«Параноїк ніколи не буває самотнім і обділеним увагою
На кожному розі на нього люб'язно чекають убивці і скажені пси».
(Назар Назаров «Переваги параної»
http://maysterni.com/publication.php?id=74320)

І чого б не посміятися над анекдотами про дурдом і шизіків? Ну, якщо дійсно дотепно придумано? Нікому ж від того ніякої шкоди…
Ото й регочи, поки смішно. Бо де ти, а де та дурка з шизофреніками-параноїками! Тішся. Головне – не оглядатися. Не зважати, що там за спиною якась розмита тінь починає згущуватись і оформлюватись. І вже навіть потягується та пазурі випускає…

Цвіркун і сковорідка без ручки
Та тінь сама нагадає про себе. У літню ніч – таку розкішно теплу і тиху, що тільки сидіти б на лавочці під хатою, на рясні зорі мружитися та цвіркуна слухати. Ти й сидітимеш, але цвіркунове сюрчання тобі буде до лампочки. Бо вискочила ти на вулицю після чергової сварки з благовірним – вилетіла прожогом, щоб спересердя ще одній сковорідці ручку не обламати, жбурнувши на підлогу з усієї, пардон, дурі. Бо сварка ця, як і безліч інших раніше, почалася незрозуміло чого, і ти вже втомилась, втомилась, втомилась!!! – ламати голову, шукаючи причину оцих його раптових вибухів, цього намагання будь-що знайти, до чого вчепитися, а не знайти – то бодай вигадати…
Будеш сидіти, задерши обличчя до неба, і безтямно дивитися на зірки сухими очима. Сльози вже давно скінчилися.

Як відучити жінку нюні розпускати
Востаннє плакала кілька років тому, коли поверталися з особливо «вдалої» недільної прогулянки. Ревіла сама і попутно втирала роз’юшеного носа зарюмсаній дитині…
Гуляли того разу, за іронією долі, у парку місцевої дурки. Гарний парк - тихий, малолюдний, над самою річкою. Тільки от дорога до річки пролягає через невеличке місцеве кладовище. І дитина – три рочки – побігла до могилки: квіточки понюхати. Навіть не зірвати – просто понюхати і пальчиками торкнутися, бо ж такі гарні! І ти навіть оком не встигла моргнути (та й хто б міг таке передбачити?!), як «люблячий» татко кинувся вслід за донею, вхопив, як шкодливе цуценя, за шкірку і викинув з огорожі. Мала пролетіла кілька метрів, та носом – прямісінько в лавку. Кров, вереск… А ти спочатку просто заніміла – бо в жодні мислимі рамки все це не лізло. Єдине «пояснення», на яке муженьок сподобився:
- Бо треба вчити, що не можна по могилах лазити!
На тому променад і скінчився. Пленталися додому: глава сімейства попереду, ти з малою на руках - позаду. Витирала дитині криваві соплі, силкувалася збагнути, чи не зламаний носик, і все ще відхлипувала. Аж поки благовірний не розвернувся та не прошипів люто:
- Та доки ти будеш киснути?! Як мокра курка, тьху!
І такою дикою, несправедливою і незбагненною була ця ненависть колись рідної, а тепер геть чужої людини, що сльози твої висохли – раз і назавжди. Більше при ньому ти ніколи не плакала. А от він…

Двоє на лавочці, не рахуючи параної
Сидітимеш ти ото на лавочці, аж тут грюкнуть двері і вийде він. Сяде мовчки поруч. Ти чмихнеш гидливо – перегар же! – і відсунешся. І не будеш дивитися в той бік, доки не відчуєш, що лавка якось дивно здригається. А тоді ще кілька секунд придивлятимешся до його скуленої постаті (лікті на колінах, голова прикрита руками, плечі тремтять) - сміється чи плаче? Бо й те, й інше в той момент було однаково недоречним. А його раптом прорве. Давлячись риданнями, перебиваючи сам себе, глухо – кудись у складені ківшиком долоні – почне говорити. Він сам не знає, що на нього находить, адже любить і тебе, і дочку, але чомусь щодня скандалить. І не хоче ж – чесно, не хоче! - а все одно шукає, до чого присікатися… І ще багато чого казатиме, тільки ти вже ніколи не згадаєш, що саме, бо все раптом затулить єдина фраза. Вірніше, обривок фрази (її початку ти теж так і не зможеш згадати):
- …А воно йде поруч і каже: «Убий»…
Ти роззявиш рота, щоб перепитати, хто йде – і вклякнеш. Бо все стане ясно. Бо відчуєш, як випростується і виростає ота лиховісна тінь за спиною. Як вона заходиться в безгучному глумливому реготі, як затикає цвіркунові рота (чи чим він там сюрчить), і викачує з повітря кисень, і доростає ген до неба, і обтрушує з нього зорі прямісінько в твою нещасну голову. І це вже не зірки, а пекельні жарини, які складаються в слово, котре пропалює тебе наскрізь: ПАРАНОЯ.

Голосам у голові - право голосу…
І буде тільки страх. Не за себе. Навіть не за дитину. За нього. За оце лисіюче і товстіюче горечко, яке за роки подружнього життя встигло виїсти тобі всі печінки, а зараз корчиться од жаху перед чимось невблаганним і безмилосердним. Перед жахіттям, яке існує лише в його голові. Тобто для нього - у всьому світі…
І ти горнеш до себе оте лисіюче і товстіюче, і гладиш по рештках шевелюри, і колишеш, як маленького. Питаєш, чи часто за ним те «воно» ходить назирці. Дізнаєшся, що тільки після «ста грамів» - і тобі трохи відлягає від серця. І голос уже майже не дрижить, і зуби клацають через раз. Туркотиш йому на вушко, що все буде добре – от кине пити, і все. Він же не алкоголік, правда? Схоче – і кине. А з «попутником» непроханим, що «йде і каже», лікарі миттю розберуться. Зараз усе лікують. Укольчики-таблеточки, процедури там усякі – і ніяких голосів не буде. От прямо завтра у лікарню й сходимо, правда? Він лише киває - горло перехоплене спазмами…
А на ранок – ніби ніякої розмови й не було. Бігає по хаті, як ошпарений. Весь тіпа у клопотах… Мовчить. В очі не дивиться. І ти, вже розуміючи, що ніякого лікування не буде, все-таки безнадійно спитаєш:
- То коли в лікарню підемо?
Відповідь – через плече і крізь зуби:
- Чого я там не бачив?
- Ти ж учора казав…
- Нічого я не казав. Я здоровий.
На тому все й окошиться. Ну, справді - не на налигачі ж його туди волочити?!
Про той погрозливий діагноз ти не те щоб забудеш, а так… просто не згадуватимеш. Бо інакше за ті кілька років, що вам ще судилося прожити під спільним дахом, ти б сама з глузду з’їхала. Від страху за життя – і своє, і дитини.

Амнезія у кінофільмах і в житті
А дещо з пам’яті взагалі стерлося. Останній скандал, якийсь уже зовсім паскудний і відразливий, тобі пригадується фрагментами. Як у тому кіно: «Тут помню, а тут не помню». Той епізод, у якому дочка (вже підліток) хапає до батька ножа – якраз із серії «не помню». І про те, як умить протверезілий татко задкував до дверей, бурмочучи: «Дурна… навіжена…» - ти теж знаєш тільки зі слів дочки. Можна, звичайно, ще раз тупо перепитати з марною надією:
- Може, мене тоді в кімнаті не було?
І доця вкотре, жалісно зітхнувши, скаже:
- Мам, та була ти… І бачила, і чула…
Зручна штука – пам'ять! Допомагає вижити.
Страх підніме голову вже аж після розлучення. Ти наче тільки-но тепер усвідомиш, що оті слова: «…А воно йде… і каже: «Убий!» - стосувалися не когось стороннього. Почнеш прокидатися ночами - від гупання чужих кроків під вікнами. Підхопившись на постелі, будеш триматися за серце, що калатає несамовито десь аж у горлі, і гамуватимеш сама себе – адже це просто сусід-таксист вернувся зі зміни, адже тобі давно нема кого боятися. І, приходячи помалу до тями, будеш зиркати на доччине ліжко і тішитися: живі! І дрібно хреститися, і дякувати небесам, що те примарне «воно» виявилося не надто наполегливим…

…Не те щоб ти перестала тепер сміятися над прикольними історіями про психів. Але щоразу, слухаючи щось подібне, помічаєш, як за оповідачем починає ворушитися до огиди знайома тінь. Вона змовницьки підморгує і киває на жартівника: мовляв, і цей - як ти колись - думає, що його ніщо подібне ніяким боком не торкнеться. Ну-ну…
Втім, поки все добре – чом би й не посміятися?