Лежала я оце на дивані та спостерігала бездумно, як у струмені теплого повітря, що йде від батареї, ворушиться і зблискує райдужними іскрами «дощик» на новорічній ялинці. Аж тут підходить до мене корова і каже:
- Ходімо додому-у-у…
І такими сумними очима дивиться… Погладила я теплий опуклий коров’ячий бік:
- Та куди ж нам іти, корівонько? Де той дім? У цій ось хаті я вже мало не тридцять років живу – і жодного дня не відчувала себе вдома… А та хата, що в селі – сама знаєш, давно не моя, та й взагалі нічия, скоро валитися почне, бо хаті живі люди потрібні, а не тіні безтілесні… Та й там я щасливою ніколи не була, то чи ж моя то домівка?

Дійових осіб стає більше

Сіла тут корова просто на лінолеум та й заплакала гіркими слізьми. А я, часто моргаючи, щоб і собі не заридати, перевела погляд під ялинку (котра насправді сосна, бо ялинок ми вже років двадцять не купуємо – осипаються дуже). Відволікаючий маневр, правда, не вдався, бо не виглядала з-поміж хвої біленька котяча мордочка: уперше за останні шістнадцять років не примостила я під ялинкою килимок, щоб м’яко сиділося котикові у сховку – більше не було для кого мостити… І чого б я тільки не віддала, аби знову те вреднюче створіння було коло мене…
Тут я заревла не згірше корови, зарилася в подушку - та й давай відхлипувати.
Раптом поруч щось важко ворухнулося, тріснула гілка, закалатали-задзвонили глухо іграшки на ялинці. Підхопилась я, дивлюся – корова кудись щезла, а на ялинці (котра сосна) сидить здоровецький ворон і насмішкувато зирить на мене.
- Оце, - каже, - скільки живу, стільки дивуюся тонкосльозості жіночій. А скільки ж це я, власне, живу вже?..
Тут ворон підняв ліву лапу і, балансуючи на правій, заходився пошепки лічити, загинаючи кривуваті пальці:
- П’ятдесят, сто, сто п’ят…
На цьому лік урвався, бо ворон (видать, таки давно вже не молоденький), не втримавши рівноваги, схитнувся і судорожно залопотів крильми. Деревце під ним захиталося, іграшки знову забряжчали, а одна (давня, бабусина ще!) зірвалася з гілки, по дорозі цокнулася об ребро батареї – і на долівку посипалися дрібні осколки. Мені аж дух забило, бо ж така славна була іграшка: клаповухий песик з темно-рожевими (чомусь) боками, колись блискучий, а тепер уже потьмянілий, подекуди облізлий – але від того не менш милий…
- Слухай, ти! – потяглась я за макогоном, що (якраз дуже до речі) лежав на столі. – Тій іграшці було трохи менше років, ніж тобі! Ану подінься туди, звідки взявся, бо як запущу ось макогоном, то не буде більше чого рахувати!

Телекінез, телепатія і ще казна-що

Ворон, сторожко косуючи на макогін, хутенько затулився сусідньою гіллякою (хитрий – не буду ж я, справді, по іграшках лупити!) і примирливо пробурмотів:
- Ну, і чого розходилася? Логіка де? Тільки що ладна була все віддати, щоб кота вернути, а через хвилину вже якоїсь парш… пардон, старої іграшки жаліє. Айн момент, щас ми все поправимо…
Птах клацнув дзьобом, війнув легенько крилом – осколки швиденько сповзлися докупи, і ось уже іграшка, ціла і неушкоджена, висить на своєму місці.
- Ну що, попустило? – явно розраховуючи на захват і подяку, гордо спитав ворон.
- Ні, - відрізала я, оглядаючи песика. – Сяє, наче тільки-но з конвеєра зійшов – це ж зовсім не те, що було!
- Тю, - розчаровано видихнув птах, - хочеш як краще, а вона ще й вередує.
Ворон хукнув на іграшку – і та знову потьмяніла. Затим перелетів на стілець і всівся на ньому майже по-людськи, вальяжно закинувши лапу на лапу і згорнувши крила на грудях. Чомусь захотілося запропонувати йому сигару. І віскі. Втім, ні того, ні іншого в моєму хазяйстві не водилося зроду, так що я бовкнула перше, що спало на думку:
- Кави?
Ворон подавився смішком, потім удавано суворо прокашлявся і помотав заперечливо головою.
- То що, додому збираєшся? – діловито спитав він.
- І ти туди ж? – огризнулась я, вмощуючись на дивані зручніше та замотуючись у ковдру. – Сказано ж: нема у мене дому.
- Так-таки й немає? Навіть у мріях і снах? – птах примружився хитрувато, далі й зовсім заплющив очі і, погойдуючись, тихо завів:
- Ген дім, що на схилі стоїть –
У ньому ночують вітри.
У комині – сажа століть.
Прийди та хоч шиби протри…
Он липа – край стежки, в снігах,
Он гілля ялин голубе
Край ґанку, що в смутку зачах…
Твій дім - він чекає тебе.

А тепер запрошуємо на кіносеанс

Вдруге за вечір мені забракло повітря.
- Ну звідки… звідки ти знаєш?! – ледве вичавила з себе.
А ворон, не розплющуючи очей, провадив далі (правда, вже прозою, і за те спасибі):
- Хата з дерева складена: от це у тебе звідки? Хай би поліщучка, тоді ясен пень, а так – подолянка як є, а туди ж: хату їй подавай дерев’яну… За хатою, догори по пагорбу – бір сосновий…
Тут я не стерпіла, підхопила, і далі вже плуталися-мішалися і мої, і воронові слова і думки, а ще далі – і видива, бо одна зі стін кімнати чи то щезла раптом, чи обернулася на кіноекран.
…А стовбури в сосен тих жовто-рожеві, і на сонці дурманно пахне живиця…
…А вниз від ґанку по схилу збігає стежина, огинаючи старезну крислату липу, і далі біжить аж до самісінького озера – до кладки, де з весни до пізньої осені між очеретами колишеться прив’язаний човен…
…А взимку у відлигу, коли сніг під ногами м’яко і податливо просідає, а в повітрі чи то мряка, чи водяний пил - якщо стати під тою липою, під низько навислими гілками, то можна язиком обережно знімати з червонуватих бруньок прозорі тремтячі краплі – холодні та солодкі…
…А влітку, стоячи під липою, хати не побачиш за листям – бо хата вище по схилу, а гілки на дереві починаються низько і спускаються шатром ледь не до трави…
…А от озеро побачити можна, воно ж унизу - тільки треба сісти на землю та притулитися спиною до стовбура липи – шорсткого і теплого…
…А ти в курсі, що та липа ночами часом блукає десь? Бо якщо виглянути у місячну ніч у вікно, то не завжди її побачиш… але вранці вона як штик на місці…
…А літо там буває рідко, тільки коли висипляюсь як слід, а так усе більше – зима, і сніги довкола глибоченні, і тиша, і ніч – і я сплю чи просто дрімаю, і чую, як випаровуються і щезають, вилітаючи у комин, всі давні страхи і болі, але їх стільки, що спати мені ще і спати…
…А дрова у грубці потріскують так затишно…
…Так ти ж наче камін хотіла?
…І камін, і піч, і лежанку – все, що гріє, досить з мене холоду…
Тут картинка на екрані стала швидко блякнути, і стіна повернулась на своє законне місце – стіна як стіна, тільки з намальованим недбало величезним знаком питання.
- Ну і що мені толку з тих мрій? – повернулась я до ворона. – Куди мені йти, щоб знайти оце все?
- Як – куди? – здивовано звів неіснуючі брови той. – Звісно куди – у світ заячий! Чи ти забула вже?
І підсміхнувся, і підморгнув хитро. Я й собі осміхнулась мимоволі: хіба ж таке забудеш?

(Далі має бути)

Бабі Гані снилось небо Лондона, міст через Темзу і сивий поважний джентльмен, з котрим вона під ручку прогулювалась по тому мосту. Джентльмен, схоже, мав щодо неї серйозні наміри, проте озвучити їх не встиг – завадив клятий їдучий смог, який почав так дерти горло, що джентльмен закашлявся. За ним закашлялася й баба і… прокинулась.

Фермери з вогнеметами…

З прочиненого вікна тягнуло горілим. «Знову Василівна спозаранку бараболиння палить, - спросоння вирішила баба. – Ось я їй щас випишу…». Хутко підвелася – і тільки тут зрозуміла, що вона не на дачі, а в своїй міській квартирі. Підійшла до вікна, щоб зачинити – та так і застигла з простягнутою рукою. За шибками був… Лондон. Ну, принаймні, смог був точно. Причому над усеньким містом.
Баба Ганя кинулася набирати 101, але на тому боці дроту затято мовчали. «Всьо, триндець - усі на виїзді… навіть чергових на телефоні не лишили – це ж як десь палахкотить!» - похолонула вона і включила комп.
В інтернеті чиновники різних відомств недбало відмахувались від стривожених обивателів: ой, та чого ви сполошились? Подумаєш - трава в околицях горить (стерня на фермерських полях, сміття на подвір’ях, бадилля на городах)…
Трава? Бадилля?! Баба йойкнула і, умліваючи, сповзла під стіл. В її затуманеній уяві постали орди суворих міщан, селян і фермерів, котрі з вогнеметами наперевіс сунули полями, городами та присілками, випалюючи все на своєму шляху… Бо інакше – як? Все вищеперелічене народ палив щороку (баба й сама не без грішка була, бо куди ж той сухий бур’ян дівати), але щоб отаку димову завісу влаштувати, треба було спалити одночасно все дощенту в радіусі пари сотень кілометрів.

…І путінські вентилятори

Ні, щось тут не те… Крекчучи, баба вибралася з-під столу і продовжила рейд по сайтах. Горіли, виявляється, ще й торф’яники й ліси. Проте найближче тліюче торфовище площею півгектара бабу якось не приголомшило, а палаючі ліси на Хмельниччині й під Києвом – і поготів. Однак цілком реальний смог за вікном вимагав конкретних дій. Баба дістала карту, повтикала в усі вказані місця прапорці - і замислено почухала потилицю. Кільце пожарів навколо міста явно стискалося. Треба запасатися провізією – вирішила баба і почвалала на ринок.
Під під’їздом на лавочці місцеві кумасі, ігноруючи заклики МНС залишатися вдома і дихати через раз, жваво ділилися неофіційними версіями.
- …А я тобі кажу – з Байкалу тягне. Чула, шо в Бурятії ліси горять? Ото ж Путін наказав спеціальні вєнтілятори здоровенні поставити, шоб весь дим у наш бік гнало…
- Шо ти ліпаки ліпиш, які вєнтілятори?! Село неасвальтіруване… Он учені кажуть: учора на Сонці гігантський спалах був, так вогонь до нас чуть-чуть не дотягнувся, а димом таки заволокло…
До ринку було недалеко: навпростець, дворами - хвилин двадцять. Проте клятий смог, що накочував хвилями, змінював знайому місцевість до невпізнанності, і скоро баба зрозуміла, що збилася з дороги. Поблукала, притомилась і присіла на лавочку в якомусь дворі. Навкруги – ані лялечки, а дим усе густішає, і день все більше скидається на присмерк… Баба втомлено стулила повіки.

Не балакайте з приблудами

Раптом поруч щось хлипнуло – раз, вдруге. Баба розплющила очі. На іншому кінці лавочки сидів огрядний чолов’яга. «З диму виткався, чи що?» – подумки подивувалася баба, бо жодних кроків перед тим не чула. Незнайомець, скоса глипаючи в бабин бік, читав щось на екранчику телефону, моторно тицяв пальцем по кнопках – і знов читав. Затим схлипнув, скривився, затуляючи рот рукою… Сльози покотилися по одутлих щоках і застигли на подвійному підборідді. «Не розмовляйте з незнайомцями», - застережливо промайнуло десь на задвірках бабиної свідомості, проте жалість пересилила, та й обличчя чоловіка пробуджувало якісь невиразні спогади.
- Чого побиваєшся, сину? Зуби болять? – співчутливо спитала вона.
Чоловічина заперечливо замотав головою, набрав у груди повітря – і заголосив, як за небіжчиком, не віднімаючи долоню від рота.
- Обібрали… обчистили… пограбува-а-али! – крізь жалібне скімлення розібрала баба.
- Що відібрали?! Гаманця? Обручку? – допитувалася баба.
Незнайомець відхлипнув і видавив:
- Творіння моє вкрали… А я ж у нього… всю душу… А вони… Ось, послухайте.
Він повозився з телефоном – і звідти раптом залунало: «Шановні городяни! Зі святом вас, із Днем міста! Здоров’я вам, миру і наснаги!».
- Ну? – не зрозуміла баба.
- Шо – «ну»? – передражнив чоловік, не забуваючи затуляти рот долонею. – Ролик вони, бачте, по радіо запустили до свята… А слова-то – мої!
- Та ну, - засумнівалася баба Ганя. – Слова як слова, кожен таке може сказати.
- І ця туди ж! А порядок слів? А їх кількість? А експресія, а виразність? Ні-і, це мій текст! Злодюги кляті, я їм ще покажу… - і чоловік розлючено забарабанив по клавіатурі. – Щас я вас усіх порозфренджую, а в цьому місті взагалі ніхто більше від мене слова не дочекається!

Пожалійте бідне вампірятко

Бабу все більше непокоїла ота його долоня коло рота: чого він її постійно тримає там, якщо зуби не болять? Тут крізь завісу смогу пробилося нарешті кволе сонце, і на вигорілій траві перед лавочкою вирізьбилися тіні: від лавочки, від баби, від бабиної сумки, від… Ой лишенько, а де ж тінь від опецькуватого плаксія?! Баба звела на нього очі – і відчула, як серце її стрімко провалюється десь аж у п’яти.
Вампіряка, вже не криючись, вишкірив криві ікла в недобрій посмішці:
- Здогадалась таки. Завжди кмітливою була…
І тут баба пригадала, звідки їй знайоме це обличчя.
- Стривай-но, голубе, а це не від тебе пару років тому наречена втекла? І чи не ти потім по всьому інтернеті вашу брудну білизну полоскав?
- Я, - гордо випнув пузо упир і тут же звично заскімлив: - А чого вона… Такого пацана бортанула… Свободи, понімаєш, захотіла – а мені з кого кров пити накажете?
Він підсунувся ближче до баби і довірливо зашептав:
- Ти думаєш, легко нам, вампірам? Вічно на підсосі: там посмокчеш, тут лизнеш – а мені треба вволю напитися, та ще щоб про запас лишилось. От і приходиться періодично скандалити в мережі – знаєш, скільки енергії звідти потягнути можна?! О-о-о… - він закотив очі і сласно облизнувся.
Бабу аж пересмикнуло.
- Добре, що хоч справжньої крові не п’єш… - пробурмотіла вона.
- Хто тобі сказав? – примружився вампір.
Баба смикнулася встати, проте упир випередив її, товсті пальці зімкнулися на бабиній шиї – і щось тепле забризкало їй обличчя, а в ніс вдарив гидкий запах – проте смерділо чомусь не сіркою, а аміаком…

І чого вам удома не сидиться

- Жіночко, отямтесь!
Баба Ганя насилу сфокусувала погляд – чоловік у білому халаті, схилившись над нею, тицяв їй під ніс ватку з нашатирем, а його напарниця розстібала бабі комірець блузки і бризкала в лице теплуватою мінералкою з пляшки.
- І чого вам по хатах не сидиться… - з полегшенням пробурчав лікар, побачивши, що пацієнтка прийшла до тями.
Баба глянула на лавочку: вампір щез. «Його ж обов’язково треба піймати, поки біди не наробив!» - промайнуло в бабиному ще затуманеному мозку, і вона через силу прохрипіла, вказуючи пальцем на те місце, де тільки що сидів ікластий:
- Там… там… вампір…
- О, почалось, - закотив очі лікар «швидкої». - Ну просто біда з цими пенсіонерами – як надивляться засідань парламенту, так потім кругом всяка нечисть їм і ввижається!

І чого б не посміятися над анекдотами про дурдом і шизіків? Ну, якщо дійсно дотепно придумано? Нікому ж від того ніякої шкоди…
Ото й регочи, поки смішно. Бо де ти, а де та дурка з шизофреніками-параноїками! Тішся. Головне – не оглядатися. Не зважати, що там за спиною якась розмита тінь починає згущуватись і оформлюватись. І вже навіть потягується та пазурі випускає…

Цвіркун і сковорідка без ручки
Та тінь сама нагадає про себе. У літню ніч – таку розкішно теплу і тиху, що тільки сидіти б на лавочці під хатою, на рясні зорі мружитися та цвіркуна слухати. Ти й сидітимеш, але цвіркунове сюрчання тобі буде до лампочки. Бо вискочила ти на вулицю після чергової сварки з благовірним – вилетіла прожогом, щоб спересердя ще одній сковорідці ручку не обламати, жбурнувши на підлогу з усієї, пардон, дурі. Бо сварка ця, як і безліч інших раніше, почалася незрозуміло чого, і ти вже втомилась, втомилась, втомилась!!! – ламати голову, шукаючи причину оцих його раптових вибухів, цього намагання будь-що знайти, до чого вчепитися, а не знайти – то бодай вигадати…
Будеш сидіти, задерши обличчя до неба, і безтямно дивитися на зірки сухими очима. Сльози вже давно скінчилися.

Як відучити жінку нюні розпускати
Востаннє плакала кілька років тому, коли поверталися з особливо «вдалої» недільної прогулянки. Ревіла сама і попутно втирала роз’юшеного носа зарюмсаній дитині…
Гуляли того разу, за іронією долі, у парку місцевої дурки. Гарний парк - тихий, малолюдний, над самою річкою. Тільки от дорога до річки пролягає через невеличке місцеве кладовище. І дитина – три рочки – побігла до могилки: квіточки понюхати. Навіть не зірвати – просто понюхати і пальчиками торкнутися, бо ж такі гарні! І ти навіть оком не встигла моргнути (та й хто б міг таке передбачити?!), як «люблячий» татко кинувся вслід за донею, вхопив, як шкодливе цуценя, за шкірку і викинув з огорожі. Мала пролетіла кілька метрів, та носом – прямісінько в лавку. Кров, вереск… А ти спочатку просто заніміла – бо в жодні мислимі рамки все це не лізло. Єдине «пояснення», на яке муженьок сподобився:
- Бо треба вчити, що не можна по могилах лазити!
На тому променад і скінчився. Пленталися додому: глава сімейства попереду, ти з малою на руках - позаду. Витирала дитині криваві соплі, силкувалася збагнути, чи не зламаний носик, і все ще відхлипувала. Аж поки благовірний не розвернувся та не прошипів люто:
- Та доки ти будеш киснути?! Як мокра курка, тьху!
І такою дикою, несправедливою і незбагненною була ця ненависть колись рідної, а тепер геть чужої людини, що сльози твої висохли – раз і назавжди. Більше при ньому ти ніколи не плакала. А от він…

Двоє на лавочці, не рахуючи параної
Сидітимеш ти ото на лавочці, аж тут грюкнуть двері і вийде він. Сяде мовчки поруч. Ти чмихнеш гидливо – перегар же! – і відсунешся. І не будеш дивитися в той бік, доки не відчуєш, що лавка якось дивно здригається. А тоді ще кілька секунд придивлятимешся до його скуленої постаті (лікті на колінах, голова прикрита руками, плечі тремтять) - сміється чи плаче? Бо й те, й інше в той момент було однаково недоречним. А його раптом прорве. Давлячись риданнями, перебиваючи сам себе, глухо – кудись у складені ківшиком долоні – почне говорити. Він сам не знає, що на нього находить, адже любить і тебе, і дочку, але чомусь щодня скандалить. І не хоче ж – чесно, не хоче! - а все одно шукає, до чого присікатися… І ще багато чого казатиме, тільки ти вже ніколи не згадаєш, що саме, бо все раптом затулить єдина фраза. Вірніше, обривок фрази (її початку ти теж так і не зможеш згадати):
- …А воно йде поруч і каже: «Убий»…
Ти роззявиш рота, щоб перепитати, хто йде – і вклякнеш. Бо все стане ясно. Бо відчуєш, як випростується і виростає ота лиховісна тінь за спиною. Як вона заходиться в безгучному глумливому реготі, як затикає цвіркунові рота (чи чим він там сюрчить), і викачує з повітря кисень, і доростає ген до неба, і обтрушує з нього зорі прямісінько в твою нещасну голову. І це вже не зірки, а пекельні жарини, які складаються в слово, котре пропалює тебе наскрізь: ПАРАНОЯ.

Голосам у голові - право голосу…
І буде тільки страх. Не за себе. Навіть не за дитину. За нього. За оце лисіюче і товстіюче горечко, яке за роки подружнього життя встигло виїсти тобі всі печінки, а зараз корчиться од жаху перед чимось невблаганним і безмилосердним. Перед жахіттям, яке існує лише в його голові. Тобто для нього - у всьому світі…
І ти горнеш до себе оте лисіюче і товстіюче, і гладиш по рештках шевелюри, і колишеш, як маленького. Питаєш, чи часто за ним те «воно» ходить назирці. Дізнаєшся, що тільки після «ста грамів» - і тобі трохи відлягає від серця. І голос уже майже не дрижить, і зуби клацають через раз. Туркотиш йому на вушко, що все буде добре – от кине пити, і все. Він же не алкоголік, правда? Схоче – і кине. А з «попутником» непроханим, що «йде і каже», лікарі миттю розберуться. Зараз усе лікують. Укольчики-таблеточки, процедури там усякі – і ніяких голосів не буде. От прямо завтра у лікарню й сходимо, правда? Він лише киває - горло перехоплене спазмами…
А на ранок – ніби ніякої розмови й не було. Бігає по хаті, як ошпарений. Весь тіпа у клопотах… Мовчить. В очі не дивиться. І ти, вже розуміючи, що ніякого лікування не буде, все-таки безнадійно спитаєш:
- То коли в лікарню підемо?
Відповідь – через плече і крізь зуби:
- Чого я там не бачив?
- Ти ж учора казав…
- Нічого я не казав. Я здоровий.
На тому все й окошиться. Ну, справді - не на налигачі ж його туди волочити?!
Про той погрозливий діагноз ти не те щоб забудеш, а так… просто не згадуватимеш. Бо інакше за ті кілька років, що вам ще судилося прожити під спільним дахом, ти б сама з глузду з’їхала. Від страху за життя – і своє, і дитини.

Амнезія у кінофільмах і в житті
А дещо з пам’яті взагалі стерлося. Останній скандал, якийсь уже зовсім паскудний і відразливий, тобі пригадується фрагментами. Як у тому кіно: «Тут помню, а тут не помню». Той епізод, у якому дочка (вже підліток) хапає до батька ножа – якраз із серії «не помню». І про те, як умить протверезілий татко задкував до дверей, бурмочучи: «Дурна… навіжена…» - ти теж знаєш тільки зі слів дочки. Можна, звичайно, ще раз тупо перепитати з марною надією:
- Може, мене тоді в кімнаті не було?
І доця вкотре, жалісно зітхнувши, скаже:
- Мам, та була ти… І бачила, і чула…
Зручна штука – пам'ять! Допомагає вижити.
Страх підніме голову вже аж після розлучення. Ти наче тільки-но тепер усвідомиш, що оті слова: «…А воно йде… і каже: «Убий!» - стосувалися не когось стороннього. Почнеш прокидатися ночами - від гупання чужих кроків під вікнами. Підхопившись на постелі, будеш триматися за серце, що калатає несамовито десь аж у горлі, і гамуватимеш сама себе – адже це просто сусід-таксист вернувся зі зміни, адже тобі давно нема кого боятися. І, приходячи помалу до тями, будеш зиркати на доччине ліжко і тішитися: живі! І дрібно хреститися, і дякувати небесам, що те примарне «воно» виявилося не надто наполегливим…

…Не те щоб ти перестала тепер сміятися над прикольними історіями про психів. Але щоразу, слухаючи щось подібне, помічаєш, як за оповідачем починає ворушитися до огиди знайома тінь. Вона змовницьки підморгує і киває на жартівника: мовляв, і цей - як ти колись - думає, що його ніщо подібне ніяким боком не торкнеться. Ну-ну…
Втім, поки все добре – чом би й не посміятися?

- Мій! Не віддам нікому… - шепотіла вона, гладячи його однією рукою, а тим часом друга рука - напружена і тремтяча - вже тяглася за ножем. Гострим – аж страшно торкнутися леза. Сама гострила. Спочатку напівстертим наждачним кругом, потім ще отією штукою, якою покійний батько правив свою «старорежимську» розкладну бритву. Перевірила гостроту так, як учили – і волосина, підкинута вгору, на землю впала перерубаною надвоє…
Один влучний удар - і їй аж забризкало обличчя червоним. Вона лише мотнула головою і пожадливо облизнулася. Нетерпляче орудуючи ножем, знавісніло краяла на шматки…
Через годину вона, сита і напівсонна, недбало засунула ногою під стіл здоровенне блюдо з тим, що зосталося після бенкетування - та так штовхнула, що липка червона рідина аж хлюпнула через край, заляпавши білу квітку, вишиту на бархатній пантофлі. Квітка миттю почервоніла. Досадливо лайнувшись, вона зняла другу пантофлю і, недовго думаючи, вмочила і її в червоне.
Помилувалася на те «рукоділля», хижо всміхнулася і вклалася перед телевізором.
За вікном була глупа ніч. Місяць визирнув з-за хмари - дивний, незвичний, чорно-червоний, і їй на частку секунди примарилося, що то налите кров'ю око якогось чудовиська заглянуло до хати...
- Тю! Та сьогодні ж місячне затемнення! - з полегшенням пригадала вона, але фіранками шибку затулила - так якось спокійніше.
Тягло на сон, але вона опиралася: те, що сталося, було далеко приємнішим за сон (а головне – траплялося куди рідше!), і хотілося перебрати у пам’яті все ще раз – мить за миттю. Позіхала і дрімала впівока, ліниво клацаючи пультом. У голові було порожньо, в животі - повно, на душі - солодко і… трохи тоскно. Мабуть, так буває завжди, коли здійснюються мрії. Хай і не дуже пафосні. Навіть можна сказати - досить приземлені. Як оця. Бо про такий великий, соковитий і солодкий кавун вона мріяла з самого початку літа!

Тішитеся теплом? Ще б пак - листопад, а на вулиці - плюс дев'ятнадцять! Ну-ну, грійтеся. Бо зима, мабуть, холодною буде: миші до хати пхаються цілими табунами. За минулий тиждень штук десять упіймалося! Думаєте, їх кіт ловив? Ага, щас, уже розігнався… Не панська то справа. Вони ж у нас із благородних – персидський шах, можна сказати. Он, помилуйтеся – наловив «Кіте-Кету» з тарілочки, тепер вилежується у подушках та писок свій плаский тісненько намиває… А миші – то хазяйчин клопіт. Себто мій. Звечора мишоловку «заряджаю», а вранці улов на дорогу витрушую – на радість сусідським кошакам (ті - народ простий, без родоводу, і дрібному мишеняті раді!).
Одна мишоловка із нашестям сірохвостих явно не справлялася, то я позавчора ще одну прикупила. Звісно ж, китайську. Конструкція ніби й зрозуміла, а от налаштувати толком не вдається. Не спрацьовує механізм – і все тут! Настромлю шматочок сиру на штирок, через годинку заглядаю – нема! З’їла мишка приманку, подякувала (мабуть) та й почимчикувала у нірку відсиплятися. Знову примощую сир… і знов-таки через годину пусто. І що цікаво: поки той сир притулю, мишоловка пару разів мої власні пальці встигає «упіймати» – аж скачу по хаті на одній нозі та сичу від болю. А миші – не ловляться! Дитина моя спочатку мовчки підсміювалася над цією катавасією, але врешті не витримала.
- А ти, - єхидненько так радить, не відриваючись від ноутбука, - над мишоловкою табличку прибий: «Благодійна їдальня». Та сиру побільше клади – що ж їм той кавалочок мацюсінький на всю орду…
- Мовчи вже, - цитькаю сердито, - а то зараз будеш сама приманку настромлювати. Хитрі ви обоє за моєю спиною! Одне он дрихне без задніх лап, того й гляди, миші хвоста вночі відгризуть… а друге теж хазяйське: «Сиру побільше…» Та цей сир - по шістдесят гривень за кіло!
Доця моя з чисто жіночою логікою тут же знаходить «крайнього». Осудливо зиркає на кота і цідить:
- У-у-у, дармоїд… Мало того, що сам на нашій шиї десятий рік сидиш, то ще й мишей твоїх мусимо годувати… понарозводив їх тут! ;))

- Весна…
- Ага…
- Шашличок, може?..
- Аякже!
- Що, просто на балконі?!
- А чом би й ні?
- Ну, глянемо, що з цього вийде.
(З підслуханої ненароком розмови колег)

План заходів на вихідні (із щоденника сучасної ділової людини).

Відправити сімейство на дачу (хай торішнє сміття позгрібають та поспалюють).
Зателефонувати друзям, запросити на шашлик.
Здати у ломбард фамільні коштовності. На виручену суму купити кіло м’яса. Якщо вистачить грошей – то ще й кетчупу та спецій.
Замаринувати м'ясо. Вигнати з кухні кота. Піти в сарайчик за мангалом і дровами, віднести все це на балкон.
Подивитися, що там упало на кухні. Відібрати у котяри м'ясо, покласти назад у каструлю. Зачинити кота в комірчині. Покласти дрова в мангал. Заткнути вуха ватою, щоб не чути котячого ґвалту. Розпалити вогнище.
Відчинити двері, привітатися з сусідом, вислухати. Переконати його, що нічого подібного я з котом не витворяю. Випустити волаючу тварюку з комори.
Піти подивитися, як там дрова. Повернутися на кухню, спробувати відібрати у кошака рештки м’яса. Змастити рани йодом. Подзвонити у поліклініку, дізнатися, скільки коштує щеплення від сказу.
Зателефонувати друзям, сказати, що замість шашлику буде юшка. Виловити друшляком рибок з тещиного акваріуму. Почистити. Сходити в сарайчик за казанком. Згадати про вогнище на балконі, бігцем повернутися, зіткнутися з пожежниками, привітатися.
Заплатити за хибний виклик.
Зайти до сусіда, щиро «подякувати» йому за те, що викликав пожежників. Допомогти позбирати зуби.
Піти на кухню, постаратися відтягти кота від риби. Поміняти роздерту сорочку і забинтувати руки. Згадати про християнське милосердя і придушити в собі бажання негайно пристрелити цю потвору.
Відчинити двері, привітатися з дільничним. Пообіцяти сусідові оплатити протезування зубів. Вблагати забрати заяву. Пообіцяти за це путівку на Багами.
Вернутися на кухню. Зі словами: «Шоб ти вдавився» жбурнути котяці те, що лишилося від риби. Піти в сарайчик за картоплею, вернутися, покласти її в жар. Витягнути в кота з горла кістку, якою цей негідник давиться.
Зателефонувати друзям, перепросити, сказати, що замість юшки буде печена картопля. Піти на кухню по сіль. Втриматися від крику, розціпити кошакові щелепи і віддерти його від ноги.
Зв’язати паразитові лапи і повидирати пасатижами зуби. Отямитися, розкаятися, пожаліти падлюку. Пообіцяти вставити металокераміку. Путівку на Багами не обіцяти. Зателефонувати дамочці, у якої придбав кота, поцікавитися, чи не було в його родоводі тигра-людожера.
Провітрити приміщення від диму. Під виття пожежної сирени вискочити на балкон і спробувати відбити у голодних пожежників останню печену картоплину… Спробувати вправити щелепу.
Припинити рвати на собі волосся. Добровільно зателефонувати на «103», повідомити про гострий напад шизофренії. Оддати кота на зберігання сусідові і йти здаватися санітарам…