Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Артур Сіренко (1965)

Рубрики / Моя гуцулія

Художня проза
  1. Рід Туринчуків
    Рід Туринчуків, що в давні часи звався просто рід Турин – давній гуцульський рід, що бозна коли (але люди пам’ятають) володів землями біля нинішніх сіл Брустури та Прокурава. Замок ватажка роду стояв на вершині гори Брусний і називався Сторожа Волове Око. Розповідають, що на цьому місці неодноразово знаходили вістря стріл та списів, мідні фібули із зображенням тура, але від самого замку не лишилось і сліду: замок був дерев’яним, нагадував більше гуцульську ґражду пізніших часів. Розповідають, що той замок згорів вщент під час чергової колотнечі в Карпатах – війни різних гуцульських кланів у 685 році, в яку ще й до того втрутився Аварський каганат. Замок, який тоді обороняв ватажок роду Білодан Турин. Замок обложили загони родів Дрогар, Боркан та Кітлан, що покликали на підмогу ще й загін аварів. Причина ворожнечі між тими родами гуцулів, як і причина тої війни незрозуміла – то загубилось у тумані історії. Певно, була якась давня незгода через землі чи то жінку (як завше), а може через худобу (що теж бувало). Так чи інакше, але князь білих хорватів Світозар І Залізний (671 - 695) в ту ворохобню не втрутився. Чому – теж не зрозуміло, можливо тому, що князь небезпідставно підозрював ватажка роду Турин у змові і бажанні самому володіти короною білих хорватів. Замок взяти приступом не вдалося – захисники п’ять разів успішно відбивали штурм, мали запас їжі та води, воїнами були затятими. Але замок вдалося вночі підпалити, захисники кинулись на своїх чисельних ворогів з палаючих стін в останню атаку. З того часу замок на тій горі більше ніхто не будував – місце вважали проклятим. Неодноразово на цьому місці – прямо на вершині в ніч на 19 липня (коли, власне, і згорів замок) там бачили привидів – чоловіків вдягнених в біле з мечами та смолоскипами, що йшли по хребту і зникали в темряві.

    Про походження роду Туринчуків старі люди розповідають наступне. В часи правління напівлегендарного князя карпів Світозара ІІ Глека (129 - 153) в Карпатах десь біля нинішнього Косова з’явився величезний тур, що бешкетував, нападав на селища, пастухів та подорожніх, на собак, що стерегли стада та на жінок, що збирали хмиз. І не було від того туру ані порятунку, ані сховища. Але прийшов в ті місця юнак на ймення Велигост, що здолав того тура в двобої списом. За це князь нагородив його землями в долині річки Брустурка. Від нього і пішов рід, який нарекли Турин, що з 1764 року називався вже не Турин, а Туринчук. Ватажок роду мав герб, де на черленому полі зображався золотий тур та срібне вістря списа. Символам роду (крім тура) була ще квітка королиці. Основні кольори вишиванок – червоний та жовтий. Гало роду: «Наші ножі гострі». Знавець геральдики чеський історик Вацлав Готич (Václav Gotych) (1843 – 1901) в книзі «Гуцульська геральдика» (Huculská heraldika, Praha, 1876) писав, що в давні часи це гасло звучало як «Наші списи гострі» і тільки в 1730 роках, в часи опришків, гасло роду змінилось на нинішнє.

    Рід Туринчиків або Туринів шанований в Карпатах. Ватажки роду неодноразово очолювали Раду Гуцульських Ватажків та Суд Ведмедя, що вирішував (інколи навіть успішно) конфлікти між різними гуцульськими родами згідно звичаєвого права. Так, в 1467 – 1473 роках Суд Ведмедя очолював Андрій Турин, а в 1799 – 1804 роках Степан Туринчак.

    Про рід Турин ми знаходимо згадку в «Книзі Чорного Сонця», де ватажки гуцульських родів ставили свої родові знаки під присягою на вірність князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366), що підкорив мечем Карпати і змусив роди горян визнати його як володаря всіх гірських племен і кланів. Знак тура під текстом латинською мовою стоїть двічі в різних варіантах – очевидно вже тоді рід Турин був розділений на дві гілки, одна з яких переселилась в Х столітті в часи правління князя білих хорватів Велемира ІІ Темного (932 - 948) на Закарпаття. Власне, Рахівські, Тячівські та Іршавські Турини, Туринчаки, Туриняки та Турянчики – це нащадки молодшої (черленої) гілки роду Турин. Старша (біла) гілка роду Турин так і лишилася жити на Покутті та біля Космача. Сам знак роду з часом змінювався – від простого і схематичного, схожого не перевернуту догори дригом літеру А, до складного малюнку, де була зображена голова рогатого тура.

    Ватажки роду Турин неодноразово родичався з князями білих хорватів. Так, в 523 році третій син ватажка роду Турин – Любояр Турин одружився з дочкою князя білих хорватів Добромисла ІV Великого (514 – 532) Миладою Золотокосою. Весілля відбулось на вершині гори Лисина Космацька в час осіннього рівнодення. Волхви на вершині гори принесли в жертву божествам Сонця, Місяця та Вітру трьох білих овечок. Пили хмільний мед, що триста років настоювався в дубовій діжі. В історію це весілля ввійшло як «весілля білих овечок». Саме на цьому весілля вперше в Карпатах нареченій було подаровано намисто із золотих монет – з того часу то стало звичаєм для багатих горян. Тільки то були, звісно, не дукачі, а візантійські золоті соліди. Також на цьому весіллі (що стало легендарним) вперше в Карпатах сталося наступне. Любояр Турин після келиху хмільного меду почув від одного з гостей: «Вже час нареченій розплітати косу!» Наречена тут же нареченому: «Ось моя довга коса! Розплети!» Тоді він взяв одною рукою сокиру, іншою схопив косу нареченої (що була незвичайно довга), поклав ту косу на колоду та втяв косу сокирою. З того часу це стало звичаєм у багатьох родах горян. Це весілля (крім всього іншого) дало чомусь підставу багатьом наступним поколінням ватажків роду Турин претендувати на корону князя білих хорватів, хоча всі це вважали недоречним і безпідставним викликом. Саме тому рід Туринчуків ввійшов в історію білих хорватів як рід постійних заколотників і повстанців.

    Родовід ватажків роду Туринчуків дійшов до нас на диво цілісним і детальним, хоча і в усному вигляді. І хоча ватажки ІІ – IV століть явно легендарні і розповіді про них носять абсолютно казковий характер, але судячи по всьому цей родовід ніколи не переривався – не дивлячись на чисельні трагічні події, Туринчуки одразу обирали нового ватажка, якщо навіть в загиблого чи покійного не було сина, згідно складних і дуже заплутаних звичаїв цього роду. Посада ватажка роду була вакантною тільки двічі: у 1268 – 1283 роках та в 1575 – 1583 роках, коли на посаду ватажка роду було кілька претендентів, що сперечалися між собою і до досить жорстоко.

    Рід Туринчуків згадується в досить цікавій легенді, уривок з якої варто навести: «Трапилось якось Чудимиру Турину, сину Янислава Турина, бути в ніч Повернення Стад з Полонин біля гори Ґреґіт. І явилась йому в ту ніч жінка з підземного світу, з глибин гори Ґреґіт. І прийшла вона, щоб про яви дивовижні повідати, і про князівські палати, і про зачарований народ, що живе в глибинах гір, і про різні дива повідати в цю ніч Повернення Стад з Полонин. Називалась вона Вогнедана, була вона дочкою Діяна Могутнього. Ось як вони зустрілись. І зійшлись вони в ніч Повернення Стад з Полонин і спитав у неї Чудимир:
    - Про скільки див ми не відаємо, що трапляться ночі цієї в Карпатах?
    - Про п’ятдесят, - відповіла жінка.
    - Що можеш розповісти про них?
    - Ось незбагненне диво, - прорекла жінка, - син цієї ночі народиться в князя Хорвата Воїна, князя білих хорватів. І виросте, і переможе він в дванадцяти битвах, і всіма Карпатами заволодіє він, і буде панувати над всіма горами і долинами, над річками і лісами, над полями і вершинами. І будуть його нащадками сорок шість князів, що будуть володіти Карпатами, хоч і важко доведеться багатьом з них.
    І почув це Чудимир і заспівав у відповідь пісню:

    Довга ся ніч, темна й глибока
    Наче сім зимових ночей тиші,
    Але не буду від того журитися,
    Бо не спить карпатське військо.

    - Яке ж іще диво трапиться цієї ночі, о жінко?
    - Ось яке! Потече бурхливий потік з Чорногори, через гори і долини на північ по шляху жінки-воїна Радосвіти, дочки Всеслава Войовника. Потече той потік з гори Говерли аж до моря бурхливого. Три кравчині – Доля, Діяна та Ірая стерегли оте джерело, але порушивши закляття, втік той потік від них і перетвориться в ріку дивовижну, що славна буде і лісами, і долинами, і водоспадами. І буде та ріка шляхом таємного знання, мечем яскравої бронзи Сонця. І назвуть ту ріку Пората.
    І тоді заспівав Чудимир другу пісню:

    Хоч і дивний твій вигляд,
    Хоч і довге моє безсоння,
    Хоч і кінця немає оцій осінній ночі,
    Не буде для мене вона гіркою.

    - Яке ж іще диво трапиться? – запитав Чудимир.
    - Ось яке. З часів Потопу Великого сховане в Карпатах дерево, і тепер три зливи плодів скине воно, так що тричі наповниться черленими плодами поле, де стоїть воно. І коли впаде з нього останній плід, з’являться на ньому зачатки врожаю нового. Бо линули води Потопу додолу не зруйнувавши гори Карпатські. До цієї ночі ніколи не бачило око людське цього дерева, імення якого Одкровення. Це дитя дерева Пізнання Добра і Зла. Могутній вітер приніс насінину того дерева в долину Карпат. Це насінина з гілки, яку тримали боги. Цієї ночі з’явиться воно горянам і прославиться навіки.
    І тоді Чудимир заспівав третю пісню:

    Не важке безсоння,
    Що дарувало мені дерево,
    З часів потопу вкрите воно плодами,
    Велика буде слава Карпат,
    До всіх народів дійде вона.

    - Яке ж диво трапиться ще?
    - А ось яке. Стах, син Любовида Воїна, сина Світодана Камінь на Шляху, сина Всеслава Вірного Сина, сина Всеслава Жорстокого, сина Світодана Гостра Стріла, нащадка Карпа Великого, нащадка перших людей, що прийшли в Карпати після Потопу, що був великим князем і став найбільшим у цьому світі мудрецем. Мовчав він довго, хоч і міг говорити, в час, коли почув ревіння Потопу на схилах гори Ґреґіт. На хмарі повернувся він потім в Карпати. Але потім пішов він у глибини в печерах під горами, лежав занурившись в сон, доки лихо покривало Землю. Воістину мовчав він з того часу і донині. Тому і прихована вся правда про Карпати, про діяння народу Карпат, про їх пророцтва, давнину та закони. Лише один Стах пережив всі лихоліття в глибинах гір і нині з’явиться він в образі юнака. Торкнулись його вуст сонячні промені, сім дарунків красномовства і сім ланцюгів отримав він. Так відкрилась нині старовина, бо краще мовчання, аніж пуста мова.
    І тоді Чудимир заспівав четверту пісню:

    Хоч і темна ця ніч-безодня,
    Хоч і нескінченний шлях від вечора до ранку,
    Та не шкодую я ні про що,
    Бо дива відбуваються нині.

    - Яке ж диво трапиться ще?
    А ось яке. Нині вночі відкрились і будуть явлені людям три найбільших скарби Карпат. То бойовий шолом Карпа Великого з безодень під горою Чорногора, який змайстрував Ясногор, син Юра. Вкритий він сріблом та пурпуром, а вінчає його золоте яблуко. Довго він був схований в безоднях під горами, ніхто не відав про нього до цієї ночі. Другий скарб – меч князя Стаха Месника. Взяв його Сибор Нездоланний і пішов у глибини під горою Сивуля разом зі сліпою на ліве око жінкою на ймення Сновида. Третій скарб – золота корона Світозара Сторожа. Знайшли її цієї ночі три дочки Собімира Мечника в печері на горі Великий Ґорґан. Ніхто не відав про неї до часу народження великого князя.
    І тоді Чудимир заспівав п’яту пісню:

    Довга ця ніч таємниць, якби не вона,
    Не з’явились мені б дива,
    Були б ми в горі-журбі
    Біля довгих коренів скелі.

    І заспівала тоді жінка з підземного світу пісню, яку повторив у ту ніч волхв при дворі князя слово в слово:

    Поклик народження князя Хорвата,
    Хорват над Карпатами, Хорват – вісник долі,
    Буде могутнім військо його
    У фортеці незламній на горі Ґреґіт,
    Очолить він воїв та вершників,
    Запанує над вершинами і ріками,
    Дарує народу закон і звитягу,
    Диво свободи дарує він,
    Залізом зброї здорає чужинців.

    І пішов тоді Чудимир Турин у замок князя і п’ятдесят років був правою рукою Хорвата Дванадцяти Битв. І був переможцем у всіх битвах, але загинув в бою від руки чужинця. І володів Карпатами Хорват Дванадцяти Битв дев’ятнадцять років, а всього прожив він п’ятдесят і три роки. І був він воістину найкращим князем, якого тільки знали Карпати. Ні до, ні після нього не жилося людям так добре в Карпатах, як під час його правління, якщо не згадувати правління онука його, якого звали Добромисл Чорна Одежа. Не скажеш навіть чиє правління було кращим і славнішим. Ось яке було правління Хорвата Дванадцяти Битв – не було ні розбійників, ні злодіїв, ні хворіб, ні безчестя, ні буревіїв, ні повеней. Не було тоді в Карпатах мошки, а були тільки бджоли. Не було в ті роки в Карпатах ні жорстокості, ні горя. Не було тоді літа без тепла і плодів, а ночей без роси. Зеленів кожен ліс, а ріки були наповнені рибою. Сховали тоді горяни списи і мечі. На рогах биків та корів кувала тоді зозуля. Сто горіхів було тоді на кожному кущі ліщини. За срібну монету можна тоді було придбати двадцять мір зерна і двадцять глеків меду. Воістину, раєм здавались тоді Карпати, медоносною квіткою конюшини над трилистям…»

    Загалом з князями білих хорватів рід Туринчуків то ворогував, то дружив, то родичався, то влаштовував змови і заколоти. Історія Карпат IV – X століть була бурхливою і Туринчуки у тій ворохобні, у тому неспокої були чи не найбільшими баламутами. Християнство вони прийняли рано – ще в 1016 році і були досить ревносними вірянами, хоча був серед них і один єретик – Петро Туринчук (1271 – 1326), що блукав в краю та за межами і проповідував буцім то всі церковні таїнства то марнота, сповідатися треба прилюдно і спілкуватися з богом безпосередньо, а не через церкву, що Христос мав тільки божественну природу, а не людську, тому ніякого преображення бути не могло. Зрештою, його зловили слуги короля Угорщини Шаробера І (1301 – 1342) і передали в руки інквізиції, за вироком якої він був спалений у Мукачево на площі.

    Рід Туринчуків то біднів, то багатів, переживав всі біди які приходили в Карпати. Поневірявся, але знову ставав на ноги. Так у 1317 році в Карпатах був великий голод, від якого постраждали і Туринчуки, втративши половину своїх людей. У 1318 році в Карпатах були небачені сніги, він яких сильно постраждало господарство Туринчуків. У 1322 році була моровиця на худобу, Туринчуки втратили всіх своїх корів і половину овець. У 1328 році в Карпатах вирували страшенні буревії, що наробили чимало шкоди. У 1338 році була моровиця на овець, у Туринчуків загинуло все поголів’я. У 1348 році в Карпати прийшла чума, з роду Туринчуків лишалася після пошесті тільки третина людей. Один із Туринчуків в той час – Данило Турин славився як знахар. Він ходив від хати до хати і лікував хворих на чуму настоянкою на основі вина з додаванням м’яса жаб, змій та ящірок. Як не дивно, але деяких людей він таки зміг вилікувати. Сам він і його близькі на чуму не захворіли – це він пояснив тим, що вони носили шовковий одяг в який влучила блискавка і надала цьому одягу магічної сили. У 1363 році була в Карпатах велика повінь, що забрала в Туринчуків чимало худоби, хат, доріг, поля.

    Серед Туринчуків були відомі на всі Карпати теслі. Одним із найвідоміших був тесля Григір Турин (1457 – 1531), що збудував у селі Шешори церкву в 1498 році, що в на початку XVI століття була найбільшою у Карпатах. У 1563 році ця церква згоріла вщент, але вдалося врятувати під час пожежі ікону Спаса Нерукотворного пензля богомаза Онуфрія Личаки. Креслення цієї церкви зберіглось в архіві знавця карпатських старожитностей та антиквара Леопольда Кренделя (1845 – 1910), що жив в Коломиї, але весь його архів пропав під час Другої світової війни, а колекцію розграбували мародери-червоноармійці.

    Серед Туринчуків був і легендарний гробар Нестор Туринчук (1683 – 1764). Чомусь про нього ходив поголос, що якщо копати могилу, то краще кликати саме його – тоді і земля покійнику буде пухом, і Господь його зустріне привітніше, і святий Петро не буде таким прискіпливим коло воріт раю. Він багато мандрував, бував в різних куточках світу та України. Саме йому приписують авторство приказки: «Чотирьох речей бійся: копит коня, рогів бика, рискаля гробаря та посмішки москаля». По нього розповідають таку історію. У 1712 – 1732 роках був на посаді судді в Коломиї Юзеф Тодорський, що отримав в народі прізвисько Вішальник. За найменшою підозрою щодо зв’язків з опришками він засуджував людей до шибениці. Якось судили вбивцю, якого спіймали на гарячому і він сам визнав себе винним. Суддя Юзеф Тодорський оголосив вердикт: «Виправданий!» На загальне здивування людей він сказав: «Вчора я до страти засудив сімох невинних, потрібно ж мені якось це компенсувати!» Коли той суддя раптово помер (його шляк трафив прямо під час засідання), копати могилу покликали саме Нестора Туринчука. Він і викопав могилу глибиною в десять ліктів (майже шість метрів). Коли його запитали, для чого він таку глибоку могилу для того судді вирив, то він відповів: «Та я би і глибшу вирив, але мотузки не вистачило!»

    Серед Туринчуків були і відомі священики. Так в Коломиї, в Благовіщенській церкві в 1878 – 1892 роках правив отець Григорій (в миру Роман Туринчук) – відомий на той час громадський діяч, що викликав неодноразово незадоволення місцевої влади. 15 вересня 1880 року Коломию відвідав ясновельможний цісар Франц-Йосиф І (1830 – 1816) – імператор Австрії, король Богемії, апостольний король Угорщини, король Галичини та Володимирії, великий герцог Буковини. Вся місцева аристократія та духовенство, звісно, зустрічати, квіти, оркестр. Цісар йде з почетом повз місцевих діячів та чиновників і рукою показує на отця Григорія, і щось говорить (не чути, бо оркестр грав гімн). Отець Григорій зразу поклонився, ручку цьом, а потім питає: «А що цісар про мене казав?» Йому й переповіли, що цісар сказав: «Та це ж отець Григорій, це той самий негідник!»

    Перша світова війна зачепила рід Туринчуків, як, зрештою, і всіх в той час. У Січових Стрільцях було двоє Туринчуків – Данило Туринчук (1896 – 1915) та Василь Туринчук (1892 – 1972). Данило Туринчук хотів отримати освіту і стати інжинєром – хотів вчитися у Львівській політехніці, що тоді називалась Вища технічна школа. Подався до Львова, а тут війна. Пішов добровольцем, «бо того не минути», як він тоді сказав. Брав участь у боях на горі Маківка та над річкою Стрипою весною – літом 1915 року. Загинув у серпні 1916 року в боях на горі Лисоня. Василь Туринчук хотів отримати духовну освіту, але з початком війни духовну семінарію кинув і записався в Січові Стрільці простим солдатом – кулеметником (не капеланом). Про те, що він вчився на священика нікому не сказав. Пройшов з боями весь важкий шлях Січових Стрільців. У липні 1917 року в боях під Конюхами був поранений і потрапив у москальський полон. З полону його звільнила Українська революція – в листопаді 1917 року він уже в лавах Січових Стрільців армії УНР. Брав участь у вуличних боях в Києві з московськими більшовиками в січні 1918 року. У лютому того ж року був в Житомирі та Сарнах, у березні звільняв Київ від большевицьких зайд. Після роззброєння Січових Стрільців німецькими військами пішов до лав другого піхотного полку Запорізької дивізії під командою Петра Болбочана. Пройшов всю війну, брав участь у боях під Бердичевом. У 1920 році він потрапив до шостої стрілецької дивізії армії УНР. Після завершення війни виїхав у 1921 році до Чехії, перетнувши нелегально кордон в районі Німецького перевалу. Потім до Франції, потім до Канади, де працював в Торонто автомеханіком. Написав книжку спогадів «Наш терновий вінок», що була опублікована малим накладом в Едмонтоні в 1951 році.

    Серед Туринчуків були і перші заробітчани в Канаді. Саме не емігранти, а заробітчани, що потім вертались додому в Карпати. Так в 1901 році до Канади на заробітки поїхав Микола Туринчук (1880 – 1946) з Шешорів і повернувся через п’ять років. Але повернувся без грошей і привіз із собою з Канади тільки одну скрипку. Сидів собі кола хати та й грав веселі мелодії. З нього односельці кепкували: «Лайдак той Микола. Заробив собі за п’ять років скрипочку!» І згадували при цьому його швагра – Семена Федака (1881 – 1940), що привіз з Канади, як вони казали, «купу грошей», купив собі землі чимало – моргів так десять, не менше та завів добру господарку. Проте та добра господарка потім урвалася – як прийшли перші совіти, то все в нього конфіскували і самого відправили до Сибіру, де за ним пропав і слід. Сам Микола Туринчук розповідав про свій вояж на заробітки всілякі казки та небилиці. Він там працював на якійсь фабриці теслею і казав, що в них на роботі була така металева шопа, туди кидаєш крейцер, а звідти з рурки до горнятка тече солодка водичка. Ніхто в селі не вірив йому, казали, що то він вигадав і прибрехав. А інші казали, що такого не може бути, певно в тій шопі сидить шинкар і наливає. Не може залізяка сама наливати. Завершилось життя в нього сумно. Його заарештували в 1946 році і звинуватили в тому, що він «играл на скрипкє націоналістічєскіє мєлодії» і засудили до десяти років без права листування, що в ті часи означало смерть.

    У повстанцях був Іван Туринчук (1909 – 1948) з села Бережниця. Воював стрільцем в сотні «Клима». Псевдо його було «Марко». Мало хто знає, але саме він насправді був автором повстанських пісень «Сховав мене темний ліс», «Брати зоряних стежок», «Скоростріл та чоботи», «Темна нічка сховала наш рій». Загинув він в бою з карателями десь аж біля гори Берть у листопаді 1948 року.

    Історія триває, і рід Туринчуків живе, хоч і розпорошений по Карпатах і по світах – від Юкону до Чернівців. Ватажок роду – Назар Туринчук (1951 р. н.) має «резиденцію» в селі Брустури (як і в старі часи). Рід цей серед гуцулів шанований – ватажок роду у 1977 – 1988 роках був у Раді Гуцульських Ватажків і в Суді Ведмедя, що за совітів діяли таємно. І про людей з роду Туринчуків ми ще почуємо – будьте певні.



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Рід Кептаруків
    Рід Кептаруків – давній гуцульський рід, що в княжі часи володів землями біля нинішніх селищ Делятин, Лойова, Дора, гір Вавторова та Студена Клива. Символами роду здавна були квітуча гілка ґоґодзів та чорний лелека. Основні кольори вишиванок – жовтий та зелений. Рід здавна належав до родів так званого «гуцульського прикордоння», що стояли на сторожі гірського краю, і мали замки та землі на межі гір, і в часи, коли спалахували якісь ворохобні чи війни, (зовнішні чи внутрішні, коли виникали конфлікти за трон білих хорватів, чи суперечки щодо земель між різними родами горян, ці «роди кордону» неминуче в це втягувались. Це роди першими стояли в обороні Карпат під час нападів аварів чи якихось інших войовничих степовиків. Недарма замок ватажка роду Кептаруків, що стояв на горі Вавторова (замок Крил) тільки протягом VI – IX століть спалювався вщент десять разів, а потім знову відбудовувався, аж поки не був остаточно знищений в 979 році в час остаточного падіння влади князів білих хорватів. Крім основного замку Кептаруки мали укріплення на вершинах гір Сторожа та Вартова. На горі Сторожа укріплення-гражда було посилене вежею, яка в VIII столітті була найвищою в Карпатах і досягала висоти 32 метрів від підмурків. Вежа була фарбована вапном, тому ввійшла в історію як Біла Вежа або Вежа Білого Птаха. У князівські часи рід вважався одним із наймогутнішим та найбагатшим родом горян в Карпатах, але в ХІ столітті рід занепав, нічого навіть не відомо про ватажків роду в ХІІ – ХІІІ століттях. Але рід зберігся, нинішній ватажок роду Степан Кептарук (1947 р. н.) нині живе в с. Лойова. Рід і його ватажок визнається Радою Гуцульських Ватажків та Судом Ведмедя.

    Про походження роду Кептаруків досі тривають суперечки. Справа в тому, що всі легенди роду Кептаруків пов’язані з Ґорґанами, тому утвердилась думка, що рід Кептаруків на Гуцульщині зайшлий. Але цьому протирічать деякі нещодавно знайдені візантійські джерела (зокрема листи Пріска Панійського (Πρίσκος Πανίτης) (410 – 471) датовані 468 роком, де ватажки Кептаруків згадують порч з іншими «ватажками варварів» («βάρβαροι ηγέτες») гуцульське походження яких незаперечне. Згідно переказів самих Кептаруків їхній рід спочатку називався рід Лель або Лелега і походить від якогось Леля чи то Лелеги, що жив в часи правління князя Карпів Світодана ІІ Камінь на Шляху (12 – 43). Легенда розповідає, що отой Лель нібито міг перетворюватись у великого чорного лелеку і літати над Карпатами. І коли вже він зістарівся, будучи головою роду і маючи купу нащадків, які його образили неповагою, від сказав, що прилетить через три тисячі літ і перетворився на чорного лелеку. Востаннє його бачили над горою, що нині називається Довбушанка, а в старі часи називалась Гора Чорного Лелеки. Згідно гуцульських переказів та легенд, Кептаруками їх почали називати тільки в часи аварських війн, коли в 602 році ватажок роду Лелега Судивой Добростяг уклав військову спілку з одним із ватажків племені костобоків і в знак вірності спілці ватажки обмінялися кептарями. Історики дружно це заперечують, мотивуючи це тим, що плем’я костобоків зникло з історичної арени ще в ІІІ столітті і аж ніяк не могло існувати на початку VII століття. Історик Іполіт Свідзінський (1834 – 1895) писав, що тут мова йде не про плем’я костобоків, про яке писав ще Діон Кассій (Δίων Κάσσιος) (155 – 235), а про якийсь гуцульський рід з такою ж назвою. Любор Нідерле (Lubor Niederle) (1865 – 1944) взагалі вважав костобоків слов’янським племенем, тоді ця подія цілком могла мати місце.

    Так чи інакше, але про гуцульське походження роду Кептаруків свідчить і згадка роду Лелег в «Книзі Чорного Сонця», де ватажки гуцульських родів ставили свої родові знаки під присягою на вірність князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366). Там ми знаходимо і знак роду Кептарів – знак чорного лелеки. Хто тоді був ватажком роду – неясно. Перекази суперечливі. В одних говориться, що присягу склав ватажок Лелега Довга Свита, в інших переказах, що Лель Швидконогий. Є кілька альтернативних списків ватажків роду тих часів, але всі вони сумнівні без вказівок років життя ватажків. Але так чи інакше, рід Лелег, а потім Кептаруків був відданий князям білих хорватів і ніколи не порушував присяги. Навіть коли майже всі роди гуцулів повставали проти влади князя, якого вважали свавільним (повстання 514 року проти князя Горислава І Гострий Спис (роки правління 505 – 514), повстання 660 року проти князя Велемира І Злого (659 - 660) та ін.) рід Лелег (Кептаруків) лишався вірним князю. Навіть коли влада князів білих хорватів остаточно впала і білі хорвати підкорилися владі князя київського Володимира І Великого в 981 році, останній князь білих хорватів Любовид ІІ Вітер (967 - 981) зрікся престолу, рід Кептураків спробував підняти повстання за збереження влади князів білих хорватів, але був розбитий, замки роду були спалені.

    Про одного з ватажків роду Кептаруків зберіглася легенда про події, які нібито відбувались в часи правління князя білих хорватів Всевида ІІ Мовчазного (431 – 449). Судячи по всьому в легенді відображені події часів навали гунів під проводом Аттіли (396 – 453), коли багато народів Європи опинились між молотом і ковадлом – між двома імперіями: Римською та імперією гунів Аттіли і змушені підтримати одну із сторін, були племена і народи які зберегли незалежність і вели вперту боротьбу за свою свободу. Це вдалося, зокрема гірським племенам та родам, в тому числі племенам карпів, бастарнів та білих хорватів (предків бойків та гуцулів). Дозволю собі велику цитату – наведу цю легенду повністю:

    «Одного разу в день Повернення Стад з Полонин князь Всевид Мовчазний та його дружина Медомила з усіма своїми людьми поїхали з князівського замку, що стояв тоді на горі Ґрегіт на полонину біля гори Сивуля. Сиділи вони біля ватри і вершили требу богам. А за день до того була сутичка з ворожим племенем, що напало на горян. І переміг тоді князь, і захопили його воїни бранців. Сказав тоді князь Всевид Мовчазний:
    - Той, хто зуміє обв’язати вербовими лозинами ноги бранців, отримає від мене таку нагороду, яку захоче.

    Темна була та ніч на Свято Повернення Стад і сповнена жаху, злі духи ширяли в темряві. Не змогла жодна людина піти далеко, всі швидко поверталися назад.
    - Я отримаю від тебе нагороду, - сказав Лель Непобор, - я піду туди.
    - Ти отримаєш тоді мій меч із золотим руків’ям! - сказав князь Всевид.

    Пішов тоді отой Лель Непобор і взяв із собою залізну гартовану свою зброю. Підійшов він до бранців і почав обплутувати ноги одного з них вербовими лозинами. Але тричі спадали ці пута. Тоді сказав йому бранець, що нехай він хоч до ранку тут буде, не може він пов’язати його ноги, якщо не закріпить пута своєю власною пряжкою. Тоді Лель Непобор закріпив пута своєю пряжкою.
    Сказав тоді той бранець Лелю Непобору:

    - Мужньо це, о Лелю Непоборе!
    - Так, мужньо, - відповів Лель Непобор.
    - Щоб довести ти зміг звитягу свою, посади мене до себе на шию, допоможи мені знайти якесь питво, бо мордує мене спрага.
    - Сідай до мене на шию, - сказав Лель Непобор. І бранець сів до нього на шию.
    - Куди тебе нести? – спитав Лель Непобор.
    - Неси до колиби, що поруч із нами! – сказав бранець.

    Підійшли вони до тої колиби. І побачили вони ось що: вогняне озеро було довкола того дому.
    - Нема нам що пити в цьому домі, - сказав бранець. – Не приходить сам по собі небесний вогонь, не минути нам битви з ним. Треба нам йти до іншого дому, що поряд із нами.

    Пішли вони до іншого дому. Побачили вони довкола нього озеро води.
    - Не варто входити до цього дому, - сказав бранець, - немає в ньому води, щоб напитися і омити тіло своє. Треба йти до іншого дому, - так сказав бранець.
    І підійшли вони до третього дому.
    - Ось у цьому будинку для мене є пиття, - сказав бранець.
    І Лель Непобор тоді спустив його на землю. Увійшли вони до того дому. Були там казани з водою для пиття та омивання тіла. Тоді кожен з них випив по ковтку води, а залишки плеснув в обличчя людей, які були в будинку, так, ніби були вони вже мертві. І з того часу вважають в Карпатах злим знаком, коли є в будинку для кожного є котел для пиття та омивання тіла його, а вогонь залишається палати непогашеним.

    Відвів Лель Непобор тоді в’язнів до рук князя, а сам пішов до гори Сивулі. І побачив він там на горі спалений замок, а навколо нього купи людей вбитих. І зайшов він тоді в печеру, що вела в глибини Сивулі.

    І побачив він постаті.
    - Ось людина йде слідами, - сказав Останній Чоловік Лелю Непобору.
    - Важкі ці сліди, - сказав Лель Непобор, і кожен повторив ці слова своєму товаришеві від Першої Людини до Останньої Людини. Так зайшли вони до найглибших глибин Сивулі.
    - Що буде з людиною, яка прийшла з вами? - спитав Останній Чоловік.
    - Нехай він вийде вперед, щоб я міг говорити з ним, - сказав князь підземних глибин.

    Лель Непобор підійшов до нього, і сказав йому князь підземного світу:
    - Що приніс ти нам з воїнами до наших підземних глибин?
    - Я прийшов разом із гостями, - відповів Лель Непобор.
    - Піди тоді он до того дому, - сказав князь підземного світу, - там одна жінка хоче тебе привітати. Скажи їй, що надсилаю я їй твою майстерність, і приходь щодня в той будинок з оберемком хмизу.
    Зробив тоді Лель Непобор так, як йому звелів йому князь підземного світу. Жінка його щиро привітала і сказала:
    - Вітання тобі, коли князь наш прислав тебе.
    - Саме так, - відповів Лель Непобор.

    Щодня приходив Лель Непобор з оберемком хмизу в ту фортецю. І щодня бачив він, як виходив із фортеці сліпий, і кульгавий, що сидів у нього на шиї. Так доходили вони до краю криниці біля фортеці.
    - Це тут? - питав сліпий.
    - Тут! - відповів кульгавий.
    - Тоді ходімо, - говорив сліпий.
    Запитав тоді Лель Непобор про це жінку:
    - Чому сліпий і кульгавий ходять до криниці?
    - Вони ходять дивитись корону, що лежить у колодязі, - сказала жінка. - Це золотий обруч, і князь підземного світу одягає його собі на голову. А там він зберігається.
    - Чому вони ходять туди удвох? - спитав Лель Непобор.

    - Ходять, бо князь Пітьми доручив їм охороняти цю корону. Адже один із них сліпий, а інший кульгавий.
    - Підійди, - сказав Лель Непобор жінці, - ти повинна мені пояснити все, що трапилося зі мною.
    - А що сталося з тобою?
    - Коли я прийшов у цей світ в глибинах Сивулі, здавалося мені, що був зруйнований весь світ людей і князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила загинули разом з усіма своїми людьми та з усіма горянами.
    - Немає правди в тому, що здалося тобі, - сказала жінка, - це безліч злих духів з’явилися тобі. Але все це стане правдою, - сказала вона, - якщо не відкриє це хтось своєму другові.
    - Як же я передам усе це людям своїм? – запитав Лель Непобор.
    - Сідай верхи на чорного коня та їдь до них, - сказала вона. - Вони досі сидять довкола ватри, довкола того казана, і їжу навіть ще не зняли з вогню.
    А йому здавалося, що провів він уже в тому підземному світі три дні та три ночі.
    - Скажи їм, хай остерігаються, коли прийде ніч Свята Повернення Стад з Полонин. Пророкую я: зайдуть в підземелля Сивуля князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила і візьмуть звідси шолом Божедара.

    Тоді повернувся ввечері Лель Непобор на чорному коні серед пітьми до дому свого.

    - Зникла корова мого сина, - сказав він.
    - Не заслужила я на те, щоб ти так вчинив із цією коровою, - сказала жінка його.
    Тут підійшла до них корова.
    - Ось дивна річ! Звідки ж прийшла корова оця?
    - Прийшла ця корова з полонини Боярин, де понесла вона теля від велетенського чорного бика. - сказала жінка. - Піднімайся тепер, бо прийшли воїни твої.
    - Не може статися це до наступного Свята Повернення Стад з Полонин. Через рік прийдуть вони, наступного Свята, коли розкриються знову глибини гір по всіх Карпатах.

    Тоді пішов Лель Непобор до своїх людей.
    - Звідки ти йдеш? — спитали його князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила. - Де ти був до цього дня?
    - У дивовижній країні я був, — сказав Лель Непобор, - багато там скарбів і прекрасних речей, багато одягу та їжі та золота. Хочуть люди того світу дивовижного убити вас наступної осені в ніч Свята Повернення Стад з Полонин, якщо це не стане вам відомо.
    - Ми станемо на цих людей оружно і переможемо їх! — сказав князь Всевид Мовчазний.

    І так було до кінця року.
    - Якщо в тебе щось лишилося, - сказав князь Всевид Мовчазний, - піди і забери те.
    Тоді за три дні до Свята Повернення Стад з Полонин пішов Лель Непобор в глибини гори Сивуля і забрав звідти череду свою. І коли те теля, теля чорної корови, а сина Леля Непобора теж називали Чорним Юнаком, виходило з глибин Сивулі, тричі подало воно голос. Тоді сиділи князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила і грали тужливу пісню на сопілках. Почули голос того теляти. Тоді сказав волхв князя:

    Не по серцю мені той бичок,
    Що подає голос в горах,
    Син Чорного Бика світу тьми,
    Син бика з підземного світу,
    Будуть великі біди в горах
    Від гори Великий Ґорґан до Чорної гори,
    Піде до кордонів далеких
    Князь війною.

    - Скажи мені, волхве, що віщують події оці? - запитала княгиня Медомила.
    - Біди віщують вони: моровицю страшну та тьму ворогів жорстоких, що прийдуть наш край воювати і людей наших нищити. І допоможе нам волю нашу зберегти шолом Божедара, що схований в глибинах Сивулі.
    Тоді прорекла княгиня Медомила:
    - Присягаюсь богами, якими присягається мій народ, що не ляжу я і не засну на ліжку з пуху чи вовни, що не нап’юся молока і не нагодую тіло своє, що не вип’ю я меду хмільного, доки на власні очі не побачу як збудуться ці пророцтва.

    І тоді горяни прийшли до печери і зайшли в глибини гори Сивулі і взяли з собою все, що знайшли там. І забрали вони шолом Божедара. Це був один із трьох чарівних дарів, що принесли в Карпати перші карпи. Але залишився Лель Непобор в глибинах Сивулі, бо печера зачинилась, і не вийшов він звідти в не вийде ніколи, бо лишився там на віки вічні.»

    До слова, згідно давніх гуцульських переказів влада слабкого князя білих хорватів Всевида ІІ Мовчазного (431 – 449) була номінальною – реальна влада була в руках його дружини Медомили з роду Байбараків. Про неї розповідають, що вона була вольова, сильна і жорстока до ворогів, не знала іншого закону крім своєї волі, була висока на зріст, красива, її густе волосся мало колір стиглої пшениці, сама вибирала собі мужів і проганяла, коли вони їй набридали.

    У часи аварських війн здобули собі слави чимало ватажків Лелегів-Кептаруків. Так Лелега Важка Сокира (518 – 590) розбив загони аварів, коли вони спробували вдертися в Карпати в 560 році і білі ховати зберегли свою свободу. Він же в 567 році завдав поразки орді аварів, коли вони хотіли через долину Прута та перевал, що нині зветься Татарським пройти в Панонію. Авари мусили відступити і йти в обхід земель гуцулів через Торуньський перевал. Авари ще неодноразово нападали на Карпати і навіть пробували захопити замки роду Лелег, але їх два рази розбив і відкинув з Карпат у 603 та 610 роках ватажок Лелега Судивой Добростяг (541 – 625).

    Капищем роду Кептаруків був Білий Камінь, що біля Дори. Там волхви роду приносили в ніч повного Місяця треби Стрибогу, а в день літнього сонцестояння Дажбогу. При цьому офіра Дажбогу була медовою, а Стрибогу в жертву приносили білу вівцю.

    Християнство рід прийняв доволі пізно – в 1179 році. Хто був у ті часи ватажком роду – невідомо.

    Кептаруки стверджують, що до їх роду належав легендарний Даль, що заснував місто Далятин (Ділятин, Делятин). Історики сумніваються в його історичності і багато хто з них вважає, що походження назви міста інакше і не пов’язане ні з яким міфічним Далем. Інші гуцульські роди заперечують належність отого Даля до роду Кептаруків. Особою він був (якщо справді колись був) справді якоюсь казковою, йому приписують крім цілком імовірних вчинків і подій якісь явно казкові. Про час його життя гуцули говорять різне. Називають і ХІ століття, і ХІІ, і ХІІІ чи навіть якісь взагалі дати прадавньої історії. Люди на території Далятина жили здавна – це безперечно – з часів давньокам’яної доби: був собі Даль чи не було, але він був далеко не першим, хто тут жив. Розповідають, що отой Даль Кептарук збудував там садибу, завів господарку (і то розбагатів), навколо його садиби утворилось ціле селище, що потім перетворилося в місто. Нібито вівці і всіляка худобина плодилися в нього зі страшною силою: варто йому лише було подивитись на корову, як воно незабаром приводила теля, а молока давала стільки, що вистачало на десять родин. Ще розказували, що коли він грав на сопілці, то ріка Прут зупинялась, що варто йому було піти потоком, як знаходив він на рінні золоті самородки, і що варто йому було сказати голосно: «Хочу веселощів!», як зліталися звідусіль птахи, сідали навколо на гілках крислатого бука і починали співати на всі голоси. Розказують, що він крім всього іншого, був людиною мудрою, лишив по собі купу оповідок, яких ніколи не записував, але які людям запам’яталися. Серед цих різних логосів та настанов склав він кодекс поведінки гуцула, що являє собою низку афоризмів. Авторство цього твору, що відомий як «Шлях гуцула» або «Слово Даля» сумнівне: різні роди гуцулів приписують авторство цього тексту різним людям – переважно абсолютно легендарним. Наведемо тут тільки деякі висловлювання, найбільш цікаві:

    «Гуцул не має мети, гуцул має шлях.
    Шлях гуцула довгий і важкий: живе суворо дотримуючись звичаїв – хіба це легко? Завершує шлях наприкінці життя – хіба це не далечінь?
    Будь скромним в гостях у ватажка, будь звитяжним на гірській стежині.
    Не бий без вини свого собаку, не звинувачуй свою жінку, доки не будеш впевнений в її провині.
    Не відповідай насмішнику, бо він лише дурень.
    Не зневажай того, про кого йде погана слава, не розмовляй з божевільним та калікою.
    Дві третини своєї доброти даруй жінкам, дітям і поетам, не будь жорстоким до бідних.
    Не хвались і не кажи того, в чому ти не впевнений, не обіцяй того, чого не можеш виконати.
    Не забувай про ватажка свого роду, ні за золото, ні за нагороду не зрікайся тих, кого ти зобов’язаний захищати.
    Вільно даруй те, чим володієш, нехай жадібний ніколи не буде твоїм другом.
    Бережи свою зброю, не випускай її з рук, доки не закінчиться битва…»

    Серед Кептаруків було чимало відомих опришків. У 1670-тих роках в загонах Нестора був Андрій Кептарук, у 1730-тих роках в загонах Петра Сабата були брати Петро та Василь Кептаруки. Доля їх лишилися невідомою. Чимало повстанців тих буремних років з’являюсь нізвідки і зникали в нікуди. Точніше гори створювали їх і вони розчинялись в горах.

    Серед Кептаруків були люди, які якось особливо ставились до часу. Так в біля Надвірної в Пнівському замку сонячний годинник вперше змайстрував Степан Кептарук в 1564 році для тодішнього каштеляна замку Владислава Лопати. У 1602 році водяний годинник у вигляді клепсидри привіз в Космач Роман Кептарук і встановив його в місцевій церкві. Розказують, що він жив в Космачі до 1632 року, а потім загадково зник разом з тим годинником. Але в 1752 році цей годинник знову з’явився в місцевій церкві в ніч Страсної П’ятниці, а наступного ранку по селу ходив чоловік, що назвався Романом Кептаруком і питав, куди поділи його хату, що стоялось ось тутечки. Кажуть потім він оселився в нинішніх Шешорах, жив там довго, при цьому не старів зовсім, а потім знову загадково зник на очах у людей що йшли до сповіді. Перший механічний годинник – маятниковий привіз в Карпати Микола Кептарук в 1694 році і тримав його у власній хаті в Микуличині. А перший пружинний механічний годинник привіз в гори Гуцульщини Федір Кептарук-Найда в 1726 році. Він поселився на горі Яворова і жив відлюдником маючи одну чорну вівцю, одну чорну козу, одну чорну корову і одного чорного собаку. Помер він 1764 року і той годинник він закопав перед смертю у глибоку яму, сказавши при цьому: «Сам час завершився!» Цікаво, що серед емігрантів до Америки був Лев Кептарук (1900 – 1993), що змінив своє ім’я на Леон Кептон. Він отримав освіту в Гарвардському університеті в 1925 році. У 1931 році він захистив дисертацію в Колумбійському університеті на тему «Проблеми моделювання часопростору в теоріях гравітації». Його навіть висували на присудження Нобелівської премії по фізиці, але Нобелівський комітет його кандидатуру відхилив. З «майстрів часу» з роду Кептаруків ще слід згадати Остапа Кептарука (1923 – 1986), що мав майстерню по ремонту годинників у Верховині. Він змайстрував механічного годинника, що йшов навпаки і міряв час, як висловився сам майстер «доки влада москалів буде в Карпатах». І справді, годинник пробемкав вже після смерті майстра 1 грудня 1991, коли впала в Карпатах влада осоружних московських совітів.

    Жорстоке ХХ століття нещадним було до роду Кептаруків – чимало їх або загинули від час нескінченних війн, або були репресовані та пропали десь по Сибірах. У Січових Стрільцях був Петро Кептарук (1895 – 1915), що загинув в бою на горі Маківка 2 травня 1915 року. У лавах УГА воював Василь Кептарук (1892 – 1919). Він був мобілізований до австро-угорської армії в серпні 1914 року, воював в 17 піхотному полку, в листопаді 1918 року став стрільцем бойової групи «Карпатська». Загинув під час боїв під Львовом 15 січня 1919 року. У повстанцях був Микола Кептарук (1911 – 1946). Мало кому відомо, що в героя пісня «Я хоробрий повстанець» був реальний прототип і ним був саме цей стрілець сотні «Сіроманців». Загинув він в бою з карателями десь на Ґорґанах – чи то під Тавпширкою, чи то біля гори Чортка, чи то біля Довбушанки – тут дані суперечливі.

    Серед роду Кептаруків було і чимало диваків, які робили світ цікавішим. Федір Кептарук (1955 – 2020), що жив Космачі, якось у 1978 році прибирав на горищі і знайшов дідівський скоростріл. Тоді він змайстрував однострій схожий на повстанський (з тризубом, звісно) і досить дотепно і ризиковано пожартував (напевно, щоб дізнатися, що насправді люди думають): якось в неділю вийшов з лісу в тому однострої та зі скорострілом в селі Шешори і підійшовши до здивованих людей запитав: «Хлопці, а москалі в селі є?» Ті дружно відповіли: «Є! Є! Аж двоє, он там біля крамниці стоять!» На щастя цей жарт зійшов йому з рук – хто саме так жартував гебешники не довідались. У Дорі жив Назар Кептарук (1907 – 1999), що услався тим, що всім любив давати якісь «цінні поради», при цьому саме тоді коли люди їх зовсім не потребували. Наприклад радив: «Не ремонтуйте воза, коли ви не збираєтесь на ньому їздити», «Не дивіться на нічне небо в темних окулярах», «Не плавайте рікою Прут в дірявому човні», «Не фарбуйте порося зеленою фарбою, бо ви потім не знайдете його серед високої трави» і таке інше.

    Мігрували Кептаруки, переважно, і в не в Канаду, і не в Бразилію, а в З’єднані Стейти. У Детройті жив Устим Кептарук (1894 – 1977), що працював спочатку механіком, а потім відкрив годинникову майстерню (бо мав до того талант). У Клівленді жив Зіновій Кептарук (1923 – 2001), що працював таксистом, а на дозвіллі розважався малярством – любив малювати кумедних зайців.

    Історія триває: ми ще почуємо про людей з роду Кептаруків – почуємо про цікавих особистостей, і хто зна, може й геніальних.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Рід Кодолюків
    Рід Кодолюків давній гуцульський рід, що в князівські часи володів землями біля нинішніх сіл Замагора, Чорна Річка, Голошина та гір Лостун, Коман, Гнатася. Замок ватажка роду стояв на горі Гнатася – чи не єдиний замок гуцульських ватажків у південних Чивчинах. Символами роду були павук та гілка явору. Подейкують, що саме Кодолюки запровадили в Карпатах звичай на Новий рік підвішувати до стелі солом’яного павука. Кодолюки справді ніколи на Новий рік і на Свято Вогню не ставили дідуха, а майстрували і підвішували до стелі солом’яного павука, що був здавна символом їхнього роду. Основними кольорами вишиванок були зелений та червоний. Гасло роду: «Будемо радіти, допоки світить Сонце!» Історія роду темна – одна з найбільш туманних і неясних серед історій різних гуцульських родів. По суті вона так і не була записана і досі існує тільки в усній традиції. Це в першу чергу пояснюється тим, що Кодолюки вважали і вважають історію свого роду такою собі таїною, що має перебувати під сімома замками і має бути відома тільки людям їхнього племені. Інші гуцульські роди, особливо ті, з якими Кодолюки здавна ворогували, історію Кодолюків спотворюють і забарвлюють в темні кольори. Чи буде колись хоч якимось істориком чи етнографом пролито світло на минувщину цього роду – хто зна. Ця втаємниченість пояснюється ще тим, що серед Кодолюків було чимало ворожбитів, чаклунів, відьом, пророків і поетів, про них Кодолюки воліли мовчати, особливо перед чужими. Ворогували Кодолюки з родами Шкурганів, Боруків, Федаків та Шорбанів. А тримали міцний союз з родами Кептаруків та Байбараків.

    Розповідають, що до 662 року замок ватажка роду Кодолюків, що звався тоді Ясенова Сторожа стояв на березі Білого Черемошу десь біля нинішнього села Голошина - чи то біля урочища Борзолова, чи то д’горі біля потоку Маріїн. Але так чи інакше той замок (чи то ґражда) був спалений вщент під час чергової міжусобної війни різних родів білих хорватів за князівський трон у часи правління князів Велемира І Злого (659 - 660) та Любомира VІІ Золотослова (660 - 664) (вказані роки правління). Тоді ватажком Кодолюків був Кметь Володар, що очолив постання проти князів білих хорватів. Битва за обложений замок була жорстокою, союзні роди запізнились із підмогою, хоча і отримали вістку про біду, що була писана знаками на шматочку шкіри кози і прив’язана до лапи крука. Ватажок волів краще згоріти в палаючому замку, аніж здатися ворогам чи бодай визнати поразку. Після цього Кодолюки помандрували на Чивчини, обрали нового ватажка - Держикрая Густомисла і збудували новий замок Білого Кам’яного Павука на горі Гнатася, що простояв мало не 400 років і так ніколи й не був здобутий ворогами, аж поки його не спалили самі Кодолюки покинувши ті краї.

    Рання історія роду Кодолюків туманна. Хоча і важко заперечувати давнє походження цього роду, бо згадки про нього ми знаходимо в «Книзі Чорного Сонця», де під присягою на вірність князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366) поставив печатку у вигляді свого родового знаку – павука ватажок роду Доморад Кодола.

    Про виникнення роду Кодолюків збереглася легенда, що носить явно казковий характер. Легенда ніби то оповідає про події часів правління князя карпів Всеслава ІІ Жорстокого (34 - 15 рр. до н.е.). Легенда, не має ніякого історичного підґрунтя, але вона варта того, щоб навести її повністю. Ось цей текст, записаний 1832 року збирачем фольклору гуцулів Конрадом Штауфенбахом (Konrad Stauffenbach) (1784 – 1853) в селі Устеріки зі слів старожила села Федора Костобоки (роки життя невідомі) і опублікований в збірнику «Legenden und Mythen der Karpaten und Siebenbürgens. Berlin, 1845»:

    «Жив колись в часи князя карпів Всеслава Жорстокого Віродан, якого люди в горах назвали Кодола, бо майстрував він мотузки такі міцні, що ніхто і ніщо не могло їх розірвати. Якось спав Віродан Кодола у своєму домі, що стояв на горі в Гостовець, і раптом з півночі долинув до нього крик. Потворним і страшним видався йому цей крик. Прокинувся він і схопився на ноги так раптово, що впав одразу додолу. І сталося це раніше, аніж зійшло Сонце. Як був, беззбройний, вийшов він у двір, а дружина його вийшла за ним услід босоногою і винесла йому зброю та одяг. І пішов він в долину Білого Черемошу і побачив комонника Вогнедара Злата, що їхав долиною ріки з полонини Гробище.
    - Що трапилося? - спитав Віродан Кодола.
    - Я чув крик, - відповів Вогнедар Злат.
    - Звідки? - запитав Віродан.
    - З півночі і заходу, - сказав Вогнедар, - з боку гори Гребенище.
    - Їдемо туди! - мовив Віродан Кодола.
    Вони доїхали до гори Гребенище та потім до гори Чернелиця. Незабаром вони почули стукіт фори – колісниці, долинав він з боку гори Творелець. Тут побачили вони і саму фору, запряжений у неї був лише один кінь червоного кольору. Була в цього коня тільки одна нога, а глобуля - дишло фори протикало того коня наскрізь, гострий кінець дишла виходив у коня з чола і отак там тримався. На форі сиділа жінка з рудим волоссям. У неї були черлені брови, черлений плащ та черлена сукня. Плащ її звисав ззаду між колесами фори і замітав пил землі. Поряд із колісницею йшов високий чоловік у червленому одязі. Він ніс на плечі спис і гнав перед собою корову.
    - Мало радості в очах цієї корови, що йде з вами. - сказав Віродан Кодола.
    - Це не твоя корова, - промовила жінка, - і не належить вона нікому з твоїх друзів чи товаришів.
    - Мені належать уся худоба цих гір. - відповів Віродан Кодола.
    - Дуже довгі в тебе руки, Віродане, - мовила жінка, - якщо ти так вважаєш.
    - Чому жінка відповідає мені? - запитав Віродан, - чому жінка, а не чоловік?
    - Бо сам ти до нього не звернувся. - відказала жінка.
    - Це так, - сказав Віродан, - але це ти сама мовиш замість нього.
    - Звати цього чоловіка Сильний Холод Вітру і Високий Очерет.
    - Однак, довге ім’я, - сказав Віродан Кодола. - Але якщо він мовчить, дай мені відповідь: як твоє ім’я, жінко?
    - Жінку, з якою ти говориш, - промовив чоловік, - звуть Гостре Вістря, Тонкі Губи, Коротке Волосся, Глибока Рана і Сильний Жах.
    - Здається мені, насміхаєтеся ви з мене, - сказав Віродан Кодола.
    Раптом він стрибнув до фори тримаючи в руках списа.
    - Не варто, гадаю, бавитись із нами списом. - промовила жінка.
    - Скажи мені правду: хто ти? - запитав Віродан.
    - Я відьма-босорканя, - сказала вона, - ця корова належала Дарибогу, синові Водотрава, отримала цю корову як оплату за свою пісню.
    - Ми хочемо її почути! - прорік Віродан Кодола.
    - Тоді відійди від нас і не чіпай наші голови! - сказала жінка.
    Кодола зістрибнув з фори, відійшов убік і став біля фори, між колесами. І жінка проспівала йому свою пісню.
    Тут знову захотів Віродан Кодола стрибнути до фори, та раптом не побачив він більше ні коня, ні колісниці, ні чоловіка, ні жінки. Побачив він тільки, як перетворилася жінка на велетенського чорного птаха і сіла на гілку старезної смереки над його головою.
    - Дивна ти жінка! Путані та оманливі слова твої! - сказав Віродан Кодола.
    - Гори Путилі це місце. Нехай же називаються ці гори на віки віків Путилі. - сказала жінка, що стала чорним птахом.
    Так і кажуть усі з того часу: гори Путилі.
    - Знав би я раніше, хто ти, - сказав Віродан Кодола, - ми б так просто з тобою не розлучилися.
    Бо зрозумів Віродан, що та жінка то сама Мара – повелителька смерті та одвічної тьми.
    - Те, що ти зробив, - сказала вона, - мало тобі принесе добра.
    - Нічого ти не зможеш зі мною зробити! - відповів Віродан.
    - Я все можу. - сказала жінка-птах. - Від мене залежить твоє життя і твоя смерть. - прорекла далі вона. - Привела я цю корову з глибин печерних гори Чивчин, щоб покрив її Чорний Бик Ночі, бик Дарибога, сина Водотрава. Ти житимеш на світі, доки теляті, якого носить вона зараз у чреві своєму, не виповниться рівно рік. Буде тоді велика війна.
    - Тільки засяє слава моя на тій війні! - сказав Віродан.
    - Я буду вбивцею всіх ворогів,
    Я буду переможцем усіх битв,
    Я житиму довше Чорного Бика.
    - Як же це вдасться тобі? - засміялась жінка-птах. - Адже доведеться тобі битися з людиною, яка така ж сильна, така ж славна, така ж страшна, така ж спритна, така ж благородна, така ж невтомна, така ж могутня, така ж смілива як ти. А я перетворюсь на велетенського вужа і обвиватимуся навколо ніг твоїх, коли ти битимешся з ним біля броду Черемоша, і ніхто не допоможе тобі.
    - Присягаюсь богами народу мого, - сказав Віродан Кодола, - що розчавлю того вужа зеленим камінням біля броду Черемоша. І не чекай від мене пощади, якщо не даси мені спокою.
    - Перетворюсь я на велетенського сірого вовка, - сказала жінка-птах. – Кинуся я на тебе, схоплю за праву руку і розшматую тебе, лише ліва рука від тебе залишиться.
    - Коли ти наблизишся до мене, - сказав Кодола, - я вдарю тебе списом у голову. У праве око або в ліве око, але не чекай від мене пощади, якщо не даси мені спокою.
    - Перетворюся я на білу корову з червоними вухами. - сказала жінка-птах. - Підійду я до броду Черемоша, де ти битися будеш з людиною, такою ж спритною, як ти. І сто білих корів із червоними вухами прийдуть туди за мною. Усі ми ввійдемо у воду, і переможе тоді правда воїнів, і ти втратиш життя своє.
    - Кину я в тебе каменем зі своєї пращі, - сказав Кодола, - зламає тобі камінь ногу. Праву чи ліву, але не чекай від мене пощади, якщо не даси мені спокою.
    І тоді Мара полетіла геть, а Віродан Кодола повернувся до свого дому.
    І від того Кодоли і пішов рід Кодолюків, що досі володіє отарами і полонинами в Карпатах.»

    Після того як Боєслав І Сильна Рука запанував в Карпатах, взаємини ватажків роду Кодолюків з князями білих хорватів були різними: від дружніх до ворожих. Про якісь військові звитяги ватажків Кодолюків в княжі часи ми знаємо мало, хоча, безперечно, вони брали участь і в аварських війнах, і в хозарських, і, напевно, в будь-якій колотнечі тих часів, що зачіпала Карпати. Іоанн Ефеський (Ίωάννης τῆς Έφέσου) (507 - 586) згадує в книзі «Третя частина церковної історії Іоана, епископа Ефеського» («Το τρίτο μέρος της εκκλησιαστικής ιστορίας του επισκόπου Εφέσου Ιωάννη») якогось Кодолу Вершника, ватажка варварів, що воював з аварами в Карпатах: «… Ο πρίγκιπας Κόδολα Καβαλάρης των βαρβάρων ηγετών, πολέμησε εκείνα τα χρόνια με τους Αβάρους στα Καρπάθια Όρη…»

    Рід Кодолюків став знаменитим в Карпатах в першу чергу ворожбитами, пророками, чарівниками, відьмами та поетами. Так у часи князя білих хорватів Велемира І Злого (659 - 660) жив ворожбит Топигнів Кодола, що напророчив князю (якого дуже не любили горяни за його жорстокість і сваволю), що той помре, коли пошиють йому сорочку, зроблену з з одного зерна льону, зварять йому діжку пива з одного зернятка ячменю, і що він помре тричі – втопиться, згорить і загине під уламками даху, що впадуть йому на голову. Князь Велемир Злий тільки посміявся з того пророцтва і відповів, що правити тепер йому доведеться вічно, бо такого статися не може. Але всього через два роки після пророцтва один горянин таки зробив сорочку з льону, що виростив протягом багатьох років з однієї зернини льону, зварив пиво з ячменю, що виростив за кілька років з однієї зернини. І подарував то князю як данину. А в той час змовники оточили укріплений дім князя. Князь Велемир Злий зачинився в неприступному, як він гадав, домі-фортеці, але змовники підпалили дім з усіх боків. Щоб врятуватись від вогню князь заліз в діжку з пивом і в цей час стеля палаючого дому обвалилася. Таким чином князь Велемир Злий одночасно згорів, втопився і згинув під уламками даху, як і було напророчено.

    Ще одним відомим пророком і ворожбитом з роду Кодолюків був Любодар Кодола (768 – 847). Він, зокрема, крім точних пророцтв сонячних і місячних затемнень, моровиць худоби, вітровіїв, посух, повеней напророчив загибель князя білих хорватів Будислава ІІ Грома (819 - 830). Його пісню (точніше уривок) визнали пророцькою:

    Рік великої каламутної повені
    Звір, що несе вогонь Стожар,
    Заглушить синього лева крик
    На стежці списа залізного…

    830 рік був справді роком великої повені, князь Будислав Грім мав на гербі знак синього лева і загинув на полюванні зітнувшись з величезним диким туром. Сузір’я тура містись Стожари. І озброєний князь на тому нещасливому полюванні був залізним списом.

    З роду Кодолюків було чимало відьом, що жили в різних селах Карпат (Кодолюки після занепаду влади білих хорватів розбрелися Карпатами). Як то кажу в народі, в кожному селі має бути один пияк, один злодій, одна кyрвa і одна відьма. Особливого розголосу мав «відьмацький процес» у Коломиї 1361 року, який влаштував єпископ Теодор. Тоді засудили до спалення трьох відьом, дві з яких були з роду Кодолюків – Семирада та Дарія. Їх визнали винними в тому, що вони накликали громовицю спалюючи жмуток шерсті чорної вівці, перетворювали букові листки в золоті дукати, забирали в усіх кіз та овець околиці молоко, здоюючи його з бурдюка, що висів у них у тисовій стаї, насилали на людей прокляття одним поглядом, після чого ті люди помирали протягом тижня. Цих трьом відьом було спалено привселюдно на площі в Коломиї 13 травня того ж року. Єпископ Теодор планував ціле полювання на відьом та чаклунів в Карпатах, але багато хто в той час поховався в карпатській пущі і їх так і не знайшли. Праліси тоді були густі й непролазні. Сам єпископ Теодор помер наступного року від дивної хвороби – йому постійно ввижався чорний півень, і він весь час повторював: «Ніч хоче видзьобати мені очі, а Бог полишив мене!» Потім він впав на долівку, трусився і волав цілу ніч, і до світанку помер. Старі люди казали, що то не просто так.

    До роду Кодолюків належав відомий сопілкар Петро Кодола, син Степана з Кривопілля (1579 – 1635), автор мелодії «На полонині далекій моя срібна журба» ноти якої зберігаються у бібліотеці Ватикану. Кажуть, що коли він грав на сопілці з лісу виходили їжаки, ставали на задні лапи і зачудовано слухали, люди починали плакати, а вітер затихав. Коли він помер, його сопілка, зроблена з ліщини, грала сама по собі. Люди лякалися, вважали, що то якесь чаклунство і ту сопілку спалили. Але від вогню на якому спалили сопілку спалахнула пожежа, що охопила всі довколишні ліси і полонини (літо стояло на диво сухе), спалила і хати, і стаї – люди і худоба рятувались втечею.

    Вже в новітні часи була відома відьма Маланка з роду Кодолюків (1878 – 1977), що жила в Космачі. Люди її боялися, розповідали вечорами про неї різні небилиці, що нібито вона літає на мітлі на вершину Лисини Космацької щороку в ніч на 1 травня, що могла вона перетворити вівцю на корову, її худобу пасли вовки замість пастухів та собак, її чорний пес вмів розмовляти людською мовою і таке інше. Люди люблять вигадувати всілякі дурниці. Але так чи інакше проживши 99 років Маланка ніяк не могла померти – відьма має передати комусь свій дар, інакше не помре, а буде мучитись. Родичі почувши, що стара Маланка помирає, боялися навіть підійти до її хати. Нарешті її онучка Одарка таки зайшла до хати і взяла стару за руку. Та передала їй відьмацький рушник, що вишила вона колись за одну ніч – від заходу сонця до світанку і нарешті померла. Дах над хатою після цього за звичаєм розібрали, щоб дух відьми міг спокійно хату покинути, а тіло поховали в таємному місці в горах на роздоріжжі, де зазвичай таких людей і ховали.

    Щодо пророків, то був ще один – Іван Кодолюк (1954 – 1977). Він вчився в Львівській політехніці на інженера, але після чергової мандрівки в Карпати щось з ним сталося, він почав пророчити: казав, мовляв, що будуть моровиці нових досі незнаних хворіб, будуть війни на Кавказі, на Балканах та в Україні, Совітський Союз розпадеться, а совітська влада впаде, гроші знеціняться і всі будуть мільйонами давитися, будуть страшні аварії на електростанціях, а в Америці президентом стане негр. Ніхто тому, звісно, не вірив, бо як таке може статись, але говорити такі слова за совітів було небезпечно, на нього написали кляузу в комітет, кінчилось тим, що його помістили до психлікарні і «лікували» інсуліном. Зрештою він якимось чином спромігся стрибнути з даху будинку головою на бетон.

    Знав я ще одного містика з того роду – Петра Кодолюка (1970 р. н.). Довелось мені з ним здибатись в горах в 1995 році. Він збирав маримухи, потім їх сушив і робив з того всього якесь куриво. Запевняв, що покуривши отаку от люльку він потім літає над Карпатами. І ще про всілякі чудеса. Я його запитав:
    - А ти направду літав над Карпатами, чи тобі здавалось, що літаєш?
    - Ти неправильно питання задаєш. – відповів він.
    - А інші люди бачили, як ти літаєш над Карпатами?
    - Ти знову неправильно задаєш питання!
    - А як правильно задавати питання?
    - Правильно запитати так: який світ є реальним – той світ, де я літаю над Карпатами, чи той світ де ми з тобою зараз розмовляємо?

    Якщо не брати до уваги містиків та музик, то рід Кодолюків подарував Карпатам і світові ще чимало яскравих постатей і неабияких людей. Так, на початку ХІХ століття найзаможнішим ґаздою на Чивчинах був Микола Кодолюк-Чивчинаш (1782 – 1856). Крім чорних та білих овець він ще розводив сірих овець, хутро та шерсть яких тоді особливо цінувались. Він ще хотів вивести нову чисту породу сірих овець, але марно: все одно від сірих овець народжувались ще й чорні ягнята. Зате він вивів нову породу кіз – Чивчинську: чорних, із закрученими рогами і дуже м’якою довгою шесрстю. Нині ця порода втрачена і забута.

    Кодолюки ще на початку ХХ століття покинули Чивчина та Гриняви, задовго до того, як ці гори стали безлюдною пусткою. Багато Кодолюків подалися в 1902 році в Канаду і там осіли в провінції Онтаріо, зокрема на берегах озера Ніпігон. В місті Ошава жив Степан Кодолюк (1894 – 1979), що отримав богословську освіту і служив священиком в церкві Святого Великомученика Юрія Переможця. Мало хто знає, але він першим переклав українською гімн Канади «О, Канадо! Кохана вітчизно!» ще в 1926 році.

    З тих Кодолюків, що лишилися в Карпатах знаний Василь Кодолюк (1890 – 1919). Він вчився у Відні на юриста, але з початком Першої світової війни пішов добровольцем до лав легіону Січових Стрільців. Відзначився в боях біля містечка Козова. Потрапив в москальський полон. У 1917 році він був вже в лавах армії УНР. Загинув бою під Бердичевом.

    У повстанцях був Григорій Кодолюк (1911 – 1982), що воював на Ґорґанах в сотні Грома, потім в 1946 році пройшов через купу кордонів і країн аж до Австрії, згодом після таборів DP опинився аж в Портленді, стейт Орегон, де працював автомеханіком і вирощував троянди.

    Ще один чоловік з цього роду, про якого досі говорять в Карпатах – Данило Кодолюк (1940 – 2011). Він став якоюсь місцевою легендою. Він був з дитинства калікою на ноги, але йому дуже щастило з жінками – через кожні два роки в нього була нова жінка і то молода і красива. І була в нього машина – така спеціально зроблена для інвалідів. Якось він їхав тою машиною з черговою жінкою, з якою жив вже більше двох років з Устеріків в сторону Перкалаби (дорога там самі знаєте яка, що тоді, що нині). Машина зірвалася в прірву і жінка загинула (а кажуть, що то була ще та босорканя), а він лишився неушкодженим. На суді його питали:
    - То як так сталося, що жінка загинула, а Ви неушкоджений?
    - Та я, коли машина падати почала, на ходу вискочив і за дерево схопився.
    - Та як так статися могло, що Ви, каліка, з машини вискочили, а жінка ні?
    Але так довести нічого і не змогли, списали все на нещасний випадок. А він і далі жив собі дуже заможно і було в нього по життю ще купа жінок. Коли він помер, то під його хатою знайшли скриньку із золотими австро-угорськими кронами – кожна монета номіналом 20 крон.

    Нині рід Кодолюків малознаний і нечисельний – ХХ століття досить сильно покосило його, особливо репресії 1946 року – чимало Кодолюків було вивезено до Сибіру, де за ними пропав і слід. Але ватажок роду Роман Кодолюк (1937 р. н.) і досі живе в селі Верхній Ясенів, що біля Жаб’є. Рід та його ватажок визнаються Радою гуцульських ватажків та Судом Ведмедя. І про видатних та неабияких людей цього роду ми ще почуємо. В майбутньому.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Рід Вервег
    Оповідаючи про історію давніх гуцульських родин, що споконвіку жили в Карпатах, неможливо оминути рід, що здавна звався Вервега. Цей рід завжди, навіть в найтемніші часи вважався одним із найшляхетніших і найавторитетніших гуцульських родів. Недарма саме ватажки цього роду в різні часи – і в XIV – XVII століттях, і в новітні часи, починаючи з 1825 року очолювали Раду Гуцульських Ватажків. Крім цього, Вервеги тривалий час були суддями, а то і головували в Суді Ведмедя – вищому суді, що розбирав найважливіші питання буття і взаємин різних родів горян на основі традиційних звичаєвих законів. Зрештою, найдавніший голова Суду Ведмедя про якого нам відомо, це Силан Вервега, що мав більший авторитет в Карпатах, аніж самі князі карпів, бастарнів і білих хорватів і очолював Суд Ведмедя більше півстоліття: у 763 – 815 роках. І нині в Суді Ведмедя головує з 1992 року Микола Вервега. У давні часи рід Вервег володів землями біля Косова, Кутів і мав замок на горі Кліфи – один із найбільш потужних і неприступних замків в Карпатах в епоху раннього середньовіччя. Символами роду здавна були ведмідь і гілка буку. Основний колір вишиванок – жовтий (золотистий). Гасло роду: «Так хотів Бог». Гуцульський рід Вервег не слід плутати з бойківським родом Вервег, що має зовсім інше походження і який володів землями біля нинішніх сіл Ясень та Липовиця, що в Західних Ґорґанах. Про бойківських Вервег слід розказати окремо.

    Авторитет роду Вервега в Карпатах пояснюється в першу чергу тим, що ватажки цього роду неодноразово володіли троном і короною князів білих хорватів. Про своє походження Вервеги розповідають наступне. Князь білих хорватів Непобор Довгий Меч, що жив десь у V столітті до н. е. (якого всі історики вважають особою легендарною, і про якого розповіді явно носять казкових характер) мав чотирьох синів: Світослава, Далібора, Хвалимира та наймолодшого Вервегу. І від цього Вервеги і пішов рід Вервег. Саме слово «Вервега» гуцули пояснюють як «затятий», хоча, насправді, на давньослов’янській мові воно означало «бадьорий».

    Ще у ІІІ – VI століттях про Вервег було чути як про суддів, законників, жерців (волохів), вісників, пророків, музик та поетів. Згідно легенди, «Книгу Чорного Сонця» уклав Синьооок Вервега, і саме він як суддя і жрець Дажбога приймав ватажків гуцульських родів, що складали присягу на вірність князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366), що запанував над Карпатами, і ватажки креслили свої родові знаки у тій книзі. Саме цим і пояснюють той факт, що знаку роду Вервег (стилізованого зображення ведмедя) у «Книзі Чорного Сонця» немає – вони були родаками князя Боєслава.

    Рід князів білих хорватів неодноразово уривався, і тоді на трон та корону претендували ватажки бічних гілок князівського роду і часто верх у тих суперечках брали саме Вервеги. Так, згідно давніх переказів, у 372 році троном білих хорватів заволодів Всевид І Великий Камінь (372 - 399), що належав саме до роду Вервег. Про нього та його синів розповідають дві легенди. Вони настільки своєрідні, що варто навести їх повністю, у тому вигляді, в якому вони до нас дійшли. Історичність подій, викладена в цих легендах більш ніж сумнівна. Крім того, що багато подій, описаних там явно казкові і вигадані, у багатьох гуцульських легендах ті самі події приписуються зовсім іншим персонажам. І різні гуцульські роди розказують ті самі легенди (щоправда, в різних варіантах) які стосуються саме їх предків або ті самі події розказуються абсолютно інакше – розбіжності суттєві, іноді різні перекази чи легенди одна одну заперечують. У легендах та переказах роду Вервег крім князя Всевида І Великий Камінь згадуються князі білих хорватів Боєслав ІІ Кметь (399 - 410) та Добромисл ІІ Бескид (410 - 431), оповідається там про боротьбу за владу та війни між різними карпатськими племенами, хоча ці князі згадуються в римських та готських хроніках (зокрема, згадуються в «Історії готів» Кассіодора та «Гетиці» Йордана) більше як супротивники готів, гетів та гунів. Можливо, не всі легенди і перекази до нас дійшли, може саме ці події вважалися тодішніми оповідачами найважливішими. Перша легенда зветься «Смерть князя Боєслава Кметя». Ось вона:

    «Прийняв одного разу владу над Карпатами шляхетний і шанований всіма князь Всевид Великий Камінь з роду Вервег, син Поляна Вервеги. При собі мав він дружину, Милодару, дочку Семирада, князя уличів. І принесла вона князю Всевиду чотирьох синів: Боримира, Тригоста, Стояна та Острозора. І був у нього ще один син – Недан – наймолодший, син служниці Квітослави. Одного разу побачила княгиня Милорада сон, наче перетворились четверо її синів в чотирьох хижаків: Боримир в лева, Тригост у вовка, Стоян у ведмедя, а Острозор в собаку. І почали вони сваритись і гризтися між собою. І спочатку вовк здолав лева, але потім лев скорив всіх, і підкорились вони йому без ненависті і непослуху.

    Розказала Милорада про цей сон Ладолюбу, волхву, що приносив треби Сварогу на капищі на горі Горде.
    - Воістину, - промовив він, - стане Боримир з нащадками своїми наче ярий всеруйнуючий лев, наче могутня зброя проти зла ворогів. Відіб’ють вони будь-який напад. Буде Тригост і його нащадки наче вовки битв. Нападе він на Боримира, але потім Боримир піде війною на нього. Розбрат та ворожнеча буде між ними, і буде переходити князівська влада від нащадків одного до нащадків іншого. І все ж переможуть нащадки Боримира, і дістанеться князівська влада лише його синам. І стане Стоян гірським ведмедем і зажадає володінь братів своїх, і земель їхніх, і стад їхніх, і влади їхньої. А від Острозора не лишиться нічого, окрім знедоленого обтяженого даниною, і ніхто не дізнається про нащадків його.

    Незабаром помер князь Всевид Великий Камінь. Почали тоді сперечатися п’ятеро синів за його спадок – Недан в самотині супроти чотирьох синів Милоради. Коли побачила Милорада, що не бути князем над усіма Карпатами її улюбленому синові Боромиру, то вирішила чародійством примусити білих хорватів віддати владу її брату – Боєславу Кметю, сину Далібора Хороброго, а Боримира відправити до полян на береги Дніпра вчитися мистецтву володіння зброєю, щоб став він великим воїном і відвоював собі Карпати.

    Вирушив Боромир на дніпрові кручі і став вчитися воювати в князя полян Світояра Сильна Рука, сина Вогнедара, доки не став він майстром меча і всілякої військової справи. Коли завершив Боромир навчання, то по завершенню семи років повернувся він в Карпати, став він тоді мужем міцним і сильним руками, звитягою дев’ятьох і володінням зброєю рівною обома руками. У той час лишався князем білих хорватів та усіх Карпат Боєслав Кметь, а Милорада журилась, що не став князем Боромир. А тим часом вирушив Боєслав Кметь в князівське полюддя збирати данину з підвладних земель. Ось яким був шлях князя білих хорватів: з князівського замку, що стояв в ті часи на горі Ґрегіт, рушив він на Горгани, а потім на Бескиди в землі бастарнів, а потім в долину Дністра і по Дністру йшов аж до земель тиверців. А тим часом сини Милоради почали між собою сварку, почали між собою війну та грабунок і розділили між собою землі білих хорватів на три частини. Дізнався про це Боєслав Кметь, вирушив назад в Карпати, зібрав військо по Дністру, щоб прогнати синів Милоради зі своїх володінь. Виступив він в похід і зупинився табором там де Черемош впадає в Прут. Тоді задумала Милорада наступне: вирішила вона влаштувати бенкет для брата свого в місцині, що назвали потім Чортория на березі Черемошу, запросити на той бенкет Боєслава Кметя, наче і не воював він тоді з її синами, а там дати йому отрути, щоб зробився князем білих хорватів Боромир.

    Вирушила вона тоді до князя Боєслава, щоб ніби то помирити зі своїми синами, а потім повела його на бенкет. Коли ж поставили перед ними чаші з вином хмільним, піднесла Милорада брату своєму золоту чашу з отрутою.
    - Не торкнуся я чаші сієї, - сказав Боєслав Кметь, - якщо не вип’єш ти з цієї чаші першою.
    Відпила тоді з тої чаші Милорада, а за нею випив те вино і Боєслав. І трапилась так, що померла в туж ніч Милорада, в ніч Свята Середини Осені – Свята Черлених Кленів. Це і є смерть Милоради-чаклунки. Тому-то і називають люди без роду і племені Свято Середини Осені святом Милоради-чаклунки, бо була вона направду могутньою чаклункою та відьмою, доки жила у плоті. Так повелося в Карпатах, що з того часу люди без роду і племені і дочки ворожбиток звертаються до неї в ніч Середини Осені, коли Місяць оповні.

    А тим часом вирушив Боєслав Кметь в Карпати до князівського замку на горі Ґрегіт, але не доїхав до нього, а помер у місцині, що зветься нині Уторопи. Приїхали туди і батько Боєслава, старий князь Далібор Хоробрий, якому на той час було вже дев’яносто літ, і мати Боєслава Ладислава Білокоса і його годувальниця і почали оплакувати загиблого. Там і померли вони всі троє, про що і співали потім горяни:

    Маленька гора біля Уторопів, де ти?
    Так співали нам сивочолі волхви:
    Насипали могилу князю Боєславу Кметю,
    Поросла та гора чебрецем та королицею
    Небо ронить сльози свої
    За князем великим, незборимим воїном.

    Але не принесло Милораді очікуваного ні зрада свого брата, ні прийнята нею смерть, бо не став князем Боромир, а отримав князівську владу над усіма Карпатами Недан, син князя та служниці Квітослави. І нарекли його білі хорвати, коли одягли йому на голову срібну корону білих хорватів Добромислом Бескидом, бо добро він замислив вчинити горянам, бо стояв як Бескид боронячи край. Але повстав проти нього Боромир, почав руйнувати та палити, забирав усюди в Карпатах заручників та данину. Потім помандрував Боромир у землі тиверців і захопив владу над ними, а Тригост захопив землі на Бескидах в долині річки Стрий і збудував собі замок Круг-Городище. Але Боромир невдоволений був, що брат не визнав його владу і захотів заснувати осібне князівство, пішов на нього походом. Зійшлися в битві Боромир та Тригост в долині річки Турянка, де переміг Боромир Тригоста та сина його Непобора. Врятувався Непобор втечею, а Тригост потрапив в полон до князя Добромисла Бескида. Але потім почалась війна між Боромиром та Непобором. Стояв Боромир табором у верхів’ях Дністра, де впадає в нього ріка Млинівка, а Непобор йшов на нього з військом з гір. Прийшов до Боромира його волхв Добривод, і спитав його князь, чим завершиться битва з Непобором. І напророчив волхв, що отримає Непобор перемогу, і захопить всі землі Бескид та всі землі тиверців. Потім привели до Боримира його синів, і тоді благословив Боромир їх і оголосив після себе князем старшого на ім’я Милодар. А всього в Боромира було двадцять чотири сини, про що і співали горяни:

    Боромир, син Всевида
    Сини його міцні як скелі
    Славне військо – щит до щита,
    Не темні, синьоокі, чисті душею
    Двадцять чотири в Боромира сини.

    Потім благословив Боромир найменшого сина Вербана і прорік, що його нащадкам судилася влада князівська. І прийшов Непобор оружний туди, де стояв Боромир зі своїм невеликим військом, і почався між ними жорстокий бій. Переміг Непобор і погнав залишки війська Боромира в гори та ліси дрімучі аж до гори Кам’яний Копець. Там поліг Боромир від меча Гарнослава, сина Вогнедара, але той і сам поліг від руки Земислава, сина Боромира. Там і поховали Боромира – на вершині тієї гори.

    Добромисл Бескид випустив Тригоста з поруба, де тримав його і дав йому владу над тиверцями і наказав збирати з них для нього данину. І пішов він походом на тиверців і взяв з собою брата свого Стояна. Тиверці ж попросили очолити їх військо сина князя Боєслава Кметя Сонцелика і попросили помочі в готів. Воістину, славним воїном був Тригост, героєм меча, а мудрість його гасила чвари та усобиці, вирішувала суперечки про землі. Був він лицем шляхетний, а його волосся були такої довжини, що сягали плечей. Тому і називали його Тригост Патлатий.

    Почали битися з ним тиверці з готами між ріками Дністер та Прут, і завдав тоді важку рану Трогосту готський воїн Вандаларіх. Але розбиті були вороги Тригоста, рятувалися втечею, а Тригост зібрав данину і привіз її князю білих хорватів Добромислу Бескиду. Коли ж приїхав Тригост в Карпати, помер він від своєї рани біля гори Лебедин. Там і вирили йому могилу, і звершили тризну, вибили знак його роду на кам’яні брилі, і волохи звершили біля того каменя требу. І в цей час пролетіли над горою лебеді, а волхви побачивши їх вигукнули: «Ох!» І сказав тоді один волхв: «Нехай ця гора довіку зветься Лебедин, а земля навколо зветься землею Ох!»

    Але Стоян потрапив в полон до Сонцелика, сина Боєслава Кметя, що із залишком свого війська пішов в землі підвладні готам. Але не хотіли терпіти цього тиверці, бо хотіли, щоб ходив він в походи на чужі краї і поширив би на них владу князя тиверців. Тому завдали вони Стояну жорстокої рани від якої він і помер. Почалась тоді війна між білими хорватами, тиверцями, готами, даками. І кожен воював за себе і всіх інших бачив ворогами. А землі на схід і північ від Дністра захопив силою Снага Гора, тому і звуться ті землі «Жорстока Земля Снаги Червона Рука». А над усіма Карпатами запанував Добромисл Бескид і ніхто не зміг його здолати. Ось яка оповідка про смерть Боєслава Кметя, сина Далібора Хороброго, Милоради, дочки Семирада, та трьох синів князя Всевида Великого Каменя - Боримира, Тригоста та Стояна».

    Друга гуцульська легенда, що оповідає про рід Вервег називається «Сини Всевида Великого Каменя». Вона носить більш казковий характер, менше історичних алюзій і стосується тих самих подій, що і в попередній легенді (наведу цю легенду повністю, знову вибачаюсь перед читачами за таку велику цитату, але воно того варте:

    «Володів колись Карпатами великий і славний князь Всевид Великий Камінь родом Вервега. П’ятеро синів було в нього – Боромир, Тригост, Стоян, Острозор та Недан. І була матір’ю Боромира, Тригоста, Стояна, Острозора Милорада, дочка князя Семирада, а матір’ю Недана – Квітослава, що була роду шляхетного, але була в замку князя за служницю. Зненавиділа княгиня Недана, бо не від неї, а від Квітослави зачав князь Всевид сина. Багато злого терпіла Квітослава від княгині, так, що мусила сама носити воду до князівського замку, як роблять то невільники. Примушувала Милорада працювати Квітославу навіть в той час, коли носила вона Недана, щоб помер хлопчик в утробі її.

    Нарешті прийшов час їй народити, але і тут не було їй спокою. І ось на полонині біля гори Ґрегіт народила вона хлопчика, але не посміла підняти його з землі і лишила як здобич для птахів. І не наважився ніхто з горян забрати його звідти від страху перед Милорадаю, бо велика була в неї чаклунська та відьомська сила її, і великим був жах горян. А тим часом йшов тою полониною співак та музика Водограй і побачив дитя та птахів навколо. Підняв Водограй дитя, притиснув його до грудей, і тоді відкрилось йому все, чому судилося бути. І тоді сказав тоді він:

    - Вітаю тебе, юний госте, наречу тебе Неданом, бо ніхто не дав його нам, сам я знайшов його і порятував, будеш ти князем усіх Карпат Добромислом Бескидом. Прийде час і зафарбуєш ти меч свій ворогів кров’ю. Розчистиш долини, не будеш брати заручників, бо й так без заручників підкоряться тобі всі, переможеш всіх ворогів у битвах. Високий князь замку гори Ґрегіт, ватажок всіх військ білих хорватів. Двадцять та ще один рік володіти тобі Карпатами і навіки даруєш ти владу нащадкам своїм. Бо славний початок і славний кінець могутнього князя, доки не загине він в битві від руки ворога.

    Взяв з собою Водограй немовля та виховав його, з того часу ні один співак, ні один музика не наближалися до гори Ґрегіт, доки не стало хлопчику стільки років, щоб міг він княжити. Тоді і принесли його в князівський замок на гори Ґрегіт. Зустрілась їм тоді Квітослава, що носила воду.
    - Залиш це, - сказав їй тоді Недан.
    - Не смію я із-за княгині, - відповіла та.
    - Не буде мати моя служницею, - сказав Недан, - мати князя усіх Карпат.
    Тоді повів він її з собою в князівський замок і одягнув у плаття шите золотими нитками. Охопив тоді гнів княгиню Милораду із-за такої неслави. Але говорили всі горяни, що має стати князем білих хорватів Недан після батька свого. Сказала тоді Милорада князю Всевиду Великий Камінь:
    - Вирішуй, хто з твоїх синів повинен стати князем!
    - Не мені про то судити, нехай це розсудить волхв Дажбога Дарибог, - відповів князь.
    Тоді покликали вони Дарибога, що був ковалем і жив біля гори Ґрегіт. Знали його як мудрого волхва, ворожбита та провидця. І підпалив він кузню, коли зайшли туди брати – сини князя Всевида Великий Камінь.
    Першим вийшов з палаючої кузні Недан і виніс звідти ковадло.
    - Судилося йому навіки бути могутнім ковадлом в Карпатах, всіх переможе він, стане князем усіх Карпат! – сказав волхв.
    Потім вийшов з кузні Боромир, тримаючи в руках молот.
    - Буде Боромир героєм і славним воїном! – мовив волхв.
    Потім вийшов з кузні Тригост і тримав в руках відра та ковальські міхи.
    - Краса і розум будуть завжди з Тригостом, - прорік волхв.
    Потім вийшов з кузні Стоян з мечами в руках, які кувалися в цій кузні.
    - Месником стане Стоян, буде вершити він помсту за братів своїх! – прорік волхв.
    Нарешті з’явився Острозор з оберемком сухого хмизу та тисовою гілкою серед хмизу.
    - Висохне Острозор! – сказав волхв.
    Так і сталося, бо недобрі були нащадки Острозора, не рахуючи одного Колодара Комонника. Тому і говорять в Карпатах: «Тисова гілка серед оберемку хмизу».
    Так співали про це в Карпатах:

    П’ятеро синів Всевида Великий Камінь,
    Недан – могутнє ковадло,
    Боромир – молот на полі бою,
    Тригост – подих вітру,
    Стоян – спис піднятий для помсти,
    Острозор – висохла гілка.

    Здалося це Милораді ганьбою та безчестям.
    - Зобразіть, ніби сваритесь між собою, - сказала вона синам своїм, - і тоді прийде Недан рознімати вас, а ви вб’єте його.
    І почали брати сваритись.
    - Піду розніму їх, - сказав Недан.
    - Ні, - відповів йому Водограй, - нехай будуть спокійними сини Милоради.
    З тих пір так і кажуть в Карпатах: «Спокійні були сини Милоради».
    Тоді сказала Милорада, що не виконає таке рішення. І відправила вона всіх синів князя до Дарибога, щоб отримали від нього брати зброю. І пішли вони до коваля, але найкращу зброю вклав коваль в руки Недадана, іншу віддав братам його.
    - Тепер ідіть на полювання і випробуйте це! – сказав коваль.
    Пішли вони на полювання, і трапилось так, що заблукали вони, і ніде не могли знайти стежки. Коли втомились вони блукати, запалили брати ватру, приготували їжу, їли доки не наситились. Але потім захотіли вони пити, бо не могли вгамувати спрагу після їжі.
    - Нехай один із нас піде пошукає води, - сказали вони.
    - Я піду, - відповів Острозор.
    Пішов він і знайшов джерело, яке стерегла стара страшна відьма. З голови до ніг кожний суглоб був у неї чорніший за вугілля. Наче хвіст дикого коня росло в неї сіре розтріпане волосся на тім’ї. Зелену гілку дубу гризли її зелені зуби, що росли в неї в роті від вуха до вуха. Чорні очі були в неї і довгий зігнутий ніс. Стегна криві були в неї і вивернуті. Величезними були коліна в неї, а нігті були зеленого кольору. Жахливим був вигляд її.
    - Ти охороняєш це джерело? – запитав Острозор.
    - Воістину так, - відповіла стара.
    - Чи можна мені зачерпнути трохи води? – запитав юнак.
    - Дозволю тобі, - відповіла стара, - якщо поцілуєш мене.
    - Ні! – відповів Острозор.
    - Тоді не отримаєш ти води, - відповіла стара.
    - Слово моє, - відповів юнак, - краще загинути мені від спраги, аніж я поцілую тебе!
    Повернувся він то того місця, де чекали брати його, і сказав їм, що не знайшов води. Тоді пішов Стоян і знайшов те саме джерело. І він теж не захотів цілувати стару і повернувся до ватри ні з чим. Потім пішов старший з братів Бромир, побачив джерело, теж не захотів цілувати стару і повернувся з порожнім казанком. Потім пішов Тригост, побачив джерело та стару відьму і попросив води.
    - Дам я тобі води, - відповіла стара, якщо поцілуєш мене.
    - І не один раз поцілував би я тебе за це, але… - відповів Тригост.
    - Бути тобі в князівському замку на горі Ґрегіт, - сказала стара.
    Так воно і сталося, бо двоє з нащадків Тригоста володіли Карпатами – Любомир Самотній та Світозар Залізний, а з нащадків Боромира, Стояна, Острозора – ніхто. І повернувся Тригост назад без води. Тоді пішов шукати воду Недан і побачив те саме джерело.
    - Дай мені води, жінко! – сказав він.
    - Добре, - відповіла вона, - але спочатку поцілуй мене.
    - Я поцілую тебе і ляжу з тобою вночі, - відповів їй Недан.
    Потім він заплющив очі і поцілував стару. А коли розплющив очі, то побачив замість старої молоду дівчину, прекраснішої за яку не знайти на всьому світі білому. Білим, наче сніг було її тіло, м’якими були руки її, пальці довгі й тонкі. Сандалі були в неї зі світлої бронзи між її м’якими білосніжними ногами і землею. Був на ній плащ пурпуровий зі срібними застібками. Наче перли сяяли в неї зуби, прекрасними були її великі очі, червоні, наче горобина, уста.
    - Неможливо відірвати від тебе погляду, дівчино! – вигукнув Недан.
    - Воістину так, - відповіла вона.
    - Хто ти? – спитав юнак.
    - Я сама Влада, - відповіла вона і заспівала:

    Княже могутній, володарю Ґреготу,
    Володарю усіх Карпат,
    Пре велике благо тобі повідаю,
    Принесеш ти Карпатам волю і перемогу
    Над ворогами всіма.

    - Іди тепер до своїх братів, - сказала дівчина, і візьми з собою воду. Віднині буде в тебе влада над Карпатами і в нащадків твоїх. І будуть твої нащадки князями уличів та дулібів, древлян та тиверців. Якою ти побачив мене раніше, жахливою та потворною, дикою та звірячою, така от влада і є, бо часто дістається вона війною та битвами, але для князів праведних стає вона прекрасною та доброю. Не дай води братам своїм, доки не піднесуть вони тобі дари – не визнають тебе старшим серед них і не визнають твоє право піднімати зброю на лікоть вище за них.
    - Так і зроблю, - відповів Надан.
    Потім попрощався він з дівчиною, приніс води братам, але не дав їм води напитись, доки не пообіцяли вони йому все, що він просив. Звелів присягнутись, що вовіки не стануть вони оружно проти нього і нащадків його.

    Потім пішли вони в князівський замок на гору Ґрегіт. Біля замку підняли вони зброю свою, але вище від іншої була на цілий лікоть героя зброя Недана. Сів Недан на ложе серед братів своїх, і почав князь розпитувати їх. Розповів йому Недан, як ходили вони по воду, знайшли джерело та жінку і яке було пророцтво її.
    - Чому не розповідає про це Боромир, старший з вас? – запитала Милорада.
    - В обмін за воду віддали ми Недану старшість і владу над собою, - відповіли брати.
    - Навіки віддали це, бо віднині він і нащадки його будуть володіти Карпатами, - сказав Дарибог.
    Так воно і сталося, бо ніхто не володів Карпатами і короною білих хорватів довше, аніж нащадки Недана. Двадцять шість нащадків Недана були князями Карпат».

    Ось такі дві легенди збереглися про князів білих хорватів з роду Вервег. У якихось інших історичних джерелах підтвердження цього немає. Більше того, багато гуцульських родів приписують належність того чи іншого князя білих хорватів IV – X століть саме до їх роду, а не до роду Вервега. Прояснити це питання неможливо, хоча б тому що гуцульські роди родичалися, і родовідні древа заплутані і суперечливі. Крім того, відомо, що починаючи з 568 року ватажки роду Вервега сиділи в замку Ведмежий кіготь на горі Кліфи, мали власну династію ватажків роду, що не співпадала з династією князів білих хорватів, і якими були взаємини цих князів з ватажками роду Вервега – незрозуміло. Про князів білих хорватів Всевида І Великий Камінь (372 - 399), Боєслава ІІ Кметя (399 - 410), Добромисла ІІ Бескида (410 - 431) та його сина Всевида ІІ Мовчазного (431 - 449), належність яких до роду Вервега всіма гуцулами вважається незаперечною, відомо з римських та візантійських джерел, що вони успішно воювали з готами і завдяки їх блискучим перемогам влада готів не поширилась на землі білих хорватів, дулібів та тиверців. Зокрема, в «Хроніці» («Chronicon») Марцелліна Коміта в розділі, що описує правління римських імператорів Флавія Феодосія та Флавія Гонорія Августа згадується про одного з «ватажків варварів»: «…dux barbarorum, qui dictus est Magnus Lapis, qui Omnia Uidet, pugnauit cum Gothis et eiecit eos de montibus Sarmaticis…» («…ватажок варварів, якого називали Великий Камінь, що Все Бачить, воював з готами і прогнав їх з гір сарматських…»). Щодо гунів – тут про карпатських князів мовчать як гуцульські легенди так і римсько-візантійські хроніки. Можливо, просто гуни оминули Карпати і не вважали за потрібне завойовувати той важкодоступний край, коли ласою метою були для них багаті землі Римських імперій – Західної та Східної.

    В епоху аварських війн найбільш відомим ватажком роду Вервег був Радован Велике Поле – полководець князя білих хорватів Любомира Х Синьоокого (786 - 819). Судячи по всьому він був не просто правою рукою князя, а ще й видатним дипломатом свого часу. Він уклав спілку білих хорватів з каганом болгар Крумом Страшним (802 – 814 роки правління). Сумісно вони почали війну з Аварським каганатом у 805 році – болгари з півдня, а білі хорвати з півночі і повністю каганат знищили – авари (обри) зникли з історичної арени.

    Замок ватажків Вервег на горі Кліфи, що звався Ведмежий Кіготь вистояв і під час нескінченних сутичок різних родів горян, і під час нападів печенігів на Карпати. Оборона замку під час набігу печенігів на Карпати в 951 році стала легендою, а загони печенігів, що взяли замок в облогу були оточені і розбиті в Карпатах в місцині, що і досі зветься Печеніги. Оборону замку тоді тримав ватажок роду Вервега Зборислав Затятий, що був найбільш відданим боярином князю білих хорватів Мирославу ІІ Золотий Меч (948 - 967).

    Прийняття християнства родом Вервег у 999 році мало вирішальне значення для християнізації Карпат – ватажки роду Вервег були довгий час суддями Суду Ведмедя і користувались серед різних родів гуцулів авторитетом. Можливо тому в наступні віки серед людей роду Вервега було багато церковних діячів. Так, при дворі галицького князя Ярослава Осмомисла (1130 – 1187) був священик і проповідник Теодор (в миру Роман Вервега) (пом. у 1186 році), а серед берладників знаний отець Прокопій (в миру Іван Вервега), що збудував в Берладі церкву святого Петра 1178 році.

    У грамотах князя Юрія II Болеслава Тройденовича (1298 – 1340) згадується якийсь Вишеслав Вервега, якому князь доручив «…боронити кордон в Карпатах та князівську дорогу від розбійників та лиходіїв» і який мав осідок десь на березі Черемошу, можливо десь біля нинішніх Кут. У 1436 році отець Мефодій (в миру Данило Вервега) вершив службу божу в церкві Святого Михаїла в Косові, яка потім згоріла під час великої пожежі Косова 1498 року. Його власноручні записи збереглися в церковній книзі, яка зберігалась в архіві Перемишля і пропала під час Першої світової війни. Автором «Повісті про Манявський скит» (історичної хроніки цього монастиря 1398 – 1479 років) був монах Ієрофант Схимник (в миру Теодозій Вервега). Ця книга не зберегляся, але про неї згадує в своїх записах Ян Радзивіл Бородатий (1474 - 1522) - син Миколая Старого, великий маршалок литовський.

    Серед опришків теж були свої священики, яким опришки сповідалися. Так у загонах опришка Івана Печеника (друга половина XVII століття) був священик Ігнатій Вервега з Космача, що зброю опришків освятив і «благословив їх у боротьбі за віру і правду», як писав сучасник – анонімний писар з Коломиї. Розказують, що наприкінці свого життя цей Ігнатій Вервега сказав, що йде назавжди від людей, зайшов до печери Проклята Прірва на Чивчинах і більше його і не бачили, а в ту печеру боялися люди навіть зазирнути – ходили чутки, що всі хто в ту печеру заходить, назавжди пропадає і не вертається. Сталося це ніби то в 1699 році.

    Серед Вервег були і відомі гутники-склодуви. Одним із найвідоміших був Прокопій Вервега (1701 – 1790), що мав гуту в Косові, а потім в Коломиї. Його скляні вироби цінувались навіть у королівському дворі в Стокгольмі. Король Швеції Адольф Фредрік І особисто замовив йому виготовити кришталеві келихи для бенкетів. Розказують про Прокопія Вервегу таке. Одного разу один молодий панич Штефан Замойський купив у нього кришталеву чашу тонкої роботи і любив довго споглядати її. Одного разу під час такого споглядання Штефан загадково зник і з’явився так само несподівано через десять років і запевняв, що всі ці роки він перебував в чаші, і що там є цілий загадковий світ з містами і селами, замками і храмами. І що там він одружився, володів землями, був покликаний тамтешнім королем на війну, мало не загинув – у ту мить як його наздогнала ворожа куля він знову опинився в оцьому світі в своєму домі.

    У ХІХ столітті знаним в Карпатах був ґазда Федір Вервега (1791 – 1888), що мав чималі стада овець і випасав їх на Чивчинах. Він же був у той час ватажком роду Вервег і мав обійстя в Косові, Космачі та в Буркуті, які потім передав своїм дітям та племінникам. Він запевняв, що в нього збереглися реліквії князів білих хорватів: золотий перстень, срібна корона з синім діамантом, меч з написом на ньому невідомою мовою. Ці реліквії начебто бачив студент краківського університету Олександр Рігенштоф, що гостював у Федора Вервеги у 1873 році і мав з ним якісь комерційні справи. Федір Вервега запевняв, що ці реліквії він заховає, коли відчує наближення смерті, бо нема кому їх передати – нащадки не оцінять і продадуть, чого робити категорично не можна. Коли він помирав, то сини запитали його на смертному ложі: «А скарби де?» А він відповів: «Заховав так, що не знайде ніхто довіку, аж поки не прийде їхній час».

    У новітні часи відомо про Степана Вервегу (1892 – 1938), що був у Січових Стрільцях під час Першої світової війни. Був поранений в бою біля містечка Козова у 1916 році, перебував у шпиталі у Львові, у 1917 році знову у війську, у 1918 році брав участь у Листопадовому зриві, воював у лавах УГА, з 1919 року в армії УНР, брав участь в боях під Києвом та Житомиром, у 1920 році був у Станіславі, потім знову на фронті – боронив Львів від більшовиків в серпні 1920 року в лавах Третьої Залізної дивізії під командою генерал-хорунжого О. Удовиченка. Після війни опинився у Празі, де перебивався випадковими заробітками, у 1929 році повернувся в Косів. В останні роки життя захопився містикою. Помер читаючи апокриф (Євангелію від Фоми) – не витримало серце. Жителі Косова кажуть, що його забрав тоді Бог, бо бачили вони тоді над його хатою крилатого ангела вбраного в біле та золоте.

    В лавах повстанців був сотник Петро Вервега з Ворохти (псевдо «Сіроманець») – воював з 1942 року, діяв в Чорному лісі, загинув в бою 14 серпня 1946 року. Список репресованих людей з роду Вервег величезний. Згадаю тільки про Данила Вервегу з Космача (1913 – 1982). Він був заарештований в липні 1946 року, засуджений по статті «Антирадянська пропаганда» в Коломиї на десять років таборів. Здійснив втечу з табору в Забайкаллі в 1948 році, зумів якось дістатися додому, потім нелегально перетнути кордон (не один), горами та лісами дійшов аж до Австрії в американську зону окупації. Потім виїхав до Аргентини, працював електриком Буенос-Айресі, потім в телефонній компанії «Cóndor plateado» майстром. Наприкінці життя придбав невелике ранчо, де жив на самотині і спілкувався тільки з гаучо, грав вечорами на гітарі емоційні мелодії мілонги споглядаючи вечірню заграву.

    У 1891 – 1898 роках багато Вервег емігрувало до Бразилії, переважно вони осідали в естадо Парана. Серед Вервег, що жили там і живуть, найбільш відомим став Володимир Вервега (1910 – 1994), що успішно вирощував каву на своїй фермі і навіть вивів новий сорт кави «Розалінда», що вважається і донині одним із найбільш вишуканих і запашних сортів кави південної Бразилії. Цей сорт кави особливо цінував президент Бразилії Жуан Баптіста ді Олівейра Фігейреду (João Baptista de Oliveira Figueiredo) (1918 — 1999). Володимир Вервега опікувався виданням «Українська газета» та притулком для сиріт «Каса де пахарітос» («Casa de pajaritos»), зайнявся дослідженням павуків Бразилії, опублікував роботу в журналі «Naturalista brasileiro» по систематиці павуків родини Anyphaenidae під псевдонімом Рамірес Санчо Вердадейро (Ramírez Sancho Verdadeiro).

    Історія триває (як це не дивно) і про рід Вервег ще буде написано чимало історій і складено буде багато нових легенд. Я впевнений.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Рід Габораків
    Рід Габораків – давній гуцульський рід, що колись ще в старі часи переселився на Ґорґани (що історично та етнографічно є Бойківщиною), але пам’ятає про своє гуцульське походження. Згідно легенд назва роду походить від гори Габор. Що то за гора – не зовсім зрозуміло, бо такої гори на Гуцульщині немає. Мадярський історик Дежер Домокош Фекете (1823 – 1896) писав, що рід Габораків угорського походження, але самі Габораки це дружно заперечують і що є справді сумнівним. На Закарпатті справді є рід Ґабор, але його не слід плутати з гуцульськими Габораками. В Угорщині справді є прізвище і рід Ґабор, але сумнівно, що ці Ґабори мають хоч якесь відношення до гуцульських Габораків. Щодо гори Габор, то Габораки говорять, що так колись називалась гора Зміїнська біля Замагори, і там були колись їхні споконвічні землі аж до гори Скупова до того, як вони під тиском князів карпів, а потім і князів білих хорватів змушені були переселитись на Ґорґани. Це виглядає на легенду, але легендам гуцули вірять. Після переселення Габораки володіли землями біля нинішніх сіл Рафайлова та Осмолода та біля перевалів Великі і Малі Рогози, та в районі гори Буштул, коли ще ті місця були цілковито дикими. Згідно легенд на горі Зміїнська Велика стояв і замок Габораків, що звався в старі часи Замок Білого Оленя. Але оскільки той дерев’яний замок чи то укріплена гуцульська ґражда (згідно легенди) був спалений ще в VIII столітті, коли ним володів зовсім інший рід горян, дослідити це немає ніякої можливості. Символами роду Габораків є квітуча гілка тирличу синього і білий олень. Гасло роду: «Ми нічого не забуваємо». Основні кольори вишиванок – чорний, синій та сріблястий. Нинішнім ватажком роду є Далило Габорак, що донедавна проживав у Рафайловій, але нині живе в Торонто, Канада. Але його не визнає Рада Гуцульських Ватажків, а його право на цю посаду досі розглядає Суд Ведмедя – ось уже 25 років і все ніяк остаточне рішення не ухвалено. Це пов’язано з суперечками ще XIV століття між різними гілками роду Габораків щодо права володіти титулом ватажка роду. Справа доволі темна, враховуючи те, що багато гілок роду Габораків згасли або загинули в колотнечах, що переживав край.

    Про походження роду Габораків є наступна легенда. У верхів’ях Черемошу в часи правління легендарного князя племені карпів Світодана І Гостра Стріла (65 - 34 рр. до н.е.) з’явився величезний чорний ведмідь, що почав нападати на села, нищити худобу, руйнувати хати і навіть полювати на людей. Довго ніхто не міг здолати того ведмедя, дарма збирались цілі ватаги сміливців. Але ось прийшов звідкись на Гриняви хлопець сили незвичайної на ймення Зореслав і сказав, що самотужки здолає того ведмедя в бою. Ніхто йому не повірив, всі тільки сміялися з нього. Але він вдяг на себе шкіру білого оленя, озброївся списом та ножем і влаштував засідку на того ведмедя. І здолав його в двобої. За це князь нагородив його землями на горі, що тоді звалася Габор, де і оселився той юнак, збудувавши осідок чи то замок. А від його нащадків і пішов рід, що взяв собі імено від назви гори. А оскільки захищала в бою Зореслава шкіра оленя, то і знаком роду став білий олень. І замок свій ватажки роду назвали Замком Білого Оленя. Габораки з давніх давен варили трунок з синього тирличу, який давав їм незвичайну силу, тому і синій тирлич став другим знаком роду. Про подальшу долю Зореслава Габорака є ще одна легенда. Буцімто він не помер, а коли дожив до першої сивини, то перетворився на білого оленя, що досі ходить Карпатами. І коваль Вогнесил підкував того оленя срібними підковами. І хто побачить того оленя або хоча б почує дзвін його срібних підків, того чекає щастя і довголіття. І тоді, мовляв, в Карпати прийде довгоочікувана воля, коли срібні підкови того білого оленя зітруться і стануть тоншими за вухо кота, і побачить його син мельника, у якого на лівій руці шість пальців. Та легенда була складена наприкінці XVIII століття, коли багатьом людям в Карпатах здавалось, що на жадану волю марно чекати і не здобути її барткою та крісом.

    Пізніше, коли Габораки переселились на Ґорґани, їхні землі, гору і Замок Білолого Оленя захопив рід Байбараків. Сталося це набагато пізніше – десь в часи правління князя білих хорватів Любомира ІІ Самотнього (615 - 618) (якого історики теж дружно вважають особою легендарною). Символом роду Байбараків була змія, тому і гору назвали Зміїнська Велика.

    Перекази роду Габораків доволі уривчасті. Про їх ватажків ми більше дізнаємося з переказів інших гуцульських родів, при тому саме від тих, з якими Габораки ворогували. Тому навряд чи ті перекази і легенди відображають істину чи хоча б якісь реальні події. Взагалі, Габораки ворогували з більшістю гуцульських родів. Тільки з родами Смеречуків та Вівчаруків у Габораків була тривала спілка і побратимство. Більше того, у них були конфлікти і ворожнеча з князями, що правили Карпатами – і з князями карпів, і з князями бастарнів, і потім з князями білих хорватів. Недарма багатьох ватажків роду Габораків неодноразово в VII – IX століттях оголошували людьми поза законом і persona non grata. Але притулком ватажків Габораків були Ґорґани – край на той час дикий і малодоступний. Та й ватажки Габораків мали чимало сховок серед дрімучих хащів і скелястих гір тодішніх Ґорґан. Тому то ми не знаходимо згадок про рід Габораків ні в «Книзі Чорного Сонця» в якій ватажки гуцульських родів ставили свої родові знаки під присягою князю білих хорватів, що запанував над Карпатами, ні в «Книзі Білої Вівці» про ворожнечу і війни між карпатськими гірськими родами в VIII столітті.

    Про те, як рід Габораків переселився на Ґорґани існує ще одна легенда – називається «Вигнання роду Габораків», яку варто було б навести повністю. Вибачаюсь за таку довгу цитату. Без цього ніяк. У легенді згадується князь карпів Світозар ІІІ Сторож (177 - 184) про якого існує ще низка легенд і казок.

    «Ось як відбулось вигнання роду Габораків з Гриняв на Ґорґани, ось як загинув князь Світозар Сторож.
    Як втратив своє око князь Карпат Світозар Сторож, що колись помахом руки зупинив Місяць? А ось як. Жив тоді в Карпатах жорстокий чоловік з роду Габораків на ім’я Ведан, якого ще називали Гострий Спис або Ведан Месник, бо завжди пам’ятав він кривди, і здійснював він помсту, якщо когось з його роду ображали, вбивали чи кривдили безпричинно. Не зупинявся він доти, доки не здійснював відплату.
    Трапилось так, що Колодар – син князя Світозара Сторожа звабив дочку свого зведеного брата Ладомиру, дочку Злата, сина Стояна. У той час вершив помсту Ведан за ображеного родича біля гори Чорний Діл. Пішов до нього Злат і сказав:
    - Ведане! Син Світозара надто близький мені по крові!
    - Йди собі геть, - відповів той, - бо не підніметься в мене рука на Колодара, перш ніж не завершу тої справи, заради якої я прийшов сюди.
    І ось зранку, здійснивши помсту за честь своїх родичів, пішов Ведан втомлений та голодний до жінки, що на самотині літувала в колибі і готувала їжу пастухам.
    - Питва та їжі мені, жінко, - сказав він, - бо нестерпно мордують мене спрага та голод.
    - Не важче було тобі, аніж тим, для кого я готую цю їжу, - відповіла жінка.
    Бо не до душі були їй вчинки Ведана.
    - Погано чиниш ти, руйнуючи Карпати, міняючи свою честь на ситий обід, - відповіла вона, - як на мене, краще вже тобі викрасти самотню жінку, аніж вершити помсту за брата.
    Охопив тоді гнів Ведана, миттєво він з’їв вісім хлібів, потім схопив він двома руками чашу, так що жінка не змогла стримати його. Почала вона лаяти Ведана і називати його найгіршими словами, а той жбурнув у неї чашу і влучила вона жінці в скроню, і тут же впала жінка мертвою. Гнів охопив Ведана, і пішов він геть з тих місць. Пішов він до гори Ґрегіт, де в той час стояв замок князя карпів. Спис був у нього на плечі, вітер ворушив його пасма, так що всі вони переплутались. Нарешті підійшов він до князівського замку Черленого Сонця.
    - Бачу я, - сказав воїн охоронець, - мужа з сірою чуприною з великим списом на плечі. Здається мені, що в гніві він йде сюди.
    - Це Ведан з роду Габораків, - сказав князь Світозар Сторож, - нехай потурбуються про нього.
    А йшов тоді разом з Веданом його приймак Найден, син Карпа Затятого, що син Яромира Дужого з роду князівського. Заручником проти руки князя Світозара Сторожа був він у домі роду Габораків. У садибі Ведана жив він, щоб не чіпав їх князь.
    Тут зайшов Ведан до Світозара в князівські покої. Колодар вирішив, що слід бути обережним і став між Веданом та стіною.
    - Чого прийшов ти сюди, юначе? – спитав Ведан і кинув у нього списа, так що простромив його спис наскрізь і застряг в дерев’яній стіні.
    Коли ж висмикнув Ведан свого списа, влучила скалка зі стіни прямо в око князю Світозару Сторожу, так що розкололося око на дві половини. Древком же списа влучив Ведан в голову одному слузі, що опинився в нього за спиною, Семибору, синові Братимира, і вбив його ненароком. Так в одну мить загинули Колодар, Семибор, та розлетілось надвоє око князя Світозара Сторожа. Не зуміли кметі затримати Ведана, дійшов він до свого дому, по дорозі вбивши дев’ять героїв - людей князя, що побігли за ним навздогін. Не покинув Ведана його приймак Найден, і перестав він з того часу бути заручником.
    З того часу не заходив більше Світозар Сторож в князівські палати, не сідав на князівський трон, не одягав на голову князівську корону, бо не личить це князю-каліці. Поселився він на берегах Черемошу, в місцевості, що зветься нині Розтоки. І через рік прийшла до нього смерть, але перед тим ще воював він з родом Габораків та їхніми союзниками у семи битвах та переміг їх, бо сильнішими виявились князівські воїни. Хоч і славним був рід Габораків – нащадки Зореслава Білого Оленя, але мусили їх кинути Гриняви і помандрувати далеко на захід Сонця. На горі Габор прощались жінки роду Габораків з Гринявами, прощались на віки вічні з ними, своїми краями та землями, і лили там сльози. Заспівала тоді дружина Ведана таку пісню:

    Уклін тобі гори Гриняви,
    Уклін тобі гора Габор,
    Уклін і славному Чорному Черемошу,
    Що багатий на пстругів,
    Горе шматує серце моє,
    Журба за Святом Осені,
    Ось що трапилось від смерті Колодара,
    Та розбитого ока Світозара Сторожа,
    Смерті слуги від списа,
    Загибелі дев’яти героїв,
    Прощання з людними Гринявами,
    З білошкірим Світозаром Сторожем,
    Землю Чивчин та Черемошу, що на сході, покинемо,
    Понадруємо в Ґорґани далекі,
    За собою лишивши справу криваву.

    Остання ж битва між князівськими людьми та людьми року Габораків відбулася в долині ріки Ардзялужа.
    - Воістину важка і затята ця битва, - сказав тоді Світозар Сторож, і нехай тепер ця долина навіки віків назветься Долиною Мужності.
    І помандрували тоді Габораки через долину Прута, через гори Довга і Плоска, на землі де нині Рафайлова. Але напали на них бастарни, щоб забрати в них ті землі, які вважали вони своїми. Але потім уклали Габораки з бастарнами спілку, взяли тоді Габораки на виховання сина князя бастарнів Вседана Залізна Рука – Снозіра Хороброго. І обіцяні їм були за це землі Рафайлової, та біля ріки Молода, та біля гори Буштул, щоб могли вони там поселитися. Годували ж Габораки князівського сина м’ясом зубрів, щоб змужнів швидше княжич і змогли вони швидше отримати у володіння ці землі.
    Потім воювали Габораки з даками та гетами та іншими народами, що ворохобили тоді Карпати, доки не знайшли загибель кращі їх воїни. Багато битв переможних звершили тоді Ведан та Найден. І поліг тоді Ведан у волоських землях у битві з синами повелителя даків-волохів, що хотіли помститись йому за смерть Колодара, за око Світозара Сторожа, бо родичалися вони з князем.
    І помандрували тоді Габораки в долину річки Лімниця і оселилися в місцині, яку назвали Дарів, бо ніби дар Неба отримали вони цю землю і гори. І тоді заспівав Найден, що став ватажком роду Габораків таку пісню:

    Нехай лишимось ми тут, шляхетний Ведане,
    Пішли ми з Гриняв, славних гір,
    Пророцтво давно колись було мені,
    Що прийдемо сюди.
    Світозар Сторож, син Кметя Невгамовного
    Здобутками славний князь,
    З Гриняв багатолюдних прогнав нас,
    На Ґорґани відправив знедоленими,
    Розлучив нас навіки з Чивчинами,
    Серед гір кам’яних жити нам,
    Де вітер холодний господарем,
    Збудуємо тут житло своє!

    - Полював я тут колись на кудлатих зубрів, - сказав Найден, - отож лишимось тут!
    Найден, син Карпа Затятого, сина Яромира Дужого з роду князівського, від якого виник рід Гутників Рафайловських, був зачатий таємно з Волелюбою з роду Боруків, без згоди батьків дівчини, без шлюбу, без згоди волхвів, у час заборонений для шлюбів, коли Карпа Затятого оголосили ватажком роду Карп’юків. Від того стався в Карпатах того року неврожай та моровиця на худобу.
    - Зло ватажка вчинив я, - сказав тоді Карпо Затятий, - здійснив блуд. Чи станеться щось ще лихе після цього?
    - Так, - відповіли йому волхви, - народяться два сини, Найден та Гордогост і будуть вони ворогувати і багато біди принесуть Карпатам.
    І народились у Волелюби два сини близнюки, які билися між собою ще в утробі материнській.
    - Спаліть їх, сказали тоді волхви, - щоб не впало прокляття на землю нашу.
    - Віддайте мені Найдена, - сказав тоді один волхв, що був тоді з ними в князівському замку, - щоб виростив та виховав я його за межами Карпат, і не трапиться тоді нещастя з цими краями.
    Тоді віддали йому Найдена, і волхв з одною старою жінкою відвіз його в долину Дністра, а потім склав таку пісню:

    Найдене шляхетний, твоєю була по праву
    Над Карпатами влада з великою славою,
    Від Карпа Затятого, що піснями майстерний,
    Від Яромира Дужого, від Стаха Месника,
    Так будь же сміливим і хоробрим,
    Найдене, володіючи всіма Карпатами,
    Хоч і був ти приречений на вогнище,
    Славні будуть твої нащадки,
    Не буде числа їм,
    Стара, візьми на руки онука князів,
    Що стане хоробрим в битвах,
    Князя майбутнього,
    Час перемоги його буде славний,
    Кожен ліс, кожна долина,
    Кожне поле і кожна гора,
    Кожен муж, що рожденний в його шляхетному домі,
    Все судилось йому бути підвладним.

    Біломира звали ту стару, і була в них біла корова з червоними вухами. Кожен ранок вони мили Найдена на спині цієї корови. Але день в день через рік кинулась та корова в Дністер і перетворилась на скелю, бо перейшло на неї прокляття хлопчика. Корова Біломири назвали тоді люди ту скелю, а місцину ту біля Дністра назвали Біломиром.
    Потім повезли того хлопчика в Карпати.
    - Візьми онука свого, Живосило, - сказала Біломира дочці Груня Пророка.
    - О, Біломира, доки буде він живий, не полюблю я онука!
    Відповіла на це Біломира піснею:

    Хоче це тобі не до вподоби,
    Все таки буде він з тобою,
    Син твоєї дочки,
    Скажу тобі, що взявши його,
    Не пізнаєш ти горя,
    О, князівно!
    Справу велику Карпо Затятий здійснив
    Від шляхетної народивши синів,
    Лише добро буде від того всім горянам.

    І був це той самий Найден, що вирушив разом з Габораками з Гриняв на Ґорґани. Лишились вони там, а потім мандрували з місця на місце шукаючи де краще було б жити від правління князя Світозара Сторожа аж до часів правління князя білих хорватів Боєслава Сильна Рука, сина Хорвата Дванадцяти Битв. І сказали тоді волхви Габоракам, що вовіки не знайти їм прихистку, якщо не візьмуть вони на виховання дочку князя бастарнів Вседана Залізна Рука. Тоді то вони і взяли до себе Творимиру, інакше Божедару. І годували її м’ясом диких турів, щоб скоріше виросла Творимира, дочка Вседана Залізна Рука.
    - Зупинимось тут! – сказав Найден, коли дійшли Габораки до гори Кепута.
    - Лишайся, якщо хочеш, - відповіли Габораки, - а ми підемо далі в глибини гір.
    Так і було зроблено. Вирушили Габораки далі і дійшли до Мармаросів, до гори Фаркау. Володів тоді типи землями Непобор Зачини Ворота, син Собімира Срібного з роду Шорбанів.
    - Віддайте мені за дружину Творимиру, вашу вихованку, - сказав він, а як викуп за неї отримаєте ви землі на Мармаросах і дозволено вам буде відвоювати собі ще землі на південь у волохів.
    У тоді віддали вони йому дівчину, а самі рушили в похід далі на південь, але воістину випало їм лихе, бо з усіх боків нападали на них вороги. Були вони тоді наче олені серед зграї мисливських хортів. З усіх боків нападали на них, і не було і дня, щоб не довелося їм битися, але щоразу виходили вони переможцями. Дарувала в ті часи Творимира золото і срібло кожному воїну та кметю, що кинули свої землі, щоб допомогли вони роду Габораків. Але одного разу прорік поразку Габоракам Діл, син Крика, сліпий жрець волохів. Була в нього гонорова дочка, що дуже любила господарювати. Одного разу прийшла вона до Творимири, як і бувало це раніше, і віддала її Творимира заміж за воїна з роду Габораків.
    - Не до добра оце сватання, - сказала Творимира, - бо батько твій ворог нашим людям.
    - Тут уже нічим не можу я зарадити, - відповіла дівчина.
    - Іди ж тоді до свого батька, - сказала Творимира, - і спробуй надурити його. Може тоді лишать вони нас в спокої. Воістину велику отримаєш за це нагороду.
    - Добре, - відповіла дівчина.
    Пішла вона тоді назад, до батька свого Діла.
    - Звідки прийшла ти, дочко моя? – спитав він.
    - Від князя Непобора Зачини Ворота, що княжить на Мармаросах, - відповіла дівчина.
    - Чи вірно те, що ти була в нечестивої Творимири? – спитав батько.
    - Вірно, відповіла дівчина.
    - Добре це! – сказав їй ворожбит.
    - Принесла я тобі припасів, - сказала дівчина, - хутро та мед отримала я, доглядаючи за людьми.
    - Не прийму цього я, - відповів волхв.
    - Я розпалю для тебе вогонь, - сказала дівчина, - а ти допоки скуштуй меду, щоб заслужила я на прощення твоє.
    І тоді випив волхв Діл чашу меду до денця, а потім повідав їй всі свої таємниці.
    - Недобрий той рій, що прилетів до нас, люди роду Габораків, - сказав він, - але то марнота, бо завтра підуть вони. Пророчу тобі, що завтра на Мармаросах буде спалений той жмуток шерсті, що в мене в постолах. Будуть вони в той час на захід від гори Печаль і помітять дим від нього. Поженуть тоді вони на захід безрогу червону корову, і заб’ють її одним своїм криком. Потім зникнуть вони і ніколи більше не повернуться в ці краї.
    - Добре ж, - сказала дівчина, - а тепер спи, якщо в тебе є бажання таке.
    Тут заснув він, а дівчина вийняла жмуток шерсті в нього з постолів і ще до світанку прийшла до князя Непобора Зачини Ворота. Взяла Творимира пучок шерсті і пішла на південь до табору роду Габораків.
    - Нехай спалять цей жмуток шерсті і приведуть до нас безрогу червону корову, - сказала вона.
    Але ніде не могли відшукати таку корову.
    - Добре, - сказав тоді волхв роду Габораків, - я сам піду на південний схід перекинувшись на корову і буду вбитий за звільнення моїх нащадків на вічні часи.
    Так і зробили. Волхв чарами перекинувся на корову і погнали її на південний схід. І стояли тоді даки-волохи біля гори Печаль.
    - Що задумали сьогодні Габораки? – спитав Діл.
    - Запалили вони вогонь і погнали корову з північного заходу, - відповів слуга.
    - Недобре це, - сказав ворожбит Діл, - скажи, чи як і раніше є в моїх постолах жмуток шерсті?
    - Немає його там, - відповів слуга.
    - Воістину це нещастя, – сказав Діл, нехай наші люди не вбивають ту корову!
    Тоді пропустили вони цю корову через свої лави, але позаду від них вбили цю корову конюхи.
    - Що там за крик? – запитав тоді Діл.
    - То конюхи вбили корову, - відповів слуга.
    - Горе! – крикнув волхв. – Тягніть сюди мою колісницю! З Ґорґан вразили Дакію! Тепер не буде нам спокою до самої гори Родна.
    Так і трапилось. З північного заходу Габораки погнали волохів і перемогли. Тікали тоді волохи, наче олені від людей зі знаком оленя на щиті. З того часу навіки пустили Габораків волохи на Мармароси.
    Ось так втратив своє око князь Світозар Сторож. І ось чому гуцульський рід Габораків поселився на Ґорґанах та Мармаросах.»

    Важко сказати, наскільки правдивою є ця легенда і як саме тут відобразились реальні історичні події. Але так чи інакше Габораки панували в Ґорґанах, на Свидовці та Мармаросах в IV – VI століттях: на цих територіях знаходять петрогліфи зі схематичним зображенням оленя – знаку роду Габораків. І край їхньому пануванню поклали зовсім не війни і не орди авар, як це писав польський історик Збігнев Кашуба (1823 – 1904). Знелюднила їхні гори моровиця – так звана юстиніанова чума, що прийшла в Карпати в 543 році. Наскільки страшною була ця катастрофа судити важко – бракує джерел. Але так чи інакше після VI століття про Габораків на Мармаросах та Свидовці вже не чути, а Ґорґани здичавіли і справді стали ведмежим кутком Карпат. Проте, Габораки продовжували володіти землями біли нинішньої Рафайлової в верхів’ях Бистриці Надвірнянської та в районі нинішньої Осмолоди – в долинах річок Лімниця та Молода.

    У часи аварських війн в Карпатах (558 – 796) про рід Гарбораків чути мало, може тому, що Ґорґани мало цікавили як аварів та і білих хорватів, були свого роду неприступною і непрохідною пущею. Але серед воєвод князя білих хорватів Світозара ІІ Тура (720 - 733) знаходимо ім’я Божедара Габорака, що відзначився в поході на авар 729 року, розбивши їх військо в долині Тиси недалеко від гирла річки Боржави. Рід Габораків, хоча й побіжно, згадується в хроніках Феофілакта Сімокатти, Менандра Протектора та Фредегара. Є свідчення (хоча і досить туманні) в гуцульських переказах та легендах про життя Габораків на Ґорґанах до прийняття гуцулами християнства. Судячи по всьому в Габораків були на Горганах три сакральні місцини – гора Буштул, озеро Росохан та болото Мшана. Розказують, що на горі Буштул були в Габораків «священні камені», напевне, менгіри чи дольмени, де волхви влаштовували поклоніння Сонцю. На озері Росохан було капище, де вони приносили богам жертви, подейкують навіть людські, Стрибогу – божеству поганського пантеону, яке вони особливо шанували. Про болото Мшана відомо, що там у 1378 році Габораки заховали мечі своїх ватажків після того, як влада гуцульських родів в Карпатах занепала, і ніхто не хотів, щоб мечі, як реліквії звитяги горян, дісталися чужинцям. У Габораків, на відміну від інших гуцульських родів, був такий звичай – меч, як символ влади ватажка роду, не передавався з покоління в покоління, а виковувався новий, а меч покійного ватажка зберігався в таємному сховку. Болото Мшана сфагнове, льодовикове, у його нутрі нічого не псується, тому ті мечі, певно, так і лежать серед торфу не зотлілі. Можна було б і відшукати, але кому то нині потрібно…

    Старої віри Габораки тримались затято, прийняттю християнству противились. До 1273 роки вони відкрито сповідували поганство, а після того року ще довгий час таємно. Про останнього волхва Габораків писав якийсь анонім з Богородчан навіть в 1689 році, нібито він приносив треби на капищі на горі Молода, але це більше нагадує вигадку ренесансного романтика – писаря, що начитався Овідія. Про «Габораків-язичників» писав в свій час літописець Скиту Манявського Данило Схимник (1421 – 1499). Може тому серед Габораків було в Середні віки так багато єретиків. Подейкують навіть, що відомий угорський єретик Матяш Конт Мадар, який вчив про те, що Бог сотворив людей з нудьги, бо хотів спогляданням людських драм заповнити свою вічність і за це був засуджений до автодафе, і спалений на вогнищі посеред площі в Пожоні в 1357 році, був не хто інший як Петро Габорак. Зберіглось кілька сторінок протоколів судових засідань інквізиції в Мукачево, де судили у 1451 році «небезпечного єретика, чаклуна, чорнокнижника та баламута» Федора (Теодоріуса) Габорака, що проповідував вчення про перевтілення та Бога, що є всесвітнім розумом, а людські душі як часточки цього вселенського розуму. Про його долю нічого не відомо, подейкують, що він втік із в’язниці в ніч перед стратою. Принаймні, камеру його на світанку знайшли порожньою, а охоронці запевняли, що він перетворився на чорного крука і вилетів крізь заґратоване вікно.

    Серед Габораків було чимало опришків. Так у 1690 – 1715 роках Карпатами водив загони повстанців Сидір Габорак-Неборак (так його називали у краї, так він і лишився в піснях та казках). Кажуть, що був у нього сховок серед дрімучого лісу біля гори Попадя - справжній замок, а найбільш голосним його вчинком був напад на королівського збирача податків в Солотвино в 1703 році. Про нього ще розказують, що коли він брав до рук свічку, то вона сама по собі запалювалась, а коли він грав на сопілці, то вівці починали танцювати. Носив він одяг чорного кольору і срібний ніж на лезі якого був напис «Життя – то круговерть».

    Габораки першими в Карпатах почали варити горілку і тримати шинки. Ще в 1487 році Данило Габорак заснував в Надвірній винокурню і тримав шинок, а горілка була в нього така знаменита, що навіть король Богемії Владислав ІІ Ягеллончик (1456 – 1516) замовляв до свого королівського двору горілку тільки в нього.

    Серед Габораків були відомі трембітарі, теслі та бондарі. Данило Габорак (1781 – 1862) в свій час змайстрував найбільшу в історії трембіту довжиною десять метрів, яка, де речі, була робочим інструментам і голосила до пастухів на чорних полонинах Братківської та Ведмежої. Роман Габорак (1801 – 1872) змайстрував найбільшу в Карпатах діжку діаметром три метри, яку планували застосувати для накопичення води на полонині, але потім махнули на ту ідею рукою і вона стояла собі біля Рафайлової на полонині Вовкуни, доки не розсохлася і не розвалилась нанівець. Цікаво, що цю діжку використав в якості житла місцевий відлюдник і філософ Петро Столиба (1852 – 1911) – навряд чи він навіть чув про Діогена та і кініком за світоглядом не був. Він більше нагадував гуцульського Дідро, і мислив він в контексті пантеїзму та нескінченної самодостатньої субстанції, що сотворила сама себе. Тут він більше нагадував по світогляду Бенедикта Спінозу, якого навряд чи колись читав. Просто ті самі ідеї часом приходять в голову абсолютно різним людям в різний час і в різних краях незалежно. Так влаштована людина.

    Божевільне ХХ століття було особливо нещадним до роду Габораків. Під час Першої світової війни чимало Габораків потрапило до лав австро-угорської армії і не повернулось додому. Тут найбільш відомою є доля Василя Габорака (1872 – 1918). Він був професійним військовим – вивчився на офіцера у Відні, дослужився до полковника, командував 73-м піхотним полком на італійському фронті і загинув 3 квітня 1918 року під час боїв під Тренто. У Січових Стрільцях був Назар Габорак (1893 – 1915), воював під командою сотника Михайла Волошина, боронив від москалів карпатські перевали, загинув у бою біля села Воля. Микола Габорак (1890 – 1919) був мобілізований в перші дні війни. Воював у складі 32-го артилерійського дивізіону австро-угорської армії, брав участь у Самбірській битві, під час Листопадового Зриву був у Львові у перших загонах армії УГА, потім потрапив до армії УНР і пропав без вісти в «чотирикутнику смерті» в 1919 році. Зумів пережити цю ворохобню війни тільки Лев Габорак (1881 – 1936) з Пасічної, що біля Надвірної. Він отримав юридичну освіту в Кракові і в цивілю працював адвокатом. На війні отримав офіцерський чин надпоручника, командував взводом саперів в боях на Буковині в 1915 - 1917 роках, у листопаді 1918 року невідомо як опинився в Києві в армії Петлюри, дослужився до полковника, у 1920 році боронив від більшовицької навали Львів. Після війни працював адвокатом в місті Калуш, був одним із засновників і активістів УНДО, написав спогади «Стежками війни» та збірник віршів «Нектар полонин», які опублікував у Празі в 1931 році під псевдонімом Антей Горивітер, помер від пневмонії в тернопільському шпиталі.

    У міжвоєнні роки серед Габораків були і відомі контрабандисти (кому ж знати гори як не їм). Йосип Габорак (1895 – 1946) забутими стежками Ґорґанах переправляв через польсько-чехословацький кордон не тільки годинники, цигарки, черевики, але і зброю для боївок ОУН. З 1942 року він був в УПА в сотні Рема, що діяла в районі гори Грофа. Загинув у боях з карателями біля гори Магура.

    Репресії 1946 – 1953 років страшною косою викосили майже весь рід Габораків, всіх людей з цього роду, що жили в районі Осмолоди відправили до Сибіру, де за ними пропав і слід. Відомо тільки про Степана Габорака (1907 – 1953), що брав участь в Норильському повстанні в’язнів ГУЛАГу і загинув при його придушенні.

    До Канади Габораки почали їхати ще 1888 році, коли про еміграцію в Карпатах тільки почали говорити. Оселялись в усіх провінціях, навіть на Північно-Західних територіях та на Юконі, хоча найбільше в Торонто. Один із них – Роман Габорак (1870 – 1955) оселився навіть на берегах Великого Ведмежого озера, все життя там рибалив і то вдало. Інший Роман Габорак (1889 – 1961) поселився на Ньюфаундленді, де теж рибалив, тільки в Атлантиці, став відомий як знавець і поціновувач тріски (Gadus morhua) і готував найкращий в Канаді лабардан. Ще якийсь Павло Габорак (роки життя невідомі) опинився ще в 1893 році в провінції Юкон на Клондайку в часи золотої лихоманки. Казали, що він знайшов золоту жилу і потім смітив грошима у Ванкувері, потім купив ранчо в Альберті, але десь поїхав з тих місць в 1910 році і що з ним було потім – невідомо. Ще один Габорак, емігрант в Канаду – Адам Габорак (1892 – 1916) був мобілізований до Британської армії під час Першої світової війни, був в Канадському експедиційному корпусі, брав участь в битві на Соммі і загинув під час чергової шаленої атаки піхоти, що полягла під німецькими кулеметами 2 березня 1916 року. Саме про них Редьярд Кіплінг написав вірш «Канадцям». Нині рід Габораків - єдиний рід гуцулів ватажок якого живе в Канаді, і не визнаний Радою Гуцульських Ватажків і Судом Ведмедя (з різних причин), але місце ватажка роду вважається вакантним і рід має право на свій родовий знак.

    Історія триває і кращі сторінки історії роду Габораків ще будуть написані. Я впевнений. Я оптиміст.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Рід Потяків
    Рід Потяків – давній гуцульський рід, що в старовину володів землями в районі нинішніх сіл Шешори, Шепіт, Снідавки, а також південніше – в районі нинішніх сіл Грамотне, Гринява, Перкалаба. Символами роду були крук та гілка горобини. Основні кольори вишиванок – червоний та чорний. Гасло роду: «Все минає, крім неминучого». Ще в VIIІ столітті рід розділився на дві гілки – Потяків Шешорських і Потяків Перкалабських, між якими довго тривала суперечка про главенство (посада ватажка роду у Потяків споконвіку була спадковою) – яка гілка роду є старшою і головною і яка має право на посаду ватажка роду, аж поки в 1132 році на раді старійшин роду в замку Чорного Птаха, що стояв тоді на горі Стовпні (що на Гринявах) не було ухвалено, що ватажком роду буде почергово людина з Потяків Шешорських, а потім з Потяків Перкалабських, що досі неуклінно виконується. Розділення роду на дві гілки відбулось внаслідок народження у Всеслава Потяка в 764 році двох близнюків – Горивітра та Вогнецвіта, яка виросли і стали славетними ватажками, але між якими почалось суперництво (що рідко трапляється серед близнюків) і Вогнецвіт вирішив відокремитись і переселився на Гриняви. Оскільки виникло дві гілки роду, що мали власних ватажків, які вважали себе ватажками всього роду, а не гілки, то рід мав два замки – крім згадуваного вище замку Чорного Птаха або Нового Замку, був ще замок Самотнього Вовка (Старого Замку), що стояв на горі Чорний Грунь (хребет Ігрець). Рід Потяків чи не єдиний гуцульський рід, родовід ватажків яких зберігся повністю починаючи з IV століття і був записаний в XVI столітті в «Книзі Воронового Крила» ченцем Іпатієм Гойським (1497 – 1576). Історики дружно вважають цю хроніку псевдоісторичною та легендарною, хоча окремі ватажки роду Потяків згадуються в візантійських джерелах, зокрема в «Аварських війнах» (Πόλεμοι των Αβάρων) Теодора Граматика. Нині ватажком роду є Петро Потяк з Шешорів – він визнається Радою гуцульських ватажків та Судом Ведмедя як і його спадкоємець Дмитро Потяк з Грамотного.

    Про походження роду Потяків зберіглась легенда, згідно якої в часи правління князя карпів Світодана ІІ Камінь на Шляху (12 – 43) в лісах на горі Ґреґіт жив величезний вепр, що нападав на селища сірооких людей та колиби сповнені овечого тепла. І прийшов чорночубий хлопець в білій сорочці в ті краї, і здолав того вепра списом у двобої сильних і «потяв його тіло», і приніс його плоть та шкіру в офіру богу Сонця, капище якого стояло тоді на хребті Соколівський. Мовляв, «потяв він плоть вепра», звідси і Потяки. Але філологи в цій версії походження назви роду сумніваються. Розповідають, що за той звитяжний подвиг сивочолий князь дарував йому землі вкриті травою та лісом, крилатий родовий знак та право бути в Раді Старійшин горян.

    У гуцулів є така приказка: «Всі ми князівського роду». Чи не найбільше ця приказка відповідає роду Потяків – ватажки Потяків неодноразово ставали князями, засновували цілі князівські династії білих хорватів чи родичалися з князями захмарного краю. Рід Потяків згадується в «Книзі Чорного сонця», що була складена в 362 році, коли князь білих хорватів Боєслав І Сильна Рука підкорив племена карпів та бастарнів і запанував у Карпатах. Тоді гуцульські ватажки мусили скласти присягу новому князю і поставити свої родові знаки під текстом присяги. Серед цих знаків першим стоїть знак, що символічно зображає крука – знак роду Потяків.

    Найбільш відомою легендою про рід Потяків є легенда про князя білих хорватів Горислава І Гострий Спис (роки правління 505 – 514). Постать його вважать історики міфічною, але його ім’я знаходимо у візантійських джерелах, зокрема в «Хроніках імператора Анастасія» Теодора Македонянина знаходимо фразу «…і був з ними басилевс тих варварів Горислав Гострий Спис…» (…και ο βασιλιάς αυτών των βαρβάρων, ο Χόρισλαβ ο Αιχμηρός Δόρυ, ήταν μαζί τους…). Легенди розповідають, що після смерті князя Всевида V Тисові Ворота (497 – 505), що не мав жодного сина, білі хорвати зібрали Раду Старійшин на горі Ґреґіт (що була в ті часи сакральною горою) і обрали нового князя горян з роду Потяків, що був тоді чи наймогутнішим родом в Карпатах. Крім того постать Горислава Потяка була компромісною – рід Потяків тримався окремішно від основних коаліцій родів горян і жодна з ворогуючих спілок не отримувала таким чином переваги. Про його правління одна із легенд розповідає таке (наведу цю легенду повністю, бо вона того варта):

    «Був колись в Карпатах славний князь Горислав Гострий Спис, син Яросвіта Потяка. І була в нього дружина Любомила з роду Джуманджуків. І народила вона йому сина Мирослава, славного юнака, найхоробрішого і найвправнішого в ті часи в Карпатах. Кожен хто здатний тримати в руках сокиру вставав перед ним на зібраннях, святах, ігрищах, в походах і на полюваннях. Мріяли про нього всі дівчата, і всі жінки жадали його. Але померла його мати і довгий час князь Горислав Гострий Спис лишався самотнім.
    - Чому не візьмеш собі дружину? – запитав його син. – Краще було тобі жити з жінкою.
    - Казали мені, - відповів князь, - що є в ватажка роду Мурґа Світозара, що живе на полонині Кінський Вогонь дочка краси неймовірної на ймення Зоряна.
    - Не гоже тобі з сивою головою та в твоїх літах брати собі до пари юну дівчину, - відповів юнак, - Чому не візьмеш дружиною мудру жінку? Невже личить тобі вікувати роки з отроковицею баламуткою, у якої в голові одні забави?
    Та не хотів того і чути князь, і поїхав він на полонину Кінський Вогонь, і провів там з тою дівчиною ніч і привіз її до свого замку і справив не гаючись весілля. А тим часом його син Мирослав мандрував горами, відвідуючи різні роди горян та збираючи для князя данину.
    - Де твій син, княже Гориславе? – спитала молода дружина. – Казали мені, що є в тебе гідний і хоробрий спадкоємець.
    - Воістину так, - відповів князь, - немає кращого сина ні в кого на всі імлисті Карпати.
    - Поклич його до мене, - мовила молода княгиня, - щоб визнав він мене як дружину князя, визнав моїх людей як наших слуг, визнав мої скарби і багатства.
    - Незабаром приїде він, - сказав Горислав Гострий Спис.
    Зайшов тоді до князівських палат юнак і з великою повагою привітав її.
    - Нехай буде тобі любов князя, - промовив він, - нехай твоїми будуть всі багатства і скарби князівські по праву кохання твого.
    - Рада я, - відповіла молода княгиня, - що бажаєш ти догодити мені.
    Була при тій молодій княгині красива служниця. Негайно відіслала княгиня служницю поговорити з Мирославом. Та не насмілилась служниця навіть наблизитись до нього. Тоді пригрозила молода княгиня, що вб’є служницю, якщо та не поговорить з юнаком. Якось пішов Мирослав зі своїми молочними братами Вячеславом та Доброродом, що завжди з ним були і в походах і в розвагах, на вершину гори Ротило, сіли вони там на Камені Мрій і почали грати на сопілках. Наблизилась до них довгокоса дівчина-служниця, але не сміла нічого сказати, тільки червоніла. Помітили це юнаки, коли пішов від них Мирослав, бо побачив він оленя з неймовірно величезними рогами.
    - Про що ти жадаєш говорити? – спитав її Вячеслав.
    - Воістину, не моє це бажання, - відповіла дівчина, а бажання дочки Світозара Мурги, що домагається дружби з княжичем Мирославом.
    - І не кажи цього, дівчино, - відповів Вячеслав, - бо прогнівається княжич почувши таке і може вбити тебе. Про тебе саму, красуне, можу я поговорити з ним.
    Відповіла на це дівчина:
    - Згодна я, якщо насмілишся передати йому це, коли зустрінешся з ним.
    Так і було зроблено. І провела дівчина-служниця ніч з Мирославом.
    - Добре, - сказала тоді молода княгиня, - не хочеш ти виконати моє прохання, бо жадаєш сама володіти ним. Смерть приймеш тоді від моєї руки.
    Опісля цього постала служниця зі сльозами на очах перед Мирославом.
    - Який тягар гнітить тебе, дівчино? – запитав він.
    - Дочка Світозара Мурги погрожує мені смертю, - відповіла та, - якщо не виконаю її бажання і не зведу з тобою.
    - Ах, ось як! – вигукнув Мирослав. – Добре, що ти була обережною! Навіть якби тричі кинули мене в палаючу ватру, так, щоб від мене лишився б тільки сірий попіл та прах земний, і тоді я б не дав згоди зустрітися з дружиною князя Горислава Гострий Спис – батька мого, як би не сміялись би з мене всі люди і не зневажали за це.
    Після цього вирушив він в похід на кутригурів, що в ті часи часто ворохобили Карпати. Похід проходив через землі союзних тиверців. І було з ним п’ятдесят воїнів. Радісно зустрів його князь тиверців. Були в того князя пси-гончаки на вепрів, пси-гончаки на зайців і пси-гончаки на оленів, та будь-яку здобич першими здоганяли Добрин та Швидкий – пси княжича Мирослава. І в який би бій з кутригурами не йшов князь тиверців, всюди першим був Мирослав.
    - Що це коїться, княже Гориславе? – запитували горяни. - Чи не прогнав ти сина свого Мирослава з Карпат? Смертю заплатиш ти, якщо він не повернеться назад!
    Дізнався про це Мирослав та й повернувся в гори. Прийшов він в замок Самотнього Вовка і радісно вітав його тамтешній народ.
    - Погано робиш ти, Мирославе, - казали йому, - що не хочеш взяти собі цю жінку. Для тебе росла вона, а не для старого сивого князя, що не здатний більше продовжити рід!
    - Зле говорите ви! – відповів Мирослав і пішов до покоїв тої ж служниці і провів з нею ніч.
    - Смерть буде тобі, якщо не здобудеш для мене цього чоловіка! – сказала тоді служниці княгиня Зоряна, дочка Світозара Мурги.
    Повідала про це служниця Мирославові.
    - Що робити мені? – запитав Мирослав і побратима, і молочного брата свого Вячеслава.
    - Я зумію спровадити цю жінку, так, що не посміє вона навіть помислити про тебе більше.
    - Стануть твоїми тоді мій вороний кінь, мій гострий меч і мій золотом шитий сардак, - відповів Мирослав.
    - Не прийму я цих подарунків, - відповів Вячеслав, - якщо тільки не стануть моїми твої мисливські пси.
    - Отримаєш і це, - відповів Мирослав.
    - Тоді я їду на світанку на полювання на гору Котилинець, - сказав Вячеслав.
    А стоять на тій горі і досі дві величезні кам’яні брили, що нагадують білих корів.
    - Ти теж їдь туди на полювання, - сказав Вячеслав, і нехай присилає до Двох Білих Корів служниця свою повелительку.
    Так і трапилось. Сказала служниця молодій княгині, що їде Мирослав на полювання і зупиниться біля Двох Білих Корів. І довго тягнувся час для княгині до самого ранку. Вранці поїхали вони в двох – служниця та княгиня на зустріч з Мирославом, та побачили Вячеслава.
    - Куди їдеш ти, блуднице? – запитав Вячеслав. – Що тобі робити тут, як не поспішати на побачення з молодим княжичем? Вирушай додому і лишайся осоромленою!
    А потім повернувся Вячеслав разом зі служницею до дому Мирослава. Але побачили вони, що їде до того ж дому молода княгиня.
    - Що ж, сказав тоді Вячеслав, - низька жінко, хочеш ти знеславити князя білих хорватів? Якщо зустрінемось ми ще, то вб’ю я тебе і про все розкажу князю. Воістину негідна княжити та, що соромить свого князя по хащам, ідучи на побачення з іншим чоловіком.
    - Я ще плисну кухоль крові тобі в обличчя! – вигукнула тоді княгиня.
    А тим часом повернувся князь Горислав додому з ловів, ще раніше повернулись люди Мирослава, що лишився в пущі полювати один.
    - Де мій син? – спитав князь.
    - Він не прийшов додому. – відповів Вячеслав.
    - Горе мені, - сказав князь Горислав, - що лишився мій син сам-один в пущі, а стільком людям він зробив добро!
    - Ти оглушив нас, коли говорив про свого сина, - промовила королева.
    - Як не говорити мені про свого сина, - промовив князь Горислав, якщо не відшукати в усіх Карпатах сина, який був більш до душі своєму батькові. Всі люди в Карпатах поважають і люблять його. Надто багато чоловіків прагнуть його дружби, надто багато жінок прагнуть його кохання, тому нелегко мені порозумітися з сином.
    - Але не домогтися йому від мене того, чого він прагне, - сказала молода княгиня, - зустрічі зі мною і ганьби для князя. Не залишуся живою, коли й надалі буду терпіти його. Тричі хотів відвести мене до нього двій кметь Вячеслав нині вранці, тричі я ледве врятувалась від нього.
    - Прокляття вустам твоїм, низька жінко, - сказав князь Горислав, - бо говориш ти олжу!
    - Доведу я тобі це, - відповіла молода княгиня. – Почну співати я половину пісні, подивимось, чи пасуватиме їй його пісня.
    А тим часом повернувся додому Мирослав і сушив одяг біля вогню, бо просякло його вбрання негодою. І був біля нього Вячеслав і паяц князівський Співомов. Так заспівав Мирослав, бо стояв тоді над горами холодний день:

    Холодно серед подихів вітру
    Будь-кому, хто пасе стадо Велеса…

    І підхопила його пісню молода княгиня:

    … Навіщо стадо пасти
    Без білих корів і без зустрічі з коханим…

    - Таки правдо то! – вигукнув князь Горислав.
    А сидів біля князя кметь на ймення Всеволод Міцна Рука.
    - Всеволоде! – сказав князь Горислав, - спис Мирославу і спис Вячеславу.
    І схопив тоді Всеволод важкого і гострого списа. Одним ударом простромив він наскрізь Вячеслава, а потім вийняв з тіла списа і другим ударом вразив у груди Мирослава. Зіскочив тоді з місця паяц і третім ударом тоді вбив Всеволод паяца Співомова.
    - Доволі, Всеволоде! – вигукнув помираючий Мирослав, - забагато вже погубив ти людей!
    - Воістину пощастило тобі стати на суд богів, бо не знайшов ти нікого більше спокусити, окрім моєї жінки! – сказав князь Горислав.
    - Зла олжа опанувала тебе, княже, - відповів юнак, бо вбив ти без вини намарно власного сина. Присягаюсь твоєю владою і зустріччю на яку я поспішаю – зустріччю зі смертю, не винен я в цьому злочині. Це вона прагнула мене з того самого часу, як з’явилась вона в твоєму домі, і тричі проганяв її Вячеслав, щоб не прийшла вона до мене наодинці. Воістину, на Вячеславі немає провини, за яку ти вбив його.
    А тим часом чорний крук схопив душу паяца Співомова і відніс її на дах дому. І почала тоді сміятися Мара. І вигукнув помираючий Мирослав:
    - Відпусти, чорний круче, душу паяца, нехай не сміються над ним люди і темні сили!
    І померли в цю мить всі троє. Віднесли їх тіла до іншого дому і провів князь Горислав біля них три дні і три ночі. І зайшли тоді в цей дім княгиня Зоряна та кметь Всеволод Сильна Рука. І заспівав князь Горислав таку пісню:

    Холодно серед подихів вітру
    Будь-кому, хто пасе стадо Велеса.
    Навіщо стадо пасти
    Без білих корів і без зустрічі з коханим.
    Холодний вітер
    Перед домом героїв,
    Мертві воїни лежать поміж мною та вітром,
    Немає мені спокою:
    Дивитись на сина
    У кривавій сорочці його.
    Горе мені – вбив я сина
    Із-за жагучої жінки.

    А тим часом зібрались кметі білих хорватів, що їх очолив побратим Мирослава Доброрід. І виломили вони двері в дім і вбили Всеволода мечем. А молода княгиня Зоряна, побачивши кметів з мечами кинулась на ніж, що ховала вона в рукаві плаття. Вихопив тоді князь Горислав свій меч і вигукнув:
    - Битва ця, на жаль, без хороброго Мирослава, поруч зі мною не судилось йому вже битись.
    Тут кров пішла в нього з горла, він впав і помер. Ось таке люди розповідають про князя Карпат Горислава Гострий Спис.»

    Але, судячи по всьому, рід ватажків роду Потяків не урвався після цих трагічних подій, хоча на князівський трон білих хорватів були обрані ватажки інших родів горян. Ватажком Потяків став молодший брат Горислава Гострий Спис, якого пам’ятають в Карпатах під іменем Боривітер Зачини Ворота. У подальші чотириста років історії ватажки Потяків ще двічі володіли короною білих хорватів і тричі родичалися з князями Карпат. Зокрема, самі Потяки розповідають в легендах, що до роду Потяків належали князі білих хорватів Всевид VII Великий Щит (618 - 622), що збудував низку потужних замків на карпатських перевалах, які так і не змогли здобути авари та Світозар І Залізний (671 - 695), якого в ті часи вважали наймогутнішим з усіх слов’янських князів. Але більше ватажки роду Потяків були славні не короною, а військовими звитягами – не раз і не два вони очолювали військо горян в боротьбі з аварами, що починаючи з 563 року неодноразово шарпали Карпати. Так у 568 році військо білих хорватів і союзних з ним уличів очолив ватажок роду Потяків Котикамінь Дужий, що влаштував засідку на війко аварів в долині річки Чорної Тиси і вщент їх розгромив. Завдяки цій перемозі білі хорвати відстояли свою незалежність від Аварського каганату. Князі білих хорватів шукали підтримки серед різних родів гуцулів і неодноразово родичалися - одружувалися з дочками карпатських ватажків. Так дружиною князя Світозара ІІ Тура (720 - 733) стала Ладомира Золотокоса – дочка Горигляда Потяка, а князь Любомир ХІ Нестримний (848 - 863) одружився з дочкою Семиграда Потяка Щастибогою Синьоокою. Цей шлюб поклав край ворожнечі кількох гуцульських родів і припинив чергову війну між горянами, яка щойно знову спалахнула. Шлюб відбувся в замку Синьої Квітки, що стояв тоді на горі Михалків біля нинішнього Косова і належав роду Некрила. Весілля уславилось своєю бучністю і про нього згадується в «Легенді про Дітей Імли» - буцімто на це весілля прийшов жрець Дажбога і проголосив пророцтво про князів білих хорватів. Не дивлячись на те, що цей шлюб був політичним, він виявився на диво щасливим: подружжя полюбили одне одного і в них було десятеро дітей – шестеро синів і чотири дочки і всі вони уславились доброчинністю, красою та мудрістю і мали щасливу долю як на ті страшні часи. Радником і правою рукою князя Добромисла V Одноокого (863 - 899) був боярин Благодар Потяк. У ті часи рід Потяків став чи не найбагатшим з усіх гірських родів по числу чорних комолих овець та чалих рогатих корів.

    Після того, як влада князів білих хорватів розтанула як сніг навесні, і саме ім’я білих хорватів призабулося, як призабудеться колись все, рід Потяків зберіг свою силу і вплив в Карпатах. Про це, зокрема, крім переказів, свідчить грамота, яку одержав Благовид Потяк від князя галицько-волинського та короля Русі Юрія І Львовича на право володіти землями, охороняти кордони і вершити суд. Ця грамота досі зберігається в археологічному музеї Флоренції, але як вона потрапила туди – невідомо. Є версія, що ця грамота була в приватній бібліотеці Савонароли, що крім всілякого іншого збирав слов’янські старожитності.

    Серед Потяків не було жерців та волхвів язичницької віри, тому християнство Потяки прийняли одними із перших серед гуцульських родів ще в 1053 році, коли більшість гуцулів продовжували сповідувати політеїзм – хто потайки, хто відверто. І серед Потяків були затяті прихильники нової віри: проповідники, священики, церковні діячі. Так отець Євхаристій (в миру Данило Потяк) (1204 – 1276) був священиком в нинішніх Кутах (тоді це селище теж існувало, хоч і називалося Городище). Він чимало доклав зусиль для християнізації Карпат і десь заховав в горах скарби та архіви князівського намісника під час монгольської навали Батия в 1241 року. Скарб той так і не був опісля знайдений. Крім цього він збудував першу церкву в Жаб’є, яке судячи по всьому тоді вже існувало. Ця церква, що носила ім’я Івана Хрестителя не зберіглася, навіть точне місце де вона стояла невідоме – церва згоріла в 1352 році від удару блискавки. Його перу належить книга «Псалми святих останніх днів» про яку згадують в хроніках монастирів гори Афон (Греція). Зберігся навіть невеликий уривок з 62 псалма в перекладі на грецьку мову (… Κύριε, είσαι το στήριγμά μου στις ημέρες της Εσχάτης Κρίσης… - Господи, ти опора моя в дні Страшного Суду…»). Пишуть, що спонукала його до написання цієї книги татаро-монгольська навала, яку він назвав «нашестям племен Гога та Магога». За цю книгу тодішній митрополит Антіохійський Феокліт проголосив його єретиком, але загалом церква не погодилась з цим. У XV столітті наставником монастиря Манявський Скит був отець Димитрій (в миру Хома Потяк) (1395 – 1469), що прославився своїми проповідями і благочестивим життям. Він уклав для монастиря новий статут, заборонив монахам носити важкі вериги і варити на продаж чорне пиво.

    У XIV столітті серед Потяків були відомі кушніри – зокрема, Данило Потяк (1312 – 1387) та Іван Потяк (1347 – 1390) – їхні знамениті хутрові вироби (а в ті часи Карпати були багаті на хутрових звірів) продавались навіть в Угорщині та Сілезії. Зокрема, князь опольський Болеслав ІІ (1300 – 1356) з Верхньосілезьких П’ястів носив мантію виготовлену Данилом Потяком.

    У XV столітті серед Потяків були люди, які з гір переселились в Передкарпаття, зокрема в Кути та в Солотвин і зайнялись соляним промислом. Микола Потяк (1401 – 1489) був чи не найвідомішим солеваром свого часу. Його сіль цінували за чистоту і продавали через Тисменицю та Галич. Він виготовляв вісім сортів солі, серед них знамениту сіль «Зерна Землі і Неба».

    У бурхливому XVІІ столітті відомим став Степан Потяк, що був серед ватажків карпатських повстанців 1648 року. Його подальша доля лишилась невідомою, як і долі багатьох інших майстрів шаблі та бартки, що виринули нізвідки і канули в Лету. У 1673 році до Карпат докотилася Польсько-турецька війна, і з загонах карпатського ватажка Білоголового, що боронили край і віру були Остап Потяк та Григор Потяк – рідні брати, хоч і не схожі між собою – один коротун, інший велетень, один рудочубий і веснянкуватий, інший чорноокий. Роки їх життя невідомі, розказують тільки, що в молодості вони вівчарували на полонинах Чивчин, що звуться Альбин та Добрин. Були Потяки і серед опришків. Так з загонах Василя Баюрака (1722 – 1754) був Семен Потяк, що ходив Карпатами з крісом та барткою аж до 1773 року і згинув вражений серед ночі блискавкою на горі Довбушанка. Про нього розповідають, що він мав срібний перстень з зображенням лева і мідну сопілку. І коли грав на тій сопілці, вдягнувши перстень на великий палець, то тікали з дому всі щурі і миші.

    Григор Потяк (1754 – 1836) займався в Карпатах городництвом. Він був першим, хто почав в Карпатах вирощувати помідори (і доволі успішно) і останнім, хто вирощував ріпу, хоча всі вже перейшли на картоплю. Він був впевнений, що картопля горянам тільки шкодить, а ріпа корисна і лікувальна. Він вивів новий сорт чорних помідорів «Карпатський ведмідь», нині забутий, нажаль. А сорт цей мав дивовижний смак плодів і давав урожай навіть і умовах високогір’я.

    Наприкінці ХІХ століття почав сою роботу громадський діяч Василь Потяк (1850 – 1924), що працював у Жаб’є в «Комітеті рятунковому Гуцульщини», який допомагав бідним в роки неврожаю та стихійних лих, був у товаристві «Сільський господар», належав до Української радикальної партії. В часи ЗУНР він очолював місцеву владу в Жаб’є і зорганізував гуцульський курінь УГА. Після війни жив самітником в горах і написав книгу віршів «Лихо в горах», рукопис якої зберігається в літературному музеї в Осло (Норвегія).

    З початком Першої світової війни чимало Потяків потрапили у самий вир історії. У лавах Січових Стрільців у так званій «штурмовій бригаді» воював Любомир Потяк (1881 – 1915), що загинув в бою під Болеховом. Никифор Потяк (1890 – 1956) воював стрільцем 72-го піхотного полку Австро-Угорської армії, потрапив в москальський полон під Галичем, з полону його звільнила Українська Революція. У 1918 році він був в Січових Стрільцях армії УНР, потім в 1-му саперному полку армії УНР, воював аж до 1920 року, після поразки УНР перейшов румунський кордон, де був інтернований. Після звільнення виїхав до Франції, де жив в Бордо під іменем Франсуа Легре і займався гончарством. В часи Другої світової війни він був в лавах Французького руху опору – в загоні макі «Еффрене», що діяв в районі Марселю. Нагороджений Орденом почесного легіону. На старості літ написав мемуари, які потім спалив. Похований на кладовищі «Ле ублі», що в Леспар-Медо.

    Мало кому відомо, що герой пісні «Я крук, чорний сотник УПА…» мав свого реального прототипа – Івана Потяка (1919 – 1953). Псевдо Чорний Крук будо в нього з’явилося не випадково – чорний крук – давній знак роду Потяків. Його загін воював за волю на Верховинщині, здійснював рейди мало не по всіх Карпатах, потім перейшов до Чорного лісу, де і поліг в бою з карателями 19 жовтня 1953 року.

    Під час першої хвилі еміграції до Канади Потяки переважно осідали в провінції Манітоба і займалися рільництвом. У Вінніпезі жив і працював Северин Потяк (1895 – 1986), що в 1924 році мав відповідальну посаду в мерії міста, опікувався газетою «Український голос», захистив у 1975 році дисертацію з квантової механіки на тему «Теорія нейтрино» в Університеті Саймона Фрейзера.

    Історія не закінчилась – триває бурхлива доба. Комусь та випаде розказати про нових героїв вже нашого часу, що належать до давнього гуцульського роду Потяків…



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Рід Рибчуків
    Рід Рибчуків – давній гуцульський рід, що в старі часи володів землями в районі нинішніх селищ Яремчі, Микуличина, Ворохти. Символи роду – пструг (форель) та квітка суниці. Основні кольори вишиванок: блакитний та сріблястий. Гасло роду: «Всі ми під Богом ходимо». Резиденція голови роду донедавна була у Ворохті. Але минулий ватажок роду Іван Рибчук коли йому виповнилось 98 років і він відчув наближення смерті, згідно звичаїв роду зійшов самотужки на Говерлу і там помер в самотині. У Карпатах у нього не лишилося живих спадкоємців, тому на раді старійшин роду був обраний ватажком Петро Рибчук, що і було визнано Судом Ведмедя та Радою Ватажків гуцульських родів. Таким чином рід Рибчуків став чи не єдиним гуцульським родом ватажок якого проживає за океаном – в місті Торонто (Канада). У VII – VIII століттях ватажки роду володіли замком Тисова Сторожа, що стояв на горі Великий Діл (біля Ворохти), але в час правління князя білих хорватів Любомира Х Синьоокого (786 – 819) під час чергової війни гуцульських родів замок був спалений у 788 році і з того часу не відновлювався. У ХІХ століття ходили вперті чутки, що на полонині Діл бачили неодноразово привид ватажка роду Рибчуків Боєслава Вовче Око, що загинув тоді при обороні замку. Кажуть, що він поночі заходив до колиби пастухів весь вдягнений в чорний одяг, сидів втупивши погляд у ватру, а потім говорив: «Пройде ще триста літ, суниця зацвіте синіми квітами і пструг блисне хвостом прямо в джерелі полонини Діл!»

    Свій родовід Рибчуки ведуть від якогось Вогнеслава, що нібито прийшов в долину ріки Прут в часи князя карпів Кметя ІІІ Невгамовного (161 – 177). Легенди розповідають, нібито, в ті часи Прут був набагато повноводніший, аніж в пізніші епохи, і що тоді водилася в Пруті велетенська хижа риба-монстр більша за ведмедя з величезними зубами і пащекою, могла та риба-чудовисько стрибати через водоспади і виповзати на берег. І варто було комусь підійти до ріки, як риба вистрибувала з води хапала іклами і тягнула в бистрінь – тільки ту людину й бачили. Вогнеслав вийшов на двобій з тою рибою і здолав її в сутичці списом. Князь за це нагородив його землями, худобою та лісами. І назвали тоді його Рибчуком і всіх його нащадків Рибчуками.

    Самі Рибчуки стверджують, що їх рід не абиякий, а князівський, що князь карпів Стах IV Швидка Вода належав саме до роду Рибчуків. Розповідають, що коли помер князь карпів Любослав ІІ Сова, що не мав жодного сина, виникла між карпами суперечка – хто буде наступним князем. Вирішили згідно давнього гуцульського звичаю влаштувати Свято Бика. Принесли в жертву богу Високого Неба найбільшого чорного бика з білою плямою на лобі, донесхочу пригостили м’ясом цієї треби найсильнішого воїна і сказали над його ложем слова правди. Воїн ліг спати і того, кого він побачить у сні, той і мав стати князем карпів. Він побачив у сні молодого світловолосого хлопця, що стояв на рінні ріки Прут біля водоспаду, що нині називається Яремчанський Гук, а тоді звався Камінна Безодня, і тримав щойно зловленого пструга в руках. Почувши це старійшини карпів пішли до водоспаду і справді бам побачили молодого світловолосого хлопця з рибою в руках. Але старійшини засумнівалися, чи справді цей юнак гідний бути князем. Відвели його до Каменя Долі, що тоді стояв на горі Кострич. І як тільки юнак торкнувся рукою каменя – камінь закричав. Тоді його обрали князем карпів, наказали забути своє ім’я і нарекли Стахом IV Швидка Вода. Правив він племенами карпів 23 роки, лишився він в переказах гуцулів як князь мудрий і справедливий, прекрасний і тілом і душею. Він володів чотирма талантами: талантом бачити, талантом чути, талантом мислити і талантом говорити. Розповідають, що одразу після його народження до його батьківської хати зайшов волхв і прорік: «Накладаються на цього рожденного такі заборони – заборона вбивати чорного ведмедя, заборона їхати на коні за трьома вершниками вдягненими у червоне, заборона слухати музику сопілки, що різблена з явора, заборона приймати в домі самотню жінку коли місяць оповні, заборона вирішувати суперечку двох мисливців. У ті часи в карпів був такий звичай – одразу після народження волхви говорили кожній людині заборони – вчинки, які будь-що людина не має права робити, інакше не доживе до наступного весняного рівнодення, коли карпи – предки гуцулів святкували новий рік.

    Про завершення його правління розповідають таке. У 302 році князь білих хорватів Хорват І Воїн пішов походом в Карпати з метою підкорити всі карпатські племена карпів та бастарнів і поширити свою владу на всі гори і навколишні рівнини. Дізнавшись про це Стах IV Швидка Вода зібрав свою дружину і рушив в похід назустріч. Під рукою в нього тоді було лише 300 людей не рахуючи жінок, собак та дітей. Але він хотів дорогою зайти в різні гірські долини набрати більше війська. Тому його похід йшов дещо дивним і нелогічним шляхом. Але про це довідався і князь білих хорватів і вирушив потайки зі своїм загоном з метою перехопити його в горах доки він ще не встиг зібрати чисельне військо. Рушив Стах Швидка Вода із замку Тисова Сторожа спочатку в долину річки Прут, потім долиною до нинішнього урочища Женець, потім піднявся на гору Вовча, потім хребтом до гори Горде, де в той час були капища, потім через полонину Мунчелик та гору Ротило до гори Ґрегіт, де в той час стояла одна з Колиб Притулку, де кожен подорожній між знайти прихисток чи кожна людина із закривавленою рукою захист і недоторканість, доки вона перебуває в цій колибі. Князь май намір потім спуститися в долину Космача, а потім рушити на Косів, а пізніше в долину Черемоша з військом, де очікував на зустріч з військом білих хорватів. Але коли він їхав по хребту полонинами попереду свого загону від гори Вовчої до гори Горде з лісу виїхали троє вершників, що були вдягнені в червоне і поїхали попереду – так була порушена перша заборона. Потім на відпочинку біля гори Горде князь Стах IV Швидка Вода захотів послухати музик і в його намет зайшов сопілкар, що заграв йому пісню Нестримного Сонця на сопілці, що була зроблена з явора – так була порушена друга заборона. Біля гори Ротило князь з трьома боярами поїхав наперед і на них напав великий чорний ведмідь – князь вбив його списом – так була порушена третя заборона. Біля самої гори Ґрегіт Стах зустрів двох мисливців, що сперечалися над тушею вбитого оленя з якого стирчали дві стріли і князь сказав яка із ран була для оленя смертельною і звалила його з ніг. Так була порушена четверта заборона. І коли князь зупинився ночувати в Колибі Притулку до колиби серед ночі, коли був Місяць оповні, прийшла самотня жінка і попросила захистити її. Князь пообіцяв їй допомогу і так була порушена п’ята заборона. Не інакше, як злі темні сили затьмарили розум князю, що порушив він в той день всі заборони.

    Коли загін князя Стаха IV Швидка Вода наблизився до гори Ґрегіт на землю впала ніч. Князь сказав: «Не гоже серед тьми, коли влада злих духів панує нероздільно, рушати далі через хащі. Зупинимось в Колибі Притулку – там живе мій друг Вогняний Коваль. Гостював він колись в моєму замку – ні в чому не знав він відмови». Тим часом князь білих хорватів Хорват І Воїн Лишивши основне військо в долині Черемошу з добірним загоном потайки лісами пройшов до гори Ґорде. Відправив наперед розвідників, які потім доповіли:
    - Бачили ми шляхетного воїна. Високого з осяйним поглядом. Золоті кучері його скріплені чорною мотузкою. Срібний браслет в нього на руці, а в руках меч із золотим руків’ям. Безбороде обличчя його відверте і сміливе.
    - Впізнаю його, - мовив Хорват Воїн, - це князь Стах Швидка Вода. Нині зійдемось ми в двобої, що вирішить кому будуть належати Карпати! Судилось бути зруйнованою Колибі Притулку Вогняного Коваля!
    І піднялись тоді воїни білих хорватів, пролунав бойовий поклик і кинулись вони з усіх боків на Колибу Притулку. Шість сотень найхоробріших воїнів горян полягло в тому бою, тричі підпалювали Колибу Притулку, тричі гасили. «Води мені дайте, брати мої по зброї!» - вигукнув поранений князь Стах Швидка Вода. Світозар Крук підніс йому золоту чашу з джерельною водою, але тут пробив їх обох гострий спис. Останні слова вимовив князь Стах Швидка Вода: «Великий кметь Світозар Крук приніс чашу води князю своєму, загинув разом з ним…» Князь Хорват Воїн був зранений тричі, відступив з бойовиська з жменькою таких же зранених дружинників. На ранок прийшла на місце битви та на згарище жінка. Побачив її поранений воїн князя карпів на ймення Синій Птах, що лежав поміж мертвими та помираючими і сказав:
    - Підійди до мене, жінко!
    - Не можу підійти до тебе, бо боюсь тебе. – відповіла вона.
    - Був час, коли направду викликав я жах в людей та вовків, у конокрадів та собак, нині присягаюсь, нікому не заподію я зла, візьму я тебе під свій захист, якщо судилось мені лишитися живим.
    Тоді наблизилась до нього жінка і запитав воїн:
    - Що турбує мої рани? Не знаю…
    - Твої рани турбує мураха землі.
    - Рани мої від битви з героями. Чи не знаєш ти, чи живий ще мій князь?
    - Немає його вже серед живих. – відповіла жінка.
    - Присягаюсь тим, чим присягається мій народ, - відповів кметь, - не гідно воїну вертатися додому живим, кинувши на погибель свого князя. Воістину рани мої не білого кольору.
    І підняв руку, що зазнала тричі по п’ятдесят ран:
    - Ця рука билась сьогодні і багатьом піднесла вона трунок смерті.

    По собі князь Стах IV Швидка вода лишив вдову та чотирьох синів: Квітогора, Яросвіта, Дорбослава та Горицвіта. Але жодному з них і нікому з їхніх нащадків не судилося бути князями в Карпатах. Зате ведуть від них родовід три гілки роду Рибчуків – старша і три молодших: Рибчуки Ворохтянські, Рибчуки Покутські, Рибчуки Замагорські та Рибчуки Чемегівські. Між цими гілками роду були постійні суперечки: хто насправді є старший і хто має право бути ватажком роду – і хто правий в тих суперечках, хто ні, не розбереться і сам дідько (не проти ночі то буде сказано).

    Згадку про рід Рибчуків ми знаходимо в «Книзі Чорного Сонця» 361 року, де ватажки різних родів горян поставили свої родові знаки під присягою на вірність князю білих хорватів. Там лишив свій знак і ватажок роду Рибчуків – знак риби. Це видається дивним, бо Рибчуки вкрай вороже сприйняли панування князів білих хорватів в Карпатах. Але факт лишається фактом – Рибчуки пішли на спілку з новими господарями гір.

    Серед усіх гуцульських родів саме Рибчуки мають найбільш повний список та історію ватажків роду, хоча ці перекази передавались століттями усно з покоління в покоління і тільки в 1829 році були записані на полях старої потріпаної Біблії.

    Рибчуки були одним перших гуцульських родів, які прийняли нову віру – християнство – ще на початку ХІ століття. І були затяті в цій вірі. Серед Рибчуків відомо чимало проповідників, церковних діячів чи просто подвижників віри. Так Степан (в миру Родомир) Рибчук (1021 – 1097) був чи не першим християнським монахом в Карпатах. Саме він заклав скит на горі Скупова, що простояв там до 1376 року і занепав зі смертю останнього ченця-відлюдника Романа Рибчука, якого пам’ятають тим, що він блукав Карпатами і на кам’яних брилах вибивав поруч знаки хреста та риби. Він же написав піснеспів «Радуйся народ християнський», який ще до 1750-тих років співали по церквах Верховинщини на Петра. Хоча серед Рибчуків були і єретики. Так Іван Рибчук (1338 – 1386) ходив по селах і проповідував, що Бог Отець і Бог Дух Святий суть одне, а Ісус був до розп’яття людиною і тільки після Воскресіння став «богосущним». За це його хотіли спалити на вогнищі в Галичі, але потім кинули в підземелля, де він помер співаючи псалми.

    Серед Рибчуків було багато довгожителів. У Микуличині досі пам’ятають Василя Рибчука (1767 – 1883), що прожив 115 років, а в Дорі не забули Петра Рибчука (1699 – 1821), що прожив 122 роки. Але абсолютним рекордсменом не тільки серед карпатських довгожителів, але і взагалі був Микола Рибчук (1479 – 1660) з Татарова, що прожив 181 рік.

    Серед Рибчуків було багато відомих бокорашів, що сплавляли смерекові плоти мало не на всіх карпатських ріках. Семен Рибчук (1804 – 1872) був одним з найвідоміших плотогонів на Черемоші в свій час. Йому ж приписують будівництво мало не всіх кляуз (запруд для сплавляння лісу) на Гуцульщині і Бойківщині, але то неправда – він ті греблі не гатив.

    Чимало серед Рибчуків було і знахарів, ворожбитів та лікарів. Так Хома Рибчук (1582 – 1666), що жив на полонині Вівчина (біля Микуличина) славився як знахар, що лікував навіть чуму та холеру (і то в ті страшні часи!) і ворожбит, що напророчив точний день та причину смерті старости Космача Федора Струся (1574 – 1650). Захара Рибчука (1448 – 1532), що жив там де нині село Волова, вважали чорнокнижником і його боялися. Казали, що руйнівний вітровій 1492 року та страшну повінь 1503 року саме він накликав. Казали, що є в нього книга обтягнута темною воловою шкірою писана пером чорного лелеки, де є геть чисто все – хто коли помре і яка кому доля судилася. І якщо зішкрябати ножем написане і написати нове – то так тому і статися.

    Серед опришків був відомий Назар Рибчук (1723 – 1769), що міг з кріса влучити в горіх ліщини з відстані 200 кроків. Ходив він з опришками аж на Судети, де його пам’ятають як Остапа Голку. Загинув він від жовнірської кулі біля Пнівського замку. Серед Січових Стрільців був Степан Рибчук (1890 – 1915), що загинув біля Вишківського (Торунського) перевалу. Стрільцем УГА був Данило Рибчук (1888 – 1932), що був мобілізований до австро-угорської армії в 1914 році (72 піхотний полк), за хоробрість отримав звання капрала, потрапив до москальського полону з якого його визволила українська революція, якимось чином опинився у Львові 1 листопада 1918 року, але вже в 1919 році він був в армії УНР під командою полковника Романенка. Брав участь у Другому зимовому поході, після поразки українського війська жив в Чехії, потім у Франції, заробляв на життя малярством – малював краєвиди Парижа і продавав туристам. Серед повстанців в сотні Сіроманця був Іван Рибчук (1911 – 1946), що підірвав себе гранатою оточений карателями в урочищі Під Бердами.

    Чимало Рибчуків емігрувало до Канади в 1900 – 1910 роках. Оселялись вони переважно біля Торонто та в Британській Колумбії. В Канаді Любомир Рибчук (1902 – 1976) служив в кінній поліції, потім став мером міста Бернабі.

    Історію роду Рибчуків (згідно переказів та легенд) написав Володимир Рибчук (нар. 1957 р.) – книгу на 1000 сторінок тексту в п’яти томах, що досі не опублікована. Рукопис мало хто читав і всі хто цікавиться світом гуцулів з нетерпінням чекають на цю публікацію, що анонсувало необачно видавництво «Ротонда».

    Історія триває, сам Час продовжує писати літопис, в тому числі літопис роду Рибчуків – ще будуть написані нові звитяжні та героїчні сторінки.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Рід Карпчуків
    Рід Карпчуків – давній гуцульський рід, нині мало знаний, але колись один із наймогутніших гуцульських родів. У давні часи рід володів землями біля гір Ротило, Ґреґіт, Чорний Ґрунь, Муралевиця та на території нинішніх сіл Великий Рожин, Розтоки, Бабин та Соколівка. Символом роду є гілка лелечу (сосни альпійської) та вогонь на вершині гори. Гасло роду: «Все так не буде!» Кольори вишиванок – чорний та жовтий. Нинішній ватажок роду визнається Радою ватажків гуцульських родів та Судом Ведмедя, його резиденція є нині в Верховині (Жаб’є).

    У давні часи та в епоху раннього середньовіччя замок ватажка роду Карпчуків був на горі Версалем. Але під час війни між карпатськими родами в часи правління князя Горислава ІІ Вершника (561 – 586) цей замок був спалений вщент родом Кікінчуків. Після цього ватажки роду збудували замок на нинішній полонині Ротундул, де він проіснував аж до ХІ століття, до тих часів, коли рід занепав і збіднів, не збереглися навіть імена ватажків роду часів ХІІ – ХІІІ століть. У переказах про гуцульські роди та їх ватажків часто згадуються «замки», але ці споруди важко назвати замками в класичному розумінні – це були дерев’яні оборонні споруди, що одночасно правили за житло і більше нагадували гуцульську ґражду пізніших часів. Рід Карпчуків був чи не єдиним гуцульським родом в якому посада і титул ватажка роду не успадковувався від батька до сина – ватажок роду завжди обирався, хоч і серед доволі вузького кола родичів. При цьому при обиранні ватажка дотримувались низки давніх звичаїв і ритуалів. Так після виборів, на яких голосували старійшини сімей, обраному ватажку посипали чуприну попелом і ставили на голову постоли – знак того, що ватажок лише перший серед рівних. Нинішньому ватажку роду – Іванові Карпчуку вже 98 років і на титул ватажка роду претендують троє. Вибори ватажка роду будуть вважатися дійсними тільки тоді, коли їх визнає Суд Ведмедя.

    Рід Карпчуків – рід князівський, або як кажуть самі Карпчуки «королівський», своє походження виводить від князя карпів Стаха І Месника (58 – 96), якого Карпчуки називають «королем Стахом», що більш ніж сумнівно – генеалогічне древо роду Карпчуків уривчасте і туманне: ватажки роду Карпчуків деяких періодів історії взагалі невідомі. Крім Карпчуків свій родовід від короля Стаха веде рід Стефураків, але Стефураки ведуть свій різ від другого сина короля Стаха – Світомира Вершника, а Карпчуки – від четвертого сина короля Стаха – Карпа Чорні Очі.

    Історичність короля Стаха більш ніж сумнівна, скоріше за все це особа цілком легендарна і вигадана, хоча є думка, що реальний прототип «короля Стаха» жив не в І столітті, як про це дружно розповідають перекази різних гуцульських родів, а в ІІІ столітті, вже після часів імператора Траяна, що наробив стільки сум’яття і ворохобні на Гуцульщині (тоді земель племені карпів), і був зовсім не «королем», а вождем об’єднання племен карпів. Хоча (знову ж таки!) є альтернативна версія, що в ті часи бастарни та карпи контактували з кельтами і називали своїх ватажків на кельтський манір «рі» - «королями». З усіх князів карпів, бастарнів та білих хорватів особа князя чи то короля Стаха І Месника оповита чи не найбільшою кількістю легенд та міфів. Якщо про його попередників повідомляють в переказах скупо і сухо, то тут народна фантазія створила цілий епос. У всіх народів Європи є легенда про «дике полювання», у слов’янських народів, зокрема, про «дике полювання короля Стаха», при цьому кожен народ приписує належність «короля Стаха» саме до своїх земель і до свого народу. І гуцули тут не виняток. Сумнівно, що легенда про «дике полювання» має саме карпатське походження, скоріше кельтське. Самі ж легенди теж вкрай суперечливі і нелогічні. Паралелі з кельтською міфологією більш ніж очевидні. Хоча, який народ в якого перейняв легенди та міфи – це ще те питання.

    Про короля Стаха гуцули розповідають, що він прилетів в Карпати на білій хмарі і зійшов на землю на вершині гори Ротило. Прилетів він на хмарі разом з трьома чи то його братами, чи то побратимами (згідно різних варіантів легенди) – Любомиром Майстром, що володів всіма ремеслами, Доброславом Щедрим, що допомагав людям та Світозаром Залізна Рука, що був непереможним воїном і якому коваль змайстрував залізну руку після того, як свою він втратив в бою. Коли майбутній король Стах разом з братами чи то побратимами зійшов з білої хмари на землю, він прорік вірш:

    «Я – легкий вітер над важкими ґреготами,
    Я – чистий потік, що мчить з гори звіром додолу,
    Я – старе дерево, що торкається гілками хмар,
    Я – сивий орел, що летить над мовчазними смереками,
    Я – крапля літнього дощу, що падає з Неба додолу,
    Я – квітка шовкової косиці серед злих скель,
    Я – слово святої правди на зборах старійшин,
    Я – швидкий пструг серед хвиль гірської ріки,
    Я – той , хто запалює в головах людей думку,
    Хто принесе людям гір світло, якщо не я?»

    Після цього пін запалив вогонь на вершині гори і прорік, що цей вогонь буде першим вогнем в Карпах і принесе світло всі горам. З того часу вогонь на вершині гори є символом роду Карпчуків.

    Прилетіли брати чи то побратими, буцімто, з чотирьох різних міст: з міста Сонця, міста Місяця, міста Води та міста Каміння. І привезли вони з цих чотирьох міст чотири чарівні речі: меч непереможний, казанок, що міг нагодувати тисячу чоловік, камінь, що віщував майбутнє людині, якщо до нього торкнутись рукою і сокиру, що сама рубала дерево, варто лише було їй наказати. Камінь той в Карпатах називали Каменем-віщуном або Каменем Долі. Він довгий час стояв на горі Кострич і його використовували для коронації князів карпів, а потім і князів білих хорватів. Оповідають, що коли цього каменя торкалась рукою людина, що гідна була стати князем, то камінь кричав. Цей камінь вивезли з гір в часи князя білих хорватів Світозара ІІІ Срібний Перстень (830 – 846) і встановили недалеко біля його резиденції, що стояла на рівнині. А потім він десь пропав в часи чергової ворохобні і війни в краю.

    Стах прославився в Карпатах своєю звитягою, сміливістю, мудрістю, пророцтвами, справедливістю. Тому коли помер князь карпів Любовид ІІІ Воїн (43 – 58), що став знаменитим перемогами в ста битвах з непокірними родами та іншими племенами, але не лишив по собі жодного сина, карпи обрали князем чи то королем Стаха. Його майже сорокарічне правління (58 – 96) ввійшло в легенди та перекази гуцулів як Золотий Вік: тоді буйно росли на полонинах та на луках трави, множилась худоба, яка щедро дарувала людям молоко та вовну, оминали гори моровиці, війни та голод, дикі бджоли приносили багато меду, а ріки були повноводними і спокійними, не було ні повеней, ні буревіїв, ні землетрусів. Сам король Стах відзначався дивовижним здоров’ям і довголіттям. А в гуцулів (точніше в їхніх предків карпів) в ті часи був такий звичай – ватажок чи князь повинен мати бездоганне здоров’я – це знак того, що боги прихильні до народу і землі. Якщо ж князь захворів чи скалічився – це поганий знак – боги гніваються і князя потрібно замінити. Король Стах лишив по собі настанови – прославився не тільки як мудрий правитель, але і як наставник і вчитель. Зокрема в його повчаннях сказано:

    «… Я слухав ліс, я дивився на зорі, я уникав таємниць, я мовчав у юрбі, я розмовляв з людьми, я був спокійний на бенкетах, я був гарячий в бою, я був відданий у дружбі, я був поблажливий до слабших, я був твердий з сильними. Я не був зарозумілий, хоча був сильний. Я не обіцяв нічого, хоча був багатий. Я не вихвалявся нічим, хоча був майстерний. Я не говорив погано про відсутніх. Я не проклинав, а хвалив. Я не просив, а давав….»

    Король Стах після обрання був коронований залізною короною, яку викував Любомир Майстер зі шматка заліза, яке впало розпеченим каменем з неба. Ця корона ніколи не іржавіла і була символом влади володарів Карпат, аж поки князь Карпів Будимир ІІІ Сирота (337 – 355) не втратив її під час битви з білими хорватами – забрала ту корону вода Черемошу. Король Стах одразу після коронації одружився – бо не гоже королю бути самотнім і не лишити нащадків. Одружився він з Зореславою Золотокосою і жив з нею щасливо двадцять п’ять літ. І мали вони п’ятеро синів і трьох дочок. Але потім Зореслава раптово померла під час святкування зимового сонцевороту – підозрювали отруєння, буцімто бояри з роду Вовчуків, що недолюблювали королівну, підсипали в чашу з медом трунку. Але король Стах нікого за те не покарав, мовляв, як нема доказів, то звинувачувати нікого не можна. Після смерті дружини король Стах роками був мовчазний, цурався людей, уникав бенкетів, жив тільки ловами та сумними піснями. Але якось вертаючись з полювання він побачив дівчину, що несла молоко білої корови до хати і безтямно закохався в неї, хоча був уже старий та сивий, але міцний тілом і духом. Дівчину звали Квітослава Синьоока з роду Полинчуків. Незабаром і засватався – в день літнього сонцевороту. Дівчині хотілось стати королівною, крім того всі родаки переконували її погодитись на цей шлюб. Бучне весілля відгуляли на вершині гори Крента під час якого принесли в жертву богам десять білих биків, яких перед тим провели між двома великими ватрами. Король Стах був щасливий, але нова дружина його не любила і задивлялась на молодих бояр. І в неї закохався молодий боярин Вогнецвіт з роду Чорнововків, що служив при дворі короля Стаха сотником. І те кохання було взаємним і шаленим. І Вогнецвіт затіяв проти короля змову, знайшовши незадоволених бояр. І якось на полюванні Стах переслідував велетенського вепра і коли наздогнав його, почав з ним двобій. І коли вепр був майже переможений, Вогнецвіт вдарив короля списом в груди. Король Стах подивився в очі Вогецвіту та змовників, що оточили його і прорік: «Після смерті своєї знайду я вас всіх і нащадків ваших! По небу буду летіти я на коні разом з вірними побратимами, і на тому дикому полюванні буду вбивати вас всіх і нащадків ваших!» І з того часу назвали короля Стаха Месником і бачать інколи в Карпатах в небі вершників, що скачуть в обладунках зі зброєю в пошуках нащадків тих бояр-зрадників.

    Після підкорення Карпат білими хорватами рід Карпчуків вкрай вороже ставився до нової династії князів і відмовився присягати їм на вірність. Тому годі шукати згадки про цей рід в «Книзі Чорного Сонця», що була написана 361 року – в рік сонячного затемнення (що вважали в ті часи лихим знаком), де ватажки карпатських родів ставили свої родові знаки під присягою князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 – 366). Проте рід Карпчуків не зник, хоч і ворогував практично з усіма гірськими родами і важкі сутички знекровили рід.

    Рід Карпчуків прослався в старі часи тим, що Карпчуки були вдалими скотарями і цей рід навіть вивів кілька нових порід овець та великої рогатої худоби. Зокрема, порода «Білорунна квітка» з групи порід куцохвостих карпатських овець була створена саме Карпчуками на полонині Ротондул. Ще Карпчуки були відомі своїм доброчинством: саме Карпчуки ще в часи правління князя карпів Груня ІІ Блукача (184 – 198) влаштували та утримували в Карпатах п’ять колиб-притулків, де подорожуючий міг знайти вогонь і харч, а людина із закривавленою рукою захист від кровної помсти, і ніхто не мав права напасти на цю людину, доки вона лишалась і колибі-притулку. Сакральність таких прихистків визнали всі карпатські роди і довгий час – століттями ці притулки були особливим місцем в горах, доки не були розорені і спалені в часи колотнечі ІХ століття. У часи князя білих хорватів Любомира І Сива Борода (612 – 615), що мав шістнадцять синів і отримав князівську корону тільки в похилому віці, Карпчуки були багатим родом з чисельними стадами худоби. Але сини князя Любомира І в той час бешкетували в Карпатах, відчуваючи безкарність, опираючись на своїх бояр та слуг, грабували ті карпатські роди, яких вважали ворожими. Особливо тоді дісталось роду Карпчуків, що не мав на той час достатньої кількості воїнів для захисту своїх стад і був розграбований. Ватажок Карпчуків Вогнемир Х Скотар звернувся зі скаргою до старого князя, але той тільки зітхнув сумно і відповів: «Нічим не можу тобі зарадити, можу тільки визнати твоє горе». Тоді рід Карпчуків переселився на Чивчини і більше трьохсот років жив на полонинах гори Добрин, і лише потім повернувся на свої родові землі.

    У подальшій історії роду відомо чимало славних ковалів, майстрів, винахідників, що належали до роду Карпчуків. Так в Шешорах досі розповідають про коваля Івана Карпчука (1367 – 1446), що змайстрував залізного собаку, який сторожив стада овець краще за живих кудлатих вівчурів. Його панічно боялись вовки та злодії, і ніс він свою службу довго, доки іржа та нечемні господарі, що забували його змащувати лоєм, не сточили його нанівець. Майстер Микола Карпчук (1791 – 1889) вперше привіз в Карпати парову машину в 1827 році і встановив її на тартаку у Ворохті. Були серед Карпчуків відомі поети. Так поет XVII століття, що писав під всевдонімом Данило Сопілкар був насправді Данилом Карпчуком (1625 – 1678). Він був відомий збірниками віршів та пісень «Пісня білої зорі», «Вогонь серед ночі», що до нас не дійшли.

    У XVI столітті від роду Карпчуків відгалузився рід Паламарчуків Верховинських, серед яких були відомі священики та релігійні діячі. Отець Кирило (в миру Михайло Карпчук) (1724 – 1789) мав прихід у Ворохті і був автором книги «Проповіді старого монаха».

    Серед опришків був Роман Карпчук загони якого ходили по Ґорґанах в 80-тих роках XVII століття. Про час його життя і долю майже нічого невідомо – він виринув з небуття і зник невідомо куди. Неспокійне століття лишило багато туману в оповідях про долі людей.

    На початку ХХ столітті багато Карпчуків емігрували до Канади і селились переважно в провінціях Онтаріо та Саскачеван. З тих, хто лишився в Карпатах відомі Петро Карпчук, що під Час Першої світової війни дослужився до надпоручника 95-го стілецького полку Австро-Угорської армії і загинув в бою під Тернополем. Його син Назар Карпчук був в спочатку стрільцем УГА в часи визвольних змагань, а потім у чотарем війську УНР і воював на бронепоїзді «Устим Кармалюк». Загинув у 1920 році в бою з більшовиками під Плоскировим. У повстанцях в сотні Грома воював кулеметник Степан Карпчук, що загинув в 1951 році під час нерівного бою з карателями в Чорному лісі.

    Нині рід Карпчуків розпорошений по світах і як і всі ми переживає важкі часи війни. Але я впевнений, що найкращі, найзвитяжніші сторінки історії роду Карпчуків як і інших гуцульських родів будуть ще написані в майбутньому – в прекрасному, славному і світлому майбутньому.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Рiд Бойчукiв
    Бойчуки – давній рід горян, гуцульський, але бойківського походження. Символом роду була квітуча гілка ожини. Недарма у гуцулів є приказка «Колючий, як бойчуківська ожина». Гаслом роду були слова: «Ніде, як на полонині!» Кольорами вишиванок Бойчуків були жовтий, чорний та зелений. Знаком роду Бойчуків був восьмикутний хрест, який ще інколи хибно називали «зіркою». Бойчуки переселилися на землі села Рафайлова (нинішня Бистриця) у 1096 році. До цього вони володіли землями в районі нинішнього села Вишків, що біля Торунського перевалу. Тоді – в ХІ столітті село Вишків звалося Бескидове Поле. Згідно переказів самих Бойчуків їх рід жив біля торунського перевалу з ІV століття і рід започаткував князь Бойя. Згідно мадярських джерел, зокрема в «Історії Карпатських земель» історик Янош Кронікайро (1436 – 1489) пише, що рід Бойчуків походить від племені боїв, які «суть бастарни про яких писав Птомелей і які колись землями великими володіли, Італію воювали і місто Болон’ю заснували…» Зараз ця гіпотеза відкидається істориками як вигадка. Хоча вона знайшла свого популяризатора – Войцеха Заболотського (1747 – 1809), що в нарисі «Nota est historia Sarmatae terram» писав, що «бойки походять від племені бастарнів, а гуцули від племені карпів – давніх аборигенів Карпат, що згадуються ще Птолемеєм, карпи ж походять від одного з племен кіммерійців, що переселились, гнані скіфами, і до гір Карпатських, і що були оспівані ще Геродотом та Гомером…» Звісно, ця теза не була нічим підтверджена і нині в історика може викликати тільки посмішку.

    Але так чи інакше рід Бойчуків є одним найдавніших родів горян у Карпатах. Про це свідчить, зокрема, гуцульська приказка: «Є три речі найдавніші в оцьому світі: оці гори, диявол та рід Бойчуків»*.

    Чому Бойчуки покинули землі біля Торуня, де вони жили (за їхніми словами) понад 700 років – незрозуміло. Як історія, так і перекази самих Бойчуків про це мовчать. Проте частина роду лишилася жити на Бескидах. І досі і в Вишкові, і в Торуні живуть родини Петруняків та Поджожуків, що є відгалуженнями роду Бойчуків. Але самі Бойчуки цього не визнають.

    Переселившись у 1096 році на Ґорґани (тоді ще дуже дикі і мало освоєні людьми) вони застали у самих верхів’ях Бистриці пустку і дикі ліси. Проте вони не були першими поселенцями на місці майбутнього села Рафайлова – згідно їхніх же переказів Бойчуки застали в тій місцині три згарища хат і господарок. Що там жили за люди і що там сталося – так і лишилося загадкою. Тому деякий час селище, яке заснували Бойчуки так і називалось – Три Згарища, місцевість довкола – Ведмежа Пуща. Бойчуки першими освоїли і володіли землями на полонинах Панцир, Довга та Верхнижня. Полонина Панцир в ті часи звалась Братове Поле. Справа в тому, що Бойчуки переселились на Ґорґани під проводом свого ватажка Святослава Бойчука, що мав братів Зоряна, Світлозара та Кременя. Знайдену полонину біля гірського хребта він передав брату Зоряну – від цього і пішла назва полонини Братове Поле, а потім і гори Братківська. Полонина Верхнижня під горою Довбушанка в ті часи (і ще довго по тому) звалась Висока Ельма, а гора Довбушанка звалась Ведмежий Камінь. Це потім ця назва підзабулась, а Ведмежею стали називати гору Чорна Клива. Бойчуки перші поставили колибу на Верхнижній у 1121 році, та проклали стежку, що траверсом йшла по схилах Довбушанки від полонини до полонини і збереглася досі.

    Бойчуки, звісно, не були єдиною родиною, що переселялися в тоді ще дикі місцини Карпат – у пошуках земель і пасовищ все далі в гори переселявся не один рід. Між поселенцями часто виникали гострі конфлікти і ворожнеча. Найвідоміша з них – ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків. Про причини конфлікту говорять різне. Так, є переказ, що сварка почалась у 1289 році на весіллі в Черче (що вже тоді існувало, але мало іншу назву – Чорні Смереки) – поєднувались дві давні гірські родини Зеленчуків та Ботяків. На цьому весіллі, нібито, хтось із Вівчаруків, а може і тодішній ватажок роду Іван Вівчарук сказав комусь із присутніх: «Та для тебе і кіт худоба, і Бойчуки газди!» Це було смертельною образою, яка вилилась у кровопролиття. Але це виглядає на легенду. Ворожнеча насправді почалась через полонину Верхнижня, яку обидва роди вважали своєю. Конфлікт то тлів, то згасав, то знову спалахував, але у 1327 році сталася наступна подія. Богдан Вівчарук запалав якоюсь шалено пристрастю до Марічки Бойчук. Крім того, що родини смертельно ворогували, ще й пристрасть не була взаємною. Але Богдан від всепоглинаючої пристрасті остаточно збожеволів і вкрав Марічку Бойчук. Марічка не витримавши такої сваволі і наруги перерізала собі косою горло (а коси у вівчариків були славні – робилися з особливої сталі особливим секретним гартуванням – вони довго не тупилися і були на диво міцними, за одну таку косу давали на обмін корову). І хоча після цього Богдан Вівчарук кинувся зі скелі в Чорну Бистрицю і забився на смерть, ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків набула небачених до цього в горах масштабів. Ще й підсилювалось звичаєм кровної помсти, що жив в горах не дивлячись на заборони князів.

    Коли кровопролиття між родами Бойчуків та Вівчаруків перейшло всі допустимі межі, ватажки родів зустрілися, щоб нарешті покласти край нескінченному ланцюгу смертовбивств. Зустріч ватажків відбулась на вершині гори Братківська**. Було домовлено, що кінець сварці двох давніх родин покладе Божий Суд – «з кожної сторони на місце двобою на полонині Малі Рогози буде по десять коней». Малося на увазі по десять вершників. Але Вівчаруки схитрували – на кожного коня вони посадили по двоє людей. Користуючись чисельною перевагою Вівчаруки порубали всіх Бойчуків бартками. Там же поліг і тодішній ватажок роду Бойчуків Петро.

    Після цього Бойчуки – ті що лишилися – покинули Рафайлову і переселились в Косів, Космач, Жєб’є, Пасічну та Битків. Тоді ж утворилися окремі гілки роду Бойчуків – Іванничуки та Пасічники. Засновниками цих гілок стали відповідно Іван Бойчук та Степан Бойчук (Пасічник). Землі біля Рафайлової вони втратили і змогли повернути їх (і то частково) лише у 1785 році. Ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків тривала ще довго до 1735 року – більше 440 років. Помирились вони тільки під час чергового повстання опришків в якому обидва роди брали активну участь.

    Косівські Бойчуки володіли землями на хребті Сокільський, Космацькі Бойчуки – на горі Грегіт, а Бойчуки з Жєб’є на горі Діл Малий. Тамтешні Бойчуки дещо відрізнялися від інших гуцулів, хоч і постійно з ними родичалися. Так Бойчуки вдягали на юнака пояс, що означав перетворення дитини на повноправного чоловіка у віці 14 років, тоді як інші гуцульські роди у 15, Бойчуки носили на поясі ніж, тоді як інші гуцульські роди носили з собою тільки бартку, а носити ніж було неписаною забороною, свого роду табу. У XІV – XVIII століттях ватажок роду Бойчуків жив саме у Косові.

    У гуцулів ввійшов у приказку вираз «гостинність Бойчуків». Виникнення цього вислову пов’язане з наступними подіями. У 1538 році син ватажка Бойчуків та син ватажка роду Петрашів разом з кількома людьми з роду Бойчуків пішли разом на полювання. Ночувати лишилися серед лісу біля ватри під старезною смерекою. Але тут між чоловіками виникла сварка, що переросла в сутичку. Молоді чоловіки схопились за бартки і сутичка закінчилась тим, що син ватажка Петрашів смертельно поранив сина ватажка Бойчуків. За ним кинилусь люди Бойчуків і він мусив рятуватися втечею на коні. Тікаючи горами і лісами серед ночі він збився з дороги і заблукав. Випадково він вийшов на якусь садибу і попросив захисту, сказавши що його переслідують і хочуть вбити. Господар дав втікачу захист. Але виявилось, що господарем дому був саме ватажок роду Бойчуків. З розмови він зрозумів, що гість вбив саме його сина. Але закони гірської гостинності не дозволили йому здійснити помсту – він потайки від своїх родаків вивів сина ватажка Петрашів іншим виходом дав йому свіжого коня і сказав: «Тікай і рятуйся якщо зможеш, ми будемо переслідувати тебе тільки тоді коли ти будеш на своїй землі серед своїх родаків». Петраші пам’ятали про цей вчинок Бойчуків і неодноразово віддячували їм більше ніж через 200 років, коли Бойчуки переховувались від переслідування влади за участь їх в русі опришків.

    У Бойчуків посада ватажка роду не обиралася, як у більшості гуцулів та бойків, а успадковувалась від батька до сина. У XVII – XVIII брали активну участь у русі опришків і в багатьох народних повстаннях, у 1621 році ватажок роду Бойчуків Василь Бойчук брав участь в здобутті Пнівського замку і загинув при цьому. Останній ватажок роду Бойчуків Гринь Бойчук загинув у 1767 році в загоні опришків під час сутички з урядовими військами. Він не лишив нащадків і тому з того часу рід Бойчуків не має ватажка. Згідно неписаних гуцульських і бойківських законів рід, що не має ватажка ніби не існує – немає повноважного представника цього роду на радах горян. Проте, у 1996 році знайшовся спадкоємець ватажка роду Бойчуків по лінії брата Гриня Бойчука – Данила. Ним виявився Григорій Бойчук, що жив на той час в селі Кути. Велика рада роду скликана у 1997 році визнала за ним спадкове право бути ватажком роду, але це має ще остаточно затвердити Суд Ведмедя, що має відбутися у 2016 році.

    На початку ХХ століття багато Бойчуків кидало свої землі і емігрували до Канади – там вони розселялися на землях провінцій Альберта та Саскачеван. Там їх нині живе чи не більше аніж у Карпатах.

    Чимало Бойчуків були у 1914 – 1920 роках у лавах Січових Стрільців та УГА і полягли в боях. Багато Бойчуків у 1946 році були репресовані та вивезені на Сибір совітами, де за ними пропав і слід. Серед повстанців відомий був кулеметник Іван Бойчук, що загинув під час бою з карателями на горі Тавпширка у 1959 році.

    Ніні не так багато лишилося нащадків роду Бойчуків та його гілок в Капатах, але вони живуть в селах Верховинського, Косівського та Надвірнянського районів.

    Примітки:

    * - в оригіналі «дідько». У деяких варіантах приказки «арідник».

    ** - там досі компас показує хибно, певно із-за тих подій…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Рід Шкрібляків
    Рід Шкрібляків – давній гуцульський рід. Колись володів землями в долині Черемошу та на оточуючих горах біля нинішніх сіл Устеріки, Розтоки, Черетів, Голови, Гринява, а також біля Жєб’є, біля Косова та на Покутті. Резиденція голови роду колись була в селі Біла Річка, потім в селищі Старі Кути. Символом роду здавна була квітка шовкової косиці – едельвейсу. Гасло роду: «Все минає». Основний колір вишиванок – чорний. Є легенда про замок роду Шкрібляків, який нібито колись стояв на горі Лелькова, що біля села Устеріки і був резиденцією ватажка роду Шкрібляків, але на це немає ніяких доказів. Навіть самі Шкрібляки про то мовчать. На горі Лелькова немає навіть слідів замку, який нібито там стояв і був спалений під час сутичок з родом Гаджугів у 831 році.

    Згідно легенд та історичних переказів роду Шкірбляків рід походить від якогось володаря стад коней, що жив на горі Шкрібля в часи правління князя карпів Будимира ІІ Довговолосого (222 - 239). Що то за гора, де вона розташована не знають навіть самі Шкрібляки. Хоча була колись думка, що так називалась колись гора Писаний Камінь, але це більш ніж сумнівно.

    Рід Шкрібляків не згадується ні в «Книзі чорного сонця», що була складена 361 року, де ватажки карпатських родів ставили свої родові знаки під присягою князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366), ні навіть в більш пізніх літописах, ні навіть в «Книзі страшного суду», що датується 1350 роком, де записані гуцульські роди і їх землі для визначення податків королю Польші. Тому багато істориків, в тому числі й Войцех Замойський (1754 – 1830) писали, що рід Шкрібляків на Гуцульщині зайшлий. Але це неправда. Шкрібляки не були в горах зайдами – вони належали до так званий родів-відмовників, які після підкорення Карпат і племен бастардів та карпів білими хорватами відмовились присягати князю. Проте відносини роду Шкрібляків з князями білих хорватів не завжди були ворожими. Рід Шкрібляків був в свій час могутнім родом в долині Черемошу та на Покутті і князі білих хорватів хотіли знайти з ними порозуміння і укласти спілку, що, зрештою, і було зроблено. Син ватажка роду Шкрібляків Зореслава Чорна Ріка Будимир Шкрібляк одружився з дочкою князі білих хорватів Любомира VІІ Золотослова (660 - 664) Миловидою Золотокосою. З того часу рід Шкрібляків постійно стверджував, що їх ватажки мають законне право на корону білих хорватів і навіть претендували на трон, коли право на корону було сумнівним. Князі білих хорватів пам’ятали про це і намагалися знайти підтримку серед гуцульських родів, опираючись в першу чергу на рід Шкрібляків – досить авторитетний рід, особливо на Покутті. Князь білих хорватів Світозар І Залізний (671 - 695) дарував ватажку роду Шкрібляків титули боярин Замагори та газда Греготу. Ці титули викликали в гуцулів несприйняття і нерозуміння – Шкрібляки ніколи не володіли земля ні на Замагорі, ні на Греготі. «Де Шкрібляки, а де Замагора!» - обурювались старі люди.

    Одним із відомих ватажків роду Шкрібляків був Доброслав Шкрібляк (663 – 745) – син Будимира Шкрібляка та княжни білих хорватів Миловиди Золотокосої. Оскільки він був родичем князів білих хорватів, він ввійшов до Таємної Ради князя Світозара І Залізного у 689 році. У 694 році він був послом білих хорватів до полян, уклав з ними військову спілку і домовився про одруження княжича білих хорватів Станимира (майбутнього князя Станимира І Вовка) з княжною полян Любомирою. За успішну місію він був нагороджений спадковою посадою хранителя корони білих хорватів та каштеляна замку Білого Сонця, що стояв на горі Лебедин біля нинішніх Шешорів і був офіційною резиденцією князя білих хорватів в Карпатах. Ватажки роду Шкрібляків досі з гордістю носять ці спадкові звання, хоча ні корони білих хорватів давно не існує, і навіть забули легенди про те де і куди вона поділася, і від замку Білого Сонця не лишилося навіть сліду. Князь Станимир І Вовк вважав ватажка роду Шкрібляків – Доброслава Шкрібляка своєю правою рукою. Саме йому він доручив захищати карпатські перевали під час його походу сумісно з полянами, тиверцями та уличами на хозарів та їх союзників – торків та аварів 703 року. Під час походу паннонські авари – союзники хозарів та торків могли напасти на землі білих хорватів через перевали, що вони власне і зробили. Доброслав Шкрібляк зі своїми загонами вщент розбив аварів на перевалах, а потім наздогнав їх відступаючі загони і знищив до ноги на берегах Тиси. Хоча подальші дії Доброслава були незрозумілими. Замість того, щоб користуючись перемогою напасти на землі аварів в Паннонії, він відступив назад до Карпатських перевалів, навіть не лишивши залоги на в долині Тиси, хоча вся вона тепер була під його владаю, аж до рівнини Сахат. Завдяки цій його нерішучості агонізуючий Аварський каганат проіснував ще 93 роки, а міг би бути знищений ще тоді. Але ці перемоги не мали належного впливу на подальші події. Похід Станимира Вовка на хозар і торків був невдалим – військо коаліції мало важку поразку в битві на Темній Воді, князь білих хорватів Станимир І Вовк у битві загинув. На трон білих хорватів бояри посадили (не без участі Шкрібляків) малолітнього князя Володислава І Високу Смереку. Доброслав Шкрібляк очолив опікунську раду бояр і фактично узурпував владу в князівстві білих хорватів – Білій Хорватії. Князь майже 10 років був його слухняною маріонеткою. Проти Доброслава постійно плелися змови з боку бояр, в першу чергу незадоволені його владою були роди Гаджуг, Потяків, Рибчуків та Кінчуків. Змова вилилась у повстання, яке Доброславу Шкрібляку не вдалося придушити і він змушений був тікати і шукати притулку в уличів. У вигнанні він перебував до 717 року, потім був помилуваний князем, що на той час звільнився від впливу бояр і став сильним володарем, землі і титули Доброславу були повернені. Але такої влади в Карпатах рід Шкрібляків уже не мав, хоча входив у найближче оточення князів Світозара ІІ Тура (720 - 733) та Володислава ІІ Ведмедя (733 - 745). Загинув Доброслав Шкрібляк будучи вже повжного віку під час боярської змови, коли Володислав ІІ Ведмідь був вбитий разом зі своїм оточенням у замку Білого Сонця 13 липня 745 року. На трон зійшов брат князя Будислав І Вогненний (745 - 761), що теж до роду Шкрібляків теж ставився прихильно.

    Після смерті батька ватажком роду Шкрібляків став не його син, що загинув під час сутички під час нескінченних міжродових конфліктів щодо землі і худоби, а його внук – Гордослов Шкрібляк. Він активно підтримував князя білих хорватів Будислава І Вогненного під час внутрішньої війни між різними родами білих хорватів, був його найбільш вірним союзником. У цю війну втрутився князь уличів Володимир Комонник і запропонував Гордослову Шкрібляку угоду, згідно якої син Гордослова Любомир одружується з дочкою князя уличів Миловидою, їх діти успадковують трон князя уличів, Гордослов забезпечує підтримку низки гірських сильних родів, разом вони скидають з трону князя білих хорватів Будислава Вогненного, і розділяють князівство: гірські райони відходять Гордослову Шкібляку, де він утворює своє власне князівство і посідає його трон, а рівнинні землі відходять уличам. Але ці умови були для Шкрібляків неприйнятними. Натомість Гордослов Шкрібляк – ІІІ боярин Замагори підтримав князя білих хорватів. Гордослов планував одружити свого сина з дочкою князя білих хорватів Мирославою. Князь Будислав І Вогненний теж не мав синів і після такого шлюбу трон білих хорватів посіли би ватажки роду Шкрібляків. Але Мирослава категорично відмовила Любомиру і шлюб зірвався. Любомир був настільки одержимий шлюбом з княжною і короною князівства, що після цієї відмови збожеволів і провів решту свого життя в сутінках, у полоні власних марень, в укріпленій садибі, що в горах біля нинішнього села Білоберізка під опікою своїх родаків. Всюди йому ввижалися потвори та злі духи, які начебто вкрали в нього наречену і корону. Посаду ватажка роду успадкував його молодший брат Вогнесвіт Шкрібляк.

    Після загибелі Будислава І Вогненного Вогнесвіт Шкрібляк потрапив в немилість нового князя Білої Хорватії Боєслава V Довгий Меч (761 - 786), якого вважали сучасники узурпатором. Вогнесвіт змушений був тікати з рідних земель, так само як багато інших ватажків гуцульських родів. За допомогою князя уличів він зібрав чимале військо і повернувся в Білу Хорватію з мечем в руках. Боєслав V Довгий Меч зрозумів, що поразка неминуча і пішов на мир – ватажкам-вигнанцям були повернуті їх землі та титули, владою князь поділився з боярською радою, зі свого оточення усунув найбільш войовничих ворогів нової коаліції гуцульських родів, яку очолив рід Шкрібляків.

    Влада роду Шкрібляків занепала в горах за життя VIII боярина Замагори Межимира Шкрібляка, що жив в часи князя білих хорватів Любомира ХІ Нестримного (848 - 863). На худобу стад Шкрібляків напав мор та падіж, пожежі спустошували господи. Ходили вперті чутки про якесь прокляття, що було накладене на Межимира. Хоча сам він був людиною надзвичайної фізичної сили, але невдачі переслідували його. Після його смерті рід Шкрібляків остаточно збіднів, хоча зберіг свої титули і користувався повагою.

    Рід Шкрібляків завжди відрізнявся вірністю давнім гірським звичаям, можливо саме тому християнство Шкібляки прийняли пізно і ще навіть в кінці ХІІІ століття дотримувались язичеських вірувань.

    У XIV столітті виникли три закарпатські гілки роду Шкрібляків – це Шкрібляки Рахівські, Шкрібляки Тересавські та Шкірбляки Тячівські. Ці три гілки походять від трьох молодших синів ватажка роду Захара Шкрібляка (1311 – 1402) – Івана, Петра та Василя, що переселилися на Закарпаття. Був ще в нього четвертий син – Йосип, але він в молодості загинув в сутичці з людьми роду Ганджуків – давніми ворогами Шкрібляків. Суперечка виникла із-за худоби.

    У неспокійному XVII столітті відомим ватажок роду був Максим Шкрібляк (1602 – 1691). Крім усього іншого він ще й вславився тим, що мав 30 синів, що склали основу його особистої армії. У ті неспокійні часи в горах можна було покладатися тільки на самого себе – всі воювали проти всіх. Ця особиста армія перетворилася на загін опришків, який він водив походом в Трансільванію та Волощину. На старість років він заспокоївся і жив відлюдником високо на горі Габорянська Гига у добре укріпленій садибі. Про нього ходили вперті чутки, що в походах він здобув незліченні скарби, які десь закопав біля гори Чорал, вертаючись з походу.

    Були серед Шкрібляків і будівничі храмів. Серед них найвідоміший був Василь Шкрібляк з Кривобродів (1704 – 1779). Він збудував низку дерев’яних храмів в різних селах Гуцульщини та Покуття. Але жоден із цих храмів не зберігся до нашого часу – знищені пожежами, часом і людьми, і про його майстерність ми можемо судити тільки згідно переказів та народних легенд. Кажуть, що він перед тим як будувати церкву довго сидів і споглядав місце, де храм мали будувати і казав: «Доки не буду видів церкву від підвалин до маковиці, доти не буду будувати». Йому ж приписують відому фразу: «У кожному селі має бути один пияк, одна куpвa і один злодій».

    Серед Шкрібляків були відомі на всю Гуцульщину ковалі. З них найбільш відомим був коваль Василь Шкрібляк (1358 – 1421). Про нього розповідають, що він викував для ватажка роду залізний перстень, який буцім то не іржавів і мав магічну силу: за його допомогою можна було накликати вітер, дощ і лікувати худобу. Перстень цей передавався з покоління в покоління ватажків роду Шкрібляків. Останній, хто володів цим перснем – Петро Шкрібляк (1711 – 1798). Він крім того, що газдував на полонинах мав ще млини: один водяний на річці Брустурка біля села Шепіт, та вітряк на горі Швайкова коло Жєб’є. Про нього казали, що він відьмак, знається з дідьком, здатний на всілякі неймовірні штуки, як от з’являтися в один день в різних далеких одне від одного селах, змушувати худобу співати людським голосом і таке інше. Але так чи інакше перстень був втрачений 1796 року. Привид Петра Шкрібляка бачили кілька разів на горі Чорний Грунь та в колибі, що на полонині Ротило. Кажуть, що він там блукає ночами і шукає свій загублений перстень.

    Але рід Шклібляків був знаменитий зовсім не ковалями, мельниками та ворожбитами, а берегарями. Найвідоміші берегарі на Черемоші були саме з роду Шкрібляків. Про них навіть жартома казали: «А, то тоті Шкрібляки, що береги Черемошу шкрябають!» Але на цей жарт ніхто не ображався – професія берегарів здавна була серед гуцулів дуже шарованою, а кращих берегарів ніж Шкребляки годі було шукати. Не тільки на Гуцульщині, але і по всіх Карпатах. Найбільш відомих берегарів серед Шкрібляків було двоє: Йосип Шкрібляк (1812 – 1890) та Теодор Шкрібляк (1820 – 1896). Останній ввійшов в історію як будівничий кляузи корнпринца Рудольфа на Білому Черемоші (точніше на його притоці Перкалабі) у 1879 році. Хоча, будував, звісно, не тільки він, але і без нього там не обійшлося, і як кажуть гуцули «без нього тоту кляузу би не збудували ніц». Про майстерність побудови цієї кляузи свідчить і той факт, що кляуза пережила і витримала не одну повінь в Карпатах, у тому числі і катастрофічну повінь 29 – 30 серпня 1927 року. Були серед Шкрібляків і відомі баркаші, що водили дараби по Черемошу. Серед найбільш знаних баркашів були Микола Шкрібляк (1843 – 1932) та Данило Шкрібляк (1801 – 1915), що прожив більше 100 років. Саме про нього гуцули казали: «Якщо жити так довго як той баркаш, то наживеш душу». Ватажки роду Шкібляків тримали в ті роки тартаки. Іван Шкрібляк (1850 – 1923) тримав тоді один тартак біля Кутів, а інший в Тучапах.

    Бурхливе і трагічне ХХ століття не оминуло і рід Шкрібляків. Василь Шкрібляк (1893 – 1936) був в Січових Стрільцях з самого початку створення українського легіону. Брав участь в боях на Борецькому та Ужоцькому перевалах, потім відзначився під Галичем та на горі Маківка. В боях на горі Лисоня був поранений і потрапив в російський полон. З полону його звільнили події в Україні 1917 року – він опинався в лавах Січових Стрільців армії УНР. Брав участь у вуличних боях в Києві в січні 1918 року, у лютому того ж року брав участь у звільненні Києва від більшовиків. У листопаді 1918 року пішов до повстанців і візначився в бою під Мотовилівкою. У березні 1919 році був у бою під Бердичевим. Потім потрапив до «чотирикутника смерті», але зумів вибратись звідти живим. У 1920 році воював у складі 6-ї січової стрілецької дивізії армії УНР. Після поразки УНР нелегально перейшов до Румунії, потім до Чехословаччини, де жив у Празі і помер від сухот в березні 1936 року. По собі лишив спогади – книгу «Нотатки непотрібної людини», що вийшла друком в Торонто в 1952 році.

    Серед повстанців теж були Шкрібляки. Це Петро Шкрібляк, що був стрільцем у боївці Сіроманця, яка мала криївку біля Грамотного. Він загинув в бою з спецпідрозділом НКВД у лютому 1946 року на румунському кордоні біля гори Гнєтєса. Ще був Максим Шкрібляк, що був ройовим у сотні Бурлаки. У листопаді 1946 року він з групою повстанців після виснажливих боїв перейшов кордон та дійшов горами аж до Австрії, де був інтернований. Решту життя прожив в Канаді, в Вінніпегу, де і помер у 1976 році.

    Серед репресованих у 1946 – 1953 роках було кілька Шкібляків. Це Іван Шкрібляк з Вигоди, заарештований за те що його брат нібито був у повстанцях, хоча у повстанцях був зовсім інший Шкрібляк, а його брат на той час давно помер. Степан Шкрібляк з Косова, заарештований за те, що зайшовши по справах до сільради, повісив кепку на голову бюста Сталіна. Ярослав Шкрібляк з Брустурова, його заарештували взагалі невідомо за що. Всі вони отримали по десять років таборів і по них у Сибірах пропав і слід.

    Чимало Шкрібляків живе в Канаді – в провінції Саскачеван. Це переважно нащадки емігрантів 1902 – 1911 років. Майже всі вони фермери. Лише один – Дмитро Шкрібляк перебрався до Британської Колумбії і працював електриком в Ванкувері, нині на пенсії.

    Нинішній ватажок роду Шкрібляків – Святослав Шкрібляк живе нині в Кутах. Він поважного віку – йому вже 86 років. У 1992 – 1995 роках він обіймав пасаду Голови ради гуцульських родів та входив до складу Суду Ведмедя. У нього є кілька онуків, серед них Микола Шкрібляк, що є спадкоємцем посади ватажка роду.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Рiд Стефуракiв
    Рід Стефураків - один із найдавніших родів гуцулів. У давні часи володів землями в долині річок Прут, в верхів’ях Чорного та Білого Черемошу, на гірських хребтах в районі Космача, в верхів’ях Чорної Тиси, в долині річки Тересва, Рускова та гори Фаркау (нині це Румунія). Символом роду була гілка смереки та вовк. Недарма в Карпатах в старі часи була приказка: «Злий, як стефураківський вовк». Гасло роду Стефураків: «Ніколи як нині!» Кольори вишиванок: червоний, чорний, зелений. Це один з небагатьох гуцульських родів у яких лінія ватажка роду ніколи не переривалася. Крім того, це чи не єдиний рід гуцулів у яких резиденція ватажка роду ніколи не змінювалась і завжди розташовувалась в Космачі - з дуже давніх часів. Нинішній ватажок роду - Іван Стефурак живе в Космачі, офіційно визнається Радою гуцульських ватажків і Судом Ведмедя, і є постійним представником роду в Раді гуцульських ватажків. Рід Стефураків - це рід який зберіг чи не найбільше легенд та історичних переказів про ватажків роду. Але офіційні історики не визнають ці перекази достовірними та історичними, вважають їх псевдоісторичними та міфологічними. Крім гірського роду Стефураків, який колись був чи не наймогутнішим і найбагатшим родом гуцулів у Східних Карпатах і змагався по силі, впливу і багатству з карпатськими князями, є ще рівнинний рід Стефураків, що має зовсім інше походження і не споріднений з ним. Рід Стефураків обирав ватажка до 1356 року - тоді відбулась остання рада роду на горі Горде, що під Космачем і востаннє вибирався ватажок роду Стефураків, після цього посада ватажка роду стала спадковою - передавалась від батька до сина. Хоча і раніше під час виборів ватажка перевага надавалася одному із синів колишнього ватажка. Тільки двічі - у 1128 та у 1267 році обрали не сина, а племінника загиблого ватажка, хоча були і прямі спадкоємці.

    Навколо походження роду Стефураків серед істориків точиться чи не найбільше суперечок та дискусій порівняно з походженням інших гуцульських родів. Так польський історик Лех Крушницький (1675 - 1738) стверджував, що рід Стефураків має польське походження і з’явився в Карпатах в часи польського короля Стефана Баторія (1533 - 1586) і від його імені, мовляв походить назва цього роду. З цим погоджується мадярський історик Петер Балашші (1789 - 1854), але стверджує, що рід Стефураків не польського, а мадярського походження. Румунський історик Міхай Тцара (1855 - 1920) заперечує це і пише, що рід Стефураків румунського походження - походить з Молдови від гайдуків господаря Штефана ІІІ Великого (1457 - 1504) і саме після його смерті, мовляв, предки цього роду переселились в Гуцульщину. Єпископ Рахівський та Солотвинський Варфоломій (1458 - 1501) писав, що рід Стефураків походить від Святого Стефана - апостола, родичі якого, чи то нащадки примандрували в Карпати і там оселилися. Як історики, так і інші церковні діячі це категорично заперечують і пишуть, що це вигадка Варфоломія, що він в стані екзальтації був схильний до неочікуваних проповідей і думок, за які його у 1498 році засудили як єретика.

    Самі ж Стефураки говорять, що вони жили в Карпатах з дуже давніх часів, є автохтонними жителями, походять від короля племені карпів Стаха, що був засновником їхнього роду. При цьому розповідають легенду про Дике полювання короля Стаха, що король Стах був підступно вбитий ворогами і з того часу періодично приходить з того світу зі своїми воїнами і слугами, і вони влаштовують полювання на нащадків вбивць і будуть здійснювати цю помсту до кінця світу сього, аж до Страшного Суду. При цьому в переказі наводиться навіть час життя і правління цього короля - І століття нової ери, 58 - 96 роки. Історики заперечують достовірність цього повідомлення, зазначають, що в ті часи у карпів були не королі, а вожді племені, і що історичний вождь карпів Стах жив не в І, а в ІІІ столітті - десь біля 236 - 277 років. Крім того, історики зазначають, що легенда про Дике полювання поширена у всіх народів Європи - від Ірландії до Білорусії і навряд чи має карпатське походження.

    Згідно історичних переказів роду Стефураків рід мав багато гілок. І серед них була князівська гілка Стахи-князі, до якої належали давні вожді Білих Хорватів та гілка жреців, до якої належали волхви капища Змія, що було розташоване на відрогах гори Вовча. Нині там збереглися залишки капищ, дольмени часів неоліту - Стефураки стверджують, що там у VI - IX століттях були святилища, в яких головними волхвами були люди з роду Стефураків. Згідно цих же повідомлень. вони були волхвами на капищі Сонця на горі Лисина Космацька та на капищі Місяця на горі Горде Доброкиївська. Там теж збереглися залишки мегалітичних споруд неоліту, можливо часів Гальштату, петрогліфи, але перевірити повідомлення історичних переказів роду Стефураків немає ніякої можливості. В легендах самих Стефураків наводяться списки 46 поколінь волхвів з сивої давнини до 1052 року. У 1052 році рід Стефураків прийняв християнство, і це було поворотним пунктом у хрещенні гуцулів. Це власне був перший гуцульський рід, який до того ж мав авторитетних язичеських жреців, який прийняв християнство. Загалом прийняття християнства гуцулами затяглося - окремі роди гуцулів дотримувались старої віри аж до 1378 року.

    Щодо князівської гілки роду Стефураків, то династія Стахів-князів існувала до 843 року, після того ватажків роду називали просто ватажками, а не князями. Але навіть до 843 року Стахи-князі були васалами князів карпів, а потім князів білих хорватів і ніколи не утворювали якогось окремого князівства чи королівства, хоч володіли в ті часи величезними землями. Зокрема, ватажок роду Стефураків Світозар присягнув на вірність, разом з ватажками інших гуцульських родів, князю білих хорватів Добромислу ІV Великому у 529 році. Рід Стефураків мав в Карпатах чисельні укріплені замки та фортеці. Зокрема, їм належав замок Чорна Смерека на горі Грегіт (що біля Космача), Замок Білого Птаха на горі Хом’як (що біля нинішнього Татарова) - тоді ця гора називалася Кам’яна Сторожа, Замок Великого Дика на горі Чивчин (потім той замок у 974 році був захоплений родом Зеленчуків), Замок Весняного Вітру на горі Діл (що біля нинішньої Ворохти). Ці замки будувалися з дерева - нині від них не лишилося і сліду.

    Рід Стефураків брав участь у війнах з обрами (аварами) під час їхніх нападів на Карпати. Легенди розповідають про ватажка роду Мирослава Стефа Доброго, якого волохи ще називали «Чорним Стефом». Він був першим з роду Стефураків, хто отримав епітет Чорний. Пізніше серед ватажків роду виникли гілки: Чорні Стефураки і Білі Стефураки. Вони селилися, зокрема в долинах річок Чорний і Білий Черемош. Історики сперечаються, чи їх епітети виникли від назв цих річок чи навпаки. У 598 році Мирослав Чорний зібрав воїнів з роду Стефураків та союзних родів, і вони зітнулися з аварами в долині ріки Прут в районі нинішньої Ворохти. Тоді гуцули в тій битві отримали важку поразку, але Мирослав Чорний зробив з цієї поразки правильні висновки і в 601 році знову зібрав військо і розбив вщент аварів в районі нинішнього Татарського перевалу. Чому до нього прикріпилася назва Чорний - є різні думки. Є версія, що Мирослав Стеф тримав оборону замків на волоському прикордонні, де постійно були в ті часи сутички між волохами і гуцулами, здійснювалися взаємні рейди, в яких відбувалися викрадення худоби, причому кожний наступний рейд був помстою за рейд ворожої сторони. У волохів досі збереглася колискова в горах північної Трансільванії, де є такі слова: «...Спіть спокійно овечки й корівки, а то прийде Чорний Стеф і забере вас!» Кажуть, що нащадки Мирослава Стефа лишили собі епітет Чорний, «щоб боялися нас вороги». З Мирославом Стефом Чорним пов’язують ще таку легенду. Коли помер князь білих хорватів Горислав ІІІ Хоробрий у 612 році, то він заповідав поховати його серце на вершині гори Фаркау, що в ті часи називалась гора Стаха і була священною для всіх білих хорватів. Скриню з серцем князя Горислава повіз на гору Стаха Мирослав Стеф зі своїми воїнами, але їх біля Скель Смерті їх оточили авари, які несподівано знову зробили набіг в Карпати. Мирослав Стеф вигукнув своїм воїнам: «Ми завжди слідували за своїм князем Гориславом, підемо і зараз за ним - до перемоги, або до загибелі!» І кинув скриню з серцем князя в густі лави ворогів і ринувся з мечем в руках слідом за скринею з серцем. У тому бою Мирослав Стеф і всі його воїни загинули. Але скриня з серцем князя Горислава ІІІ Хороброго потім була потім знайдена і похована на горі Печаль, яка з того часу має таку назву.

    Проте не завжди взаємини між верховними князями білих хорватів у роду Стефураків були дружніми. У VIII столітті сила і багатство роду Стефураків настільки зросли, що князі білих хорватів почали вбачати у роді Стефураків загрозу своїй владі. Почалась ворожнеча - при цьому одні гуцульські роди стали на бік князя, інші на бік роду Стефураків. Доходило навіть до збройних сутичок. За часів князя білих хорватів Боєслава V Довгий Меч намітилось деяке примирення між ворогуючими сторонами. Але князь несподівано помер (ходили чутки, що його отруїли), і князем білих хорватів став малолітній Любомир Х Синьоокий якому було тільки 12 років. У той час помер і ватажок роду Стефураків - Стеф Сіра Сокира і ватажком на раді роду обрали малолітнього Птахослава, якому було тоді тільки 15 років. Далі у 786 році в замку Білого Каменя, що біля нинішнього Делятина відбулась подія, яка ввійшла в легенди як «Чорний обід». Бояри князя з родів Зеленчуків та Смеречуків запросили ватажка роду Стефураків на урочистий обід - ніби то для остаточного примирення. Під час обіду принесли і поставили на стіл голову чорного бика - символ смерті. Після цього слуги князя схопили ватажка роду Стефураків Птахослава, відвезли його на гору Рокита, там влаштували судилище, оголосили, що він зрадив князя і вбили його. Сам князь все життя заперечував причетність свою до цього злочину, просив пробачення в ради гуцульських ватажків і в роду Стефураків. І йому вірили. Хто саме влаштував цей «Чорний обід» так і лишилося загадкою. Підозра (і не безпідставна) падає на тодішніх ватажків родів Зеленчуків та Смеречуків, але ці роди заперечують це.

    У ІХ столітті тривала ворожнеча між родом Стефураків та Смеречуків. Зокрема, у 847 році рід Стефураків захопив і спалив замок Білих Квітів на горі Чорний Грунь, яким володіли Зеленчуки. Цей замок після цього так ніколи і не був відбудований. Ворожнеча тривала до 1388 року, коли ці два давніх гуцульських роди остаточно примирилися і закріпили мир шлюбом молодшого сина ватажка Стефураків Данила Стефурака з дочкою ватажка Зеленчуків Марічкою Зеленчук.

    Рід Стефураків прославився не тільки військовими ватажками. До цього роду належали також видатні церковні діячі і вчені. Так у селі Кути у 1768 - 1789 роках служив священиком отець Петро (в миру - Григорій Стефурак) - відомий богослов, автор праць «Сенс молитви Господньої», «Таїна Божої Благодаті», «Проповіді в час посту».

    Рід Стефураків взяв участь і в повстаннях опришків. У 1723 - 1731 роках в горах біля Чорної Кливи та Братковської діяв загін опришків Василя Стефурака. Він загинув під час походу до Надвірної від кулі жовніра урядових військ. Відомий ще Левко Стефурак, що в 1735 - 1455 роках тримав у Криворівні водяний млин і допомагав опришкам.

    У ХІХ столітті в Карпатах були відомі Дмитро Стефурак (1801 - 1876), що мав у Перкалабі тартак та пастухував на полонині Веснярка, отець Онуфрій (в миру Тарас Стефурак) (1834 - 1900), що був священиком в селі Гринява. Під час Першої світової війни багато чоловіків з роду Стефураків загинули на фронтах. Так не повернувся з війни Данило Стефурак, що був рядовим 45 піхотного полку армії Австро-Угорщини. Судячи по всьому, він загинув під час Стрийської битви у 1915 році. У часи ЗУНР в УГА був хорунжий Петро Стефурак, воював під Львовом, подальша доля його невідома, скоріше всього він загинув у Чотирикутнику Смерті у 1920 році. Ще у ХХ столітті відомі: сотник УПА Іван Стефурак, боївка якого діяла біля гори Версалем та перевалу Рижі у 1946 - 1949 роках. У грудні 1949 року він потрапив у засідку біля села Снідавка і загинув в бою. Відомий ще священик з села Великий Березів отець Павло (в миру Назар Стефурак) (1899 - 1947). У 1946 році він був репресований і отримав 10 років таборів тільки за те, що лишився вірним Українській греко-католицькій церкві, відбував покарання на Колимі, на золотій копальні «Далека». У 1947 році він був розстріляний під час десяткування в’язнів. Кажуть, що він був дев’ятим, але десятим випало стояти неповнолітньому хлопцю, якому в той день виповнилось тільки 16 років, і отець Павло сказав: «Розстріляйте краще замість нього мене!» Що і було зроблено.

    Чимало людей з роду Стефураків живе нині по світах - в еміграції. Стефураки, що виїжджали в Канаду у 1899 та 1903 роках селились переважно в провінції Альберта.

    Нині в Карпатах рід Стефураків живе переважно в Надвірнянському, Косівському, Верховинському районах Івано-Франківської області та в Рахівському районі Закарпатської області.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Рiд Березюкiв
    Рід Березюків - давній гуцульський рід. У давні часи володів землями біля нинішніх сіл Баня Березів, Вижній Березів, Нижній Березів, Сережній Березів, Акрешори, Рунгури та біля гір Рожет, Рокита Мала, Чемеговська. На сьогодні рід Березюків не має визнаного Радою гуцульських ватажків та Судом Ведмедя ватажка, тому згідно гуцульських законів цього роду ніби не існує. Такі роди в Карпатах ще називають «родами пастухів». З давніх часів у роді Березюків посада ватажка роду була спадковою. Основна лінія ватажка роду урвалася у 1946 році і з того часу рід не має ватажка. На посаду ватажка претендують люди з двох бічних гілок роду - Березюки Акрешорські та Березюки Рунгурські, але Суд Ведмедя відхилив обидві кандидатури і досі посада ватажка роду Березюків лишається вакантною. Гасло роду Березюків: «Моя надія тільки на пана Бога!» Основні кольори вишиванок - зелений і чорний. Символ роду - гілка берези. Резиденція ватажка роду спочатку була розташована на горі Рожет, що в давні часи називалася Золота. Після того як дерев’яний замок на горі Золота був спалений, Березюки збудували укріплене обійстя на горі Ротундуль. Коли і від нього лишився лиш попіл під час чергової війни, резиденція ватажка роду була в селі Вижний Березів. Крім цих дерев’яних замків рід Березюків мав ще замки на горах Чемеговська, Рокита Мала та в урочищі Куратул. У цих замках були свої каштеляни та варта з родів Потяків та Рибчуків. Замки були дерев’яні і нині від них не лишилося і сліду. Товариство «Стара Гуцульщина» з села Чорні Ослави планувало відновити замок на горі Рожет, що колись, у свій час, був одним з найпотужніших замків в Карпатах і називався Замок Чорного Ведмедя, але справа так і лишилася в проекті. Крім того не збереглося ніяких креслень чи малюнків цього замку, навіть приблизних описів, тому відновлення цього замку буде фантазією будівничих, а не відтворенням історії.

    Про походження роду Березюків збереглося чимало легенд. Хоч історики і не ймуть віри цим легендам, вважають їх вигадкою, але всі погоджуються з тим, що рід Березюків походить від давніх автохтонів Східних Карпат. Кожен гуцульський рід має про засновника свого роду якусь красиву легенду. Засновник роду обов’язково або герой, або мудрець, або чарівник, що знався з потойбічними силами. Так і рід Березюків розповідає, що засновником роду був якийсь Береза, що жив в часи князя Білих Хорватів Добромисла І Чорна Одежа (366 - 372). У той час, згідно легенди, жителям села Рунгури докучав величезний вовк, що нападав на худобу та людей. Береза вистежив того вовка і вбив його на горі Варатик. Потім він заснував Село Березів, від якого потім виникли села Вижній, Нижній, Середній, та Баня Березів. Нібито він мав чотирьох синів - Вихора, Ґреґота, Космача та Вершника, що і заснували ці чотири села і дали початок чотирьом основним гілкам роду Березюків, а потім у ІХ столітті від Березюків Ґреґотських відокремилась ще гілка Березюків Акрешорських, а від гілки Березюків Вершників відокремилась гілка Березюків Рунгурських. Всі вони вважаються молодшими гілками і ніколи, аж до нинішніх часів не претендували на посаду ватажка роду Березюків.

    Рід Березюків зберіг ще таку легенду. В часи правління князя білих хорватів Всевида VI Світла Голова (532 - 561) у 558 році напали на Карпати обри (авари). Гуцульські загони і загони білих хорватів зустріли великий загін нападників біля села Шешори, де і відбулась Шешорська битва, під час якої авари були розбиті, а ватажок роду Березюків - Кметь Береза вбив командира загону аварів у поєдинку. І нібито, князь білих хорватів Всевид VI Світла Голова підійшов до Кметя, що стояв над вбитим ворогом, занурив три пальці в кров аварського хана і провів по щиту Кметя Берези. І сказав: «Ти тепер будеш стояти на сторожі Карпат на горі Золотій!» І дарував роду Березюків землі на горі, що нині зветься Рожет. З того часу Березюки - де б вони не жили, малюють на воротах три червоні смуги в знак тої давньої перемоги.

    Історики скептично ставляться до цієї легенди і дружно це все заперечують, включно з історичність Шешорської битви, вважають цю битву легендою. Це вони аргументують тим, що авари вперше здійнили набіг на Європу в 565 році, а перший набіг на Карпати здійснили в 598 році в часи князя білих хорватів Горислава ІІІ Хороброго (587 - 612). Але, можливо, тоді напад зробили не обри, а якісь племена гунів - кутригури або утригури, які все ще жили в степах Причономор’я і робили набіги на слов’ян, а з часом перекази заплутались і всіх кочівників того часу почали називати «обри».

    В історичність Шешорської битви вірив священник села Шешори отець Климентій (в миру - Іван Березюк) (1732 - 1802). Він у 1784 році робив розкопки біля села Шешори і за його словами знайшов іржаві мечі, потрощені шоломи, наконечники стріл та списів, залишки кінської збруї. Але ці розкопки він вів зовсім не професійно. Крім того, знайдені предмети після смерті отця Климентія десь пропали, тому встановити час коли ці речі потрапили в землю немає ніякої можливості.

    Так чи інакше, але саме про цю подію співається у старовинній гуцульській пісні «Три смуги»:

    «Ой, три смуги, та й три черлені,
    Та й на тисових воротах мальовані,
    Три черлені, три криваві, три знаки,
    А в Берези були штири сини, та не однакі...»

    Замок на горі Рожет рід Березюків збудував у часи правління князя білих хорватів Любомира І Сива Борода (612 - 615). Потім замок був суттєво перебудований у 839 році в часи правління князя білих хорватів Світозара ІІІ Срібний Перстень (830 - 848). Тоді замок перетворився з простого укріплення в справжню неприступну фортецю з подвійними стінами та високими вежами, ровом та валом. Перебудову замку приписують XVII ватажку роду Березюків - Березі Чорноокому. Замок витримав не одну війну і не один набіг на Карпати кочівників, але був спалений вщент під час ворожнечі родів Березюків та Стефлюків, що перетворилась у справжню війну. Стефлюки спалили Золотий замок спекотного і сухого літа 1167 року під час несподіваного нічного нападу, коли в замку був дуже малий загін охорони. Кажуть, заграва від пожежі була видна далеко і старі люди казали: «Це не Золотий замок горить, це горить гуцульська слава!»

    У XIV столітті почалась ворожнеча між родами Березюків та Ведмедчуків, що тривала майже 500 років і коштувала цим родам дорого. Невідомо з чого почалась та ворожнеча - чи то із-за землі, чи то із-за худоби. Розповідають, що у 1381 році, коли ворожнеча була вже в розпалі троє парубків з роду Ведмедчуків викрали худобу - 5 корів і 1 бичка з полонини Яворова зі стада Березюків і погнали їх до полонини Під Гордем. Але люди з роду Березюків наздогнали їх на баских конях і вбили. І того часу почалась кровна помста. У відкриту війну поста переросла у 1531 році. Тоді ватажка роду Ведмедчуків - Андрія Ведмедчука, що жив в Микуличині викликали на суд в Коломию по якихось земельних справах. Оскільки він їхав на суд, то поїхав без зброї і взяв з собою тільки п’ятьох хлопців охорони. По дорозі він заїхав до свого родича - Петра Василюка, що жив укріпленому обійсті на горі Хега біля потоку Чемеговський, що тоді називався Чорний Звір. Кажуть, що у змові проти ватажка роду Ведмедчуків брали участь жінки. Жінка Петра Василюка - Марічка була з роду Березюків. З цього ж роду була і наймичка - Настя. Як тільки гості виїхали з двору і почали спускатися до потоку, жінки повісили на воротах білу хустку, яку було видно здалеку. Це був знак для змовників, які влаштували засідку біля потоку. І як тільки вершники доїхали до мосту, Андрія Ведмедчука застрелили з пістоля, а решту порубали бартками. Від несподіванки ті навіть не змогли вчинити гідний опір. З того часу потік Чорний Звір став називатися Потоком Вдів, а назву потік Чемеговський він отримав тільки в ХІХ столітті. Рід Ведмедчуків у відповідь того ж року застрелив з рушниці ватажка роду Березюків Василя Березюка просто біля воріт його хати, а його молодшого сина Миколу зарізали на полонині Поле Куртукул, коли він спав втомлений в колибі. Після того ще багато пролилось крові, чимало Березюків і Медведчуків були заарештовані і засуджені королівським судом до шибениці, але все марно - ворожнеча тривала. Все можливе для примирення двох ворогуючих родів зробив отець Степан (в миру Микола Дудар) (1645 - 1717) з церкви святого Варфоломія, що була в селі Верхній Вербіж. Його зусилля не були марними. У 1695 році ватажки родів Березюків та Ведмедчуків зустрілись біля потоку Чемеговський на тому самому мості і потиснули один одному руки в знак примирення. Проте ворожнеча ще тліла. Остаточно вона згасла у 1798 році, коли ватажок роду Березюків Іван Березюк одружився з дочкою ватажка роду Ведмедчуків Василиною. Два давніх гуцульських роди поєдналися. Кажуть, що це було найбучніше весілля в Карпатах за всю їх історію. Весілля відбувалося в селі Вижний Березів.

    Серед Березюків були і відомі опришки. Так Богдан Березюк був соратником відомого опришка Степана Іванійчука, що здійснював рейди мало не по всіх Карпатах у 1709 - 1721 роках. Ватажок опришків загинув в результаті зради. Побратимів схопили урядові жовніри коли вони спали в хаті в селі Білі Ослави. Богдан Березюк зійшов разом зі Степаном Іванчуком на ешафот на ринковій площі в Коломиї і наклав головою за вільні Карпати.

    Серед Березюків були і релігійні діячі. Серед монахів Манявського скиту відомі Дмитро Прочанин (в миру Євстахій Березюк) (1403 - 1461), Лев Чорноризець (в миру Роман Березюк (1498 - 1573). Останній відомий своїми теологічними творами «Про Дух Святий і благодать», «Син Божий в пустелі», «Подолання гріха і скверни молитвою».

    У XVIII столітті був відомий Мусій Березюк (1748 - 1799), що присвятив життя впровадженню в життя гуцулів пити каву. Він вважав шинки, де чоловіки Гуцульщини зловживали алкогольними напоями злом і мало не в кожному селі будував кав’ярні. Старі люди ще пам’ятають, як одну з кав’ярень у Жєб’є і ще в 1939 році називали «кав’ярнею Березюка».

    Не оминула рід березюків і Перша світова війна. У Січових Стрільцях був Іван Березюк, що пішов у Січові Стрільці, ледве йому минуло вісімнадцять. Поліг він від московської кулі на горі Маківка.

    Серед повстанців був Михайло Березюк, що воював під проводом Станіслава Бучі (псевдо «Стрілець»). Боївка діяла з 1943 року в Карпатах і мала криївку в районі гори Лисина Космацька. У 1947 році після важких боїв з карателями вони за наказом проводу здійснили рейд через всі Карпати, Татри і Судети в Австрію на територію, що була під контролем союзників. Помер він у 1981 році в Канаді, в провінції Саскачеван, де, до речі, живе багато Березюків - нащадків емігрантів 1902 - 1910 років.

    Останній ватажок роду Березюків - Іван Березюк вчителював в селі Шепіт. У нього на подвір’ї росла калина і хтось із «визволителів» написав на нього донос, що він «засаділ весь огород націоналістіческім кустарніком». Його заарештували і дали за кущик калини десять років таборів. Десь по Сибірах по ньому пропав і слід.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Рід Зеленчуків
    Рід Зеленчуків - давній гуцульській рід, що в старі княжі часи володів землями Чорногори. Цей гірський хребет здавна був їхньою дідизною. Резиденція ватажка роду у раннє середньовіччя розташовувалась в нинішньому селі Зелене, потім у XIV - XV століттях в селі Буркут, XVI - XVII в Жєб’є, потім знову в Зелене - на схилах гори Піп-Іван Чорногірський. Самі Зеленчуки стверджують, що колись, у VI - VIII століттях у них був замок на вершині гори Піп-Іван, що тоді звалась Чорна Гора, де нині руїни обсерваторії, і біля замку було капище, де жрецями були люди з роду Зеленчуків з гілки Студенаків. Гасло роду: «Аби не гірше!» Основний колір вишиванок - зелений. Символом роду Зеленчуків здавна була квітка звіробою.

    Згідно історичних переказів самого роду Зеленчуків засновником роду був якийсь Зело, що служив князю карпів і князь Грунь ІІ Важка Сокира (210 - 222) дарував йому за службу землі Чорногори «у вічне володіння». Хоча історики ставляться до цього повідомлення скептично. Вважається, що рід Зеленчуків походить від аборигенів Чорногори, які з давніх часів, можливу з часів Гальштадтської культури населяли Чорногору та її околиці, а саме верхів’я Чорного Черемошу та Прута (Порати). Ватажки роду Зеленчуків згадуються в «Книзі Чорного Сонця», зокрема, Зело Темний та його син Зело Довга Стріла. У 361 році князь білих хорватів Боєслав І Сильна Рука (340 - 366) підкорив племена карпів та бастарнів і змусив ватажків карпатських родів присягнути йому на вірність, і поставити власноручно у відповідній книзі з присягою на вірність свої родові знаки. Ця книга ввійшла в історію під назвою «Книга Чорного Сонця» завдяки сонячному затемненню 362 року, коли, власне, ця книга і складалася. Книга до нас не дійшла, але чисельні уривки з цієї книги наводить візантійський історик Інокентій Синопський (768 - 824) у своїй праці «Історія варварів». У цій же книзі він згадує «dux ad barbarorum Zelo Fortis», що брав участь у нападі на землі Візантії у 632 році. Є версія, що це був ватажок роду Зело.

    Про капище на горі Піп-Іван, що в ті часи називалась Чорна Гора мало що відомо, а перекази самого роду Зеленчуків історики дружно називають вигадкою. Є версія, що капище було присвячене богу Високого Неба, що у карпів в пантеоні було верховним божеством. Самі Зеленчуки багато розповідають про Зореслава Зело Довговолосого, що нібито був головним жерцем на цьому капищі десь у VIII столітті. Переказують, що це капище в часи його волхвування відвідували князі білих хорватів Володислав ІІ Ведмідь (733 - 745) та Будислав І Вогненний (745 - 761). На капищі приносили щорічну жертву Високому Небу - чорного бика. Ця кривава офіра буцімто приносилась в день літного сонцестояння. Під час цього ритуалу періодично відбувалися вибори нового головного волхва карпів, коли ця посада ставала вакантною. Відбувалось це наступним чином. Після жертвоприношення один з воїнів (не зі стану жреців) донесхочу їв м'ясо бика, потім над його ложем говорили слова правди, потім він лягав спати і той, кого він бачив у сні і ставав головним жрецем карпів.

    Серед ватажків роду Зело, що лише десь з середини ХІІІ століття став іменуватися родом Зеленчуків відомий Зело Мудрий, що в 792 році був послом князя білих хорватів Любомира Х Синьоокого (786 - 819) до Хозарського каганату, з яким князь планував вести спільні військові дії проти Візантії. Але згідно, знову ж таки, візантійських джерел посол вів себе зухвало і хозари вбили його, що послужило причиною довгої війни білих хорватів з хозарами.

    Про замок на вершині Чорної Гори, що був твердинею роду Зеленчуків та їх ватажків мало що відомо. Судячи по всьому він стояв там у V - Х століттях в часи загострення сутичок між різними гуцульськими родами, які вже на той час називали себе етнонімом гуцули, а не карпи. У легендах він називається «Замком Чорноти». Цей замок був обложений у 838 році за часів князя білих хорватів Світозара ІІІ Срібний Перстень (830 - 848) під час війни між двома коаліціями гуцульських родів, які очолювали відповідно рід Зело і рід Гнєтєса. Замок тоді витримав облогу, хоча ватажок роду Зело - Зело Вершник під час сутички втратив ліву руку і звався після укладення чергового перемир’я Зело Однорукий. Вдруге замок був обложений у 940 році за часів князя білих хорватів Велемира ІІ Темного (932 - 948) людьми з роду Гропа. Замок тоді був спалений вщент і більше не відбудовувався.

    Після XIV століття, коли влада ватажків гуцульських родів занепала, рід Зеленчуків продовжував контролювати Чорногору і лишався впливовим і сильним родом серед гуцулів. Серед ватажків роду Зеленчуків XV століття відомий Зиновій Зеленчук (1456 - 1523). Він одружився з Василиною Стефлюк - поєдналися і породичалися два давніх гуцульських роди, які довгий час ворогували. У цієї подружньої пари народилось двадцять п’ять дітей - п'ятнадцять синів і десять дочок. Всі вони вижили не дивлячись на високий рівень дитячої смертності серед горян в ті часи. Крім такої чисельної родини Зиновій Зеленчук відомий ще будівництвом великого водяного млина, що стояв біля нинішнього села Великий Ходак і в ті часи був найбільший водяний млин у Карпатах. Цей млин простояв до великої повені 1679 року і про нього складено чимало легенд і казок як про обитель нечистої сили, що в цьому млині жила і волю мельника виконувала. Ходять вперті чутки, що привид мельника Федьо Зеленчука з’являється щороку біля того місця, де стояв млин в ніч на Івана Купала у білій подертій свиті і говорить подорожнім: «Жорна млина втопилися в Черемоші».

    У XVІІ столітті з роду Зеленчуків був відомий ґазда Василь Зеленчук (1601 - 1677), якого називали в Карпатах «Дзень-дзелень Зеленчук». Він мав величезні стада овець і торгував овечим лоєм та шерстю в Косові, Космачі, Коломиї та в Надвірній. Він настільки розбагатів, що вважався найбагатшим гуцульським ґаздою. Він завжди носив з собою торбечку з золотими монетами, які постійно дзвеніли, за що він і отримав таке прізвисько. Він розділив свої статки між синами Андрієм, Іваном та Петром, які довго між собою ворогували після смерті батька, але потім всі ці статки і багатство пустили за вітром прославившись марнотрацтвом. У XVIII столітті жив відомий знахар Марко Зеленчук (1720 - 1825). До нього зверталися навіть тодішні магнати і можновладці. Ще ходили вперті чутки, що він знається з нечистим і чаклує. Він жив у селі Топільче і дожив до віку 105 років. Про нього розповідають, що колись він у віці 99 років переходив кладку через Черемош і впав у воду. Його дістали з ріки, а він плакав. Тоді його спитали: «Діду, чого плачете, Ви часом не забилися?» «Ні, не забився, але бачите, який я став незграбний, а що буде як я зістаріюсь?»

    Серед опришків XVIII століття був відомий Максим Зеленчук, що був соратником Олекси Дувбуша. Саме про Максима Зеленчука казали, що йому відомо де Олекса Довбуш похований і де він заховав свої скарби, хоча сам він запевняв, що «то все байка». Про його подальшу долю нічого не відомо. В останнє його бачили в селі Гринява в 1750 році і після цього він загадково зник.

    У ХІХ столітті жив відомий гуцульський пасічник Микола Зеленчук (1831 - 1910), що тримав пасіки на Чорногорі і його мед славився далеко за межами Карпат. Крім ґазді, що господарювали коло землі, води та худоби рід Зеленчуків мав ще священиків. Так у селі Великий Рожин у 1770 - 1792 роках був священиком отець Степан (в миру Василь Зеленчук), а в селі Снідавка в 1801 - 1834 роках служив господу отець Методій (в миру Ярема Зеленчук).

    Під час Першої світової війни у 78 піхотному полку армії Австро-Угорщини служив капралом Степан Зеленчук. Він постійно носив з собою скрипку і грав в перервах між боями. Загинув у 1915 році під Тернополем, коли грав на скрипці, схопивши випадкову московську кулю. Куля пробила спочатку скрипку, а потім його серце. Серед Січових Стрільців був Петро Зеленчук, що потім потрапив у 1916 році в російський полон, з полону втік, і в 1918 році був у лавах УГА. Пробав без вісті у «Чотирикутнику смерті» у 1920 році.

    Серед повстанців у 1942 - 1950 роках був відомий сотник Карпо Зеленчук, що діяв на Чорногорі і загинув в бою з загоном НКВД біля Ворохти 20 вересня 1950 року. У селі Білоберезівка вчителював у 1930 - 1947 роках Іван Березюк. Він отримав освіту у Львівській політехніці. У 1947 році на нього хтось написав донос, що він веде в школі антирадянську пропаганду і він був засуджений на 25 років таборів. У 1953 році він став одним з керівників Норильського повстання політв’язнів і після придушення повстання був розстріляний 5 серпня 1953 року.

    Крім Верховинського району в Карпатах чимало людей з роду Зеленчуків живе нині в Бразилії в штаті Парана. Це нащадки Романа, Мирослава та Данила Зеленчуків, що емігрували в Бразилію у 1895 році. Серед музик у свій час були відомі у Карпатах сопілкар Ярослав Зеленчук (1846 - 1898) та цимбаліст Григорій Зеленчук (1885 - 1932). Основної гілки ватажків роду зеленчук є ще бічні гілки Студенаки, Зеленчуки Буркутські, Зеленчуки Ворохтянські, Гропські та Ходакські. Останні три гілки виникли у XV столітті і походять від різних синів Зиновія Зеленчука.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -