
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.15
22:32
Новорічні іграшки в середині травня -
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
2025.07.15
17:05
Відомий поетичний троль
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.
2025.07.15
11:51
На Меа-Шеарім здалось мені,
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
2025.07.15
07:54
Воркують горлиці, та що їм,
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.
2025.07.15
05:50
Закурликавши зраділо,
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
2025.07.14
22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
2025.07.14
19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
2025.07.14
19:50
Народився експромт.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
2025.07.14
14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
2025.07.14
05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
2025.07.14
00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
2025.07.13
23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2025.07.13
22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
2025.07.13
19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Моя гуцулія
Рід Зеленчуків
Рід Зеленчуків - давній гуцульській рід, що в старі княжі часи володів землями Чорногори. Цей гірський хребет здавна був їхньою дідизною. Резиденція ватажка роду у раннє середньовіччя розташовувалась в нинішньому селі Зелене, потім у XIV - XV століттях в селі Буркут, XVI - XVII в Жєб’є, потім знову в Зелене - на схилах гори Піп-Іван Чорногірський. Самі Зеленчуки стверджують, що колись, у VI - VIII століттях у них був замок на вершині гори Піп-Іван, що тоді звалась Чорна Гора, де нині руїни обсерваторії, і біля замку було капище, де жрецями були люди з роду Зеленчуків з гілки Студенаків. Гасло роду: «Аби не гірше!» Основний колір вишиванок - зелений. Символом роду Зеленчуків здавна була квітка звіробою.
Згідно історичних переказів самого роду Зеленчуків засновником роду був якийсь Зело, що служив князю карпів і князь Грунь ІІ Важка Сокира (210 - 222) дарував йому за службу землі Чорногори «у вічне володіння». Хоча історики ставляться до цього повідомлення скептично. Вважається, що рід Зеленчуків походить від аборигенів Чорногори, які з давніх часів, можливу з часів Гальштадтської культури населяли Чорногору та її околиці, а саме верхів’я Чорного Черемошу та Прута (Порати). Ватажки роду Зеленчуків згадуються в «Книзі Чорного Сонця», зокрема, Зело Темний та його син Зело Довга Стріла. У 361 році князь білих хорватів Боєслав І Сильна Рука (340 - 366) підкорив племена карпів та бастарнів і змусив ватажків карпатських родів присягнути йому на вірність, і поставити власноручно у відповідній книзі з присягою на вірність свої родові знаки. Ця книга ввійшла в історію під назвою «Книга Чорного Сонця» завдяки сонячному затемненню 362 року, коли, власне, ця книга і складалася. Книга до нас не дійшла, але чисельні уривки з цієї книги наводить візантійський історик Інокентій Синопський (768 - 824) у своїй праці «Історія варварів». У цій же книзі він згадує «dux ad barbarorum Zelo Fortis», що брав участь у нападі на землі Візантії у 632 році. Є версія, що це був ватажок роду Зело.
Про капище на горі Піп-Іван, що в ті часи називалась Чорна Гора мало що відомо, а перекази самого роду Зеленчуків історики дружно називають вигадкою. Є версія, що капище було присвячене богу Високого Неба, що у карпів в пантеоні було верховним божеством. Самі Зеленчуки багато розповідають про Зореслава Зело Довговолосого, що нібито був головним жерцем на цьому капищі десь у VIII столітті. Переказують, що це капище в часи його волхвування відвідували князі білих хорватів Володислав ІІ Ведмідь (733 - 745) та Будислав І Вогненний (745 - 761). На капищі приносили щорічну жертву Високому Небу - чорного бика. Ця кривава офіра буцімто приносилась в день літного сонцестояння. Під час цього ритуалу періодично відбувалися вибори нового головного волхва карпів, коли ця посада ставала вакантною. Відбувалось це наступним чином. Після жертвоприношення один з воїнів (не зі стану жреців) донесхочу їв м'ясо бика, потім над його ложем говорили слова правди, потім він лягав спати і той, кого він бачив у сні і ставав головним жрецем карпів.
Серед ватажків роду Зело, що лише десь з середини ХІІІ століття став іменуватися родом Зеленчуків відомий Зело Мудрий, що в 792 році був послом князя білих хорватів Любомира Х Синьоокого (786 - 819) до Хозарського каганату, з яким князь планував вести спільні військові дії проти Візантії. Але згідно, знову ж таки, візантійських джерел посол вів себе зухвало і хозари вбили його, що послужило причиною довгої війни білих хорватів з хозарами.
Про замок на вершині Чорної Гори, що був твердинею роду Зеленчуків та їх ватажків мало що відомо. Судячи по всьому він стояв там у V - Х століттях в часи загострення сутичок між різними гуцульськими родами, які вже на той час називали себе етнонімом гуцули, а не карпи. У легендах він називається «Замком Чорноти». Цей замок був обложений у 838 році за часів князя білих хорватів Світозара ІІІ Срібний Перстень (830 - 848) під час війни між двома коаліціями гуцульських родів, які очолювали відповідно рід Зело і рід Гнєтєса. Замок тоді витримав облогу, хоча ватажок роду Зело - Зело Вершник під час сутички втратив ліву руку і звався після укладення чергового перемир’я Зело Однорукий. Вдруге замок був обложений у 940 році за часів князя білих хорватів Велемира ІІ Темного (932 - 948) людьми з роду Гропа. Замок тоді був спалений вщент і більше не відбудовувався.
Після XIV століття, коли влада ватажків гуцульських родів занепала, рід Зеленчуків продовжував контролювати Чорногору і лишався впливовим і сильним родом серед гуцулів. Серед ватажків роду Зеленчуків XV століття відомий Зиновій Зеленчук (1456 - 1523). Він одружився з Василиною Стефлюк - поєдналися і породичалися два давніх гуцульських роди, які довгий час ворогували. У цієї подружньої пари народилось двадцять п’ять дітей - п'ятнадцять синів і десять дочок. Всі вони вижили не дивлячись на високий рівень дитячої смертності серед горян в ті часи. Крім такої чисельної родини Зиновій Зеленчук відомий ще будівництвом великого водяного млина, що стояв біля нинішнього села Великий Ходак і в ті часи був найбільший водяний млин у Карпатах. Цей млин простояв до великої повені 1679 року і про нього складено чимало легенд і казок як про обитель нечистої сили, що в цьому млині жила і волю мельника виконувала. Ходять вперті чутки, що привид мельника Федьо Зеленчука з’являється щороку біля того місця, де стояв млин в ніч на Івана Купала у білій подертій свиті і говорить подорожнім: «Жорна млина втопилися в Черемоші».
У XVІІ столітті з роду Зеленчуків був відомий ґазда Василь Зеленчук (1601 - 1677), якого називали в Карпатах «Дзень-дзелень Зеленчук». Він мав величезні стада овець і торгував овечим лоєм та шерстю в Косові, Космачі, Коломиї та в Надвірній. Він настільки розбагатів, що вважався найбагатшим гуцульським ґаздою. Він завжди носив з собою торбечку з золотими монетами, які постійно дзвеніли, за що він і отримав таке прізвисько. Він розділив свої статки між синами Андрієм, Іваном та Петром, які довго між собою ворогували після смерті батька, але потім всі ці статки і багатство пустили за вітром прославившись марнотрацтвом. У XVIII столітті жив відомий знахар Марко Зеленчук (1720 - 1825). До нього зверталися навіть тодішні магнати і можновладці. Ще ходили вперті чутки, що він знається з нечистим і чаклує. Він жив у селі Топільче і дожив до віку 105 років. Про нього розповідають, що колись він у віці 99 років переходив кладку через Черемош і впав у воду. Його дістали з ріки, а він плакав. Тоді його спитали: «Діду, чого плачете, Ви часом не забилися?» «Ні, не забився, але бачите, який я став незграбний, а що буде як я зістаріюсь?»
Серед опришків XVIII століття був відомий Максим Зеленчук, що був соратником Олекси Дувбуша. Саме про Максима Зеленчука казали, що йому відомо де Олекса Довбуш похований і де він заховав свої скарби, хоча сам він запевняв, що «то все байка». Про його подальшу долю нічого не відомо. В останнє його бачили в селі Гринява в 1750 році і після цього він загадково зник.
У ХІХ столітті жив відомий гуцульський пасічник Микола Зеленчук (1831 - 1910), що тримав пасіки на Чорногорі і його мед славився далеко за межами Карпат. Крім ґазді, що господарювали коло землі, води та худоби рід Зеленчуків мав ще священиків. Так у селі Великий Рожин у 1770 - 1792 роках був священиком отець Степан (в миру Василь Зеленчук), а в селі Снідавка в 1801 - 1834 роках служив господу отець Методій (в миру Ярема Зеленчук).
Під час Першої світової війни у 78 піхотному полку армії Австро-Угорщини служив капралом Степан Зеленчук. Він постійно носив з собою скрипку і грав в перервах між боями. Загинув у 1915 році під Тернополем, коли грав на скрипці, схопивши випадкову московську кулю. Куля пробила спочатку скрипку, а потім його серце. Серед Січових Стрільців був Петро Зеленчук, що потім потрапив у 1916 році в російський полон, з полону втік, і в 1918 році був у лавах УГА. Пробав без вісті у «Чотирикутнику смерті» у 1920 році.
Серед повстанців у 1942 - 1950 роках був відомий сотник Карпо Зеленчук, що діяв на Чорногорі і загинув в бою з загоном НКВД біля Ворохти 20 вересня 1950 року. У селі Білоберезівка вчителював у 1930 - 1947 роках Іван Березюк. Він отримав освіту у Львівській політехніці. У 1947 році на нього хтось написав донос, що він веде в школі антирадянську пропаганду і він був засуджений на 25 років таборів. У 1953 році він став одним з керівників Норильського повстання політв’язнів і після придушення повстання був розстріляний 5 серпня 1953 року.
Крім Верховинського району в Карпатах чимало людей з роду Зеленчуків живе нині в Бразилії в штаті Парана. Це нащадки Романа, Мирослава та Данила Зеленчуків, що емігрували в Бразилію у 1895 році. Серед музик у свій час були відомі у Карпатах сопілкар Ярослав Зеленчук (1846 - 1898) та цимбаліст Григорій Зеленчук (1885 - 1932). Основної гілки ватажків роду зеленчук є ще бічні гілки Студенаки, Зеленчуки Буркутські, Зеленчуки Ворохтянські, Гропські та Ходакські. Останні три гілки виникли у XV столітті і походять від різних синів Зиновія Зеленчука.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Рід Зеленчуків

Згідно історичних переказів самого роду Зеленчуків засновником роду був якийсь Зело, що служив князю карпів і князь Грунь ІІ Важка Сокира (210 - 222) дарував йому за службу землі Чорногори «у вічне володіння». Хоча історики ставляться до цього повідомлення скептично. Вважається, що рід Зеленчуків походить від аборигенів Чорногори, які з давніх часів, можливу з часів Гальштадтської культури населяли Чорногору та її околиці, а саме верхів’я Чорного Черемошу та Прута (Порати). Ватажки роду Зеленчуків згадуються в «Книзі Чорного Сонця», зокрема, Зело Темний та його син Зело Довга Стріла. У 361 році князь білих хорватів Боєслав І Сильна Рука (340 - 366) підкорив племена карпів та бастарнів і змусив ватажків карпатських родів присягнути йому на вірність, і поставити власноручно у відповідній книзі з присягою на вірність свої родові знаки. Ця книга ввійшла в історію під назвою «Книга Чорного Сонця» завдяки сонячному затемненню 362 року, коли, власне, ця книга і складалася. Книга до нас не дійшла, але чисельні уривки з цієї книги наводить візантійський історик Інокентій Синопський (768 - 824) у своїй праці «Історія варварів». У цій же книзі він згадує «dux ad barbarorum Zelo Fortis», що брав участь у нападі на землі Візантії у 632 році. Є версія, що це був ватажок роду Зело.
Про капище на горі Піп-Іван, що в ті часи називалась Чорна Гора мало що відомо, а перекази самого роду Зеленчуків історики дружно називають вигадкою. Є версія, що капище було присвячене богу Високого Неба, що у карпів в пантеоні було верховним божеством. Самі Зеленчуки багато розповідають про Зореслава Зело Довговолосого, що нібито був головним жерцем на цьому капищі десь у VIII столітті. Переказують, що це капище в часи його волхвування відвідували князі білих хорватів Володислав ІІ Ведмідь (733 - 745) та Будислав І Вогненний (745 - 761). На капищі приносили щорічну жертву Високому Небу - чорного бика. Ця кривава офіра буцімто приносилась в день літного сонцестояння. Під час цього ритуалу періодично відбувалися вибори нового головного волхва карпів, коли ця посада ставала вакантною. Відбувалось це наступним чином. Після жертвоприношення один з воїнів (не зі стану жреців) донесхочу їв м'ясо бика, потім над його ложем говорили слова правди, потім він лягав спати і той, кого він бачив у сні і ставав головним жрецем карпів.
Серед ватажків роду Зело, що лише десь з середини ХІІІ століття став іменуватися родом Зеленчуків відомий Зело Мудрий, що в 792 році був послом князя білих хорватів Любомира Х Синьоокого (786 - 819) до Хозарського каганату, з яким князь планував вести спільні військові дії проти Візантії. Але згідно, знову ж таки, візантійських джерел посол вів себе зухвало і хозари вбили його, що послужило причиною довгої війни білих хорватів з хозарами.
Про замок на вершині Чорної Гори, що був твердинею роду Зеленчуків та їх ватажків мало що відомо. Судячи по всьому він стояв там у V - Х століттях в часи загострення сутичок між різними гуцульськими родами, які вже на той час називали себе етнонімом гуцули, а не карпи. У легендах він називається «Замком Чорноти». Цей замок був обложений у 838 році за часів князя білих хорватів Світозара ІІІ Срібний Перстень (830 - 848) під час війни між двома коаліціями гуцульських родів, які очолювали відповідно рід Зело і рід Гнєтєса. Замок тоді витримав облогу, хоча ватажок роду Зело - Зело Вершник під час сутички втратив ліву руку і звався після укладення чергового перемир’я Зело Однорукий. Вдруге замок був обложений у 940 році за часів князя білих хорватів Велемира ІІ Темного (932 - 948) людьми з роду Гропа. Замок тоді був спалений вщент і більше не відбудовувався.
Після XIV століття, коли влада ватажків гуцульських родів занепала, рід Зеленчуків продовжував контролювати Чорногору і лишався впливовим і сильним родом серед гуцулів. Серед ватажків роду Зеленчуків XV століття відомий Зиновій Зеленчук (1456 - 1523). Він одружився з Василиною Стефлюк - поєдналися і породичалися два давніх гуцульських роди, які довгий час ворогували. У цієї подружньої пари народилось двадцять п’ять дітей - п'ятнадцять синів і десять дочок. Всі вони вижили не дивлячись на високий рівень дитячої смертності серед горян в ті часи. Крім такої чисельної родини Зиновій Зеленчук відомий ще будівництвом великого водяного млина, що стояв біля нинішнього села Великий Ходак і в ті часи був найбільший водяний млин у Карпатах. Цей млин простояв до великої повені 1679 року і про нього складено чимало легенд і казок як про обитель нечистої сили, що в цьому млині жила і волю мельника виконувала. Ходять вперті чутки, що привид мельника Федьо Зеленчука з’являється щороку біля того місця, де стояв млин в ніч на Івана Купала у білій подертій свиті і говорить подорожнім: «Жорна млина втопилися в Черемоші».
У XVІІ столітті з роду Зеленчуків був відомий ґазда Василь Зеленчук (1601 - 1677), якого називали в Карпатах «Дзень-дзелень Зеленчук». Він мав величезні стада овець і торгував овечим лоєм та шерстю в Косові, Космачі, Коломиї та в Надвірній. Він настільки розбагатів, що вважався найбагатшим гуцульським ґаздою. Він завжди носив з собою торбечку з золотими монетами, які постійно дзвеніли, за що він і отримав таке прізвисько. Він розділив свої статки між синами Андрієм, Іваном та Петром, які довго між собою ворогували після смерті батька, але потім всі ці статки і багатство пустили за вітром прославившись марнотрацтвом. У XVIII столітті жив відомий знахар Марко Зеленчук (1720 - 1825). До нього зверталися навіть тодішні магнати і можновладці. Ще ходили вперті чутки, що він знається з нечистим і чаклує. Він жив у селі Топільче і дожив до віку 105 років. Про нього розповідають, що колись він у віці 99 років переходив кладку через Черемош і впав у воду. Його дістали з ріки, а він плакав. Тоді його спитали: «Діду, чого плачете, Ви часом не забилися?» «Ні, не забився, але бачите, який я став незграбний, а що буде як я зістаріюсь?»
Серед опришків XVIII століття був відомий Максим Зеленчук, що був соратником Олекси Дувбуша. Саме про Максима Зеленчука казали, що йому відомо де Олекса Довбуш похований і де він заховав свої скарби, хоча сам він запевняв, що «то все байка». Про його подальшу долю нічого не відомо. В останнє його бачили в селі Гринява в 1750 році і після цього він загадково зник.
У ХІХ столітті жив відомий гуцульський пасічник Микола Зеленчук (1831 - 1910), що тримав пасіки на Чорногорі і його мед славився далеко за межами Карпат. Крім ґазді, що господарювали коло землі, води та худоби рід Зеленчуків мав ще священиків. Так у селі Великий Рожин у 1770 - 1792 роках був священиком отець Степан (в миру Василь Зеленчук), а в селі Снідавка в 1801 - 1834 роках служив господу отець Методій (в миру Ярема Зеленчук).
Під час Першої світової війни у 78 піхотному полку армії Австро-Угорщини служив капралом Степан Зеленчук. Він постійно носив з собою скрипку і грав в перервах між боями. Загинув у 1915 році під Тернополем, коли грав на скрипці, схопивши випадкову московську кулю. Куля пробила спочатку скрипку, а потім його серце. Серед Січових Стрільців був Петро Зеленчук, що потім потрапив у 1916 році в російський полон, з полону втік, і в 1918 році був у лавах УГА. Пробав без вісті у «Чотирикутнику смерті» у 1920 році.
Серед повстанців у 1942 - 1950 роках був відомий сотник Карпо Зеленчук, що діяв на Чорногорі і загинув в бою з загоном НКВД біля Ворохти 20 вересня 1950 року. У селі Білоберезівка вчителював у 1930 - 1947 роках Іван Березюк. Він отримав освіту у Львівській політехніці. У 1947 році на нього хтось написав донос, що він веде в школі антирадянську пропаганду і він був засуджений на 25 років таборів. У 1953 році він став одним з керівників Норильського повстання політв’язнів і після придушення повстання був розстріляний 5 серпня 1953 року.
Крім Верховинського району в Карпатах чимало людей з роду Зеленчуків живе нині в Бразилії в штаті Парана. Це нащадки Романа, Мирослава та Данила Зеленчуків, що емігрували в Бразилію у 1895 році. Серед музик у свій час були відомі у Карпатах сопілкар Ярослав Зеленчук (1846 - 1898) та цимбаліст Григорій Зеленчук (1885 - 1932). Основної гілки ватажків роду зеленчук є ще бічні гілки Студенаки, Зеленчуки Буркутські, Зеленчуки Ворохтянські, Гропські та Ходакські. Останні три гілки виникли у XV столітті і походять від різних синів Зиновія Зеленчука.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію