Лежала я оце на дивані та спостерігала бездумно, як у струмені теплого повітря, що йде від батареї, ворушиться і зблискує райдужними іскрами «дощик» на новорічній ялинці. Аж тут підходить до мене корова і каже:
- Ходімо додому-у-у…
І такими сумними очима дивиться… Погладила я теплий опуклий коров’ячий бік:
- Та куди ж нам іти, корівонько? Де той дім? У цій ось хаті я вже мало не тридцять років живу – і жодного дня не відчувала себе вдома… А та хата, що в селі – сама знаєш, давно не моя, та й взагалі нічия, скоро валитися почне, бо хаті живі люди потрібні, а не тіні безтілесні… Та й там я щасливою ніколи не була, то чи ж моя то домівка?

Дійових осіб стає більше

Сіла тут корова просто на лінолеум та й заплакала гіркими слізьми. А я, часто моргаючи, щоб і собі не заридати, перевела погляд під ялинку (котра насправді сосна, бо ялинок ми вже років двадцять не купуємо – осипаються дуже). Відволікаючий маневр, правда, не вдався, бо не виглядала з-поміж хвої біленька котяча мордочка: уперше за останні шістнадцять років не примостила я під ялинкою килимок, щоб м’яко сиділося котикові у сховку – більше не було для кого мостити… І чого б я тільки не віддала, аби знову те вреднюче створіння було коло мене…
Тут я заревла не згірше корови, зарилася в подушку - та й давай відхлипувати.
Раптом поруч щось важко ворухнулося, тріснула гілка, закалатали-задзвонили глухо іграшки на ялинці. Підхопилась я, дивлюся – корова кудись щезла, а на ялинці (котра сосна) сидить здоровецький ворон і насмішкувато зирить на мене.
- Оце, - каже, - скільки живу, стільки дивуюся тонкосльозості жіночій. А скільки ж це я, власне, живу вже?..
Тут ворон підняв ліву лапу і, балансуючи на правій, заходився пошепки лічити, загинаючи кривуваті пальці:
- П’ятдесят, сто, сто п’ят…
На цьому лік урвався, бо ворон (видать, таки давно вже не молоденький), не втримавши рівноваги, схитнувся і судорожно залопотів крильми. Деревце під ним захиталося, іграшки знову забряжчали, а одна (давня, бабусина ще!) зірвалася з гілки, по дорозі цокнулася об ребро батареї – і на долівку посипалися дрібні осколки. Мені аж дух забило, бо ж така славна була іграшка: клаповухий песик з темно-рожевими (чомусь) боками, колись блискучий, а тепер уже потьмянілий, подекуди облізлий – але від того не менш милий…
- Слухай, ти! – потяглась я за макогоном, що (якраз дуже до речі) лежав на столі. – Тій іграшці було трохи менше років, ніж тобі! Ану подінься туди, звідки взявся, бо як запущу ось макогоном, то не буде більше чого рахувати!

Телекінез, телепатія і ще казна-що

Ворон, сторожко косуючи на макогін, хутенько затулився сусідньою гіллякою (хитрий – не буду ж я, справді, по іграшках лупити!) і примирливо пробурмотів:
- Ну, і чого розходилася? Логіка де? Тільки що ладна була все віддати, щоб кота вернути, а через хвилину вже якоїсь парш… пардон, старої іграшки жаліє. Айн момент, щас ми все поправимо…
Птах клацнув дзьобом, війнув легенько крилом – осколки швиденько сповзлися докупи, і ось уже іграшка, ціла і неушкоджена, висить на своєму місці.
- Ну що, попустило? – явно розраховуючи на захват і подяку, гордо спитав ворон.
- Ні, - відрізала я, оглядаючи песика. – Сяє, наче тільки-но з конвеєра зійшов – це ж зовсім не те, що було!
- Тю, - розчаровано видихнув птах, - хочеш як краще, а вона ще й вередує.
Ворон хукнув на іграшку – і та знову потьмяніла. Затим перелетів на стілець і всівся на ньому майже по-людськи, вальяжно закинувши лапу на лапу і згорнувши крила на грудях. Чомусь захотілося запропонувати йому сигару. І віскі. Втім, ні того, ні іншого в моєму хазяйстві не водилося зроду, так що я бовкнула перше, що спало на думку:
- Кави?
Ворон подавився смішком, потім удавано суворо прокашлявся і помотав заперечливо головою.
- То що, додому збираєшся? – діловито спитав він.
- І ти туди ж? – огризнулась я, вмощуючись на дивані зручніше та замотуючись у ковдру. – Сказано ж: нема у мене дому.
- Так-таки й немає? Навіть у мріях і снах? – птах примружився хитрувато, далі й зовсім заплющив очі і, погойдуючись, тихо завів:
- Ген дім, що на схилі стоїть –
У ньому ночують вітри.
У комині – сажа століть.
Прийди та хоч шиби протри…
Он липа – край стежки, в снігах,
Он гілля ялин голубе
Край ґанку, що в смутку зачах…
Твій дім - він чекає тебе.

А тепер запрошуємо на кіносеанс

Вдруге за вечір мені забракло повітря.
- Ну звідки… звідки ти знаєш?! – ледве вичавила з себе.
А ворон, не розплющуючи очей, провадив далі (правда, вже прозою, і за те спасибі):
- Хата з дерева складена: от це у тебе звідки? Хай би поліщучка, тоді ясен пень, а так – подолянка як є, а туди ж: хату їй подавай дерев’яну… За хатою, догори по пагорбу – бір сосновий…
Тут я не стерпіла, підхопила, і далі вже плуталися-мішалися і мої, і воронові слова і думки, а ще далі – і видива, бо одна зі стін кімнати чи то щезла раптом, чи обернулася на кіноекран.
…А стовбури в сосен тих жовто-рожеві, і на сонці дурманно пахне живиця…
…А вниз від ґанку по схилу збігає стежина, огинаючи старезну крислату липу, і далі біжить аж до самісінького озера – до кладки, де з весни до пізньої осені між очеретами колишеться прив’язаний човен…
…А взимку у відлигу, коли сніг під ногами м’яко і податливо просідає, а в повітрі чи то мряка, чи водяний пил - якщо стати під тою липою, під низько навислими гілками, то можна язиком обережно знімати з червонуватих бруньок прозорі тремтячі краплі – холодні та солодкі…
…А влітку, стоячи під липою, хати не побачиш за листям – бо хата вище по схилу, а гілки на дереві починаються низько і спускаються шатром ледь не до трави…
…А от озеро побачити можна, воно ж унизу - тільки треба сісти на землю та притулитися спиною до стовбура липи – шорсткого і теплого…
…А ти в курсі, що та липа ночами часом блукає десь? Бо якщо виглянути у місячну ніч у вікно, то не завжди її побачиш… але вранці вона як штик на місці…
…А літо там буває рідко, тільки коли висипляюсь як слід, а так усе більше – зима, і сніги довкола глибоченні, і тиша, і ніч – і я сплю чи просто дрімаю, і чую, як випаровуються і щезають, вилітаючи у комин, всі давні страхи і болі, але їх стільки, що спати мені ще і спати…
…А дрова у грубці потріскують так затишно…
…Так ти ж наче камін хотіла?
…І камін, і піч, і лежанку – все, що гріє, досить з мене холоду…
Тут картинка на екрані стала швидко блякнути, і стіна повернулась на своє законне місце – стіна як стіна, тільки з намальованим недбало величезним знаком питання.
- Ну і що мені толку з тих мрій? – повернулась я до ворона. – Куди мені йти, щоб знайти оце все?
- Як – куди? – здивовано звів неіснуючі брови той. – Звісно куди – у світ заячий! Чи ти забула вже?
І підсміхнувся, і підморгнув хитро. Я й собі осміхнулась мимоволі: хіба ж таке забудеш?

(Далі має бути)