Один таксофон закохався у мій голос. Інакше чого б він мандрував за мною всенький тиждень, доки я влаштовувала свої справи у цьому місті?
Таксофон поводився дуже сумирно, лише зрідка, коли я плутала дорогу й раптово завертала за ріг, то бачила його – чорнявого з яскравою жовтою наклейкою кольору тепличних нарцисів. Він тулився до стіни, наче не було йому нічого дорожчого за червонясті, сірі, брунатні стіни, обліплені оголошеннями.
Я завважила його біля жовтої-прежовтої стіни готелю «Санкт-Петербург». Вони пасували одне одному так, що я потяглася до кишеньки за фотоапаратом. Але доки все налаштовувала, таксофон зник. Тут уперше я запідозрила, що він шпигує за мною. Але потім пересвідчилася, що справи геть зовсім кепські. Шпигун не пускає сонячних зайчиків об’єкту спостереження. Шпигун не буває таким сором’язливим – коли одне найсміливіше зайченя дострибало до моїх ніг, таксофон зашарівся і мерщій сховався.
Якраз у цей час я намагалася забути колишнього коханого, повитирала номери його телефонів із пам’яті мобільного, а коли виявила, що всі номери знаю напам’ять, – вимкнула мобільний.
Саме тоді мені трапився таксофон із жовтою наклейкою. Я машинально набрала номер і говорила гарно та солодко. Так гарно й так солодко, що навіть як закінчилися гроші на картці, таксофон не роз’єднав зв’язок.
З того часу таксофон мандрував за мною містом. Він проводжав мене, махаючи трубкою на пероні.
Звісно, першим, кого я побачила, повернувшись цього четверга в Київ, був знайомий таксофон. Він ніяковів більше звичайного, адже якийсь заполітизований бовдур наклеїв на нього агітку. Я зняла цю жахливу наліпку. Набрала знайомий (чи забуду колись?) номер та зашепотіла ніжні слова, аж колишньому коханому по той бік України забракло повітря.
І тоді у відповідь я почула освідчення – таксофона.