрасть до влади

Коли ти вродою не перший на селі,
Коли в самсони ти натурою не вийшов,
Коли допитливість тебе на край землі
Не тягне геть, а так, лоскоче лише;

Коли тебе серед сміливців не знайти,
І волі звести всі гріхи немає,
А хочеться так черевце нести,
Щоби навколишні, ця дурнувата зграя

Двоногих лобурів, з повагою схилялись,
Всміхалися, у очі заглядали,
У панегіриках, як водиться, вправлялись,
І розум твій і мудрість вихваляли;

Так хочеться, не маючи дядьків
Багатеньких, що спадщину відпишуть,
І статок мати й сотню холуїв,
Що в милості твоїй жирують лише,

Так хочеться відчуть себе значним,
Неперевершеним на цим життєвім полі
(Ти бачиш горизонт, а також, що за ним,
Чиюсь ти можеш поміняти долю.

Ти можеш!): Влада – засіб і мета;
Не рай, не вічність, а мета реальна.
Комусь карета треба золота,
Тобі ж карета підійде звичайна.

Ти серед тих, хто облягає схил,
І мають шанс зіп’ятись до вершини.
Нехай Саула лаяв Самуїл,
Але в царя і скіпетр і дружини.

А був, як ти, звичайний козопас.
Блукав горами, рився у гнояці,
І раптом першим виліз серед нас:
Ми по халупам, а вони в палаці.

Мій друже, я її покуштував –
Цю смачну страву, шаною политу.
Від тої страви краще не ставав
(Щоправда і не жер несамовито).

Я бачив як мінялися навкруг
Не самі гірші в цьому світі люди.
Чужим зненацька виявлявся друг,
Пристойний відкривався, як іуда.

А деякі сердеги взагалі
Втрачали міри почуття до решти:
Сержанти зразу перлись в королі,
Бо мали змогу обшуку й арешту.

Були такі, що втрапивши у владу,
Ще за життя ставали монументом,
Або весь час дурні давали ладу
Своїм кальсонам, фракам, позументам.

Були і другі, й треті, і десяті,
У кожного свій норов та дивацтва,
Як в шатах маскарадних п’ють на святі:
Всі різні геть, єдине лиш пияцтво.

Ми є слабкі. Не кожен утече
Спокуси своїм ближнім понукати.
Як добре, коли совістю пече,
І совість пиху увіпхне за грати.

Ми тільки люди, деспотів творці,
Ми скульптори, що ліплять їх із глини,
Ми владу їх плекаємо в руці,
І славим, як Аллаха муедзини.

Якщо, товаришу, відчуєш хист до влади,
Тікай, як змогу маєш утекти.
Із владою душа не має ладу,
Коли ще душу можна віднайти.

18 сторіччя.

Легко жить! Кохати, не кохати,
Багатіти, в бідність упадати,
З неба собі зірки діставати,
Щоб безжурно на смітник кидати.
Пестить волю, продавати волю,
Кошенятком муркати тирану,
І вславляти поривання кволі,
Знаючи, що більш робить не стане.
От сторіччя! Догма полум’яна
Полонила мудреця й кретина.
Трохи ще, й розіб’ються кайдани
І… свобода створить гільйотину.

Лежати на ліжку,
Дивитись в папір
Білий, в просторі,
Обмеженому клітинами.
Намагатись створити
Потрібний твір
Для кмітливого хлопчини,
Оточеного кретинами.
Лежати на ліжку,
Краєм вуха
Чути передачу
Про “останнього героя”.
Ночами сниться
Ростовська Шлюха,
Схожа стегнами на Олену,
Ту, що згубила Пріамову Трою.
Як жити? Як жити?!
Ніхто і ніколи не відповість.
Стопчи сто чобіт,
Задихнись від смороду шкарпеток,
Загал погодиться,
Що ти випадковий гість
Серед галявин, вулиць,
Котів та німфеток.
Але усі помиляються,
Всі, як один:
Герої, сволота,
Генії та перехожі.
Я в цьому всесвіті
Завше між вас ходив,
І, наче Гарсіа Лорка,
Дурнем ставав насторожі,
Коли Пабло Неруда
З блондинки знімав панталони,
Коли місяць сміявся
І підморгував зіркам лукавим.
Я в цьому світі
Шанував Одвічні Закони
І намагався здихатись
Гучної слави.

Легенда з Полісся

Як кохали, ой, як же кохали вони!
Сизокрилі голубки навіть заздрили їм.
Квітів безліч яскравих буя у весни,
Та здебільшого їхнє буяння – дим.

Так, весняний дим і на мить,
Щоб навічно – то казка чи мрії.
А ці два серця в одно горить,
Рветься до неба палка надія.

Та люди навколо – чорна мла,
Що осідає на душу смутком;
Спалюють кривдою юні тіла,
Мов спекою спалює незабудки.

Клянуть і закльовують їх любов,
І не дають, не дають єднання.
Запеклася на серці кров,
А в душі запеклось зітхання.

У матері , – Боже! – холодні руки,
Батько сивий на ката схожий.
Люди, люди, – голодні круки!
Боже, дай допомоги, Боже!

Зустрілись опівночі за селом.
І хутко хмари за обрій тікали,
І ясними зорями небо цвіло,
Коли у неба вони прохали.

Мабуть, у закоханих дивна доля.
Весна ласкава їх сном оповила,
А вранці виросли серед поля
Дуб молодий та берізка біла.

Весела музика двобою!
Веселий бойовища гук!
Як міцно ми тримаєм зброю,
Не випустим списа із рук.
Ми вояки, бійці сміливі,
Що здатні будь-кого здолать.
Пророцтва нехтуєм мінливі:
У нас найкраща в світі рать.
Навпроти вороги повстали.
Пролити хочуть нашу кров.
Колись ми разом воювали
Під блиском спільних корогов,
Були землі одної діти,
Одної матері сини.
Тепер ми хочем їх забити,
Тепер ми хочемо війни.
Хто буде матінка єдина?
Хто вигодовує таких,
Дітей неситих та лихих?
Звичайно, ненька Україна.

Ми
( за Майоровим)
«Мы жгли костры и вспять пускали реки».
Микола Майоров

З дитинства ми пішли, дорослими не стали.
Із отроків не виросли мужі.
Оратаї, що поля не орали,
Заклякли непорушно на межі.

Нам обіцяли небо без хмаринки,
Та ворог, виявляється, блакить
Уже зчорнив. Безвусі хунвейбіни,
Звичайно, краще можуть розтрощить

Об камінь муру голови «собачі»,
Горлянки наші також не слабі,
Та тільки ми вже захлинулись плачем
В зненависті одвічній і ганьбі.

І за батьків і за дідів утома
Свої зненавистю паплюжити степи.
Як хочеться на згарищі курному
Не залишити сліду від стопи,

Обутої в солдатського чобота.
О ні, ми - не герої, не герої!
І не для нас мерзенна є робота –
Палити, грабувати рідну Трою.

Нам треба так багато – просто жити,
Плекати ревно дещицю добра.
Батьків затятих незлобливі діти
Серцями повернули до Дніпра.

Ця вишукана грацiя вмирання:
Гай, наче сонце хворе на сухоти.
Наповнений жовтневої скорботи,
Червоний лист спалахує востаннє.

А річка зачаїлася в туманi ,
Напевне, хоче зиму обдурити.
Ти вiдчуваєш, що можливо жити,
Втрачаючи найкращi сподiвання,

Протринькавши непевний спадок часу,
Прогледiвши архiпелаги вдачi.
Можливо доживать... Так айстра в’яне,
Чи лiтня хвойда, до розпусти ласа,
Яка вночi за молодiстю плаче,
Коли одна i не занадто п’яна.

За Чичибабіним

Забути все: і рік, і день, і мить,
Забути, як душа палахкотить.

Жувати жуйку гіркуватих днів,
Де зранку долина бадьорий спів.

Не розуміти, ким ти нині став.
Ти йшов і не дійшов, ти мовчки впав

І навіть спробу встати не зробив,
А просто задихнувся від журби.

І знов податківці слідом ідуть,
Слухають, слухають, наче локатори
Слухають голос пітьми,
Пестять лапами провокаторів
І за зірочку лягають кістьми.
О яка ж вона, зірочка на погонах,
Файна, маленька,
Пахне ковбасою і шкірою нових чобіт.
Прийди до мене, моя поліцейська
Блондиночко,
Хижа, мов дикий кіт.
Ти приходиш.
О розпач!
А я не мишка і навіть не кошенятко.
Я торгую обіцянки в роздріб і оптом.
Я збираю довіру зернятко до зернятка,
І гроші виманюю потім.
Випускай пазурі!
Я вийму отрути бурштиновий каламарик.
Ми з тобою такі різні.
Я бачив небеса до самого денця:
Близнюків, Південний Хрест та Стожари.
Ти бачиш тільки грати залізні,
За якими покидьки
І такі, як я, сіромахи.
Все одно сіромахи,
Навіть, якщо багаті та спритні.
Від цієї держави ніхто не втече.
Кому нидіння, кому труситись від страху,
А спритних ловлять на митні.
Отже чекаю, чекаю тебе щодня,
І жалію того, хто чекає тебе щоночі.
Твоя справедливість, о пекельна блондинко,
Дешева брехня!
Така ж брехлива, як твої зеленаві очі.

Тиждень дощило. З неба озера
Падали на землю, всотувались в пісок.
Навіщо живемо? Танці. Бербери
Байдужі, тверезі. Скачуть і скачуть.
Не розумію, де мій пасок:
Чи в шафі, чи на краю Ойкумени.
Можливо, він десь в безодні
Молочного Шляху,
І через його дірки сяють зорі.
Друзі блукають в синьому морі,
Друзі чудові. Не знає страху
Ніхто з померлих. Що їм втрачати?
Забити не зможуть. Не посадять за грати.
Цвіли конвалії, чистотіл,
Цвіли каштани і хризантеми.
Дід посадить дітей за стіл,
Щоби читати древню поему
Часів Енея чи навіть Тезея,
Що порятунок купив задарма.
Хто вам скаже, у чому карма
Сухих будяків чи дурної лілеї?