Легенда з Полісся

Як кохали, ой, як же кохали вони!
Сизокрилі голубки навіть заздрили їм.
Квітів безліч яскравих буя у весни,
Та здебільшого їхнє буяння – дим.

Так, весняний дим і на мить,
Щоб навічно – то казка чи мрії.
А ці два серця в одно горить,
Рветься до неба палка надія.

Та люди навколо – чорна мла,
Що осідає на душу смутком;
Спалюють кривдою юні тіла,
Мов спекою спалює незабудки.

Клянуть і закльовують їх любов,
І не дають, не дають єднання.
Запеклася на серці кров,
А в душі запеклось зітхання.

У матері , – Боже! – холодні руки,
Батько сивий на ката схожий.
Люди, люди, – голодні круки!
Боже, дай допомоги, Боже!

Зустрілись опівночі за селом.
І хутко хмари за обрій тікали,
І ясними зорями небо цвіло,
Коли у неба вони прохали.

Мабуть, у закоханих дивна доля.
Весна ласкава їх сном оповила,
А вранці виросли серед поля
Дуб молодий та берізка біла.