ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2026.11.18 07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду

В Горова Леся
2026.11.17 11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.

Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.

Ірина Вовк
2026.11.17 07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран

Віктор Кучерук
2026.11.17 05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."

С М
2026.11.16 23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»

Ігор Терен
2026.11.16 17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.

***
А бомонд богемі помагає

Борис Костиря
2026.11.16 16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.

Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,

хома дідим
2026.11.16 16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість

Вячеслав Руденко
2026.11.16 14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер

Кока Черкаський
2026.11.16 13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.

Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,

Паб Лімерик
2026.11.16 08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.

Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.

Віктор Кучерук
2026.11.16 07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Павло Інкаєв
2025.11.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Артур Сіренко (1965) / Проза / Моя гуцулія

 Рiд Бойчукiв
Образ твору Бойчуки – давній рід горян, гуцульський, але бойківського походження. Символом роду була квітуча гілка ожини. Недарма у гуцулів є приказка «Колючий, як бойчуківська ожина». Гаслом роду були слова: «Ніде, як на полонині!» Кольорами вишиванок Бойчуків були жовтий, чорний та зелений. Знаком роду Бойчуків був восьмикутний хрест, який ще інколи хибно називали «зіркою». Бойчуки переселилися на землі села Рафайлова (нинішня Бистриця) у 1096 році. До цього вони володіли землями в районі нинішнього села Вишків, що біля Торунського перевалу. Тоді – в ХІ столітті село Вишків звалося Бескидове Поле. Згідно переказів самих Бойчуків їх рід жив біля торунського перевалу з ІV століття і рід започаткував князь Бойя. Згідно мадярських джерел, зокрема в «Історії Карпатських земель» історик Янош Кронікайро (1436 – 1489) пише, що рід Бойчуків походить від племені боїв, які «суть бастарни про яких писав Птомелей і які колись землями великими володіли, Італію воювали і місто Болон’ю заснували…» Зараз ця гіпотеза відкидається істориками як вигадка. Хоча вона знайшла свого популяризатора – Войцеха Заболотського (1747 – 1809), що в нарисі «Nota est historia Sarmatae terram» писав, що «бойки походять від племені бастарнів, а гуцули від племені карпів – давніх аборигенів Карпат, що згадуються ще Птолемеєм, карпи ж походять від одного з племен кіммерійців, що переселились, гнані скіфами, і до гір Карпатських, і що були оспівані ще Геродотом та Гомером…» Звісно, ця теза не була нічим підтверджена і нині в історика може викликати тільки посмішку.

Але так чи інакше рід Бойчуків є одним найдавніших родів горян у Карпатах. Про це свідчить, зокрема, гуцульська приказка: «Є три речі найдавніші в оцьому світі: оці гори, диявол та рід Бойчуків»*.

Чому Бойчуки покинули землі біля Торуня, де вони жили (за їхніми словами) понад 700 років – незрозуміло. Як історія, так і перекази самих Бойчуків про це мовчать. Проте частина роду лишилася жити на Бескидах. І досі і в Вишкові, і в Торуні живуть родини Петруняків та Поджожуків, що є відгалуженнями роду Бойчуків. Але самі Бойчуки цього не визнають.

Переселившись у 1096 році на Ґорґани (тоді ще дуже дикі і мало освоєні людьми) вони застали у самих верхів’ях Бистриці пустку і дикі ліси. Проте вони не були першими поселенцями на місці майбутнього села Рафайлова – згідно їхніх же переказів Бойчуки застали в тій місцині три згарища хат і господарок. Що там жили за люди і що там сталося – так і лишилося загадкою. Тому деякий час селище, яке заснували Бойчуки так і називалось – Три Згарища, місцевість довкола – Ведмежа Пуща. Бойчуки першими освоїли і володіли землями на полонинах Панцир, Довга та Верхнижня. Полонина Панцир в ті часи звалась Братове Поле. Справа в тому, що Бойчуки переселились на Ґорґани під проводом свого ватажка Святослава Бойчука, що мав братів Зоряна, Світлозара та Кременя. Знайдену полонину біля гірського хребта він передав брату Зоряну – від цього і пішла назва полонини Братове Поле, а потім і гори Братківська. Полонина Верхнижня під горою Довбушанка в ті часи (і ще довго по тому) звалась Висока Ельма, а гора Довбушанка звалась Ведмежий Камінь. Це потім ця назва підзабулась, а Ведмежею стали називати гору Чорна Клива. Бойчуки перші поставили колибу на Верхнижній у 1121 році, та проклали стежку, що траверсом йшла по схилах Довбушанки від полонини до полонини і збереглася досі.

Бойчуки, звісно, не були єдиною родиною, що переселялися в тоді ще дикі місцини Карпат – у пошуках земель і пасовищ все далі в гори переселявся не один рід. Між поселенцями часто виникали гострі конфлікти і ворожнеча. Найвідоміша з них – ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків. Про причини конфлікту говорять різне. Так, є переказ, що сварка почалась у 1289 році на весіллі в Черче (що вже тоді існувало, але мало іншу назву – Чорні Смереки) – поєднувались дві давні гірські родини Зеленчуків та Ботяків. На цьому весіллі, нібито, хтось із Вівчаруків, а може і тодішній ватажок роду Іван Вівчарук сказав комусь із присутніх: «Та для тебе і кіт худоба, і Бойчуки газди!» Це було смертельною образою, яка вилилась у кровопролиття. Але це виглядає на легенду. Ворожнеча насправді почалась через полонину Верхнижня, яку обидва роди вважали своєю. Конфлікт то тлів, то згасав, то знову спалахував, але у 1327 році сталася наступна подія. Богдан Вівчарук запалав якоюсь шалено пристрастю до Марічки Бойчук. Крім того, що родини смертельно ворогували, ще й пристрасть не була взаємною. Але Богдан від всепоглинаючої пристрасті остаточно збожеволів і вкрав Марічку Бойчук. Марічка не витримавши такої сваволі і наруги перерізала собі косою горло (а коси у вівчариків були славні – робилися з особливої сталі особливим секретним гартуванням – вони довго не тупилися і були на диво міцними, за одну таку косу давали на обмін корову). І хоча після цього Богдан Вівчарук кинувся зі скелі в Чорну Бистрицю і забився на смерть, ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків набула небачених до цього в горах масштабів. Ще й підсилювалось звичаєм кровної помсти, що жив в горах не дивлячись на заборони князів.

Коли кровопролиття між родами Бойчуків та Вівчаруків перейшло всі допустимі межі, ватажки родів зустрілися, щоб нарешті покласти край нескінченному ланцюгу смертовбивств. Зустріч ватажків відбулась на вершині гори Братківська**. Було домовлено, що кінець сварці двох давніх родин покладе Божий Суд – «з кожної сторони на місце двобою на полонині Малі Рогози буде по десять коней». Малося на увазі по десять вершників. Але Вівчаруки схитрували – на кожного коня вони посадили по двоє людей. Користуючись чисельною перевагою Вівчаруки порубали всіх Бойчуків бартками. Там же поліг і тодішній ватажок роду Бойчуків Петро.

Після цього Бойчуки – ті що лишилися – покинули Рафайлову і переселились в Косів, Космач, Жєб’є, Пасічну та Битків. Тоді ж утворилися окремі гілки роду Бойчуків – Іванничуки та Пасічники. Засновниками цих гілок стали відповідно Іван Бойчук та Степан Бойчук (Пасічник). Землі біля Рафайлової вони втратили і змогли повернути їх (і то частково) лише у 1785 році. Ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків тривала ще довго до 1735 року – більше 440 років. Помирились вони тільки під час чергового повстання опришків в якому обидва роди брали активну участь.

Косівські Бойчуки володіли землями на хребті Сокільський, Космацькі Бойчуки – на горі Грегіт, а Бойчуки з Жєб’є на горі Діл Малий. Тамтешні Бойчуки дещо відрізнялися від інших гуцулів, хоч і постійно з ними родичалися. Так Бойчуки вдягали на юнака пояс, що означав перетворення дитини на повноправного чоловіка у віці 14 років, тоді як інші гуцульські роди у 15, Бойчуки носили на поясі ніж, тоді як інші гуцульські роди носили з собою тільки бартку, а носити ніж було неписаною забороною, свого роду табу. У XІV – XVIII століттях ватажок роду Бойчуків жив саме у Косові.

У гуцулів ввійшов у приказку вираз «гостинність Бойчуків». Виникнення цього вислову пов’язане з наступними подіями. У 1538 році син ватажка Бойчуків та син ватажка роду Петрашів разом з кількома людьми з роду Бойчуків пішли разом на полювання. Ночувати лишилися серед лісу біля ватри під старезною смерекою. Але тут між чоловіками виникла сварка, що переросла в сутичку. Молоді чоловіки схопились за бартки і сутичка закінчилась тим, що син ватажка Петрашів смертельно поранив сина ватажка Бойчуків. За ним кинилусь люди Бойчуків і він мусив рятуватися втечею на коні. Тікаючи горами і лісами серед ночі він збився з дороги і заблукав. Випадково він вийшов на якусь садибу і попросив захисту, сказавши що його переслідують і хочуть вбити. Господар дав втікачу захист. Але виявилось, що господарем дому був саме ватажок роду Бойчуків. З розмови він зрозумів, що гість вбив саме його сина. Але закони гірської гостинності не дозволили йому здійснити помсту – він потайки від своїх родаків вивів сина ватажка Петрашів іншим виходом дав йому свіжого коня і сказав: «Тікай і рятуйся якщо зможеш, ми будемо переслідувати тебе тільки тоді коли ти будеш на своїй землі серед своїх родаків». Петраші пам’ятали про цей вчинок Бойчуків і неодноразово віддячували їм більше ніж через 200 років, коли Бойчуки переховувались від переслідування влади за участь їх в русі опришків.

У Бойчуків посада ватажка роду не обиралася, як у більшості гуцулів та бойків, а успадковувалась від батька до сина. У XVII – XVIII брали активну участь у русі опришків і в багатьох народних повстаннях, у 1621 році ватажок роду Бойчуків Василь Бойчук брав участь в здобутті Пнівського замку і загинув при цьому. Останній ватажок роду Бойчуків Гринь Бойчук загинув у 1767 році в загоні опришків під час сутички з урядовими військами. Він не лишив нащадків і тому з того часу рід Бойчуків не має ватажка. Згідно неписаних гуцульських і бойківських законів рід, що не має ватажка ніби не існує – немає повноважного представника цього роду на радах горян. Проте, у 1996 році знайшовся спадкоємець ватажка роду Бойчуків по лінії брата Гриня Бойчука – Данила. Ним виявився Григорій Бойчук, що жив на той час в селі Кути. Велика рада роду скликана у 1997 році визнала за ним спадкове право бути ватажком роду, але це має ще остаточно затвердити Суд Ведмедя, що має відбутися у 2016 році.

На початку ХХ століття багато Бойчуків кидало свої землі і емігрували до Канади – там вони розселялися на землях провінцій Альберта та Саскачеван. Там їх нині живе чи не більше аніж у Карпатах.

Чимало Бойчуків були у 1914 – 1920 роках у лавах Січових Стрільців та УГА і полягли в боях. Багато Бойчуків у 1946 році були репресовані та вивезені на Сибір совітами, де за ними пропав і слід. Серед повстанців відомий був кулеметник Іван Бойчук, що загинув під час бою з карателями на горі Тавпширка у 1959 році.

Ніні не так багато лишилося нащадків роду Бойчуків та його гілок в Капатах, але вони живуть в селах Верховинського, Косівського та Надвірнянського районів.

Примітки:

* - в оригіналі «дідько». У деяких варіантах приказки «арідник».

** - там досі компас показує хибно, певно із-за тих подій…




    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2016-12-01 05:40:34
Переглядів сторінки твору 1079
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.630 / 5.17)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.743 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.765
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
Автор востаннє на сайті 2026.11.16 15:17
Автор у цю хвилину відсутній