Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.14
13:30
У Мангровій Долині ухопивши промінь сонця
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина я
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина я
2026.04.14
13:14
Досить складним видався переклад, бо текст був, а з консультантів – лише скупі дані в Інтернеті, ексклюзивно підкріплені свідками і дослідниками.
І ми вже знаємо, що плем'я було маловідомим, і якщо траплявся на узбережжі хто-небудь з нього, так це бу
2026.04.14
12:38
У душевному багатті
ми згораєм, Боже!
Пообіч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері Героїв,
ми згораєм, Боже!
Пообіч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері Героїв,
2026.04.14
11:55
О, скільки непрочитаних книжок
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.
Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.
Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
2026.04.14
11:14
Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
2026.04.13
21:12
Вглядаюсь пильно у портрет —
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,
лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,
лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
2026.04.13
18:39
загине все що де було
підземний кит і три слони
стрімке вогненне помело
в руках чортів і сатани
дотліють залишки майна
і в позахмарній вишині
вселенська визріє війна
підземний кит і три слони
стрімке вогненне помело
в руках чортів і сатани
дотліють залишки майна
і в позахмарній вишині
вселенська визріє війна
2026.04.13
15:58
я не упевнений
що був хотів
чогось крутіше
і мої вірші
не упевнені
так само
ж
чи у повітрі
що був хотів
чогось крутіше
і мої вірші
не упевнені
так само
ж
чи у повітрі
2026.04.13
12:16
Скільки можна битися
об стіну байдужості,
об стіну мовчання,
натикатися на браму відчаю,
на колючий дріт ненависті,
мінні поля сумніву,
читати партитуру вагань,
пити вино забуття?
об стіну байдужості,
об стіну мовчання,
натикатися на браму відчаю,
на колючий дріт ненависті,
мінні поля сумніву,
читати партитуру вагань,
пити вино забуття?
2026.04.13
10:11
Лиця українські у юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.
2026.04.12
19:55
Основу традиційної творчості в більшості випадків складає рух до цілісної єдності в образному монозвучанні, чи в поліфонії, з формуванням гармонійної завершеності. Музика прагне каденції, вірш — остаточного образу, думка — чіткого висновку.
Але існує й
2026.04.12
16:55
Тобі зізнань моїх появи
Чи схожі з тишею трави
Уже й квітневої отави
Прилук сутужної любові,
А спробуй серцем улови.
І знай - моє напоготові
Не розбиватися, а битись
У ці часи, для всіх сурові.
Чи схожі з тишею трави
Уже й квітневої отави
Прилук сутужної любові,
А спробуй серцем улови.
І знай - моє напоготові
Не розбиватися, а битись
У ці часи, для всіх сурові.
2026.04.12
16:32
комусь цікаве слово бог
комусь близькіше слово лох
надворі розбишака вітер
а ми не проти просто так сидіти
або пройтись учотирьох
в кого в кишені завалявся гріш
щоби водночас з’їсти
із двох боків один хотдог
комусь близькіше слово лох
надворі розбишака вітер
а ми не проти просто так сидіти
або пройтись учотирьох
в кого в кишені завалявся гріш
щоби водночас з’їсти
із двох боків один хотдог
2026.04.12
15:15
Висить знавісніле, утомлене листя,
Як Бог, що розлився в словах і у лицях.
Воно продиктує протяжні поеми,
В яких ми усі непомітно живемо.
Забуті думки розплескались у них,
В словах неповторних, сумних, голосних.
Як Бог, що розлився в словах і у лицях.
Воно продиктує протяжні поеми,
В яких ми усі непомітно живемо.
Забуті думки розплескались у них,
В словах неповторних, сумних, голосних.
2026.04.12
14:22
У корчмі, що понад шляхом Кучманським стоїть,
Сидять за столом в куточку селянин й козак.
Козак вже набравсь добряче сивухи, однак,
Ще замовив собі чарку, збирається пить.
В селянина грошей мало, кухоль як узяв,
Так і грається з ним, зробить ковток т
Сидять за столом в куточку селянин й козак.
Козак вже набравсь добряче сивухи, однак,
Ще замовив собі чарку, збирається пить.
В селянина грошей мало, кухоль як узяв,
Так і грається з ним, зробить ковток т
2026.04.12
10:10
Десмонд має тачку їздити на ринок
Моллі виступає в кабаре
Десмонд каже їй: Люблю твоє обличчя
І Моллі каже так, і за руку бере
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Моллі виступає в кабаре
Десмонд каже їй: Люблю твоє обличчя
І Моллі каже так, і за руку бере
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Гренуіль де Маре /
Проза
…Йде поруч і каже: «Убий»
І чого б не посміятися над анекдотами про дурдом і шизіків? Ну, якщо дійсно дотепно придумано? Нікому ж від того ніякої шкоди…
Ото й регочи, поки смішно. Бо де ти, а де та дурка з шизофреніками-параноїками! Тішся. Головне – не оглядатися. Не зважати, що там за спиною якась розмита тінь починає згущуватись і оформлюватись. І вже навіть потягується та пазурі випускає…
Цвіркун і сковорідка без ручки
Та тінь сама нагадає про себе. У літню ніч – таку розкішно теплу і тиху, що тільки сидіти б на лавочці під хатою, на рясні зорі мружитися та цвіркуна слухати. Ти й сидітимеш, але цвіркунове сюрчання тобі буде до лампочки. Бо вискочила ти на вулицю після чергової сварки з благовірним – вилетіла прожогом, щоб спересердя ще одній сковорідці ручку не обламати, жбурнувши на підлогу з усієї, пардон, дурі. Бо сварка ця, як і безліч інших раніше, почалася незрозуміло чого, і ти вже втомилась, втомилась, втомилась!!! – ламати голову, шукаючи причину оцих його раптових вибухів, цього намагання будь-що знайти, до чого вчепитися, а не знайти – то бодай вигадати…
Будеш сидіти, задерши обличчя до неба, і безтямно дивитися на зірки сухими очима. Сльози вже давно скінчилися.
Як відучити жінку нюні розпускати
Востаннє плакала кілька років тому, коли поверталися з особливо «вдалої» недільної прогулянки. Ревіла сама і попутно втирала роз’юшеного носа зарюмсаній дитині…
Гуляли того разу, за іронією долі, у парку місцевої дурки. Гарний парк - тихий, малолюдний, над самою річкою. Тільки от дорога до річки пролягає через невеличке місцеве кладовище. І дитина – три рочки – побігла до могилки: квіточки понюхати. Навіть не зірвати – просто понюхати і пальчиками торкнутися, бо ж такі гарні! І ти навіть оком не встигла моргнути (та й хто б міг таке передбачити?!), як «люблячий» татко кинувся вслід за донею, вхопив, як шкодливе цуценя, за шкірку і викинув з огорожі. Мала пролетіла кілька метрів, та носом – прямісінько в лавку. Кров, вереск… А ти спочатку просто заніміла – бо в жодні мислимі рамки все це не лізло. Єдине «пояснення», на яке муженьок сподобився:
- Бо треба вчити, що не можна по могилах лазити!
На тому променад і скінчився. Пленталися додому: глава сімейства попереду, ти з малою на руках - позаду. Витирала дитині криваві соплі, силкувалася збагнути, чи не зламаний носик, і все ще відхлипувала. Аж поки благовірний не розвернувся та не прошипів люто:
- Та доки ти будеш киснути?! Як мокра курка, тьху!
І такою дикою, несправедливою і незбагненною була ця ненависть колись рідної, а тепер геть чужої людини, що сльози твої висохли – раз і назавжди. Більше при ньому ти ніколи не плакала. А от він…
Двоє на лавочці, не рахуючи параної
Сидітимеш ти ото на лавочці, аж тут грюкнуть двері і вийде він. Сяде мовчки поруч. Ти чмихнеш гидливо – перегар же! – і відсунешся. І не будеш дивитися в той бік, доки не відчуєш, що лавка якось дивно здригається. А тоді ще кілька секунд придивлятимешся до його скуленої постаті (лікті на колінах, голова прикрита руками, плечі тремтять) - сміється чи плаче? Бо й те, й інше в той момент було однаково недоречним. А його раптом прорве. Давлячись риданнями, перебиваючи сам себе, глухо – кудись у складені ківшиком долоні – почне говорити. Він сам не знає, що на нього находить, адже любить і тебе, і дочку, але чомусь щодня скандалить. І не хоче ж – чесно, не хоче! - а все одно шукає, до чого присікатися… І ще багато чого казатиме, тільки ти вже ніколи не згадаєш, що саме, бо все раптом затулить єдина фраза. Вірніше, обривок фрази (її початку ти теж так і не зможеш згадати):
- …А воно йде поруч і каже: «Убий»…
Ти роззявиш рота, щоб перепитати, хто йде – і вклякнеш. Бо все стане ясно. Бо відчуєш, як випростується і виростає ота лиховісна тінь за спиною. Як вона заходиться в безгучному глумливому реготі, як затикає цвіркунові рота (чи чим він там сюрчить), і викачує з повітря кисень, і доростає ген до неба, і обтрушує з нього зорі прямісінько в твою нещасну голову. І це вже не зірки, а пекельні жарини, які складаються в слово, котре пропалює тебе наскрізь: ПАРАНОЯ.
Голосам у голові - право голосу…
І буде тільки страх. Не за себе. Навіть не за дитину. За нього. За оце лисіюче і товстіюче горечко, яке за роки подружнього життя встигло виїсти тобі всі печінки, а зараз корчиться од жаху перед чимось невблаганним і безмилосердним. Перед жахіттям, яке існує лише в його голові. Тобто для нього - у всьому світі…
І ти горнеш до себе оте лисіюче і товстіюче, і гладиш по рештках шевелюри, і колишеш, як маленького. Питаєш, чи часто за ним те «воно» ходить назирці. Дізнаєшся, що тільки після «ста грамів» - і тобі трохи відлягає від серця. І голос уже майже не дрижить, і зуби клацають через раз. Туркотиш йому на вушко, що все буде добре – от кине пити, і все. Він же не алкоголік, правда? Схоче – і кине. А з «попутником» непроханим, що «йде і каже», лікарі миттю розберуться. Зараз усе лікують. Укольчики-таблеточки, процедури там усякі – і ніяких голосів не буде. От прямо завтра у лікарню й сходимо, правда? Він лише киває - горло перехоплене спазмами…
А на ранок – ніби ніякої розмови й не було. Бігає по хаті, як ошпарений. Весь тіпа у клопотах… Мовчить. В очі не дивиться. І ти, вже розуміючи, що ніякого лікування не буде, все-таки безнадійно спитаєш:
- То коли в лікарню підемо?
Відповідь – через плече і крізь зуби:
- Чого я там не бачив?
- Ти ж учора казав…
- Нічого я не казав. Я здоровий.
На тому все й окошиться. Ну, справді - не на налигачі ж його туди волочити?!
Про той погрозливий діагноз ти не те щоб забудеш, а так… просто не згадуватимеш. Бо інакше за ті кілька років, що вам ще судилося прожити під спільним дахом, ти б сама з глузду з’їхала. Від страху за життя – і своє, і дитини.
Амнезія у кінофільмах і в житті
А дещо з пам’яті взагалі стерлося. Останній скандал, якийсь уже зовсім паскудний і відразливий, тобі пригадується фрагментами. Як у тому кіно: «Тут помню, а тут не помню». Той епізод, у якому дочка (вже підліток) хапає до батька ножа – якраз із серії «не помню». І про те, як умить протверезілий татко задкував до дверей, бурмочучи: «Дурна… навіжена…» - ти теж знаєш тільки зі слів дочки. Можна, звичайно, ще раз тупо перепитати з марною надією:
- Може, мене тоді в кімнаті не було?
І доця вкотре, жалісно зітхнувши, скаже:
- Мам, та була ти… І бачила, і чула…
Зручна штука – пам'ять! Допомагає вижити.
Страх підніме голову вже аж після розлучення. Ти наче тільки-но тепер усвідомиш, що оті слова: «…А воно йде… і каже: «Убий!» - стосувалися не когось стороннього. Почнеш прокидатися ночами - від гупання чужих кроків під вікнами. Підхопившись на постелі, будеш триматися за серце, що калатає несамовито десь аж у горлі, і гамуватимеш сама себе – адже це просто сусід-таксист вернувся зі зміни, адже тобі давно нема кого боятися. І, приходячи помалу до тями, будеш зиркати на доччине ліжко і тішитися: живі! І дрібно хреститися, і дякувати небесам, що те примарне «воно» виявилося не надто наполегливим…
…Не те щоб ти перестала тепер сміятися над прикольними історіями про психів. Але щоразу, слухаючи щось подібне, помічаєш, як за оповідачем починає ворушитися до огиди знайома тінь. Вона змовницьки підморгує і киває на жартівника: мовляв, і цей - як ти колись - думає, що його ніщо подібне ніяким боком не торкнеться. Ну-ну…
Втім, поки все добре – чом би й не посміятися?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
…Йде поруч і каже: «Убий»
«Параноїк ніколи не буває самотнім і обділеним увагою
На кожному розі на нього люб'язно чекають убивці і скажені пси».
(Назар Назаров «Переваги параної»
http://maysterni.com/publication.php?id=74320)
І чого б не посміятися над анекдотами про дурдом і шизіків? Ну, якщо дійсно дотепно придумано? Нікому ж від того ніякої шкоди… Ото й регочи, поки смішно. Бо де ти, а де та дурка з шизофреніками-параноїками! Тішся. Головне – не оглядатися. Не зважати, що там за спиною якась розмита тінь починає згущуватись і оформлюватись. І вже навіть потягується та пазурі випускає…
Цвіркун і сковорідка без ручки
Та тінь сама нагадає про себе. У літню ніч – таку розкішно теплу і тиху, що тільки сидіти б на лавочці під хатою, на рясні зорі мружитися та цвіркуна слухати. Ти й сидітимеш, але цвіркунове сюрчання тобі буде до лампочки. Бо вискочила ти на вулицю після чергової сварки з благовірним – вилетіла прожогом, щоб спересердя ще одній сковорідці ручку не обламати, жбурнувши на підлогу з усієї, пардон, дурі. Бо сварка ця, як і безліч інших раніше, почалася незрозуміло чого, і ти вже втомилась, втомилась, втомилась!!! – ламати голову, шукаючи причину оцих його раптових вибухів, цього намагання будь-що знайти, до чого вчепитися, а не знайти – то бодай вигадати…
Будеш сидіти, задерши обличчя до неба, і безтямно дивитися на зірки сухими очима. Сльози вже давно скінчилися.
Як відучити жінку нюні розпускати
Востаннє плакала кілька років тому, коли поверталися з особливо «вдалої» недільної прогулянки. Ревіла сама і попутно втирала роз’юшеного носа зарюмсаній дитині…
Гуляли того разу, за іронією долі, у парку місцевої дурки. Гарний парк - тихий, малолюдний, над самою річкою. Тільки от дорога до річки пролягає через невеличке місцеве кладовище. І дитина – три рочки – побігла до могилки: квіточки понюхати. Навіть не зірвати – просто понюхати і пальчиками торкнутися, бо ж такі гарні! І ти навіть оком не встигла моргнути (та й хто б міг таке передбачити?!), як «люблячий» татко кинувся вслід за донею, вхопив, як шкодливе цуценя, за шкірку і викинув з огорожі. Мала пролетіла кілька метрів, та носом – прямісінько в лавку. Кров, вереск… А ти спочатку просто заніміла – бо в жодні мислимі рамки все це не лізло. Єдине «пояснення», на яке муженьок сподобився:
- Бо треба вчити, що не можна по могилах лазити!
На тому променад і скінчився. Пленталися додому: глава сімейства попереду, ти з малою на руках - позаду. Витирала дитині криваві соплі, силкувалася збагнути, чи не зламаний носик, і все ще відхлипувала. Аж поки благовірний не розвернувся та не прошипів люто:
- Та доки ти будеш киснути?! Як мокра курка, тьху!
І такою дикою, несправедливою і незбагненною була ця ненависть колись рідної, а тепер геть чужої людини, що сльози твої висохли – раз і назавжди. Більше при ньому ти ніколи не плакала. А от він…
Двоє на лавочці, не рахуючи параної
Сидітимеш ти ото на лавочці, аж тут грюкнуть двері і вийде він. Сяде мовчки поруч. Ти чмихнеш гидливо – перегар же! – і відсунешся. І не будеш дивитися в той бік, доки не відчуєш, що лавка якось дивно здригається. А тоді ще кілька секунд придивлятимешся до його скуленої постаті (лікті на колінах, голова прикрита руками, плечі тремтять) - сміється чи плаче? Бо й те, й інше в той момент було однаково недоречним. А його раптом прорве. Давлячись риданнями, перебиваючи сам себе, глухо – кудись у складені ківшиком долоні – почне говорити. Він сам не знає, що на нього находить, адже любить і тебе, і дочку, але чомусь щодня скандалить. І не хоче ж – чесно, не хоче! - а все одно шукає, до чого присікатися… І ще багато чого казатиме, тільки ти вже ніколи не згадаєш, що саме, бо все раптом затулить єдина фраза. Вірніше, обривок фрази (її початку ти теж так і не зможеш згадати):
- …А воно йде поруч і каже: «Убий»…
Ти роззявиш рота, щоб перепитати, хто йде – і вклякнеш. Бо все стане ясно. Бо відчуєш, як випростується і виростає ота лиховісна тінь за спиною. Як вона заходиться в безгучному глумливому реготі, як затикає цвіркунові рота (чи чим він там сюрчить), і викачує з повітря кисень, і доростає ген до неба, і обтрушує з нього зорі прямісінько в твою нещасну голову. І це вже не зірки, а пекельні жарини, які складаються в слово, котре пропалює тебе наскрізь: ПАРАНОЯ.
Голосам у голові - право голосу…
І буде тільки страх. Не за себе. Навіть не за дитину. За нього. За оце лисіюче і товстіюче горечко, яке за роки подружнього життя встигло виїсти тобі всі печінки, а зараз корчиться од жаху перед чимось невблаганним і безмилосердним. Перед жахіттям, яке існує лише в його голові. Тобто для нього - у всьому світі…
І ти горнеш до себе оте лисіюче і товстіюче, і гладиш по рештках шевелюри, і колишеш, як маленького. Питаєш, чи часто за ним те «воно» ходить назирці. Дізнаєшся, що тільки після «ста грамів» - і тобі трохи відлягає від серця. І голос уже майже не дрижить, і зуби клацають через раз. Туркотиш йому на вушко, що все буде добре – от кине пити, і все. Він же не алкоголік, правда? Схоче – і кине. А з «попутником» непроханим, що «йде і каже», лікарі миттю розберуться. Зараз усе лікують. Укольчики-таблеточки, процедури там усякі – і ніяких голосів не буде. От прямо завтра у лікарню й сходимо, правда? Він лише киває - горло перехоплене спазмами…
А на ранок – ніби ніякої розмови й не було. Бігає по хаті, як ошпарений. Весь тіпа у клопотах… Мовчить. В очі не дивиться. І ти, вже розуміючи, що ніякого лікування не буде, все-таки безнадійно спитаєш:
- То коли в лікарню підемо?
Відповідь – через плече і крізь зуби:
- Чого я там не бачив?
- Ти ж учора казав…
- Нічого я не казав. Я здоровий.
На тому все й окошиться. Ну, справді - не на налигачі ж його туди волочити?!
Про той погрозливий діагноз ти не те щоб забудеш, а так… просто не згадуватимеш. Бо інакше за ті кілька років, що вам ще судилося прожити під спільним дахом, ти б сама з глузду з’їхала. Від страху за життя – і своє, і дитини.
Амнезія у кінофільмах і в житті
А дещо з пам’яті взагалі стерлося. Останній скандал, якийсь уже зовсім паскудний і відразливий, тобі пригадується фрагментами. Як у тому кіно: «Тут помню, а тут не помню». Той епізод, у якому дочка (вже підліток) хапає до батька ножа – якраз із серії «не помню». І про те, як умить протверезілий татко задкував до дверей, бурмочучи: «Дурна… навіжена…» - ти теж знаєш тільки зі слів дочки. Можна, звичайно, ще раз тупо перепитати з марною надією:
- Може, мене тоді в кімнаті не було?
І доця вкотре, жалісно зітхнувши, скаже:
- Мам, та була ти… І бачила, і чула…
Зручна штука – пам'ять! Допомагає вижити.
Страх підніме голову вже аж після розлучення. Ти наче тільки-но тепер усвідомиш, що оті слова: «…А воно йде… і каже: «Убий!» - стосувалися не когось стороннього. Почнеш прокидатися ночами - від гупання чужих кроків під вікнами. Підхопившись на постелі, будеш триматися за серце, що калатає несамовито десь аж у горлі, і гамуватимеш сама себе – адже це просто сусід-таксист вернувся зі зміни, адже тобі давно нема кого боятися. І, приходячи помалу до тями, будеш зиркати на доччине ліжко і тішитися: живі! І дрібно хреститися, і дякувати небесам, що те примарне «воно» виявилося не надто наполегливим…
…Не те щоб ти перестала тепер сміятися над прикольними історіями про психів. Але щоразу, слухаючи щось подібне, помічаєш, як за оповідачем починає ворушитися до огиди знайома тінь. Вона змовницьки підморгує і киває на жартівника: мовляв, і цей - як ти колись - думає, що його ніщо подібне ніяким боком не торкнеться. Ну-ну…
Втім, поки все добре – чом би й не посміятися?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
