Рід Шкрібляків – давній гуцульський рід. Колись володів землями в долині Черемошу та на оточуючих горах біля нинішніх сіл Устеріки, Розтоки, Черетів, Голови, Гринява, а також біля Жєб’є, біля Косова та на Покутті. Резиденція голови роду колись була в селі Біла Річка, потім в селищі Старі Кути. Символом роду здавна була квітка шовкової косиці – едельвейсу. Гасло роду: «Все минає». Основний колір вишиванок – чорний. Є легенда про замок роду Шкрібляків, який нібито колись стояв на горі Лелькова, що біля села Устеріки і був резиденцією ватажка роду Шкрібляків, але на це немає ніяких доказів. Навіть самі Шкрібляки про то мовчать. На горі Лелькова немає навіть слідів замку, який нібито там стояв і був спалений під час сутичок з родом Гаджугів у 831 році.

Згідно легенд та історичних переказів роду Шкірбляків рід походить від якогось володаря стад коней, що жив на горі Шкрібля в часи правління князя карпів Будимира ІІ Довговолосого (222 - 239). Що то за гора, де вона розташована не знають навіть самі Шкрібляки. Хоча була колись думка, що так називалась колись гора Писаний Камінь, але це більш ніж сумнівно.

Рід Шкрібляків не згадується ні в «Книзі чорного сонця», що була складена 361 року, де ватажки карпатських родів ставили свої родові знаки під присягою князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366), ні навіть в більш пізніх літописах, ні навіть в «Книзі страшного суду», що датується 1350 роком, де записані гуцульські роди і їх землі для визначення податків королю Польші. Тому багато істориків, в тому числі й Войцех Замойський (1754 – 1830) писали, що рід Шкрібляків на Гуцульщині зайшлий. Але це неправда. Шкрібляки не були в горах зайдами – вони належали до так званий родів-відмовників, які після підкорення Карпат і племен бастардів та карпів білими хорватами відмовились присягати князю. Проте відносини роду Шкрібляків з князями білих хорватів не завжди були ворожими. Рід Шкрібляків був в свій час могутнім родом в долині Черемошу та на Покутті і князі білих хорватів хотіли знайти з ними порозуміння і укласти спілку, що, зрештою, і було зроблено. Син ватажка роду Шкрібляків Зореслава Чорна Ріка Будимир Шкрібляк одружився з дочкою князі білих хорватів Любомира VІІ Золотослова (660 - 664) Миловидою Золотокосою. З того часу рід Шкрібляків постійно стверджував, що їх ватажки мають законне право на корону білих хорватів і навіть претендували на трон, коли право на корону було сумнівним. Князі білих хорватів пам’ятали про це і намагалися знайти підтримку серед гуцульських родів, опираючись в першу чергу на рід Шкрібляків – досить авторитетний рід, особливо на Покутті. Князь білих хорватів Світозар І Залізний (671 - 695) дарував ватажку роду Шкрібляків титули боярин Замагори та газда Греготу. Ці титули викликали в гуцулів несприйняття і нерозуміння – Шкрібляки ніколи не володіли земля ні на Замагорі, ні на Греготі. «Де Шкрібляки, а де Замагора!» - обурювались старі люди.

Одним із відомих ватажків роду Шкрібляків був Доброслав Шкрібляк (663 – 745) – син Будимира Шкрібляка та княжни білих хорватів Миловиди Золотокосої. Оскільки він був родичем князів білих хорватів, він ввійшов до Таємної Ради князя Світозара І Залізного у 689 році. У 694 році він був послом білих хорватів до полян, уклав з ними військову спілку і домовився про одруження княжича білих хорватів Станимира (майбутнього князя Станимира І Вовка) з княжною полян Любомирою. За успішну місію він був нагороджений спадковою посадою хранителя корони білих хорватів та каштеляна замку Білого Сонця, що стояв на горі Лебедин біля нинішніх Шешорів і був офіційною резиденцією князя білих хорватів в Карпатах. Ватажки роду Шкрібляків досі з гордістю носять ці спадкові звання, хоча ні корони білих хорватів давно не існує, і навіть забули легенди про те де і куди вона поділася, і від замку Білого Сонця не лишилося навіть сліду. Князь Станимир І Вовк вважав ватажка роду Шкрібляків – Доброслава Шкрібляка своєю правою рукою. Саме йому він доручив захищати карпатські перевали під час його походу сумісно з полянами, тиверцями та уличами на хозарів та їх союзників – торків та аварів 703 року. Під час походу паннонські авари – союзники хозарів та торків могли напасти на землі білих хорватів через перевали, що вони власне і зробили. Доброслав Шкрібляк зі своїми загонами вщент розбив аварів на перевалах, а потім наздогнав їх відступаючі загони і знищив до ноги на берегах Тиси. Хоча подальші дії Доброслава були незрозумілими. Замість того, щоб користуючись перемогою напасти на землі аварів в Паннонії, він відступив назад до Карпатських перевалів, навіть не лишивши залоги на в долині Тиси, хоча вся вона тепер була під його владаю, аж до рівнини Сахат. Завдяки цій його нерішучості агонізуючий Аварський каганат проіснував ще 93 роки, а міг би бути знищений ще тоді. Але ці перемоги не мали належного впливу на подальші події. Похід Станимира Вовка на хозар і торків був невдалим – військо коаліції мало важку поразку в битві на Темній Воді, князь білих хорватів Станимир І Вовк у битві загинув. На трон білих хорватів бояри посадили (не без участі Шкрібляків) малолітнього князя Володислава І Високу Смереку. Доброслав Шкрібляк очолив опікунську раду бояр і фактично узурпував владу в князівстві білих хорватів – Білій Хорватії. Князь майже 10 років був його слухняною маріонеткою. Проти Доброслава постійно плелися змови з боку бояр, в першу чергу незадоволені його владою були роди Гаджуг, Потяків, Рибчуків та Кінчуків. Змова вилилась у повстання, яке Доброславу Шкрібляку не вдалося придушити і він змушений був тікати і шукати притулку в уличів. У вигнанні він перебував до 717 року, потім був помилуваний князем, що на той час звільнився від впливу бояр і став сильним володарем, землі і титули Доброславу були повернені. Але такої влади в Карпатах рід Шкрібляків уже не мав, хоча входив у найближче оточення князів Світозара ІІ Тура (720 - 733) та Володислава ІІ Ведмедя (733 - 745). Загинув Доброслав Шкрібляк будучи вже повжного віку під час боярської змови, коли Володислав ІІ Ведмідь був вбитий разом зі своїм оточенням у замку Білого Сонця 13 липня 745 року. На трон зійшов брат князя Будислав І Вогненний (745 - 761), що теж до роду Шкрібляків теж ставився прихильно.

Після смерті батька ватажком роду Шкрібляків став не його син, що загинув під час сутички під час нескінченних міжродових конфліктів щодо землі і худоби, а його внук – Гордослов Шкрібляк. Він активно підтримував князя білих хорватів Будислава І Вогненного під час внутрішньої війни між різними родами білих хорватів, був його найбільш вірним союзником. У цю війну втрутився князь уличів Володимир Комонник і запропонував Гордослову Шкрібляку угоду, згідно якої син Гордослова Любомир одружується з дочкою князя уличів Миловидою, їх діти успадковують трон князя уличів, Гордослов забезпечує підтримку низки гірських сильних родів, разом вони скидають з трону князя білих хорватів Будислава Вогненного, і розділяють князівство: гірські райони відходять Гордослову Шкібляку, де він утворює своє власне князівство і посідає його трон, а рівнинні землі відходять уличам. Але ці умови були для Шкрібляків неприйнятними. Натомість Гордослов Шкрібляк – ІІІ боярин Замагори підтримав князя білих хорватів. Гордослов планував одружити свого сина з дочкою князя білих хорватів Мирославою. Князь Будислав І Вогненний теж не мав синів і після такого шлюбу трон білих хорватів посіли би ватажки роду Шкрібляків. Але Мирослава категорично відмовила Любомиру і шлюб зірвався. Любомир був настільки одержимий шлюбом з княжною і короною князівства, що після цієї відмови збожеволів і провів решту свого життя в сутінках, у полоні власних марень, в укріпленій садибі, що в горах біля нинішнього села Білоберізка під опікою своїх родаків. Всюди йому ввижалися потвори та злі духи, які начебто вкрали в нього наречену і корону. Посаду ватажка роду успадкував його молодший брат Вогнесвіт Шкрібляк.

Після загибелі Будислава І Вогненного Вогнесвіт Шкрібляк потрапив в немилість нового князя Білої Хорватії Боєслава V Довгий Меч (761 - 786), якого вважали сучасники узурпатором. Вогнесвіт змушений був тікати з рідних земель, так само як багато інших ватажків гуцульських родів. За допомогою князя уличів він зібрав чимале військо і повернувся в Білу Хорватію з мечем в руках. Боєслав V Довгий Меч зрозумів, що поразка неминуча і пішов на мир – ватажкам-вигнанцям були повернуті їх землі та титули, владою князь поділився з боярською радою, зі свого оточення усунув найбільш войовничих ворогів нової коаліції гуцульських родів, яку очолив рід Шкрібляків.

Влада роду Шкрібляків занепала в горах за життя VIII боярина Замагори Межимира Шкрібляка, що жив в часи князя білих хорватів Любомира ХІ Нестримного (848 - 863). На худобу стад Шкрібляків напав мор та падіж, пожежі спустошували господи. Ходили вперті чутки про якесь прокляття, що було накладене на Межимира. Хоча сам він був людиною надзвичайної фізичної сили, але невдачі переслідували його. Після його смерті рід Шкрібляків остаточно збіднів, хоча зберіг свої титули і користувався повагою.

Рід Шкрібляків завжди відрізнявся вірністю давнім гірським звичаям, можливо саме тому християнство Шкібляки прийняли пізно і ще навіть в кінці ХІІІ століття дотримувались язичеських вірувань.

У XIV столітті виникли три закарпатські гілки роду Шкрібляків – це Шкрібляки Рахівські, Шкрібляки Тересавські та Шкірбляки Тячівські. Ці три гілки походять від трьох молодших синів ватажка роду Захара Шкрібляка (1311 – 1402) – Івана, Петра та Василя, що переселилися на Закарпаття. Був ще в нього четвертий син – Йосип, але він в молодості загинув в сутичці з людьми роду Ганджуків – давніми ворогами Шкрібляків. Суперечка виникла із-за худоби.

У неспокійному XVII столітті відомим ватажок роду був Максим Шкрібляк (1602 – 1691). Крім усього іншого він ще й вславився тим, що мав 30 синів, що склали основу його особистої армії. У ті неспокійні часи в горах можна було покладатися тільки на самого себе – всі воювали проти всіх. Ця особиста армія перетворилася на загін опришків, який він водив походом в Трансільванію та Волощину. На старість років він заспокоївся і жив відлюдником високо на горі Габорянська Гига у добре укріпленій садибі. Про нього ходили вперті чутки, що в походах він здобув незліченні скарби, які десь закопав біля гори Чорал, вертаючись з походу.

Були серед Шкрібляків і будівничі храмів. Серед них найвідоміший був Василь Шкрібляк з Кривобродів (1704 – 1779). Він збудував низку дерев’яних храмів в різних селах Гуцульщини та Покуття. Але жоден із цих храмів не зберігся до нашого часу – знищені пожежами, часом і людьми, і про його майстерність ми можемо судити тільки згідно переказів та народних легенд. Кажуть, що він перед тим як будувати церкву довго сидів і споглядав місце, де храм мали будувати і казав: «Доки не буду видів церкву від підвалин до маковиці, доти не буду будувати». Йому ж приписують відому фразу: «У кожному селі має бути один пияк, одна куpвa і один злодій».

Серед Шкрібляків були відомі на всю Гуцульщину ковалі. З них найбільш відомим був коваль Василь Шкрібляк (1358 – 1421). Про нього розповідають, що він викував для ватажка роду залізний перстень, який буцім то не іржавів і мав магічну силу: за його допомогою можна було накликати вітер, дощ і лікувати худобу. Перстень цей передавався з покоління в покоління ватажків роду Шкрібляків. Останній, хто володів цим перснем – Петро Шкрібляк (1711 – 1798). Він крім того, що газдував на полонинах мав ще млини: один водяний на річці Брустурка біля села Шепіт, та вітряк на горі Швайкова коло Жєб’є. Про нього казали, що він відьмак, знається з дідьком, здатний на всілякі неймовірні штуки, як от з’являтися в один день в різних далеких одне від одного селах, змушувати худобу співати людським голосом і таке інше. Але так чи інакше перстень був втрачений 1796 року. Привид Петра Шкрібляка бачили кілька разів на горі Чорний Грунь та в колибі, що на полонині Ротило. Кажуть, що він там блукає ночами і шукає свій загублений перстень.

Але рід Шклібляків був знаменитий зовсім не ковалями, мельниками та ворожбитами, а берегарями. Найвідоміші берегарі на Черемоші були саме з роду Шкрібляків. Про них навіть жартома казали: «А, то тоті Шкрібляки, що береги Черемошу шкрябають!» Але на цей жарт ніхто не ображався – професія берегарів здавна була серед гуцулів дуже шарованою, а кращих берегарів ніж Шкребляки годі було шукати. Не тільки на Гуцульщині, але і по всіх Карпатах. Найбільш відомих берегарів серед Шкрібляків було двоє: Йосип Шкрібляк (1812 – 1890) та Теодор Шкрібляк (1820 – 1896). Останній ввійшов в історію як будівничий кляузи корнпринца Рудольфа на Білому Черемоші (точніше на його притоці Перкалабі) у 1879 році. Хоча, будував, звісно, не тільки він, але і без нього там не обійшлося, і як кажуть гуцули «без нього тоту кляузу би не збудували ніц». Про майстерність побудови цієї кляузи свідчить і той факт, що кляуза пережила і витримала не одну повінь в Карпатах, у тому числі і катастрофічну повінь 29 – 30 серпня 1927 року. Були серед Шкрібляків і відомі баркаші, що водили дараби по Черемошу. Серед найбільш знаних баркашів були Микола Шкрібляк (1843 – 1932) та Данило Шкрібляк (1801 – 1915), що прожив більше 100 років. Саме про нього гуцули казали: «Якщо жити так довго як той баркаш, то наживеш душу». Ватажки роду Шкібляків тримали в ті роки тартаки. Іван Шкрібляк (1850 – 1923) тримав тоді один тартак біля Кутів, а інший в Тучапах.

Бурхливе і трагічне ХХ століття не оминуло і рід Шкрібляків. Василь Шкрібляк (1893 – 1936) був в Січових Стрільцях з самого початку створення українського легіону. Брав участь в боях на Борецькому та Ужоцькому перевалах, потім відзначився під Галичем та на горі Маківка. В боях на горі Лисоня був поранений і потрапив в російський полон. З полону його звільнили події в Україні 1917 року – він опинався в лавах Січових Стрільців армії УНР. Брав участь у вуличних боях в Києві в січні 1918 року, у лютому того ж року брав участь у звільненні Києва від більшовиків. У листопаді 1918 року пішов до повстанців і візначився в бою під Мотовилівкою. У березні 1919 році був у бою під Бердичевим. Потім потрапив до «чотирикутника смерті», але зумів вибратись звідти живим. У 1920 році воював у складі 6-ї січової стрілецької дивізії армії УНР. Після поразки УНР нелегально перейшов до Румунії, потім до Чехословаччини, де жив у Празі і помер від сухот в березні 1936 року. По собі лишив спогади – книгу «Нотатки непотрібної людини», що вийшла друком в Торонто в 1952 році.

Серед повстанців теж були Шкрібляки. Це Петро Шкрібляк, що був стрільцем у боївці Сіроманця, яка мала криївку біля Грамотного. Він загинув в бою з спецпідрозділом НКВД у лютому 1946 року на румунському кордоні біля гори Гнєтєса. Ще був Максим Шкрібляк, що був ройовим у сотні Бурлаки. У листопаді 1946 року він з групою повстанців після виснажливих боїв перейшов кордон та дійшов горами аж до Австрії, де був інтернований. Решту життя прожив в Канаді, в Вінніпегу, де і помер у 1976 році.

Серед репресованих у 1946 – 1953 роках було кілька Шкібляків. Це Іван Шкрібляк з Вигоди, заарештований за те що його брат нібито був у повстанцях, хоча у повстанцях був зовсім інший Шкрібляк, а його брат на той час давно помер. Степан Шкрібляк з Косова, заарештований за те, що зайшовши по справах до сільради, повісив кепку на голову бюста Сталіна. Ярослав Шкрібляк з Брустурова, його заарештували взагалі невідомо за що. Всі вони отримали по десять років таборів і по них у Сибірах пропав і слід.

Чимало Шкрібляків живе в Канаді – в провінції Саскачеван. Це переважно нащадки емігрантів 1902 – 1911 років. Майже всі вони фермери. Лише один – Дмитро Шкрібляк перебрався до Британської Колумбії і працював електриком в Ванкувері, нині на пенсії.

Нинішній ватажок роду Шкрібляків – Святослав Шкрібляк живе нині в Кутах. Він поважного віку – йому вже 86 років. У 1992 – 1995 роках він обіймав пасаду Голови ради гуцульських родів та входив до складу Суду Ведмедя. У нього є кілька онуків, серед них Микола Шкрібляк, що є спадкоємцем посади ватажка роду.