Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.12
21:46
переконай себе у тім
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
2026.09.12
21:04
Рука ще пестить Фаберже,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
2026.09.12
21:01
Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
2026.09.12
13:06
До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
2026.09.12
12:52
Хоч хилить вітер стебла до стебла,
І тирсу нагинає аж до млості,
Осіннє сонце - часточка тепла,
Як міні-літо зігріває простір.
Радіє вересневий сонцелюб,
Бо золотаві кучері шле сонце.
І для душі якийсь незвичний люкс,
І тирсу нагинає аж до млості,
Осіннє сонце - часточка тепла,
Як міні-літо зігріває простір.
Радіє вересневий сонцелюб,
Бо золотаві кучері шле сонце.
І для душі якийсь незвичний люкс,
2026.09.12
06:15
Душу змучує тривога,
Серце стиснув міцно страх, -
Потяглась моя дорога
По небажаних місцях.
Тут, де палиці в колеса
Уставляють через день,
То не в захваті від п'єси,
То байдужі до пісень.
Серце стиснув міцно страх, -
Потяглась моя дорога
По небажаних місцях.
Тут, де палиці в колеса
Уставляють через день,
То не в захваті від п'єси,
То байдужі до пісень.
2026.09.11
20:41
небосвітло вищезає
пітьма прохолоду ллє
був у тому вищий задум
що у нім було чиє
що із цих думок бездарних
із безрадних цих думок
мріями бреде ліхтарник
в сутінковий вогкий смог
пітьма прохолоду ллє
був у тому вищий задум
що у нім було чиє
що із цих думок бездарних
із безрадних цих думок
мріями бреде ліхтарник
в сутінковий вогкий смог
2026.09.11
18:51
ЦИКЛ І МЕСОПОТАМІЯ (Додаток)
«ВЕЛИЧ І ПОПІЛ НІНЕВІЇ»
(драматичний «ескіз» у ритмічній прозі на три з’яви
в дусі шумеро-аккадського епосу)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Хронос – Час Старого Світу, безпристрасний свідок епох.
«ВЕЛИЧ І ПОПІЛ НІНЕВІЇ»
(драматичний «ескіз» у ритмічній прозі на три з’яви
в дусі шумеро-аккадського епосу)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Хронос – Час Старого Світу, безпристрасний свідок епох.
2026.09.11
16:51
Сексі Сейді, чому, чого
Ти обдурила всіх і кожного
Ти обдурила всіх і кожного
Сексі Сейді, охох, чому, чого?
Сексі Сейді, зламавши гру
На показ виклала усім
На показ виклала усім
Ти обдурила всіх і кожного
Ти обдурила всіх і кожного
Сексі Сейді, охох, чому, чого?
Сексі Сейді, зламавши гру
На показ виклала усім
На показ виклала усім
2026.09.11
15:18
Кручені паничі, ой, кручені.
Як в танкУ, вигинатись научені.
По паркану плетуться з квітами,
далі — вище — вишневими вітами.
Незбагненно плетуться стінами,
щоби ті не були просто сірими.
Як в танкУ, вигинатись научені.
По паркану плетуться з квітами,
далі — вище — вишневими вітами.
Незбагненно плетуться стінами,
щоби ті не були просто сірими.
2026.09.11
13:18
Білка бігає по гілках,
Пильно дивиться донизу,
Білка знає - тут ліщина,
І готова до сюрпризу.
Білка плигає завзято,
Бо угледіла горішки,
І радіє : "Як багато!
Пильно дивиться донизу,
Білка знає - тут ліщина,
І готова до сюрпризу.
Білка плигає завзято,
Бо угледіла горішки,
І радіє : "Як багато!
2026.09.11
12:29
Відбувся у природі збій,
Такий нечуваний, нежданий,
Немовби надійшов прибій,
Такий далекий і жаданий.
Щось у нутрі лісів кричить,
Благаючи про допомогу.
Так думку переплавить мить,
Такий нечуваний, нежданий,
Немовби надійшов прибій,
Такий далекий і жаданий.
Щось у нутрі лісів кричить,
Благаючи про допомогу.
Так думку переплавить мить,
2026.09.11
11:37
Не сумно, ні! — палає бовдур,
Тарган ховається під ковдру,
Тютюн димить, чорніє стовбур,
Годинник грає в стусани.
Хвилеподібно та без зброї,
В лататті білому, героєм,
У сінях сходи брав без бою,
Тарган ховається під ковдру,
Тютюн димить, чорніє стовбур,
Годинник грає в стусани.
Хвилеподібно та без зброї,
В лататті білому, героєм,
У сінях сходи брав без бою,
2026.09.11
06:19
Вдивляюся пильно в обличчя людей
І радісних не помічаю, -
Сьогодні спокою немає ніде
В моєму стражденному краї.
Забули про графіки, плани та сни -
Не робимо свят і парадів, -
Щодня відчуваємо лютість війни
І бачимо подвиги, зради.
І радісних не помічаю, -
Сьогодні спокою немає ніде
В моєму стражденному краї.
Забули про графіки, плани та сни -
Не робимо свят і парадів, -
Щодня відчуваємо лютість війни
І бачимо подвиги, зради.
2026.09.10
22:51
Деметра на коні вороному
Скаче нашим миршавим Всесвітом:
Підкови майстровані не Гефестом -
Меркурієм — власником білих сандалів
Та сандалового капелюха.
Важкі підкови цвяховані безнадією -
Відсутністю останнього нещастя,
Дзенькають дукатами Бартоло
Скаче нашим миршавим Всесвітом:
Підкови майстровані не Гефестом -
Меркурієм — власником білих сандалів
Та сандалового капелюха.
Важкі підкови цвяховані безнадією -
Відсутністю останнього нещастя,
Дзенькають дукатами Бартоло
2026.09.10
21:28
тривкі складнопорожні дні
складаються із порожнеч
великих менших і дрібних
ні зустрічей ані утеч
ні спілкувань ані новин
інформаційний білий шум
хто скілько виніс
скілько вніс
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...складаються із порожнеч
великих менших і дрібних
ні зустрічей ані утеч
ні спілкувань ані новин
інформаційний білий шум
хто скілько виніс
скілько вніс
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євгенія Найчук (1984) /
Проза
І прокидаюсь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
І прокидаюсь
Спочатку була темрява. А тоді зазвучав голос, чіткий і впевнений, ледь хриплуватий мій голос. Темрява шипіла і поскрипувала, наче стара аудіокасета, і голос, піддаючись її впливові, починав збиватися, втрачати силу і впевненість. Повітря ставало все менше, аж поки залишилося від голосу ледве чутне хрипіння, злилося зі скрипом темряви і потонуло в ній.
Навіть не сон, певніше, якесь видиво, зумовлене спекою та задухою запорізького вокзалу. Цілком достатньо, щоб я злякалася. Вийшла на сходи, там іще гірше, повітря колеться і скловатою лізе в горло. Написала смс Мар’яну. Спокійні слова про те, що кохаю, та й настрій начебто спокійний, але за всім цим криється розпач, який, знаю, не можна пускати у серце. Видається, що йду по воді, і досить засумніватись, як потону. Змушена вірити у доцільність усього, що відбувається. Немає жодної іншої потреби у цих подорожах Україною, у безцільній гонитві за Свєткою, у її листівках до запитання все з нових міст, які відкриває для мене, у все нові міста, якими я блукаю в пошуках її слідів, – у всьому тому, що стало для мене чимось на кшталт церковних ритуалів для підкріплення віри.
Свєтко, маленька Свєтко, вертайся, буду знову винаймати квартиру, буду вештатися Полтавою, Свєтко, я скучила за тобою, Мар’ян не вміє вигадувати так, як ти, я покину його, тільки вертайся, Свєтко, в мене закінчуються гроші, вертайся, дуже тебе прошу, Свєтко, і перепрошую, коли є за що, але повертайся.
Сіре місто, сіріше за Харків, заводські блоки і майже порожня широка вулиця. Повертаюся у приміщення. Мар’ян питав, чи схоже на львівський вокзал. Ні, не схоже, нітрохи. З цього вокзалу місто не кличе на прогулянку. За дві години поїзд, тож перечекаю тут, серед людей і видив.
Коли нарешті Свєтка змучиться подорожувати, усе буде як раніше.
Восени. Думаю, то буде восени. Двадцять четверте серпня, чекати недовго. Сьогодні я відправила з Гуляй-поля футболку в Полтаву. Думаю, що коли повернуся, розпакуємо з Мар’яном разом. Я не вмію робити подарунки, роблю то незґрабно, особливо коли є привід. Набагато краще в мене виходить ось так, неочікувано, давати якісь дрібнички, наче й не дарую, а повертаю річ власнику.
Я багато чого не вмію, Свєтка знає. Мар’ян? Може тільки здогадуватися, йому не викрию свою слабкість, бо скористається, обов’язково, яким би добрим не був, але прийде час і тоді.
Не вмію вибачати. Не вмію кидати все напризволяще і зриватися у чуже місто, роблю це виключно з любові до Свєтки, та скоро вже й по тій любові, бо дороги і подорожі залишають по собі пустку. Не вмію оминати запахи і їду до кінцевої за хлопцем лише тому, що він ледь чутно пахне «Blue for him», виловлюю той запах серед смороду оселедців, дезодорантів, поту, вихлопних газів, перегару, паленої ґуми, одеколонів. Не вмію фотографувати будинки, та, зрештою, фотографувати взагалі. Один недавно сказав мені, що у більшості людей викривлені уявлення про фотографування, можливо, він має рацію, він професіонал. Не вмію довіряти професіоналам, людям, котрі захоплюються своєю роботою, людям, котрі знають своє місто до найменшої вулички, скажімо, біля Личаківського, навіть знають ціну на квартири в тому районі. Не вмію довіряти людям узагалі, спілкуватися з ними, дбати про них, варити їм каву і розважати розмовами. Не вмію влаштовуватися, щоби там не казали, але натомість інколи вдається напроситися на чай із тістечком, подорож у Карпати, всеукраїнську конференцію, першотравневі шашлики, тиждень документального кіно абощо.
Вагон, що мав доправити мене простісінько до Полтави Південої, був новенький, однак уже просяк запахами людських тіл, переважно брудних, і вогкістю постільної білизни, більше уявною. Повітря щільне, так що жовте світло стає ще тьмянішим і не може пробитися до підлоги. Кватирка – то лише двері з одного світу в інший, але що з того, коли всі світи видаються намальованими на старому рядні, де на малюнку дрібні тріщинки і бруд. Ось рушаємо, тоді все змінюється. Я їду до Свєтки, у кватирку дує вітер, вагон хитається колискою.
Раптом побачила Мар’яна. Він спав на нижній полиці. Синє світло місяця вихопило обличчя, яке видавалося вигравіюваним на сріблі. Такий гарний і беззахисний. Аж на хвилину мені здалося, що тонка трубка прохромлює йому живіт, м’яко входить у тіло, а лице залишається незворушним, ніби срібна маска.
Вагон різко хитнуло і я прокинулась. Поїзд повернув і місяць світив тепер простісінько на хлопця з нижньої полиці. Змогла добре його роздивитися. Спав, обхопивши себе руками, – на цьому схожість із Мар’яном закінчувалась.
Свєтко, чому ти його незлюбила, невже відчула, як стрімко дорослішаю, вигадала, що станемо з тобою чужими, Свєтко, що сталося, чому втекла, адже Мар’ян не буде моїм, ми надто різні, ми з різних міст, Свєтко, ти знаєш, ти ж усе про мене знаєш, ми ж наче сестри з тобою, Свєтко?
Вагон хитає, видається, що то хитавиця на морі, йду по воді, намагаюся не дивитися під ноги, намагаюся не думати, що все це марно. І такий розпач, який не можна пускати у серце. Відгородитися, чим завгодно: стінками вагону, світлом місяця, тоді темрявою ночі, нарешті, прохолодою вимитого дощем перону полтавського.
Але чим відгородитися від порожнечі, коли йдеш безлюдними вулицями невідь-куди, бо ніхто не чекає. Мар’ян спить собі солодко. Свєтка вештається Україною. Я опиняюся на подвір’ї, де провела дитинство. Через дорогу школа, а дитсадок, мабуть, викупили, там поставили металопластикові вікна. Сідаю на стару іржаву гойдалку. Мама, певно, ще спить.
Пусто-порожньо.
Я десь поранила долоню, виступила крапелька крові і набухає, не розтікаючись, а в повітрі чомусь пахне вишневим соком. Крапля більшає і більшає, а тоді лускає, наче повітряна кулька, і заливає світ червоним. «То на вітер» – думаю я і прокидаюсь.
Навіть не сон, певніше, якесь видиво, зумовлене спекою та задухою запорізького вокзалу. Цілком достатньо, щоб я злякалася. Вийшла на сходи, там іще гірше, повітря колеться і скловатою лізе в горло. Написала смс Мар’яну. Спокійні слова про те, що кохаю, та й настрій начебто спокійний, але за всім цим криється розпач, який, знаю, не можна пускати у серце. Видається, що йду по воді, і досить засумніватись, як потону. Змушена вірити у доцільність усього, що відбувається. Немає жодної іншої потреби у цих подорожах Україною, у безцільній гонитві за Свєткою, у її листівках до запитання все з нових міст, які відкриває для мене, у все нові міста, якими я блукаю в пошуках її слідів, – у всьому тому, що стало для мене чимось на кшталт церковних ритуалів для підкріплення віри.
Свєтко, маленька Свєтко, вертайся, буду знову винаймати квартиру, буду вештатися Полтавою, Свєтко, я скучила за тобою, Мар’ян не вміє вигадувати так, як ти, я покину його, тільки вертайся, Свєтко, в мене закінчуються гроші, вертайся, дуже тебе прошу, Свєтко, і перепрошую, коли є за що, але повертайся.
Сіре місто, сіріше за Харків, заводські блоки і майже порожня широка вулиця. Повертаюся у приміщення. Мар’ян питав, чи схоже на львівський вокзал. Ні, не схоже, нітрохи. З цього вокзалу місто не кличе на прогулянку. За дві години поїзд, тож перечекаю тут, серед людей і видив.
Коли нарешті Свєтка змучиться подорожувати, усе буде як раніше.
Восени. Думаю, то буде восени. Двадцять четверте серпня, чекати недовго. Сьогодні я відправила з Гуляй-поля футболку в Полтаву. Думаю, що коли повернуся, розпакуємо з Мар’яном разом. Я не вмію робити подарунки, роблю то незґрабно, особливо коли є привід. Набагато краще в мене виходить ось так, неочікувано, давати якісь дрібнички, наче й не дарую, а повертаю річ власнику.
Я багато чого не вмію, Свєтка знає. Мар’ян? Може тільки здогадуватися, йому не викрию свою слабкість, бо скористається, обов’язково, яким би добрим не був, але прийде час і тоді.
Не вмію вибачати. Не вмію кидати все напризволяще і зриватися у чуже місто, роблю це виключно з любові до Свєтки, та скоро вже й по тій любові, бо дороги і подорожі залишають по собі пустку. Не вмію оминати запахи і їду до кінцевої за хлопцем лише тому, що він ледь чутно пахне «Blue for him», виловлюю той запах серед смороду оселедців, дезодорантів, поту, вихлопних газів, перегару, паленої ґуми, одеколонів. Не вмію фотографувати будинки, та, зрештою, фотографувати взагалі. Один недавно сказав мені, що у більшості людей викривлені уявлення про фотографування, можливо, він має рацію, він професіонал. Не вмію довіряти професіоналам, людям, котрі захоплюються своєю роботою, людям, котрі знають своє місто до найменшої вулички, скажімо, біля Личаківського, навіть знають ціну на квартири в тому районі. Не вмію довіряти людям узагалі, спілкуватися з ними, дбати про них, варити їм каву і розважати розмовами. Не вмію влаштовуватися, щоби там не казали, але натомість інколи вдається напроситися на чай із тістечком, подорож у Карпати, всеукраїнську конференцію, першотравневі шашлики, тиждень документального кіно абощо.
Вагон, що мав доправити мене простісінько до Полтави Південої, був новенький, однак уже просяк запахами людських тіл, переважно брудних, і вогкістю постільної білизни, більше уявною. Повітря щільне, так що жовте світло стає ще тьмянішим і не може пробитися до підлоги. Кватирка – то лише двері з одного світу в інший, але що з того, коли всі світи видаються намальованими на старому рядні, де на малюнку дрібні тріщинки і бруд. Ось рушаємо, тоді все змінюється. Я їду до Свєтки, у кватирку дує вітер, вагон хитається колискою.
Раптом побачила Мар’яна. Він спав на нижній полиці. Синє світло місяця вихопило обличчя, яке видавалося вигравіюваним на сріблі. Такий гарний і беззахисний. Аж на хвилину мені здалося, що тонка трубка прохромлює йому живіт, м’яко входить у тіло, а лице залишається незворушним, ніби срібна маска.
Вагон різко хитнуло і я прокинулась. Поїзд повернув і місяць світив тепер простісінько на хлопця з нижньої полиці. Змогла добре його роздивитися. Спав, обхопивши себе руками, – на цьому схожість із Мар’яном закінчувалась.
Свєтко, чому ти його незлюбила, невже відчула, як стрімко дорослішаю, вигадала, що станемо з тобою чужими, Свєтко, що сталося, чому втекла, адже Мар’ян не буде моїм, ми надто різні, ми з різних міст, Свєтко, ти знаєш, ти ж усе про мене знаєш, ми ж наче сестри з тобою, Свєтко?
Вагон хитає, видається, що то хитавиця на морі, йду по воді, намагаюся не дивитися під ноги, намагаюся не думати, що все це марно. І такий розпач, який не можна пускати у серце. Відгородитися, чим завгодно: стінками вагону, світлом місяця, тоді темрявою ночі, нарешті, прохолодою вимитого дощем перону полтавського.
Але чим відгородитися від порожнечі, коли йдеш безлюдними вулицями невідь-куди, бо ніхто не чекає. Мар’ян спить собі солодко. Свєтка вештається Україною. Я опиняюся на подвір’ї, де провела дитинство. Через дорогу школа, а дитсадок, мабуть, викупили, там поставили металопластикові вікна. Сідаю на стару іржаву гойдалку. Мама, певно, ще спить.
Пусто-порожньо.
Я десь поранила долоню, виступила крапелька крові і набухає, не розтікаючись, а в повітрі чомусь пахне вишневим соком. Крапля більшає і більшає, а тоді лускає, наче повітряна кулька, і заливає світ червоним. «То на вітер» – думаю я і прокидаюсь.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
