Це мої перші спроби щось написати.
Тому прошу оцінити...

Просто день…
Знову світанок… Розпочинається новий день… Важко прокидаюся, піднімаю сонні повіки – на годиннику вже 6:30. Зі словами: “Як тільки прийду додому – ляжу спати ”, - розпочинається мій звичайний день. Спочатку кава, швидкі збори, машина, одногрупники, пари… А потім довгоочікувана самота… Самотність - це, попри все негативне сказане про неї, найкраще, що є в нашому житті. Самотність… Я закохана в неї… Іду… іду разом з нею осінніми львівськими вулицями, наступаю на опале листя, яке весело шурхотить під ногами і розфарбовує гарячими барвами звичний сірий асфальт…
Іду… гуляю вулицями… розглядаю перехожих… у мене є така риса, а, може, вада, я дуже люблю вдивлятися в обличчя людей. Це, напевно, неправильно, та й не етично, проте, що поробиш… Ось пішов студент… Погляд його сумний і холодно-свинцевий, майже, як осіннє небо. А тут стоять закохані, навколо них, здається, палає вогонь… настільки радісно, тепло… вони такі щасливі, якби їхнє щастя тривало вічно… А он старенька бабуся, весело щось собі мугикаючи під ніс, поспішає додому. Стільки людей навколо, стільки різних облич… у кожного свої думки, турботи, клопоти…
Я теж така: інколи, заклопотана чимось, мчу в обійми сірій буденності, залишаючи все прекрасне на потім… Проте зараз іду, іду можна сказати вже рідними вулицями, захоплена наколишньою жовтизною. Осінь… люблю її жовтогарячий колір і сирувато-мокрий присмак… Лише вона здатна пробудити в мені хоч краплю творчості, дарма що нездарної…
Вечоріє… Навіть не встигаю оглянутися, а вулиця вже потроху починає закутуватись в ошатність ночі. Боже, наскільки швидко пливе час… зупинити б його хоча б на хвилину…
Я вже крокую до своєї гамірної маршрутки, залишаючи золоте місто позаду… Черга, як завжди, здається безкінечною… Та це не погано! Стільки нових людей, нових облич переді мною. Хтось привітно усміхається, хтось обурено зиркає спідлоба, хтось опускає очі…
Очі… ласкаві і милі, веселі й усміхнені, суворі й неприступні, жорстокі й грубі, пекельно пристрасні, цікаві й допитливі, розумні й стурбовані… у роздумах, в проблемах, кожен в своїх переживаннях… Такі різні… Дійсно, дзеркало душі… Оминаю одні, другі, треті…
Стою в полоні думок, очікуючи своєї черги. Ось вже заходжу в цей, направду, вулик. Скільки цікавого можна почути, скільки думок прочитати… Всі гомонять… Одні виходять, інші заходять… Знаєте, мені здається, що провівши хоча б один день в маршрутці, талановитий письменник міг би створити цілий роман!
Ось за вікном швидко пролітають химерні тіні напівголих дерев… Все менше людей залишається… я майже сама… Знову сама… Солодка самотність…Вона невдовзі зникне, адже вдома батьки, друзі… А поки що я смакую цю терпкість і сподіваюсь відчути її знову…


( Колись, осіннього дня, з якого все почалося… )
2010р.