Спочатку була темрява. А тоді зазвучав голос, чіткий і впевнений, ледь хриплуватий мій голос. Темрява шипіла і поскрипувала, наче стара аудіокасета, і голос, піддаючись її впливові, починав збиватися, втрачати силу і впевненість. Повітря ставало все менше, аж поки залишилося від голосу ледве чутне хрипіння, злилося зі скрипом темряви і потонуло в ній.
Навіть не сон, певніше, якесь видиво, зумовлене спекою та задухою запорізького вокзалу. Цілком достатньо, щоб я злякалася. Вийшла на сходи, там іще гірше, повітря колеться і скловатою лізе в горло. Написала смс Мар’яну. Спокійні слова про те, що кохаю, та й настрій начебто спокійний, але за всім цим криється розпач, який, знаю, не можна пускати у серце. Видається, що йду по воді, і досить засумніватись, як потону. Змушена вірити у доцільність усього, що відбувається. Немає жодної іншої потреби у цих подорожах Україною, у безцільній гонитві за Свєткою, у її листівках до запитання все з нових міст, які відкриває для мене, у все нові міста, якими я блукаю в пошуках її слідів, – у всьому тому, що стало для мене чимось на кшталт церковних ритуалів для підкріплення віри.
Свєтко, маленька Свєтко, вертайся, буду знову винаймати квартиру, буду вештатися Полтавою, Свєтко, я скучила за тобою, Мар’ян не вміє вигадувати так, як ти, я покину його, тільки вертайся, Свєтко, в мене закінчуються гроші, вертайся, дуже тебе прошу, Свєтко, і перепрошую, коли є за що, але повертайся.
Сіре місто, сіріше за Харків, заводські блоки і майже порожня широка вулиця. Повертаюся у приміщення. Мар’ян питав, чи схоже на львівський вокзал. Ні, не схоже, нітрохи. З цього вокзалу місто не кличе на прогулянку. За дві години поїзд, тож перечекаю тут, серед людей і видив.
Коли нарешті Свєтка змучиться подорожувати, усе буде як раніше.
Восени. Думаю, то буде восени. Двадцять четверте серпня, чекати недовго. Сьогодні я відправила з Гуляй-поля футболку в Полтаву. Думаю, що коли повернуся, розпакуємо з Мар’яном разом. Я не вмію робити подарунки, роблю то незґрабно, особливо коли є привід. Набагато краще в мене виходить ось так, неочікувано, давати якісь дрібнички, наче й не дарую, а повертаю річ власнику.
Я багато чого не вмію, Свєтка знає. Мар’ян? Може тільки здогадуватися, йому не викрию свою слабкість, бо скористається, обов’язково, яким би добрим не був, але прийде час і тоді.
Не вмію вибачати. Не вмію кидати все напризволяще і зриватися у чуже місто, роблю це виключно з любові до Свєтки, та скоро вже й по тій любові, бо дороги і подорожі залишають по собі пустку. Не вмію оминати запахи і їду до кінцевої за хлопцем лише тому, що він ледь чутно пахне «Blue for him», виловлюю той запах серед смороду оселедців, дезодорантів, поту, вихлопних газів, перегару, паленої ґуми, одеколонів. Не вмію фотографувати будинки, та, зрештою, фотографувати взагалі. Один недавно сказав мені, що у більшості людей викривлені уявлення про фотографування, можливо, він має рацію, він професіонал. Не вмію довіряти професіоналам, людям, котрі захоплюються своєю роботою, людям, котрі знають своє місто до найменшої вулички, скажімо, біля Личаківського, навіть знають ціну на квартири в тому районі. Не вмію довіряти людям узагалі, спілкуватися з ними, дбати про них, варити їм каву і розважати розмовами. Не вмію влаштовуватися, щоби там не казали, але натомість інколи вдається напроситися на чай із тістечком, подорож у Карпати, всеукраїнську конференцію, першотравневі шашлики, тиждень документального кіно абощо.
Вагон, що мав доправити мене простісінько до Полтави Південої, був новенький, однак уже просяк запахами людських тіл, переважно брудних, і вогкістю постільної білизни, більше уявною. Повітря щільне, так що жовте світло стає ще тьмянішим і не може пробитися до підлоги. Кватирка – то лише двері з одного світу в інший, але що з того, коли всі світи видаються намальованими на старому рядні, де на малюнку дрібні тріщинки і бруд. Ось рушаємо, тоді все змінюється. Я їду до Свєтки, у кватирку дує вітер, вагон хитається колискою.
Раптом побачила Мар’яна. Він спав на нижній полиці. Синє світло місяця вихопило обличчя, яке видавалося вигравіюваним на сріблі. Такий гарний і беззахисний. Аж на хвилину мені здалося, що тонка трубка прохромлює йому живіт, м’яко входить у тіло, а лице залишається незворушним, ніби срібна маска.
Вагон різко хитнуло і я прокинулась. Поїзд повернув і місяць світив тепер простісінько на хлопця з нижньої полиці. Змогла добре його роздивитися. Спав, обхопивши себе руками, – на цьому схожість із Мар’яном закінчувалась.
Свєтко, чому ти його незлюбила, невже відчула, як стрімко дорослішаю, вигадала, що станемо з тобою чужими, Свєтко, що сталося, чому втекла, адже Мар’ян не буде моїм, ми надто різні, ми з різних міст, Свєтко, ти знаєш, ти ж усе про мене знаєш, ми ж наче сестри з тобою, Свєтко?
Вагон хитає, видається, що то хитавиця на морі, йду по воді, намагаюся не дивитися під ноги, намагаюся не думати, що все це марно. І такий розпач, який не можна пускати у серце. Відгородитися, чим завгодно: стінками вагону, світлом місяця, тоді темрявою ночі, нарешті, прохолодою вимитого дощем перону полтавського.
Але чим відгородитися від порожнечі, коли йдеш безлюдними вулицями невідь-куди, бо ніхто не чекає. Мар’ян спить собі солодко. Свєтка вештається Україною. Я опиняюся на подвір’ї, де провела дитинство. Через дорогу школа, а дитсадок, мабуть, викупили, там поставили металопластикові вікна. Сідаю на стару іржаву гойдалку. Мама, певно, ще спить.
Пусто-порожньо.
Я десь поранила долоню, виступила крапелька крові і набухає, не розтікаючись, а в повітрі чомусь пахне вишневим соком. Крапля більшає і більшає, а тоді лускає, наче повітряна кулька, і заливає світ червоним. «То на вітер» – думаю я і прокидаюсь.