Рід Карпчуків – давній гуцульський рід, нині мало знаний, але колись один із наймогутніших гуцульських родів. У давні часи рід володів землями біля гір Ротило, Ґреґіт, Чорний Ґрунь, Муралевиця та на території нинішніх сіл Великий Рожин, Розтоки, Бабин та Соколівка. Символом роду є гілка лелечу (сосни альпійської) та вогонь на вершині гори. Гасло роду: «Все так не буде!» Кольори вишиванок – чорний та жовтий. Нинішній ватажок роду визнається Радою ватажків гуцульських родів та Судом Ведмедя, його резиденція є нині в Верховині (Жаб’є).

У давні часи та в епоху раннього середньовіччя замок ватажка роду Карпчуків був на горі Версалем. Але під час війни між карпатськими родами в часи правління князя Горислава ІІ Вершника (561 – 586) цей замок був спалений вщент родом Кікінчуків. Після цього ватажки роду збудували замок на нинішній полонині Ротундул, де він проіснував аж до ХІ століття, до тих часів, коли рід занепав і збіднів, не збереглися навіть імена ватажків роду часів ХІІ – ХІІІ століть. У переказах про гуцульські роди та їх ватажків часто згадуються «замки», але ці споруди важко назвати замками в класичному розумінні – це були дерев’яні оборонні споруди, що одночасно правили за житло і більше нагадували гуцульську ґражду пізніших часів. Рід Карпчуків був чи не єдиним гуцульським родом в якому посада і титул ватажка роду не успадковувався від батька до сина – ватажок роду завжди обирався, хоч і серед доволі вузького кола родичів. При цьому при обиранні ватажка дотримувались низки давніх звичаїв і ритуалів. Так після виборів, на яких голосували старійшини сімей, обраному ватажку посипали чуприну попелом і ставили на голову постоли – знак того, що ватажок лише перший серед рівних. Нинішньому ватажку роду – Іванові Карпчуку вже 98 років і на титул ватажка роду претендують троє. Вибори ватажка роду будуть вважатися дійсними тільки тоді, коли їх визнає Суд Ведмедя.

Рід Карпчуків – рід князівський, або як кажуть самі Карпчуки «королівський», своє походження виводить від князя карпів Стаха І Месника (58 – 96), якого Карпчуки називають «королем Стахом», що більш ніж сумнівно – генеалогічне древо роду Карпчуків уривчасте і туманне: ватажки роду Карпчуків деяких періодів історії взагалі невідомі. Крім Карпчуків свій родовід від короля Стаха веде рід Стефураків, але Стефураки ведуть свій різ від другого сина короля Стаха – Світомира Вершника, а Карпчуки – від четвертого сина короля Стаха – Карпа Чорні Очі.

Історичність короля Стаха більш ніж сумнівна, скоріше за все це особа цілком легендарна і вигадана, хоча є думка, що реальний прототип «короля Стаха» жив не в І столітті, як про це дружно розповідають перекази різних гуцульських родів, а в ІІІ столітті, вже після часів імператора Траяна, що наробив стільки сум’яття і ворохобні на Гуцульщині (тоді земель племені карпів), і був зовсім не «королем», а вождем об’єднання племен карпів. Хоча (знову ж таки!) є альтернативна версія, що в ті часи бастарни та карпи контактували з кельтами і називали своїх ватажків на кельтський манір «рі» - «королями». З усіх князів карпів, бастарнів та білих хорватів особа князя чи то короля Стаха І Месника оповита чи не найбільшою кількістю легенд та міфів. Якщо про його попередників повідомляють в переказах скупо і сухо, то тут народна фантазія створила цілий епос. У всіх народів Європи є легенда про «дике полювання», у слов’янських народів, зокрема, про «дике полювання короля Стаха», при цьому кожен народ приписує належність «короля Стаха» саме до своїх земель і до свого народу. І гуцули тут не виняток. Сумнівно, що легенда про «дике полювання» має саме карпатське походження, скоріше кельтське. Самі ж легенди теж вкрай суперечливі і нелогічні. Паралелі з кельтською міфологією більш ніж очевидні. Хоча, який народ в якого перейняв легенди та міфи – це ще те питання.

Про короля Стаха гуцули розповідають, що він прилетів в Карпати на білій хмарі і зійшов на землю на вершині гори Ротило. Прилетів він на хмарі разом з трьома чи то його братами, чи то побратимами (згідно різних варіантів легенди) – Любомиром Майстром, що володів всіма ремеслами, Доброславом Щедрим, що допомагав людям та Світозаром Залізна Рука, що був непереможним воїном і якому коваль змайстрував залізну руку після того, як свою він втратив в бою. Коли майбутній король Стах разом з братами чи то побратимами зійшов з білої хмари на землю, він прорік вірш:

«Я – легкий вітер над важкими ґреготами,
Я – чистий потік, що мчить з гори звіром додолу,
Я – старе дерево, що торкається гілками хмар,
Я – сивий орел, що летить над мовчазними смереками,
Я – крапля літнього дощу, що падає з Неба додолу,
Я – квітка шовкової косиці серед злих скель,
Я – слово святої правди на зборах старійшин,
Я – швидкий пструг серед хвиль гірської ріки,
Я – той , хто запалює в головах людей думку,
Хто принесе людям гір світло, якщо не я?»

Після цього пін запалив вогонь на вершині гори і прорік, що цей вогонь буде першим вогнем в Карпах і принесе світло всі горам. З того часу вогонь на вершині гори є символом роду Карпчуків.

Прилетіли брати чи то побратими, буцімто, з чотирьох різних міст: з міста Сонця, міста Місяця, міста Води та міста Каміння. І привезли вони з цих чотирьох міст чотири чарівні речі: меч непереможний, казанок, що міг нагодувати тисячу чоловік, камінь, що віщував майбутнє людині, якщо до нього торкнутись рукою і сокиру, що сама рубала дерево, варто лише було їй наказати. Камінь той в Карпатах називали Каменем-віщуном або Каменем Долі. Він довгий час стояв на горі Кострич і його використовували для коронації князів карпів, а потім і князів білих хорватів. Оповідають, що коли цього каменя торкалась рукою людина, що гідна була стати князем, то камінь кричав. Цей камінь вивезли з гір в часи князя білих хорватів Світозара ІІІ Срібний Перстень (830 – 846) і встановили недалеко біля його резиденції, що стояла на рівнині. А потім він десь пропав в часи чергової ворохобні і війни в краю.

Стах прославився в Карпатах своєю звитягою, сміливістю, мудрістю, пророцтвами, справедливістю. Тому коли помер князь карпів Любовид ІІІ Воїн (43 – 58), що став знаменитим перемогами в ста битвах з непокірними родами та іншими племенами, але не лишив по собі жодного сина, карпи обрали князем чи то королем Стаха. Його майже сорокарічне правління (58 – 96) ввійшло в легенди та перекази гуцулів як Золотий Вік: тоді буйно росли на полонинах та на луках трави, множилась худоба, яка щедро дарувала людям молоко та вовну, оминали гори моровиці, війни та голод, дикі бджоли приносили багато меду, а ріки були повноводними і спокійними, не було ні повеней, ні буревіїв, ні землетрусів. Сам король Стах відзначався дивовижним здоров’ям і довголіттям. А в гуцулів (точніше в їхніх предків карпів) в ті часи був такий звичай – ватажок чи князь повинен мати бездоганне здоров’я – це знак того, що боги прихильні до народу і землі. Якщо ж князь захворів чи скалічився – це поганий знак – боги гніваються і князя потрібно замінити. Король Стах лишив по собі настанови – прославився не тільки як мудрий правитель, але і як наставник і вчитель. Зокрема в його повчаннях сказано:

«… Я слухав ліс, я дивився на зорі, я уникав таємниць, я мовчав у юрбі, я розмовляв з людьми, я був спокійний на бенкетах, я був гарячий в бою, я був відданий у дружбі, я був поблажливий до слабших, я був твердий з сильними. Я не був зарозумілий, хоча був сильний. Я не обіцяв нічого, хоча був багатий. Я не вихвалявся нічим, хоча був майстерний. Я не говорив погано про відсутніх. Я не проклинав, а хвалив. Я не просив, а давав….»

Король Стах після обрання був коронований залізною короною, яку викував Любомир Майстер зі шматка заліза, яке впало розпеченим каменем з неба. Ця корона ніколи не іржавіла і була символом влади володарів Карпат, аж поки князь Карпів Будимир ІІІ Сирота (337 – 355) не втратив її під час битви з білими хорватами – забрала ту корону вода Черемошу. Король Стах одразу після коронації одружився – бо не гоже королю бути самотнім і не лишити нащадків. Одружився він з Зореславою Золотокосою і жив з нею щасливо двадцять п’ять літ. І мали вони п’ятеро синів і трьох дочок. Але потім Зореслава раптово померла під час святкування зимового сонцевороту – підозрювали отруєння, буцімто бояри з роду Вовчуків, що недолюблювали королівну, підсипали в чашу з медом трунку. Але король Стах нікого за те не покарав, мовляв, як нема доказів, то звинувачувати нікого не можна. Після смерті дружини король Стах роками був мовчазний, цурався людей, уникав бенкетів, жив тільки ловами та сумними піснями. Але якось вертаючись з полювання він побачив дівчину, що несла молоко білої корови до хати і безтямно закохався в неї, хоча був уже старий та сивий, але міцний тілом і духом. Дівчину звали Квітослава Синьоока з роду Полинчуків. Незабаром і засватався – в день літнього сонцевороту. Дівчині хотілось стати королівною, крім того всі родаки переконували її погодитись на цей шлюб. Бучне весілля відгуляли на вершині гори Крента під час якого принесли в жертву богам десять білих биків, яких перед тим провели між двома великими ватрами. Король Стах був щасливий, але нова дружина його не любила і задивлялась на молодих бояр. І в неї закохався молодий боярин Вогнецвіт з роду Чорнововків, що служив при дворі короля Стаха сотником. І те кохання було взаємним і шаленим. І Вогнецвіт затіяв проти короля змову, знайшовши незадоволених бояр. І якось на полюванні Стах переслідував велетенського вепра і коли наздогнав його, почав з ним двобій. І коли вепр був майже переможений, Вогнецвіт вдарив короля списом в груди. Король Стах подивився в очі Вогецвіту та змовників, що оточили його і прорік: «Після смерті своєї знайду я вас всіх і нащадків ваших! По небу буду летіти я на коні разом з вірними побратимами, і на тому дикому полюванні буду вбивати вас всіх і нащадків ваших!» І з того часу назвали короля Стаха Месником і бачать інколи в Карпатах в небі вершників, що скачуть в обладунках зі зброєю в пошуках нащадків тих бояр-зрадників.

Після підкорення Карпат білими хорватами рід Карпчуків вкрай вороже ставився до нової династії князів і відмовився присягати їм на вірність. Тому годі шукати згадки про цей рід в «Книзі Чорного Сонця», що була написана 361 року – в рік сонячного затемнення (що вважали в ті часи лихим знаком), де ватажки карпатських родів ставили свої родові знаки під присягою князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 – 366). Проте рід Карпчуків не зник, хоч і ворогував практично з усіма гірськими родами і важкі сутички знекровили рід.

Рід Карпчуків прослався в старі часи тим, що Карпчуки були вдалими скотарями і цей рід навіть вивів кілька нових порід овець та великої рогатої худоби. Зокрема, порода «Білорунна квітка» з групи порід куцохвостих карпатських овець була створена саме Карпчуками на полонині Ротондул. Ще Карпчуки були відомі своїм доброчинством: саме Карпчуки ще в часи правління князя карпів Груня ІІ Блукача (184 – 198) влаштували та утримували в Карпатах п’ять колиб-притулків, де подорожуючий міг знайти вогонь і харч, а людина із закривавленою рукою захист від кровної помсти, і ніхто не мав права напасти на цю людину, доки вона лишалась і колибі-притулку. Сакральність таких прихистків визнали всі карпатські роди і довгий час – століттями ці притулки були особливим місцем в горах, доки не були розорені і спалені в часи колотнечі ІХ століття. У часи князя білих хорватів Любомира І Сива Борода (612 – 615), що мав шістнадцять синів і отримав князівську корону тільки в похилому віці, Карпчуки були багатим родом з чисельними стадами худоби. Але сини князя Любомира І в той час бешкетували в Карпатах, відчуваючи безкарність, опираючись на своїх бояр та слуг, грабували ті карпатські роди, яких вважали ворожими. Особливо тоді дісталось роду Карпчуків, що не мав на той час достатньої кількості воїнів для захисту своїх стад і був розграбований. Ватажок Карпчуків Вогнемир Х Скотар звернувся зі скаргою до старого князя, але той тільки зітхнув сумно і відповів: «Нічим не можу тобі зарадити, можу тільки визнати твоє горе». Тоді рід Карпчуків переселився на Чивчини і більше трьохсот років жив на полонинах гори Добрин, і лише потім повернувся на свої родові землі.

У подальшій історії роду відомо чимало славних ковалів, майстрів, винахідників, що належали до роду Карпчуків. Так в Шешорах досі розповідають про коваля Івана Карпчука (1367 – 1446), що змайстрував залізного собаку, який сторожив стада овець краще за живих кудлатих вівчурів. Його панічно боялись вовки та злодії, і ніс він свою службу довго, доки іржа та нечемні господарі, що забували його змащувати лоєм, не сточили його нанівець. Майстер Микола Карпчук (1791 – 1889) вперше привіз в Карпати парову машину в 1827 році і встановив її на тартаку у Ворохті. Були серед Карпчуків відомі поети. Так поет XVII століття, що писав під всевдонімом Данило Сопілкар був насправді Данилом Карпчуком (1625 – 1678). Він був відомий збірниками віршів та пісень «Пісня білої зорі», «Вогонь серед ночі», що до нас не дійшли.

У XVI столітті від роду Карпчуків відгалузився рід Паламарчуків Верховинських, серед яких були відомі священики та релігійні діячі. Отець Кирило (в миру Михайло Карпчук) (1724 – 1789) мав прихід у Ворохті і був автором книги «Проповіді старого монаха».

Серед опришків був Роман Карпчук загони якого ходили по Ґорґанах в 80-тих роках XVII століття. Про час його життя і долю майже нічого невідомо – він виринув з небуття і зник невідомо куди. Неспокійне століття лишило багато туману в оповідях про долі людей.

На початку ХХ столітті багато Карпчуків емігрували до Канади і селились переважно в провінціях Онтаріо та Саскачеван. З тих, хто лишився в Карпатах відомі Петро Карпчук, що під Час Першої світової війни дослужився до надпоручника 95-го стілецького полку Австро-Угорської армії і загинув в бою під Тернополем. Його син Назар Карпчук був в спочатку стрільцем УГА в часи визвольних змагань, а потім у чотарем війську УНР і воював на бронепоїзді «Устим Кармалюк». Загинув у 1920 році в бою з більшовиками під Плоскировим. У повстанцях в сотні Грома воював кулеметник Степан Карпчук, що загинув в 1951 році під час нерівного бою з карателями в Чорному лісі.

Нині рід Карпчуків розпорошений по світах і як і всі ми переживає важкі часи війни. Але я впевнений, що найкращі, найзвитяжніші сторінки історії роду Карпчуків як і інших гуцульських родів будуть ще написані в майбутньому – в прекрасному, славному і світлому майбутньому.