Щоденник нездари.
« Вступ »
Або « Трішки про мене… »
Г м м м… Певно багато хто задумається, прочитавши лише саму назву…
Ну, в моєї найкращої подруги, першого читача усіх моїх шедеврів, не заздрю їй, адже можна отримати добрячу моральну травму, переглянувши плоди моєї хворої фантазії, був напад сміху…
Так-от, у цій так би мовити, «збірці», я вирішила вилити усі свої думки, почуття, спогади, про які дотепер ніхто навіть і не підозрював…
Признаюся, ще ніколи ніщо подібне не народжувалося з-під мого «пера»… Тому зразу попереджаю про кострубатість записаного: це всього лише душевний біль, а деколи й радість, відображена на папері…
А все починалося так. Одного разу мої одногрупники обговорювали свої творчі роботи: в них вони настільки красиво і зворушливо зображали звичайні буденні події, що мені стало заздрісно, справді, правда, по – білому, заздрісно. Я подумала : «Боже, що я тут роблю? Між цими, направду, майстрами слова! Я ж ні на що подібне не здатна!!!»
Мені стало доволі страшно… Десь днів зо три, щоб не збрехати, я ходила у розпачі, роздумуючи над попередніми подіями…
Проте якось,я на одинці, ( люблю самотність… вона дозволяє розібратися у своїх думках і розставити усі крапки над « і » ) йшла рідним шляхом « від головного до Чупринки » і на мене раптово посипалися, подібно, як осінні листочки, різноманітні поетичні роздуми, а, приїхавши додому, я вирішила описати все те, що пережила того дня, який, напевно, трохи змінив мене: заставив повірити у те, що я теж здатна на щось! Це радує…
Проте далі у моєму, так званому щоденнику (поки що не маю уявлення який проміжок часу в ньому вийде описати )буду відображена справжня я. Така, яка є! З усіма своїми бідами, провинами, гріхами і комплексами… Деколи потрібно розповісти про наболіле, але ( суджу по собі ) не хочеться травмувати своїх друзів. Я знаю – це неправильно,бо вони для того і є, щоб допомагати… я, звичайно, ділюсь думками,дрібними переживаннями, проте найболючіше і найпотаємніше не видаю нікому. Не знаю, мені соромно, чи що…?
Я просто звикла все тримати в собі. З дитинства любила залишатись сама і десь до класу сьомого була надзвичайно закритою, рідко спілкувалась з однолітками… Мені було трохи ніяково біля них : я завжди вважала себе гіршою ( в принципі, нічого дуже сильно не змінилося, я й досі вважаю себе жахливою подобою людини, справжньою нездарою і, взагалі, повною ідіоткою…)
Проте, десь-колись влітку, моя бабуся завела мене, можна сказати « за руку » на заняття гуртка « Юних журналістів» ( вона була певна, що з мене таки виросте щось путнє). Я пам’ятаю цей день, як сьогодні…
При вході в аудиторію мене зустріла привітна жінка Галина Петрівна ( це вона зробила з мене таку химерну, ледь наближену до оригіналу, подобу юного журналіста, за що я їй буду вдячна до кінця мого життя ) Вона лагідно провела мене за вільний стіл. Ну а я ж перелякане дитя з жахом дивилася на всіх інших присутніх…
Ми перезнайомилися: я з важкими зусиллями зліпила до купи кілька слів про себе ( в усіх, судячи по виразах облич склалося не найкраще враження про мене…) Одним словом: перший день – жах.
Але з часом все змінилося: я стала веселою, балакучої і завжди усміхненою дівчиною, такою, якою мене знають сьогодні. А з своїми « юними журналістами » ( до речі, на цих заняттях я провела три роки. Говорячи сучасною мовою : «Три супер-класних роки, сповнених радостей і спілкування » ) я спілкуюся досі. Вони мені розповідали, що ніхто ніколи не міг би подумати, що з мене, такої тихенької і скромної вийде журналістка. Але, як бачите, я вже на один крок ближче до, здавалося б, позахмарної мети…
Отже, повертаючись до щоденника, запрошую усіх, хто буде читати ці рядки,на екскурсію до моєї душі. Ви побачите, яка я насправді, зрозумієте, що так само як і всі вмію страждати… Що я сумна, зажурена, ображена на весь світ, гостросамокритична особа…
Запрошую в мій світ…!

Голос Совісті
Чи не задумувалися ви, про свої вчинки…
Добрі, погані, благородні, оспівані іншими, зневажені рідними…
Дурниці… найчастіше ми робимо дурниці…
Намагаємося виправдати себе, стати паном ситуації і і ображаємо найрідніших нам людей навіть не усвідомлюючи цього… гіркі слова ранять їхні і без того нещасні душі… вогнем випалюють образи…
А потім гордість, зневага, зверхність… усе це насіюється і проростає в серцях.. заглушуючи своїм безголосим криком жалібні благання любові, яка все ще знаходить маленький куточок між цими бурянами наших почуттів… з часом вони ще більше розростаються, обплітають колючими гілками думки, спогади… стирають із пам’яті ті найяскравіші миттєвості, які, здавалося б блискавкою пронеслися через сірість і буденність… все минає…забувається…
А потім повертається знову: солодкий погляд… усмішка…дотик…радість…надія…близкість…
А потім вихором вривається розбурхана недовіра…брехня…зрада…гнів…
Знову переживаєш подібні емоції, клянешся, що це востаннє! Але… знову і знову позбавляєш себе і людей, які тебе люблять і тобою дорожать того найпрекраснішого, що можеш їм подарувати тепла, ніжності, розуміння, які деколи так їм потрібні…
Я пишу це все… пишу усе, що назбирується в душі… бо вже несила тримати стільки різного в собі…
Хочеться все викинути. Звільнитися від сміття та якби все було так просто… на жаль наша совість буде ще довго затуманювати голову солодощами минулого, які щоразу стають гіркішими і мерзеннішими… отруюючи хоч примарну, проте всетаки надію на щасливе, інше безхмарне і зіркове майбутнє…

І таке буває…
Зі мною щось коїться…
Щось дуже незрозуміле й підозріле…
Сьогодні я, в це дуже важко повірити, прокинулася в хорошому настрої! Скажу відверто, таке в мене лише в день мого народження або, як би це весело не прозвучало, в день Св. Миколая ( Ну ми ж усі полюбляємо подарунки… )Але до обох довгоочікуваних подій ще досить довго…
Навіть не знаю, як трактувати цей феномен…
Звичайно, що першою мені в голову прийшла звична для усіх 16-ти річних думка : « Невже я закохалася??? » Проте тверезо оцінивши ситуацію, я зрозуміла, що зі мною такого статися не могло, ну це ж я!
Яке там закохатися???!!!
Мені,щоб людина почала так дійсно подобатися треба її знати десь місяців зо два- три!!! Тай після досить недавніх сумно-веселих подій мені б не хотілося переживати це світле почуття… Я взагалі-то страшенна егоїстка і хочу, щоб любили мене, а не я когось, бо в такому випадку все закінчується, скажемо так, не досить безхмарно…
Отже, це не справи голенького крилатого хлопчика ( це я так ласкаво називаю Купідона, який деколи може так влучити своєю стрілою, що здається, зовсім з глузду з’їхав!!! Або пробігає думка « Ну за що???!!! Що я йому такого поганого зробила??? » Так, але то вже трохи з іншої опери…)
Тоді я вирішила пошукати відповідь в осені… В її кришталево-срібних краплинах, які , мов знамениті музиканти, щоранку вистукують різні, для когось сумні, а, може, веселі мотиви…
В її, по своєму чарівних, затягнутих, здається, димом небесах…
В її прекрасній золотій оздобі, якою розфарбовано все навкруги…
В її мінливому настрої…
І я зрозуміла причину свого душевного задоволення! Вся справа в ній… В тій барвистій пані, яка так деколи нагадує мене…
Саме вона дарує мені моменти справжньої свободи від надокучливих думок і, здавалося б, безвихідних ситуацій…
Ось вона яка!!!

Одним словом , осінь…


( Ну… В просто позитивний осінній день…)

Безлад душі.

Чому на душі стає так темно й похмуро…?
Здається, що все котиться в бездонну прірву чорно-білих миттєвостей минулого…
Хотілося б заплакати, проте розумієш, що весь твій біль не зможуть втамувати кілька гірко-солоних капель…
І ти продовжуєш маскувати все те, що тебе з’їдає із середини за веселою усмішкою і дотепними фразами, щоб ніхто й ніколи не побачив того урагану морального бруду, гіркоти, злоби, болю, егоїзму, самотності, образи, самолюбства, який щодня збільшується і, здається, поглинає тебе повністю…
Пролазить в думки, в серце , шматує і без того розстріляну душу, нахабно крадучи останні сили… життєві сили…
Хочеться залишити все…
А спогади… спогади викинути, спалити, втопити, викоренити з пам’яті, але вони знову і знову хапаються за ще незагоєні рани минулого, розриваючи їх до жалібних потоків сліз, образ, несказаних німих слів, які, мов отрута, потроху вбивають… вбивають останні залишки щастя, які ще час від часу намагаються пробиватися, крізь всю чорноту буденної гріховності…
Здається, в такі моменти здатен на все, навіть залишити цей шумний, вічно заклопотаний непотребом світ…
Але… потроху приходиш до тями… розумієш, що є рідні, друзі… люди, яким без тебе буде насправді важко…
згадуєш найкращу подругу, яка постійно має вагон різноманітних проблем і розумієш, що без тебе тут ніяк…
як би це не звучало банально, проте з втратою кожного із нас світ, хоча б трішечки, але все-таки змінюється… і змінюється не на краще…
Можливо це просто мої депресивні думки, якими я можу поділитись лише з папером…
а, може, глибока суть всього нашого існування…
Не знаю… вам судити…



( В день, який здавався гірким закінченням мого існування…)
2010р.

Просто день…
Знову світанок… Розпочинається новий день… Важко прокидаюся, піднімаю сонні повіки – на годиннику вже 6:30. Зі словами: “Як тільки прийду додому – ляжу спати ”, - розпочинається мій звичайний день. Спочатку кава, швидкі збори, машина, одногрупники, пари… А потім довгоочікувана самота… Самотність - це, попри все негативне сказане про неї, найкраще, що є в нашому житті. Самотність… Я закохана в неї… Іду… іду разом з нею осінніми львівськими вулицями, наступаю на опале листя, яке весело шурхотить під ногами і розфарбовує гарячими барвами звичний сірий асфальт…
Іду… гуляю вулицями… розглядаю перехожих… у мене є така риса, а, може, вада, я дуже люблю вдивлятися в обличчя людей. Це, напевно, неправильно, та й не етично, проте, що поробиш… Ось пішов студент… Погляд його сумний і холодно-свинцевий, майже, як осіннє небо. А тут стоять закохані, навколо них, здається, палає вогонь… настільки радісно, тепло… вони такі щасливі, якби їхнє щастя тривало вічно… А он старенька бабуся, весело щось собі мугикаючи під ніс, поспішає додому. Стільки людей навколо, стільки різних облич… у кожного свої думки, турботи, клопоти…
Я теж така: інколи, заклопотана чимось, мчу в обійми сірій буденності, залишаючи все прекрасне на потім… Проте зараз іду, іду можна сказати вже рідними вулицями, захоплена наколишньою жовтизною. Осінь… люблю її жовтогарячий колір і сирувато-мокрий присмак… Лише вона здатна пробудити в мені хоч краплю творчості, дарма що нездарної…
Вечоріє… Навіть не встигаю оглянутися, а вулиця вже потроху починає закутуватись в ошатність ночі. Боже, наскільки швидко пливе час… зупинити б його хоча б на хвилину…
Я вже крокую до своєї гамірної маршрутки, залишаючи золоте місто позаду… Черга, як завжди, здається безкінечною… Та це не погано! Стільки нових людей, нових облич переді мною. Хтось привітно усміхається, хтось обурено зиркає спідлоба, хтось опускає очі…
Очі… ласкаві і милі, веселі й усміхнені, суворі й неприступні, жорстокі й грубі, пекельно пристрасні, цікаві й допитливі, розумні й стурбовані… у роздумах, в проблемах, кожен в своїх переживаннях… Такі різні… Дійсно, дзеркало душі… Оминаю одні, другі, треті…
Стою в полоні думок, очікуючи своєї черги. Ось вже заходжу в цей, направду, вулик. Скільки цікавого можна почути, скільки думок прочитати… Всі гомонять… Одні виходять, інші заходять… Знаєте, мені здається, що провівши хоча б один день в маршрутці, талановитий письменник міг би створити цілий роман!
Ось за вікном швидко пролітають химерні тіні напівголих дерев… Все менше людей залишається… я майже сама… Знову сама… Солодка самотність…Вона невдовзі зникне, адже вдома батьки, друзі… А поки що я смакую цю терпкість і сподіваюсь відчути її знову…


( Колись, осіннього дня, з якого все почалося… )
2010р.