Голос Совісті
Чи не задумувалися ви, про свої вчинки…
Добрі, погані, благородні, оспівані іншими, зневажені рідними…
Дурниці… найчастіше ми робимо дурниці…
Намагаємося виправдати себе, стати паном ситуації і і ображаємо найрідніших нам людей навіть не усвідомлюючи цього… гіркі слова ранять їхні і без того нещасні душі… вогнем випалюють образи…
А потім гордість, зневага, зверхність… усе це насіюється і проростає в серцях.. заглушуючи своїм безголосим криком жалібні благання любові, яка все ще знаходить маленький куточок між цими бурянами наших почуттів… з часом вони ще більше розростаються, обплітають колючими гілками думки, спогади… стирають із пам’яті ті найяскравіші миттєвості, які, здавалося б блискавкою пронеслися через сірість і буденність… все минає…забувається…
А потім повертається знову: солодкий погляд… усмішка…дотик…радість…надія…близкість…
А потім вихором вривається розбурхана недовіра…брехня…зрада…гнів…
Знову переживаєш подібні емоції, клянешся, що це востаннє! Але… знову і знову позбавляєш себе і людей, які тебе люблять і тобою дорожать того найпрекраснішого, що можеш їм подарувати тепла, ніжності, розуміння, які деколи так їм потрібні…
Я пишу це все… пишу усе, що назбирується в душі… бо вже несила тримати стільки різного в собі…
Хочеться все викинути. Звільнитися від сміття та якби все було так просто… на жаль наша совість буде ще довго затуманювати голову солодощами минулого, які щоразу стають гіркішими і мерзеннішими… отруюючи хоч примарну, проте всетаки надію на щасливе, інше безхмарне і зіркове майбутнє…