Вона прокидається, як і щоранку, о пів на сьому, на сніданок заварює чай із молоком, заварку бере зі скляної баночки в лимонах. Чай із баночки в зелених яблуках нехай чекає своєї черги – на вечерю.
Її звуть Віталіна, життя в ній вистачить на двох, але немає кому їй про це сказати. Тому джерело любові й захоплення замість виблискувати на сонці, підточує скелю, забиваючись углиб.
По дорозі на роботу Віталіна намагається крізь помережане памороззю вікно тролейбуса видивитися казково-красивого єдинорога. Ще тиждень тому вона вперше побачила його у вітрині «Світу сім’ї».
Додому йшла завжди пішки, намагалася розтягти прогулянку так, щоби вдома не довелося перечитувати стару книгу або сидіти перед телевізором, а можна було, повечерявши і підготувавшись до наступного дня, лягти спати. Маршрут був завжди один і той самий – Першотравневим проспектом уздовж скверу (але ніколи – сквером, адже це надто романтично), тоді біля університету імені Ярослава Мудрого перейти через дорогу, якраз до вікна з совою на другому поверсі. Далі – до Леніна і в Центр повз гастроном «Гоголівський». Десь за півроку таких прогулянок побачила, що вождь усіх народів тримає газету в руках, а тоді якось відразу й болюче зрозуміла, що всі ці їхні вулиці Леніна, Фрунзе та комсомольців, певно, приїжджим здаються такими ж кумедними, як усім цивілізованим людям – списи і стріли дикунів.
Якраз тиждень тому зробила ще одне відкриття – побачила у вітрині єдинорога, прегарну іграшку, для якої трирічна дитина могла би бути вершником. Найдрібніша деталь продумана, шкіра молочно-біла, видається теплою на дотик. Ріг золочений, ніби освітлений сонцем. Саме в ту п’ятницю Віталіна вперше з того часу, як стала дорослою, відчула бажання щось мати. На картці було близько трьох сотень заощаджених гривень, але вона боялася, що їх не вистачить, це було би принизливо – спитати про ціну й визнати, що не можеш купити іграшку зараз.
Зарплату повинні нарахувати сьогодні.
Цей тиждень пройшов на диво швидко. Нічого не змінилося у розпорядку. Усе той же чай із молоком, баночка в лимонах, відсиджування на роботі. Тільки дорога додому стала довшою. Тепер Віталіна затримувалася біля вітрини, вдаючи, що чекає на когось. Певно тому, що більше часу проводила на вулиці, їй почали снитися сни. Найчастіше вона блукала завислим у повітрі снігом, йдучи на звуки музики. Інколи співала дивну пісню, раз навіть прокинулася посеред ночі, якусь мить пам’ятаючи слова – прості, теплі, заспокійливі слова, які бувають у колискових.
Якраз цієї ночі, згадала Віталіна, вона танцювала уві сні і сніг огортав її шовком, таким, що завжди видається прохолодним на дотик.
Єдиноріг зник із вітрини.
На роботу вона приходить рівно о восьмій, хоча знає, що робити немає чого. Дообід принесли тільки один наказ про внесення змін до списку докторів наук на підставі смерті. Коли почалася перерва і співробітники розійшлися, молодші – в кафе, старші й сімейні – по магазинах, Віталіна з’їла апельсин – цитрусові підтримують бадьорість – і трохи подрімала.
По дорозі додому вона зайшла у «Світ сім’ї». Єдинорога не було ні у вітрині, ані на поверсі іграшок. Оскільки він був дуже дорогий, то його замовили в одному екземплярі. Для того, щоб його купити, Віталіні довелося б місяці на три перейти на гречку. За комунальні послуги, звісно, не платити вона не змогла б.
Віталіна прийшла додому, як завжди, близько сьомої. Заварила чай, підігріла суп. Подивилася новини, начистила черевики, прийняла теплий душ.
Сни їй більше не снилися.