Щоденник нездари.
« Вступ »
Або « Трішки про мене… »
Г м м м… Певно багато хто задумається, прочитавши лише саму назву…
Ну, в моєї найкращої подруги, першого читача усіх моїх шедеврів, не заздрю їй, адже можна отримати добрячу моральну травму, переглянувши плоди моєї хворої фантазії, був напад сміху…
Так-от, у цій так би мовити, «збірці», я вирішила вилити усі свої думки, почуття, спогади, про які дотепер ніхто навіть і не підозрював…
Признаюся, ще ніколи ніщо подібне не народжувалося з-під мого «пера»… Тому зразу попереджаю про кострубатість записаного: це всього лише душевний біль, а деколи й радість, відображена на папері…
А все починалося так. Одного разу мої одногрупники обговорювали свої творчі роботи: в них вони настільки красиво і зворушливо зображали звичайні буденні події, що мені стало заздрісно, справді, правда, по – білому, заздрісно. Я подумала : «Боже, що я тут роблю? Між цими, направду, майстрами слова! Я ж ні на що подібне не здатна!!!»
Мені стало доволі страшно… Десь днів зо три, щоб не збрехати, я ходила у розпачі, роздумуючи над попередніми подіями…
Проте якось,я на одинці, ( люблю самотність… вона дозволяє розібратися у своїх думках і розставити усі крапки над « і » ) йшла рідним шляхом « від головного до Чупринки » і на мене раптово посипалися, подібно, як осінні листочки, різноманітні поетичні роздуми, а, приїхавши додому, я вирішила описати все те, що пережила того дня, який, напевно, трохи змінив мене: заставив повірити у те, що я теж здатна на щось! Це радує…
Проте далі у моєму, так званому щоденнику (поки що не маю уявлення який проміжок часу в ньому вийде описати )буду відображена справжня я. Така, яка є! З усіма своїми бідами, провинами, гріхами і комплексами… Деколи потрібно розповісти про наболіле, але ( суджу по собі ) не хочеться травмувати своїх друзів. Я знаю – це неправильно,бо вони для того і є, щоб допомагати… я, звичайно, ділюсь думками,дрібними переживаннями, проте найболючіше і найпотаємніше не видаю нікому. Не знаю, мені соромно, чи що…?
Я просто звикла все тримати в собі. З дитинства любила залишатись сама і десь до класу сьомого була надзвичайно закритою, рідко спілкувалась з однолітками… Мені було трохи ніяково біля них : я завжди вважала себе гіршою ( в принципі, нічого дуже сильно не змінилося, я й досі вважаю себе жахливою подобою людини, справжньою нездарою і, взагалі, повною ідіоткою…)
Проте, десь-колись влітку, моя бабуся завела мене, можна сказати « за руку » на заняття гуртка « Юних журналістів» ( вона була певна, що з мене таки виросте щось путнє). Я пам’ятаю цей день, як сьогодні…
При вході в аудиторію мене зустріла привітна жінка Галина Петрівна ( це вона зробила з мене таку химерну, ледь наближену до оригіналу, подобу юного журналіста, за що я їй буду вдячна до кінця мого життя ) Вона лагідно провела мене за вільний стіл. Ну а я ж перелякане дитя з жахом дивилася на всіх інших присутніх…
Ми перезнайомилися: я з важкими зусиллями зліпила до купи кілька слів про себе ( в усіх, судячи по виразах облич склалося не найкраще враження про мене…) Одним словом: перший день – жах.
Але з часом все змінилося: я стала веселою, балакучої і завжди усміхненою дівчиною, такою, якою мене знають сьогодні. А з своїми « юними журналістами » ( до речі, на цих заняттях я провела три роки. Говорячи сучасною мовою : «Три супер-класних роки, сповнених радостей і спілкування » ) я спілкуюся досі. Вони мені розповідали, що ніхто ніколи не міг би подумати, що з мене, такої тихенької і скромної вийде журналістка. Але, як бачите, я вже на один крок ближче до, здавалося б, позахмарної мети…
Отже, повертаючись до щоденника, запрошую усіх, хто буде читати ці рядки,на екскурсію до моєї душі. Ви побачите, яка я насправді, зрозумієте, що так само як і всі вмію страждати… Що я сумна, зажурена, ображена на весь світ, гостросамокритична особа…
Запрошую в мій світ…!