
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Гренуіль де Маре /
Проза
У світ заячий
Лежала я оце на дивані та спостерігала бездумно, як у струмені теплого повітря, що йде від батареї, ворушиться і зблискує райдужними іскрами «дощик» на новорічній ялинці. Аж тут підходить до мене корова і каже:
- Ходімо додому-у-у…
І такими сумними очима дивиться… Погладила я теплий опуклий коров’ячий бік:
- Та куди ж нам іти, корівонько? Де той дім? У цій ось хаті я вже мало не тридцять років живу – і жодного дня не відчувала себе вдома… А та хата, що в селі – сама знаєш, давно не моя, та й взагалі нічия, скоро валитися почне, бо хаті живі люди потрібні, а не тіні безтілесні… Та й там я щасливою ніколи не була, то чи ж моя то домівка?
Дійових осіб стає більше
Сіла тут корова просто на лінолеум та й заплакала гіркими слізьми. А я, часто моргаючи, щоб і собі не заридати, перевела погляд під ялинку (котра насправді сосна, бо ялинок ми вже років двадцять не купуємо – осипаються дуже). Відволікаючий маневр, правда, не вдався, бо не виглядала з-поміж хвої біленька котяча мордочка: уперше за останні шістнадцять років не примостила я під ялинкою килимок, щоб м’яко сиділося котикові у сховку – більше не було для кого мостити… І чого б я тільки не віддала, аби знову те вреднюче створіння було коло мене…
Тут я заревла не згірше корови, зарилася в подушку - та й давай відхлипувати.
Раптом поруч щось важко ворухнулося, тріснула гілка, закалатали-задзвонили глухо іграшки на ялинці. Підхопилась я, дивлюся – корова кудись щезла, а на ялинці (котра сосна) сидить здоровецький ворон і насмішкувато зирить на мене.
- Оце, - каже, - скільки живу, стільки дивуюся тонкосльозості жіночій. А скільки ж це я, власне, живу вже?..
Тут ворон підняв ліву лапу і, балансуючи на правій, заходився пошепки лічити, загинаючи кривуваті пальці:
- П’ятдесят, сто, сто п’ят…
На цьому лік урвався, бо ворон (видать, таки давно вже не молоденький), не втримавши рівноваги, схитнувся і судорожно залопотів крильми. Деревце під ним захиталося, іграшки знову забряжчали, а одна (давня, бабусина ще!) зірвалася з гілки, по дорозі цокнулася об ребро батареї – і на долівку посипалися дрібні осколки. Мені аж дух забило, бо ж така славна була іграшка: клаповухий песик з темно-рожевими (чомусь) боками, колись блискучий, а тепер уже потьмянілий, подекуди облізлий – але від того не менш милий…
- Слухай, ти! – потяглась я за макогоном, що (якраз дуже до речі) лежав на столі. – Тій іграшці було трохи менше років, ніж тобі! Ану подінься туди, звідки взявся, бо як запущу ось макогоном, то не буде більше чого рахувати!
Телекінез, телепатія і ще казна-що
Ворон, сторожко косуючи на макогін, хутенько затулився сусідньою гіллякою (хитрий – не буду ж я, справді, по іграшках лупити!) і примирливо пробурмотів:
- Ну, і чого розходилася? Логіка де? Тільки що ладна була все віддати, щоб кота вернути, а через хвилину вже якоїсь парш… пардон, старої іграшки жаліє. Айн момент, щас ми все поправимо…
Птах клацнув дзьобом, війнув легенько крилом – осколки швиденько сповзлися докупи, і ось уже іграшка, ціла і неушкоджена, висить на своєму місці.
- Ну що, попустило? – явно розраховуючи на захват і подяку, гордо спитав ворон.
- Ні, - відрізала я, оглядаючи песика. – Сяє, наче тільки-но з конвеєра зійшов – це ж зовсім не те, що було!
- Тю, - розчаровано видихнув птах, - хочеш як краще, а вона ще й вередує.
Ворон хукнув на іграшку – і та знову потьмяніла. Затим перелетів на стілець і всівся на ньому майже по-людськи, вальяжно закинувши лапу на лапу і згорнувши крила на грудях. Чомусь захотілося запропонувати йому сигару. І віскі. Втім, ні того, ні іншого в моєму хазяйстві не водилося зроду, так що я бовкнула перше, що спало на думку:
- Кави?
Ворон подавився смішком, потім удавано суворо прокашлявся і помотав заперечливо головою.
- То що, додому збираєшся? – діловито спитав він.
- І ти туди ж? – огризнулась я, вмощуючись на дивані зручніше та замотуючись у ковдру. – Сказано ж: нема у мене дому.
- Так-таки й немає? Навіть у мріях і снах? – птах примружився хитрувато, далі й зовсім заплющив очі і, погойдуючись, тихо завів:
- Ген дім, що на схилі стоїть –
У ньому ночують вітри.
У комині – сажа століть.
Прийди та хоч шиби протри…
Он липа – край стежки, в снігах,
Он гілля ялин голубе
Край ґанку, що в смутку зачах…
Твій дім - він чекає тебе.
А тепер запрошуємо на кіносеанс
Вдруге за вечір мені забракло повітря.
- Ну звідки… звідки ти знаєш?! – ледве вичавила з себе.
А ворон, не розплющуючи очей, провадив далі (правда, вже прозою, і за те спасибі):
- Хата з дерева складена: от це у тебе звідки? Хай би поліщучка, тоді ясен пень, а так – подолянка як є, а туди ж: хату їй подавай дерев’яну… За хатою, догори по пагорбу – бір сосновий…
Тут я не стерпіла, підхопила, і далі вже плуталися-мішалися і мої, і воронові слова і думки, а ще далі – і видива, бо одна зі стін кімнати чи то щезла раптом, чи обернулася на кіноекран.
…А стовбури в сосен тих жовто-рожеві, і на сонці дурманно пахне живиця…
…А вниз від ґанку по схилу збігає стежина, огинаючи старезну крислату липу, і далі біжить аж до самісінького озера – до кладки, де з весни до пізньої осені між очеретами колишеться прив’язаний човен…
…А взимку у відлигу, коли сніг під ногами м’яко і податливо просідає, а в повітрі чи то мряка, чи водяний пил - якщо стати під тою липою, під низько навислими гілками, то можна язиком обережно знімати з червонуватих бруньок прозорі тремтячі краплі – холодні та солодкі…
…А влітку, стоячи під липою, хати не побачиш за листям – бо хата вище по схилу, а гілки на дереві починаються низько і спускаються шатром ледь не до трави…
…А от озеро побачити можна, воно ж унизу - тільки треба сісти на землю та притулитися спиною до стовбура липи – шорсткого і теплого…
…А ти в курсі, що та липа ночами часом блукає десь? Бо якщо виглянути у місячну ніч у вікно, то не завжди її побачиш… але вранці вона як штик на місці…
…А літо там буває рідко, тільки коли висипляюсь як слід, а так усе більше – зима, і сніги довкола глибоченні, і тиша, і ніч – і я сплю чи просто дрімаю, і чую, як випаровуються і щезають, вилітаючи у комин, всі давні страхи і болі, але їх стільки, що спати мені ще і спати…
…А дрова у грубці потріскують так затишно…
…Так ти ж наче камін хотіла?
…І камін, і піч, і лежанку – все, що гріє, досить з мене холоду…
Тут картинка на екрані стала швидко блякнути, і стіна повернулась на своє законне місце – стіна як стіна, тільки з намальованим недбало величезним знаком питання.
- Ну і що мені толку з тих мрій? – повернулась я до ворона. – Куди мені йти, щоб знайти оце все?
- Як – куди? – здивовано звів неіснуючі брови той. – Звісно куди – у світ заячий! Чи ти забула вже?
І підсміхнувся, і підморгнув хитро. Я й собі осміхнулась мимоволі: хіба ж таке забудеш?
(Далі має бути)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У світ заячий
- Ходімо додому-у-у…
І такими сумними очима дивиться… Погладила я теплий опуклий коров’ячий бік:
- Та куди ж нам іти, корівонько? Де той дім? У цій ось хаті я вже мало не тридцять років живу – і жодного дня не відчувала себе вдома… А та хата, що в селі – сама знаєш, давно не моя, та й взагалі нічия, скоро валитися почне, бо хаті живі люди потрібні, а не тіні безтілесні… Та й там я щасливою ніколи не була, то чи ж моя то домівка?
Дійових осіб стає більше
Сіла тут корова просто на лінолеум та й заплакала гіркими слізьми. А я, часто моргаючи, щоб і собі не заридати, перевела погляд під ялинку (котра насправді сосна, бо ялинок ми вже років двадцять не купуємо – осипаються дуже). Відволікаючий маневр, правда, не вдався, бо не виглядала з-поміж хвої біленька котяча мордочка: уперше за останні шістнадцять років не примостила я під ялинкою килимок, щоб м’яко сиділося котикові у сховку – більше не було для кого мостити… І чого б я тільки не віддала, аби знову те вреднюче створіння було коло мене…
Тут я заревла не згірше корови, зарилася в подушку - та й давай відхлипувати.
Раптом поруч щось важко ворухнулося, тріснула гілка, закалатали-задзвонили глухо іграшки на ялинці. Підхопилась я, дивлюся – корова кудись щезла, а на ялинці (котра сосна) сидить здоровецький ворон і насмішкувато зирить на мене.
- Оце, - каже, - скільки живу, стільки дивуюся тонкосльозості жіночій. А скільки ж це я, власне, живу вже?..
Тут ворон підняв ліву лапу і, балансуючи на правій, заходився пошепки лічити, загинаючи кривуваті пальці:
- П’ятдесят, сто, сто п’ят…
На цьому лік урвався, бо ворон (видать, таки давно вже не молоденький), не втримавши рівноваги, схитнувся і судорожно залопотів крильми. Деревце під ним захиталося, іграшки знову забряжчали, а одна (давня, бабусина ще!) зірвалася з гілки, по дорозі цокнулася об ребро батареї – і на долівку посипалися дрібні осколки. Мені аж дух забило, бо ж така славна була іграшка: клаповухий песик з темно-рожевими (чомусь) боками, колись блискучий, а тепер уже потьмянілий, подекуди облізлий – але від того не менш милий…
- Слухай, ти! – потяглась я за макогоном, що (якраз дуже до речі) лежав на столі. – Тій іграшці було трохи менше років, ніж тобі! Ану подінься туди, звідки взявся, бо як запущу ось макогоном, то не буде більше чого рахувати!
Телекінез, телепатія і ще казна-що
Ворон, сторожко косуючи на макогін, хутенько затулився сусідньою гіллякою (хитрий – не буду ж я, справді, по іграшках лупити!) і примирливо пробурмотів:
- Ну, і чого розходилася? Логіка де? Тільки що ладна була все віддати, щоб кота вернути, а через хвилину вже якоїсь парш… пардон, старої іграшки жаліє. Айн момент, щас ми все поправимо…
Птах клацнув дзьобом, війнув легенько крилом – осколки швиденько сповзлися докупи, і ось уже іграшка, ціла і неушкоджена, висить на своєму місці.
- Ну що, попустило? – явно розраховуючи на захват і подяку, гордо спитав ворон.
- Ні, - відрізала я, оглядаючи песика. – Сяє, наче тільки-но з конвеєра зійшов – це ж зовсім не те, що було!
- Тю, - розчаровано видихнув птах, - хочеш як краще, а вона ще й вередує.
Ворон хукнув на іграшку – і та знову потьмяніла. Затим перелетів на стілець і всівся на ньому майже по-людськи, вальяжно закинувши лапу на лапу і згорнувши крила на грудях. Чомусь захотілося запропонувати йому сигару. І віскі. Втім, ні того, ні іншого в моєму хазяйстві не водилося зроду, так що я бовкнула перше, що спало на думку:
- Кави?
Ворон подавився смішком, потім удавано суворо прокашлявся і помотав заперечливо головою.
- То що, додому збираєшся? – діловито спитав він.
- І ти туди ж? – огризнулась я, вмощуючись на дивані зручніше та замотуючись у ковдру. – Сказано ж: нема у мене дому.
- Так-таки й немає? Навіть у мріях і снах? – птах примружився хитрувато, далі й зовсім заплющив очі і, погойдуючись, тихо завів:
- Ген дім, що на схилі стоїть –
У ньому ночують вітри.
У комині – сажа століть.
Прийди та хоч шиби протри…
Он липа – край стежки, в снігах,
Он гілля ялин голубе
Край ґанку, що в смутку зачах…
Твій дім - він чекає тебе.
А тепер запрошуємо на кіносеанс
Вдруге за вечір мені забракло повітря.
- Ну звідки… звідки ти знаєш?! – ледве вичавила з себе.
А ворон, не розплющуючи очей, провадив далі (правда, вже прозою, і за те спасибі):
- Хата з дерева складена: от це у тебе звідки? Хай би поліщучка, тоді ясен пень, а так – подолянка як є, а туди ж: хату їй подавай дерев’яну… За хатою, догори по пагорбу – бір сосновий…
Тут я не стерпіла, підхопила, і далі вже плуталися-мішалися і мої, і воронові слова і думки, а ще далі – і видива, бо одна зі стін кімнати чи то щезла раптом, чи обернулася на кіноекран.
…А стовбури в сосен тих жовто-рожеві, і на сонці дурманно пахне живиця…
…А вниз від ґанку по схилу збігає стежина, огинаючи старезну крислату липу, і далі біжить аж до самісінького озера – до кладки, де з весни до пізньої осені між очеретами колишеться прив’язаний човен…
…А взимку у відлигу, коли сніг під ногами м’яко і податливо просідає, а в повітрі чи то мряка, чи водяний пил - якщо стати під тою липою, під низько навислими гілками, то можна язиком обережно знімати з червонуватих бруньок прозорі тремтячі краплі – холодні та солодкі…
…А влітку, стоячи під липою, хати не побачиш за листям – бо хата вище по схилу, а гілки на дереві починаються низько і спускаються шатром ледь не до трави…
…А от озеро побачити можна, воно ж унизу - тільки треба сісти на землю та притулитися спиною до стовбура липи – шорсткого і теплого…
…А ти в курсі, що та липа ночами часом блукає десь? Бо якщо виглянути у місячну ніч у вікно, то не завжди її побачиш… але вранці вона як штик на місці…
…А літо там буває рідко, тільки коли висипляюсь як слід, а так усе більше – зима, і сніги довкола глибоченні, і тиша, і ніч – і я сплю чи просто дрімаю, і чую, як випаровуються і щезають, вилітаючи у комин, всі давні страхи і болі, але їх стільки, що спати мені ще і спати…
…А дрова у грубці потріскують так затишно…
…Так ти ж наче камін хотіла?
…І камін, і піч, і лежанку – все, що гріє, досить з мене холоду…
Тут картинка на екрані стала швидко блякнути, і стіна повернулась на своє законне місце – стіна як стіна, тільки з намальованим недбало величезним знаком питання.
- Ну і що мені толку з тих мрій? – повернулась я до ворона. – Куди мені йти, щоб знайти оце все?
- Як – куди? – здивовано звів неіснуючі брови той. – Звісно куди – у світ заячий! Чи ти забула вже?
І підсміхнувся, і підморгнув хитро. Я й собі осміхнулась мимоволі: хіба ж таке забудеш?
(Далі має бути)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію