Спочатку була темрява. А тоді зазвучав голос, чіткий і впевнений, ледь хриплуватий мій голос. Темрява шипіла і поскрипувала, наче стара аудіокасета, і голос, піддаючись її впливові, починав збиватися, втрачати силу і впевненість. Повітря ставало все менше, аж поки залишилося від голосу ледве чутне хрипіння, злилося зі скрипом темряви і потонуло в ній.
Навіть не сон, певніше, якесь видиво, зумовлене спекою та задухою запорізького вокзалу. Цілком достатньо, щоб я злякалася. Вийшла на сходи, там іще гірше, повітря колеться і скловатою лізе в горло. Написала смс Мар’яну. Спокійні слова про те, що кохаю, та й настрій начебто спокійний, але за всім цим криється розпач, який, знаю, не можна пускати у серце. Видається, що йду по воді, і досить засумніватись, як потону. Змушена вірити у доцільність усього, що відбувається. Немає жодної іншої потреби у цих подорожах Україною, у безцільній гонитві за Свєткою, у її листівках до запитання все з нових міст, які відкриває для мене, у все нові міста, якими я блукаю в пошуках її слідів, – у всьому тому, що стало для мене чимось на кшталт церковних ритуалів для підкріплення віри.
Свєтко, маленька Свєтко, вертайся, буду знову винаймати квартиру, буду вештатися Полтавою, Свєтко, я скучила за тобою, Мар’ян не вміє вигадувати так, як ти, я покину його, тільки вертайся, Свєтко, в мене закінчуються гроші, вертайся, дуже тебе прошу, Свєтко, і перепрошую, коли є за що, але повертайся.
Сіре місто, сіріше за Харків, заводські блоки і майже порожня широка вулиця. Повертаюся у приміщення. Мар’ян питав, чи схоже на львівський вокзал. Ні, не схоже, нітрохи. З цього вокзалу місто не кличе на прогулянку. За дві години поїзд, тож перечекаю тут, серед людей і видив.
Коли нарешті Свєтка змучиться подорожувати, усе буде як раніше.
Восени. Думаю, то буде восени. Двадцять четверте серпня, чекати недовго. Сьогодні я відправила з Гуляй-поля футболку в Полтаву. Думаю, що коли повернуся, розпакуємо з Мар’яном разом. Я не вмію робити подарунки, роблю то незґрабно, особливо коли є привід. Набагато краще в мене виходить ось так, неочікувано, давати якісь дрібнички, наче й не дарую, а повертаю річ власнику.
Я багато чого не вмію, Свєтка знає. Мар’ян? Може тільки здогадуватися, йому не викрию свою слабкість, бо скористається, обов’язково, яким би добрим не був, але прийде час і тоді.
Не вмію вибачати. Не вмію кидати все напризволяще і зриватися у чуже місто, роблю це виключно з любові до Свєтки, та скоро вже й по тій любові, бо дороги і подорожі залишають по собі пустку. Не вмію оминати запахи і їду до кінцевої за хлопцем лише тому, що він ледь чутно пахне «Blue for him», виловлюю той запах серед смороду оселедців, дезодорантів, поту, вихлопних газів, перегару, паленої ґуми, одеколонів. Не вмію фотографувати будинки, та, зрештою, фотографувати взагалі. Один недавно сказав мені, що у більшості людей викривлені уявлення про фотографування, можливо, він має рацію, він професіонал. Не вмію довіряти професіоналам, людям, котрі захоплюються своєю роботою, людям, котрі знають своє місто до найменшої вулички, скажімо, біля Личаківського, навіть знають ціну на квартири в тому районі. Не вмію довіряти людям узагалі, спілкуватися з ними, дбати про них, варити їм каву і розважати розмовами. Не вмію влаштовуватися, щоби там не казали, але натомість інколи вдається напроситися на чай із тістечком, подорож у Карпати, всеукраїнську конференцію, першотравневі шашлики, тиждень документального кіно абощо.
Вагон, що мав доправити мене простісінько до Полтави Південої, був новенький, однак уже просяк запахами людських тіл, переважно брудних, і вогкістю постільної білизни, більше уявною. Повітря щільне, так що жовте світло стає ще тьмянішим і не може пробитися до підлоги. Кватирка – то лише двері з одного світу в інший, але що з того, коли всі світи видаються намальованими на старому рядні, де на малюнку дрібні тріщинки і бруд. Ось рушаємо, тоді все змінюється. Я їду до Свєтки, у кватирку дує вітер, вагон хитається колискою.
Раптом побачила Мар’яна. Він спав на нижній полиці. Синє світло місяця вихопило обличчя, яке видавалося вигравіюваним на сріблі. Такий гарний і беззахисний. Аж на хвилину мені здалося, що тонка трубка прохромлює йому живіт, м’яко входить у тіло, а лице залишається незворушним, ніби срібна маска.
Вагон різко хитнуло і я прокинулась. Поїзд повернув і місяць світив тепер простісінько на хлопця з нижньої полиці. Змогла добре його роздивитися. Спав, обхопивши себе руками, – на цьому схожість із Мар’яном закінчувалась.
Свєтко, чому ти його незлюбила, невже відчула, як стрімко дорослішаю, вигадала, що станемо з тобою чужими, Свєтко, що сталося, чому втекла, адже Мар’ян не буде моїм, ми надто різні, ми з різних міст, Свєтко, ти знаєш, ти ж усе про мене знаєш, ми ж наче сестри з тобою, Свєтко?
Вагон хитає, видається, що то хитавиця на морі, йду по воді, намагаюся не дивитися під ноги, намагаюся не думати, що все це марно. І такий розпач, який не можна пускати у серце. Відгородитися, чим завгодно: стінками вагону, світлом місяця, тоді темрявою ночі, нарешті, прохолодою вимитого дощем перону полтавського.
Але чим відгородитися від порожнечі, коли йдеш безлюдними вулицями невідь-куди, бо ніхто не чекає. Мар’ян спить собі солодко. Свєтка вештається Україною. Я опиняюся на подвір’ї, де провела дитинство. Через дорогу школа, а дитсадок, мабуть, викупили, там поставили металопластикові вікна. Сідаю на стару іржаву гойдалку. Мама, певно, ще спить.
Пусто-порожньо.
Я десь поранила долоню, виступила крапелька крові і набухає, не розтікаючись, а в повітрі чомусь пахне вишневим соком. Крапля більшає і більшає, а тоді лускає, наче повітряна кулька, і заливає світ червоним. «То на вітер» – думаю я і прокидаюсь.

Вітер гнав хмари все далі й далі, вони вже почорніли, але бігли й бігли, все вперед і вперед. Верхівки дерев хиталися, наче щогли, яких вона ніколи не бачила, однак знала – саме так тужно гудуть щогли, приречені на шторм.
Крізь клапті тих змучених важких хмар часом прозирало блакитне небо, чисте й світле, було недосяжно-високим і з’являлося тільки на мить.
– Цілком логічно, так, – бурмотіла до себе, – цілком логічно. Життя, знаєш, любонько, часом розлітається на частинки, куди менші за атоми. Звісно, збереш, Любавонько, але, звісно, не в тій послідовності, ха, спробуй краще вичавити з повітря воду, стискуй кулак, що не виходить? Дивно, у повітрі ж і кисень, і водень є. Дурненька, дурненька, гати своїми безсилими кулачками в стіну. Бийся в істериці, коли не вміла шануватися, бийся, дурненька Любка, чергова любка, авжеж.
Вона йшла швидко, хоча вже боліли литки, хотілося впасти просто посеред вулиці, вже пройшла ринок і людей майже не було, могла говорити сама до себе і час від часу коротко сміятися, ловлячи себе на тому говорінні:
– Істеричка, справдешня іс-те-рич-ка, – поволі промовляла це слово, відчуваючи тупий біль із кожним звуком.
Зрештою, намагалася відокремитися від психологічних переживань, зосередилася на фізичних відчуттях. Щонайперше, вітру, що гнав її слідом за хмарами, час від часу він підкрадався з-за рогу першого-ліпшого будинку, заціловував або ж налітав з одним холодним сильним ляпасом чи кидав в очі жменю весняного пилу.
Торішнє листя знялося в повітря, летіло собі, куди й усе сьогодні. Ніби хтось мудрий вирішив відчистити землю і пустив за вітром подалі від цього світу все, що не годне було триматися, що не повинно було заважати молодості весни.
Вона майже автоматично горнула до себе білесенькі підсніжники, не могла, не мала права лишити їх у кімнаті, поруч із записами, в яких коханий – ЇЇ коханий – у деталях описував принади кожної своєї дівчини.
– Дурепа дурна, дурна дурепа! – Злилася вона, ловлячи себе на тому, що рахує їх. Скільки? Скільки їх було? А яка вона, котра з них – вона? Подумки перебирала описи грудей, сідниць, ніг, припасовувала до себе, згадувала, коли і як вона з ним кохалася. У яких записах він згадував їхні любощі?
Довга рясна спідниця обплутувала ноги, шурхотіла і лопотіла чи то лепетала вітру, а той силився її задерти, аякже, вітер теж чоловічого роду.

Вона прокидається, як і щоранку, о пів на сьому, на сніданок заварює чай із молоком, заварку бере зі скляної баночки в лимонах. Чай із баночки в зелених яблуках нехай чекає своєї черги – на вечерю.
Її звуть Віталіна, життя в ній вистачить на двох, але немає кому їй про це сказати. Тому джерело любові й захоплення замість виблискувати на сонці, підточує скелю, забиваючись углиб.
По дорозі на роботу Віталіна намагається крізь помережане памороззю вікно тролейбуса видивитися казково-красивого єдинорога. Ще тиждень тому вона вперше побачила його у вітрині «Світу сім’ї».
Додому йшла завжди пішки, намагалася розтягти прогулянку так, щоби вдома не довелося перечитувати стару книгу або сидіти перед телевізором, а можна було, повечерявши і підготувавшись до наступного дня, лягти спати. Маршрут був завжди один і той самий – Першотравневим проспектом уздовж скверу (але ніколи – сквером, адже це надто романтично), тоді біля університету імені Ярослава Мудрого перейти через дорогу, якраз до вікна з совою на другому поверсі. Далі – до Леніна і в Центр повз гастроном «Гоголівський». Десь за півроку таких прогулянок побачила, що вождь усіх народів тримає газету в руках, а тоді якось відразу й болюче зрозуміла, що всі ці їхні вулиці Леніна, Фрунзе та комсомольців, певно, приїжджим здаються такими ж кумедними, як усім цивілізованим людям – списи і стріли дикунів.
Якраз тиждень тому зробила ще одне відкриття – побачила у вітрині єдинорога, прегарну іграшку, для якої трирічна дитина могла би бути вершником. Найдрібніша деталь продумана, шкіра молочно-біла, видається теплою на дотик. Ріг золочений, ніби освітлений сонцем. Саме в ту п’ятницю Віталіна вперше з того часу, як стала дорослою, відчула бажання щось мати. На картці було близько трьох сотень заощаджених гривень, але вона боялася, що їх не вистачить, це було би принизливо – спитати про ціну й визнати, що не можеш купити іграшку зараз.
Зарплату повинні нарахувати сьогодні.
Цей тиждень пройшов на диво швидко. Нічого не змінилося у розпорядку. Усе той же чай із молоком, баночка в лимонах, відсиджування на роботі. Тільки дорога додому стала довшою. Тепер Віталіна затримувалася біля вітрини, вдаючи, що чекає на когось. Певно тому, що більше часу проводила на вулиці, їй почали снитися сни. Найчастіше вона блукала завислим у повітрі снігом, йдучи на звуки музики. Інколи співала дивну пісню, раз навіть прокинулася посеред ночі, якусь мить пам’ятаючи слова – прості, теплі, заспокійливі слова, які бувають у колискових.
Якраз цієї ночі, згадала Віталіна, вона танцювала уві сні і сніг огортав її шовком, таким, що завжди видається прохолодним на дотик.
Єдиноріг зник із вітрини.
На роботу вона приходить рівно о восьмій, хоча знає, що робити немає чого. Дообід принесли тільки один наказ про внесення змін до списку докторів наук на підставі смерті. Коли почалася перерва і співробітники розійшлися, молодші – в кафе, старші й сімейні – по магазинах, Віталіна з’їла апельсин – цитрусові підтримують бадьорість – і трохи подрімала.
По дорозі додому вона зайшла у «Світ сім’ї». Єдинорога не було ні у вітрині, ані на поверсі іграшок. Оскільки він був дуже дорогий, то його замовили в одному екземплярі. Для того, щоб його купити, Віталіні довелося б місяці на три перейти на гречку. За комунальні послуги, звісно, не платити вона не змогла б.
Віталіна прийшла додому, як завжди, близько сьомої. Заварила чай, підігріла суп. Подивилася новини, начистила черевики, прийняла теплий душ.
Сни їй більше не снилися.

Її шкіра пахне металом. Так пахнуть долоні, в яких довго тримали дрібняки. У дитинстві він кривився, коли зализував ранки, бо смак крові залишав враження посмоктаної монети. Устав і пошльопав у туалет.
Сутінки виповзали з кімнати так само поволі, як і входили в неї.
Вона прокинулася від шуму змитої води. Очей не розплющувала, хотіла затримати відчуття. Сьогодні їй наснилася любов – юнацька, захоплена, коли цілують руки і говорять «моя маленька». Що ж, вона не хотіла цього від першого, а другий на таку любов не має підстав. Відчула, як чоловік ліг на край ліжка.
Учора день видався вогким, надто очевидними – сліди недавньої зливи. Пісок сочився вологою, пахло роздушеними черв’яками і равликами. До районного готелю добиралися важко. Слід було поводитися дуже обережно, на кожному кроці можна по коліна зав’язнути в багнюці. Вона змучилася. Втома не пройшла і до сьогодні. Готельна кімнатка, порожня і самотня, не викликала бажання підніматися. Та й на річку вони навряд чи підуть – не вгадали з погодою. Жінка почала дрімати.
Чоловік думав, що якби її загнати під душ, щоб змити той настирливий металевий присмак, то потім можна було б трохи розслабитися. А втім, задоволення з нею таке собі. Може, пізніше.
Якби знаття, скільки буде мороки з цим готелем. Баба на рецепції – справжня жидівка. Здається, недодала здачі. От дурень, треба було відразу перерахувати, а тепер він уже й сам не пам’ятає, скільки коштує номер. Запитати в жінки?
Сутінки випливають, висотують із кімнати чорний пилок таємничості. Штора заважає світлу прийти на їх місце. Тому утворюється ніби вакуум, велике ніщо, яке нíчим і нікому заповнити.
Простирадло теж ніби вологе, як і білий день за шторою, закручується довкола тіла, доводиться вигинатися, що, втім, жінка робить не дуже вправно. Тиша протиприродна, навіть ліжко вперто мовчить.
Виходять за кілька хвилин до відправки автобуса. На диво, розпогодилося. Чоловік підганяє жінку, адже це через неї вони запізнюються.
Сон був справді гарний, вона зітхає і по-котячому мружить очі.
Автостанція побудована вкрай невдало, будівлю треба огинати і тому огляд обмежений. Водій це добре знає, тому ніколи не розганяється. «Львів» зупинився простісінько перед дівчиною. Правда, вона таки впала і, здається, пошкрябалася, бо кров забруднила стегно. Але нічого страшного, до весілля заживе.

Один таксофон закохався у мій голос. Інакше чого б він мандрував за мною всенький тиждень, доки я влаштовувала свої справи у цьому місті?
Таксофон поводився дуже сумирно, лише зрідка, коли я плутала дорогу й раптово завертала за ріг, то бачила його – чорнявого з яскравою жовтою наклейкою кольору тепличних нарцисів. Він тулився до стіни, наче не було йому нічого дорожчого за червонясті, сірі, брунатні стіни, обліплені оголошеннями.
Я завважила його біля жовтої-прежовтої стіни готелю «Санкт-Петербург». Вони пасували одне одному так, що я потяглася до кишеньки за фотоапаратом. Але доки все налаштовувала, таксофон зник. Тут уперше я запідозрила, що він шпигує за мною. Але потім пересвідчилася, що справи геть зовсім кепські. Шпигун не пускає сонячних зайчиків об’єкту спостереження. Шпигун не буває таким сором’язливим – коли одне найсміливіше зайченя дострибало до моїх ніг, таксофон зашарівся і мерщій сховався.
Якраз у цей час я намагалася забути колишнього коханого, повитирала номери його телефонів із пам’яті мобільного, а коли виявила, що всі номери знаю напам’ять, – вимкнула мобільний.
Саме тоді мені трапився таксофон із жовтою наклейкою. Я машинально набрала номер і говорила гарно та солодко. Так гарно й так солодко, що навіть як закінчилися гроші на картці, таксофон не роз’єднав зв’язок.
З того часу таксофон мандрував за мною містом. Він проводжав мене, махаючи трубкою на пероні.
Звісно, першим, кого я побачила, повернувшись цього четверга в Київ, був знайомий таксофон. Він ніяковів більше звичайного, адже якийсь заполітизований бовдур наклеїв на нього агітку. Я зняла цю жахливу наліпку. Набрала знайомий (чи забуду колись?) номер та зашепотіла ніжні слова, аж колишньому коханому по той бік України забракло повітря.
І тоді у відповідь я почула освідчення – таксофона.

Новонароджена. Маленька й зморщена, мов та родзинка, яка нібито є у кожній жінці. На головній, найчистішій, площі – червона і липка.
Народилася в сорочці. У четвер. У вечір напередодні Пречистої. Була би щасливою. Всотала в себе поліфонію мобілок. Була би розумною. Відчула холод бруківки. Була.
На місці залишання: пляшка, дитина, листок. Проходили збирачі порожньої тари. Проходили збирачі пожовклого листя. Єдиний у світі збирач дітей тої ночі пішов на пенсію.