В мене є задум створити свою маленьку збірку " Щоденник Невдахи "
Тому тут я буду викладати свої маленькі новели, які туди входитимуть.
Чекаю на оцінку...

Безлад душі.

Чому на душі стає так темно й похмуро…?
Здається, що все котиться в бездонну прірву чорно-білих миттєвостей минулого…
Хотілося б заплакати, проте розумієш, що весь твій біль не зможуть втамувати кілька гірко-солоних капель…
І ти продовжуєш маскувати все те, що тебе з’їдає із середини за веселою усмішкою і дотепними фразами, щоб ніхто й ніколи не побачив того урагану морального бруду, гіркоти, злоби, болю, егоїзму, самотності, образи, самолюбства, який щодня збільшується і, здається, поглинає тебе повністю…
Пролазить в думки, в серце , шматує і без того розстріляну душу, нахабно крадучи останні сили… життєві сили…
Хочеться залишити все…
А спогади… спогади викинути, спалити, втопити, викоренити з пам’яті, але вони знову і знову хапаються за ще незагоєні рани минулого, розриваючи їх до жалібних потоків сліз, образ, несказаних німих слів, які, мов отрута, потроху вбивають… вбивають останні залишки щастя, які ще час від часу намагаються пробиватися, крізь всю чорноту буденної гріховності…
Здається, в такі моменти здатен на все, навіть залишити цей шумний, вічно заклопотаний непотребом світ…
Але… потроху приходиш до тями… розумієш, що є рідні, друзі… люди, яким без тебе буде насправді важко…
згадуєш найкращу подругу, яка постійно має вагон різноманітних проблем і розумієш, що без тебе тут ніяк…
як би це не звучало банально, проте з втратою кожного із нас світ, хоча б трішечки, але все-таки змінюється… і змінюється не на краще…
Можливо це просто мої депресивні думки, якими я можу поділитись лише з папером…
а, може, глибока суть всього нашого існування…
Не знаю… вам судити…



( В день, який здавався гірким закінченням мого існування…)
2010р.