Рід Кептаруків – давній гуцульський рід, що в княжі часи володів землями біля нинішніх селищ Делятин, Лойова, Дора, гір Вавторова та Студена Клива. Символами роду здавна були квітуча гілка ґоґодзів та чорний лелека. Основні кольори вишиванок – жовтий та зелений. Рід здавна належав до родів так званого «гуцульського прикордоння», що стояли на сторожі гірського краю, і мали замки та землі на межі гір, і в часи, коли спалахували якісь ворохобні чи війни, (зовнішні чи внутрішні, коли виникали конфлікти за трон білих хорватів, чи суперечки щодо земель між різними родами горян, ці «роди кордону» неминуче в це втягувались. Це роди першими стояли в обороні Карпат під час нападів аварів чи якихось інших войовничих степовиків. Недарма замок ватажка роду Кептаруків, що стояв на горі Вавторова (замок Крил) тільки протягом VI – IX століть спалювався вщент десять разів, а потім знову відбудовувався, аж поки не був остаточно знищений в 979 році в час остаточного падіння влади князів білих хорватів. Крім основного замку Кептаруки мали укріплення на вершинах гір Сторожа та Вартова. На горі Сторожа укріплення-гражда було посилене вежею, яка в VIII столітті була найвищою в Карпатах і досягала висоти 32 метрів від підмурків. Вежа була фарбована вапном, тому ввійшла в історію як Біла Вежа або Вежа Білого Птаха. У князівські часи рід вважався одним із наймогутнішим та найбагатшим родом горян в Карпатах, але в ХІ столітті рід занепав, нічого навіть не відомо про ватажків роду в ХІІ – ХІІІ століттях. Але рід зберігся, нинішній ватажок роду Степан Кептарук (1947 р. н.) нині живе в с. Лойова. Рід і його ватажок визнається Радою Гуцульських Ватажків та Судом Ведмедя.

Про походження роду Кептаруків досі тривають суперечки. Справа в тому, що всі легенди роду Кептаруків пов’язані з Ґорґанами, тому утвердилась думка, що рід Кептаруків на Гуцульщині зайшлий. Але цьому протирічать деякі нещодавно знайдені візантійські джерела (зокрема листи Пріска Панійського (Πρίσκος Πανίτης) (410 – 471) датовані 468 роком, де ватажки Кептаруків згадують порч з іншими «ватажками варварів» («βάρβαροι ηγέτες») гуцульське походження яких незаперечне. Згідно переказів самих Кептаруків їхній рід спочатку називався рід Лель або Лелега і походить від якогось Леля чи то Лелеги, що жив в часи правління князя Карпів Світодана ІІ Камінь на Шляху (12 – 43). Легенда розповідає, що отой Лель нібито міг перетворюватись у великого чорного лелеку і літати над Карпатами. І коли вже він зістарівся, будучи головою роду і маючи купу нащадків, які його образили неповагою, від сказав, що прилетить через три тисячі літ і перетворився на чорного лелеку. Востаннє його бачили над горою, що нині називається Довбушанка, а в старі часи називалась Гора Чорного Лелеки. Згідно гуцульських переказів та легенд, Кептаруками їх почали називати тільки в часи аварських війн, коли в 602 році ватажок роду Лелега Судивой Добростяг уклав військову спілку з одним із ватажків племені костобоків і в знак вірності спілці ватажки обмінялися кептарями. Історики дружно це заперечують, мотивуючи це тим, що плем’я костобоків зникло з історичної арени ще в ІІІ столітті і аж ніяк не могло існувати на початку VII століття. Історик Іполіт Свідзінський (1834 – 1895) писав, що тут мова йде не про плем’я костобоків, про яке писав ще Діон Кассій (Δίων Κάσσιος) (155 – 235), а про якийсь гуцульський рід з такою ж назвою. Любор Нідерле (Lubor Niederle) (1865 – 1944) взагалі вважав костобоків слов’янським племенем, тоді ця подія цілком могла мати місце.

Так чи інакше, але про гуцульське походження роду Кептаруків свідчить і згадка роду Лелег в «Книзі Чорного Сонця», де ватажки гуцульських родів ставили свої родові знаки під присягою на вірність князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366). Там ми знаходимо і знак роду Кептарів – знак чорного лелеки. Хто тоді був ватажком роду – неясно. Перекази суперечливі. В одних говориться, що присягу склав ватажок Лелега Довга Свита, в інших переказах, що Лель Швидконогий. Є кілька альтернативних списків ватажків роду тих часів, але всі вони сумнівні без вказівок років життя ватажків. Але так чи інакше, рід Лелег, а потім Кептаруків був відданий князям білих хорватів і ніколи не порушував присяги. Навіть коли майже всі роди гуцулів повставали проти влади князя, якого вважали свавільним (повстання 514 року проти князя Горислава І Гострий Спис (роки правління 505 – 514), повстання 660 року проти князя Велемира І Злого (659 - 660) та ін.) рід Лелег (Кептаруків) лишався вірним князю. Навіть коли влада князів білих хорватів остаточно впала і білі хорвати підкорилися владі князя київського Володимира І Великого в 981 році, останній князь білих хорватів Любовид ІІ Вітер (967 - 981) зрікся престолу, рід Кептураків спробував підняти повстання за збереження влади князів білих хорватів, але був розбитий, замки роду були спалені.

Про одного з ватажків роду Кептаруків зберіглася легенда про події, які нібито відбувались в часи правління князя білих хорватів Всевида ІІ Мовчазного (431 – 449). Судячи по всьому в легенді відображені події часів навали гунів під проводом Аттіли (396 – 453), коли багато народів Європи опинились між молотом і ковадлом – між двома імперіями: Римською та імперією гунів Аттіли і змушені підтримати одну із сторін, були племена і народи які зберегли незалежність і вели вперту боротьбу за свою свободу. Це вдалося, зокрема гірським племенам та родам, в тому числі племенам карпів, бастарнів та білих хорватів (предків бойків та гуцулів). Дозволю собі велику цитату – наведу цю легенду повністю:

«Одного разу в день Повернення Стад з Полонин князь Всевид Мовчазний та його дружина Медомила з усіма своїми людьми поїхали з князівського замку, що стояв тоді на горі Ґрегіт на полонину біля гори Сивуля. Сиділи вони біля ватри і вершили требу богам. А за день до того була сутичка з ворожим племенем, що напало на горян. І переміг тоді князь, і захопили його воїни бранців. Сказав тоді князь Всевид Мовчазний:
- Той, хто зуміє обв’язати вербовими лозинами ноги бранців, отримає від мене таку нагороду, яку захоче.

Темна була та ніч на Свято Повернення Стад і сповнена жаху, злі духи ширяли в темряві. Не змогла жодна людина піти далеко, всі швидко поверталися назад.
- Я отримаю від тебе нагороду, - сказав Лель Непобор, - я піду туди.
- Ти отримаєш тоді мій меч із золотим руків’ям! - сказав князь Всевид.

Пішов тоді отой Лель Непобор і взяв із собою залізну гартовану свою зброю. Підійшов він до бранців і почав обплутувати ноги одного з них вербовими лозинами. Але тричі спадали ці пута. Тоді сказав йому бранець, що нехай він хоч до ранку тут буде, не може він пов’язати його ноги, якщо не закріпить пута своєю власною пряжкою. Тоді Лель Непобор закріпив пута своєю пряжкою.
Сказав тоді той бранець Лелю Непобору:

- Мужньо це, о Лелю Непоборе!
- Так, мужньо, - відповів Лель Непобор.
- Щоб довести ти зміг звитягу свою, посади мене до себе на шию, допоможи мені знайти якесь питво, бо мордує мене спрага.
- Сідай до мене на шию, - сказав Лель Непобор. І бранець сів до нього на шию.
- Куди тебе нести? – спитав Лель Непобор.
- Неси до колиби, що поруч із нами! – сказав бранець.

Підійшли вони до тої колиби. І побачили вони ось що: вогняне озеро було довкола того дому.
- Нема нам що пити в цьому домі, - сказав бранець. – Не приходить сам по собі небесний вогонь, не минути нам битви з ним. Треба нам йти до іншого дому, що поряд із нами.

Пішли вони до іншого дому. Побачили вони довкола нього озеро води.
- Не варто входити до цього дому, - сказав бранець, - немає в ньому води, щоб напитися і омити тіло своє. Треба йти до іншого дому, - так сказав бранець.
І підійшли вони до третього дому.
- Ось у цьому будинку для мене є пиття, - сказав бранець.
І Лель Непобор тоді спустив його на землю. Увійшли вони до того дому. Були там казани з водою для пиття та омивання тіла. Тоді кожен з них випив по ковтку води, а залишки плеснув в обличчя людей, які були в будинку, так, ніби були вони вже мертві. І з того часу вважають в Карпатах злим знаком, коли є в будинку для кожного є котел для пиття та омивання тіла його, а вогонь залишається палати непогашеним.

Відвів Лель Непобор тоді в’язнів до рук князя, а сам пішов до гори Сивулі. І побачив він там на горі спалений замок, а навколо нього купи людей вбитих. І зайшов він тоді в печеру, що вела в глибини Сивулі.

І побачив він постаті.
- Ось людина йде слідами, - сказав Останній Чоловік Лелю Непобору.
- Важкі ці сліди, - сказав Лель Непобор, і кожен повторив ці слова своєму товаришеві від Першої Людини до Останньої Людини. Так зайшли вони до найглибших глибин Сивулі.
- Що буде з людиною, яка прийшла з вами? - спитав Останній Чоловік.
- Нехай він вийде вперед, щоб я міг говорити з ним, - сказав князь підземних глибин.

Лель Непобор підійшов до нього, і сказав йому князь підземного світу:
- Що приніс ти нам з воїнами до наших підземних глибин?
- Я прийшов разом із гостями, - відповів Лель Непобор.
- Піди тоді он до того дому, - сказав князь підземного світу, - там одна жінка хоче тебе привітати. Скажи їй, що надсилаю я їй твою майстерність, і приходь щодня в той будинок з оберемком хмизу.
Зробив тоді Лель Непобор так, як йому звелів йому князь підземного світу. Жінка його щиро привітала і сказала:
- Вітання тобі, коли князь наш прислав тебе.
- Саме так, - відповів Лель Непобор.

Щодня приходив Лель Непобор з оберемком хмизу в ту фортецю. І щодня бачив він, як виходив із фортеці сліпий, і кульгавий, що сидів у нього на шиї. Так доходили вони до краю криниці біля фортеці.
- Це тут? - питав сліпий.
- Тут! - відповів кульгавий.
- Тоді ходімо, - говорив сліпий.
Запитав тоді Лель Непобор про це жінку:
- Чому сліпий і кульгавий ходять до криниці?
- Вони ходять дивитись корону, що лежить у колодязі, - сказала жінка. - Це золотий обруч, і князь підземного світу одягає його собі на голову. А там він зберігається.
- Чому вони ходять туди удвох? - спитав Лель Непобор.

- Ходять, бо князь Пітьми доручив їм охороняти цю корону. Адже один із них сліпий, а інший кульгавий.
- Підійди, - сказав Лель Непобор жінці, - ти повинна мені пояснити все, що трапилося зі мною.
- А що сталося з тобою?
- Коли я прийшов у цей світ в глибинах Сивулі, здавалося мені, що був зруйнований весь світ людей і князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила загинули разом з усіма своїми людьми та з усіма горянами.
- Немає правди в тому, що здалося тобі, - сказала жінка, - це безліч злих духів з’явилися тобі. Але все це стане правдою, - сказала вона, - якщо не відкриє це хтось своєму другові.
- Як же я передам усе це людям своїм? – запитав Лель Непобор.
- Сідай верхи на чорного коня та їдь до них, - сказала вона. - Вони досі сидять довкола ватри, довкола того казана, і їжу навіть ще не зняли з вогню.
А йому здавалося, що провів він уже в тому підземному світі три дні та три ночі.
- Скажи їм, хай остерігаються, коли прийде ніч Свята Повернення Стад з Полонин. Пророкую я: зайдуть в підземелля Сивуля князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила і візьмуть звідси шолом Божедара.

Тоді повернувся ввечері Лель Непобор на чорному коні серед пітьми до дому свого.

- Зникла корова мого сина, - сказав він.
- Не заслужила я на те, щоб ти так вчинив із цією коровою, - сказала жінка його.
Тут підійшла до них корова.
- Ось дивна річ! Звідки ж прийшла корова оця?
- Прийшла ця корова з полонини Боярин, де понесла вона теля від велетенського чорного бика. - сказала жінка. - Піднімайся тепер, бо прийшли воїни твої.
- Не може статися це до наступного Свята Повернення Стад з Полонин. Через рік прийдуть вони, наступного Свята, коли розкриються знову глибини гір по всіх Карпатах.

Тоді пішов Лель Непобор до своїх людей.
- Звідки ти йдеш? — спитали його князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила. - Де ти був до цього дня?
- У дивовижній країні я був, — сказав Лель Непобор, - багато там скарбів і прекрасних речей, багато одягу та їжі та золота. Хочуть люди того світу дивовижного убити вас наступної осені в ніч Свята Повернення Стад з Полонин, якщо це не стане вам відомо.
- Ми станемо на цих людей оружно і переможемо їх! — сказав князь Всевид Мовчазний.

І так було до кінця року.
- Якщо в тебе щось лишилося, - сказав князь Всевид Мовчазний, - піди і забери те.
Тоді за три дні до Свята Повернення Стад з Полонин пішов Лель Непобор в глибини гори Сивуля і забрав звідти череду свою. І коли те теля, теля чорної корови, а сина Леля Непобора теж називали Чорним Юнаком, виходило з глибин Сивулі, тричі подало воно голос. Тоді сиділи князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила і грали тужливу пісню на сопілках. Почули голос того теляти. Тоді сказав волхв князя:

Не по серцю мені той бичок,
Що подає голос в горах,
Син Чорного Бика світу тьми,
Син бика з підземного світу,
Будуть великі біди в горах
Від гори Великий Ґорґан до Чорної гори,
Піде до кордонів далеких
Князь війною.

- Скажи мені, волхве, що віщують події оці? - запитала княгиня Медомила.
- Біди віщують вони: моровицю страшну та тьму ворогів жорстоких, що прийдуть наш край воювати і людей наших нищити. І допоможе нам волю нашу зберегти шолом Божедара, що схований в глибинах Сивулі.
Тоді прорекла княгиня Медомила:
- Присягаюсь богами, якими присягається мій народ, що не ляжу я і не засну на ліжку з пуху чи вовни, що не нап’юся молока і не нагодую тіло своє, що не вип’ю я меду хмільного, доки на власні очі не побачу як збудуться ці пророцтва.

І тоді горяни прийшли до печери і зайшли в глибини гори Сивулі і взяли з собою все, що знайшли там. І забрали вони шолом Божедара. Це був один із трьох чарівних дарів, що принесли в Карпати перші карпи. Але залишився Лель Непобор в глибинах Сивулі, бо печера зачинилась, і не вийшов він звідти в не вийде ніколи, бо лишився там на віки вічні.»

До слова, згідно давніх гуцульських переказів влада слабкого князя білих хорватів Всевида ІІ Мовчазного (431 – 449) була номінальною – реальна влада була в руках його дружини Медомили з роду Байбараків. Про неї розповідають, що вона була вольова, сильна і жорстока до ворогів, не знала іншого закону крім своєї волі, була висока на зріст, красива, її густе волосся мало колір стиглої пшениці, сама вибирала собі мужів і проганяла, коли вони їй набридали.

У часи аварських війн здобули собі слави чимало ватажків Лелегів-Кептаруків. Так Лелега Важка Сокира (518 – 590) розбив загони аварів, коли вони спробували вдертися в Карпати в 560 році і білі ховати зберегли свою свободу. Він же в 567 році завдав поразки орді аварів, коли вони хотіли через долину Прута та перевал, що нині зветься Татарським пройти в Панонію. Авари мусили відступити і йти в обхід земель гуцулів через Торуньський перевал. Авари ще неодноразово нападали на Карпати і навіть пробували захопити замки роду Лелег, але їх два рази розбив і відкинув з Карпат у 603 та 610 роках ватажок Лелега Судивой Добростяг (541 – 625).

Капищем роду Кептаруків був Білий Камінь, що біля Дори. Там волхви роду приносили в ніч повного Місяця треби Стрибогу, а в день літнього сонцестояння Дажбогу. При цьому офіра Дажбогу була медовою, а Стрибогу в жертву приносили білу вівцю.

Християнство рід прийняв доволі пізно – в 1179 році. Хто був у ті часи ватажком роду – невідомо.

Кептаруки стверджують, що до їх роду належав легендарний Даль, що заснував місто Далятин (Ділятин, Делятин). Історики сумніваються в його історичності і багато хто з них вважає, що походження назви міста інакше і не пов’язане ні з яким міфічним Далем. Інші гуцульські роди заперечують належність отого Даля до роду Кептаруків. Особою він був (якщо справді колись був) справді якоюсь казковою, йому приписують крім цілком імовірних вчинків і подій якісь явно казкові. Про час його життя гуцули говорять різне. Називають і ХІ століття, і ХІІ, і ХІІІ чи навіть якісь взагалі дати прадавньої історії. Люди на території Далятина жили здавна – це безперечно – з часів давньокам’яної доби: був собі Даль чи не було, але він був далеко не першим, хто тут жив. Розповідають, що отой Даль Кептарук збудував там садибу, завів господарку (і то розбагатів), навколо його садиби утворилось ціле селище, що потім перетворилося в місто. Нібито вівці і всіляка худобина плодилися в нього зі страшною силою: варто йому лише було подивитись на корову, як воно незабаром приводила теля, а молока давала стільки, що вистачало на десять родин. Ще розказували, що коли він грав на сопілці, то ріка Прут зупинялась, що варто йому було піти потоком, як знаходив він на рінні золоті самородки, і що варто йому було сказати голосно: «Хочу веселощів!», як зліталися звідусіль птахи, сідали навколо на гілках крислатого бука і починали співати на всі голоси. Розказують, що він крім всього іншого, був людиною мудрою, лишив по собі купу оповідок, яких ніколи не записував, але які людям запам’яталися. Серед цих різних логосів та настанов склав він кодекс поведінки гуцула, що являє собою низку афоризмів. Авторство цього твору, що відомий як «Шлях гуцула» або «Слово Даля» сумнівне: різні роди гуцулів приписують авторство цього тексту різним людям – переважно абсолютно легендарним. Наведемо тут тільки деякі висловлювання, найбільш цікаві:

«Гуцул не має мети, гуцул має шлях.
Шлях гуцула довгий і важкий: живе суворо дотримуючись звичаїв – хіба це легко? Завершує шлях наприкінці життя – хіба це не далечінь?
Будь скромним в гостях у ватажка, будь звитяжним на гірській стежині.
Не бий без вини свого собаку, не звинувачуй свою жінку, доки не будеш впевнений в її провині.
Не відповідай насмішнику, бо він лише дурень.
Не зневажай того, про кого йде погана слава, не розмовляй з божевільним та калікою.
Дві третини своєї доброти даруй жінкам, дітям і поетам, не будь жорстоким до бідних.
Не хвались і не кажи того, в чому ти не впевнений, не обіцяй того, чого не можеш виконати.
Не забувай про ватажка свого роду, ні за золото, ні за нагороду не зрікайся тих, кого ти зобов’язаний захищати.
Вільно даруй те, чим володієш, нехай жадібний ніколи не буде твоїм другом.
Бережи свою зброю, не випускай її з рук, доки не закінчиться битва…»

Серед Кептаруків було чимало відомих опришків. У 1670-тих роках в загонах Нестора був Андрій Кептарук, у 1730-тих роках в загонах Петра Сабата були брати Петро та Василь Кептаруки. Доля їх лишилися невідомою. Чимало повстанців тих буремних років з’являюсь нізвідки і зникали в нікуди. Точніше гори створювали їх і вони розчинялись в горах.

Серед Кептаруків були люди, які якось особливо ставились до часу. Так в біля Надвірної в Пнівському замку сонячний годинник вперше змайстрував Степан Кептарук в 1564 році для тодішнього каштеляна замку Владислава Лопати. У 1602 році водяний годинник у вигляді клепсидри привіз в Космач Роман Кептарук і встановив його в місцевій церкві. Розказують, що він жив в Космачі до 1632 року, а потім загадково зник разом з тим годинником. Але в 1752 році цей годинник знову з’явився в місцевій церкві в ніч Страсної П’ятниці, а наступного ранку по селу ходив чоловік, що назвався Романом Кептаруком і питав, куди поділи його хату, що стоялось ось тутечки. Кажуть потім він оселився в нинішніх Шешорах, жив там довго, при цьому не старів зовсім, а потім знову загадково зник на очах у людей що йшли до сповіді. Перший механічний годинник – маятниковий привіз в Карпати Микола Кептарук в 1694 році і тримав його у власній хаті в Микуличині. А перший пружинний механічний годинник привіз в гори Гуцульщини Федір Кептарук-Найда в 1726 році. Він поселився на горі Яворова і жив відлюдником маючи одну чорну вівцю, одну чорну козу, одну чорну корову і одного чорного собаку. Помер він 1764 року і той годинник він закопав перед смертю у глибоку яму, сказавши при цьому: «Сам час завершився!» Цікаво, що серед емігрантів до Америки був Лев Кептарук (1900 – 1993), що змінив своє ім’я на Леон Кептон. Він отримав освіту в Гарвардському університеті в 1925 році. У 1931 році він захистив дисертацію в Колумбійському університеті на тему «Проблеми моделювання часопростору в теоріях гравітації». Його навіть висували на присудження Нобелівської премії по фізиці, але Нобелівський комітет його кандидатуру відхилив. З «майстрів часу» з роду Кептаруків ще слід згадати Остапа Кептарука (1923 – 1986), що мав майстерню по ремонту годинників у Верховині. Він змайстрував механічного годинника, що йшов навпаки і міряв час, як висловився сам майстер «доки влада москалів буде в Карпатах». І справді, годинник пробемкав вже після смерті майстра 1 грудня 1991, коли впала в Карпатах влада осоружних московських совітів.

Жорстоке ХХ століття нещадним було до роду Кептаруків – чимало їх або загинули від час нескінченних війн, або були репресовані та пропали десь по Сибірах. У Січових Стрільцях був Петро Кептарук (1895 – 1915), що загинув в бою на горі Маківка 2 травня 1915 року. У лавах УГА воював Василь Кептарук (1892 – 1919). Він був мобілізований до австро-угорської армії в серпні 1914 року, воював в 17 піхотному полку, в листопаді 1918 року став стрільцем бойової групи «Карпатська». Загинув під час боїв під Львовом 15 січня 1919 року. У повстанцях був Микола Кептарук (1911 – 1946). Мало кому відомо, що в героя пісня «Я хоробрий повстанець» був реальний прототип і ним був саме цей стрілець сотні «Сіроманців». Загинув він в бою з карателями десь на Ґорґанах – чи то під Тавпширкою, чи то біля гори Чортка, чи то біля Довбушанки – тут дані суперечливі.

Серед роду Кептаруків було і чимало диваків, які робили світ цікавішим. Федір Кептарук (1955 – 2020), що жив Космачі, якось у 1978 році прибирав на горищі і знайшов дідівський скоростріл. Тоді він змайстрував однострій схожий на повстанський (з тризубом, звісно) і досить дотепно і ризиковано пожартував (напевно, щоб дізнатися, що насправді люди думають): якось в неділю вийшов з лісу в тому однострої та зі скорострілом в селі Шешори і підійшовши до здивованих людей запитав: «Хлопці, а москалі в селі є?» Ті дружно відповіли: «Є! Є! Аж двоє, он там біля крамниці стоять!» На щастя цей жарт зійшов йому з рук – хто саме так жартував гебешники не довідались. У Дорі жив Назар Кептарук (1907 – 1999), що услався тим, що всім любив давати якісь «цінні поради», при цьому саме тоді коли люди їх зовсім не потребували. Наприклад радив: «Не ремонтуйте воза, коли ви не збираєтесь на ньому їздити», «Не дивіться на нічне небо в темних окулярах», «Не плавайте рікою Прут в дірявому човні», «Не фарбуйте порося зеленою фарбою, бо ви потім не знайдете його серед високої трави» і таке інше.

Мігрували Кептаруки, переважно, і в не в Канаду, і не в Бразилію, а в З’єднані Стейти. У Детройті жив Устим Кептарук (1894 – 1977), що працював спочатку механіком, а потім відкрив годинникову майстерню (бо мав до того талант). У Клівленді жив Зіновій Кептарук (1923 – 2001), що працював таксистом, а на дозвіллі розважався малярством – любив малювати кумедних зайців.

Історія триває: ми ще почуємо про людей з роду Кептаруків – почуємо про цікавих особистостей, і хто зна, може й геніальних.