Ну я не впевнена, що це критика...
Це просто моя творча робота...

Я довго вагалась над вибором твору. Не хотілося аналізувати щось пафосне, і , так би мовити, « загальновживане ».
І одного разу, переписуючись із подругою в соціальній мережі, я побачила у неї напис від її знайомої із Росії : « А у тебя там вся группа на хахляцком разговаривает?????????? »
Мене просто переповнила лють і образа : мою рідну, одну з наймилозвучніших мов світу привселюдно обпльовано і збезчещено! Так ще й росіянкою!!!! ( зараз, через певний час, я зрозуміла, що трохи перебільшила, проте тоді я ладна була вбити!) Я зразу ж таки відповіла тій дівчині « люб’язністю ». Ми ще довго вели свою дискусію на україно – російську тему…
Після цієї « милої бесіди » я остаточно вирішила, що аналізуватиму лише щось націоналістично – патріотичного характеру .
Я хотіла знайти твір, який би найточніше описав мій душевний стан та й не лише мій, а всіх справжніх свідомих патріотів нашої батьківщини.
І от, прогулюючись веб – сторінками, я натрапила на вірші молодого поета Ігоря Калиниченка ( Досі я нічого про нього не чула, проте, як виявилося пізніше, він досить відома людина…).
Сам він родом із Запоріжжя. Але, незважаючи на це ( усі ми знаємо про стан розвитку української мови на сході ) він вважає себе корінним українцем і пише чудові вірші рідною мовою! Мене дуже зацікавила його роботи , та й він сам, як особистість.
Тоді я вирішила ближче познайомитися з ним і його творчістю.

« Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала. »
(І.Франко)

Так, словами видатного Каменяра, Ігор Калиничено говорить про себе і про свою життєву мету. ( Я планувала з ним безпосередньо поспілкуватися, оформивши свою роботу у вигляді інтерв’ю, проте, через зайнятість автора моїм планам не судилось здійснитися. Але, все – таки кілька коментарів він мені залишив )
Так от, Ігор Олександрович Калиниченко народився 1 січня 1983 року у м. Запоріжжі. Як каже про себе поет, до 19-ти років кожне літо жив у селі Любицьке Новомиколаївського району Запорізької обл., що зробило величезний вплив на його творчість та розвиток особистості. Він, подібно, як Довженко, виростав серед буйних трав і кришталево чистих рос, які й завели його у чарівний світ мелодійної поезії…
З 1990 по 2000 рр. навчався у загальноосвітній школі № 60 м. Запоріжжя, у 2000 – 2005 роках – на історичному факультеті Запорізького Національного Університету. ( Тут я теж хочу зазначити, на мою думку, лише , знаючи власну історію, можна говорити про особистість, індивідуальність людини. Бо, спираючись на подвиги прагероїв, ми інтуїтивно прагнемо, трішечки наблизитися до вінка їхньої нев’янучої слави, і зберегти ,хоча б пелюстку з тих славетних квіток ) Сьогодні бере участь у громадсько-політичному русі. Член ОУН та «Просвіти».
Інтересами поета є, звичайно, український націоналізм, поезія, музика, історія.


Вірші пише з 1996 року. Нещодавно зібрав усі свої творчі перлини у збірку « Зоряна дорога ». Туди ввійшли найкращі поезії періоду 1998 – 2008 рр.
Улюблені поети Ігоря, а, може, як прийнято зараз говорити « кумири » – Тарас Шевченко, Василь Симоненко, Дмитро Луценко. Певним чином вплинула на нього поезія таких авторів, як А. Малишко, М. Сингаївський, М. Ткач, О. Богачук, В. Юхимович, Ю. Рибчинський, із запорізьких – І. Доценко, В. Діденко, І. Сухар, О. Стешенко, О. Шостак.

Ігор Калиниченко друкувався у запорізьких, київських та харківських виданнях, зокрема в альманахах « Яблуко спокуси » та « Слава нації! Смерть ворогам! », в Інтернеті (сайти « Поетичні майстерні », « Севама », « Гоголівська академія », « Вірш.ком.уа », « Хата-читальня »… Хоча, як я вже казала, поет не є « популярним » серед широкого загалу, він вміло підкорює серця так званої «своєї аудиторії » ( Я маю на увазі інтернет – читачів, які просто « закидуюють » цього, направду, Майстра Слова своїми коментарями і схвальними відгуками! ) Також Ігор Калиниченко є членом Запорізького обласного літоб’єднання ім. Гайдабури, літературного клубу "99" ЗНУ.
Ознайомившись із роботами , я побачила, основні теми його творчості : патріотична, любов до рідного куточка , до знайомої з дитинства природи і до коханої… Він настільки чуттєво пише, що його рядки, здавалося б, хапають за душу,
Коли читаєш, то здається, що у твоїй душі відбувається інсценізація розчулюють до сліз, випалюють на серці глибокі ідеї нашого життя…

« Досі майже вже не вірилось, щоб у теперішньому закомп'ютеризованому світі (особливо чоловічому) було стільки Любові чистої і нетиражної взагалі!.. Не те що навіть до Мови.., Природи.., України в цілому!!! » - Так каже про творчість Ігоря Калиниченка українська поетеса з Австралії Олеся Білоцвіт.

« Небагато нині в Україні поетів, та не тільки поетів, які оспівують любов до рідної мови, рідної культури, до своєї історії. Читаючи твори сучасних українських поетів, помічаєш, що тематика їх творів майже ніяка. Гарні слова, хоч в рідній мові, лиш любові до рідного, до українського, до свого дуже мало. Тому я дуже вдячний Вам, Пане Ігоре, за спів про своє рідне, наше рідне .» - А це слова українського поета з Польщі Василя Шляхтича.

Зі всіх перелічених тем мені, під впливом недавньої дискусії, та й взагалі, з огляду на мою життєву позицію й націоналістичний характер, найбільше до душі припала патріотична. А саме вірш « Кругом комуністи»

Читаючи ці рядки, на очі накочуються сльози…
«…Вкраїну збезчестив Радянський союз
І п'яний козел - чортів Ленін...»
Адже настільки « правильно » змальовані події… настільки правдиво і без прикрас зображене наше гірке минуле, вкрите багряною чортовою зіркою! Автор, за допомогою метафор, порівнянь, деколи й вимушеної гіперболи, відкриває нам ще раз завісу забуття, яку колись намагалися повісити на нас червоні вожді. З кожним рядком все більше і більше розпалюється ненавистю наша свідомість до тих, кого ми зараз люб’язно називаємо « Старшим Братами » ( Можливо, ви скажете, що я не права, що треба дивитися в майбутнє, забувати старі образи, адже це було давно, часи міняються, люди кращають, живуть за іншими принципами… і так далі… А я скажу НІ! Такі люди не вироджуються, вони впускають глибоко своє мерзенне, прогниле, отруйне, скроплене кров’ю мільйонів невинних і справді великих людей, коріння у суспільство,переплітаючись, і плодячи все нових і нових тиранів, ще жорстокіших, ще безсердечніших… з диявольським блиском в очах, з чорною від одвічних гріхів душею…)

Цей вірш, – це своєрідний крик душі автора, крик, який виражає біль всього народу, жаль… сум за своїми земляками, які безневинно полягли через свої переконання, через прагнення до нормального, вільного, незалежного, рідномовного і культурного, не нав’язаного нічиїми настроями життя,
« … Концтабір чи розтріл- такий ось кінець,
Для тих, хто не прагнув мовчати… »
життя серед близьких і рідних людей, життя в суспільстві, де не боїшся виразити своїх поглядів, де маєш право на власну думку, а не на загальний примітивний шаблон, написаний, щоб одурювати, знищувати свідомих громадян, які чогось вартували… знищувати… за те, що вони українці!
«… Наклали печать на стражденні вуста,
Споїли людей самогоном...»
Далі ми бачимо як автор в своїй свідомості роздумує над наслідками « чудових часів », розгортається дискус. Він розуміє скільки « хорошого » нам залишилося від недавніх непроханих гостей!
«… Що гарного нам принесли москалі?
Матюк та іржаву бляшанку,
Зневагу до мови й святої землі,
Горілку і шапку-ушанку… »
А взагалі, на мою думку, увесь вірш - це вираження одвічного, антагоністичного конфлікту між росіянами й українцями . Адже скільки років, скільки поколінь іде неофіційна непримиренна безкомпромісна боротьба між двома народами. Ми народжуємося уже зі зерном ненависті до ворога, яке у кожного проростає по – різному!
Хтось підноситься на грізну фізичну боротьбу, хтось ( подібно, як Ігор Калиниченко) відстоює свої націоналістичні погляди пером, ( цим віршем він показав своє ставлення до батьківщини, свої патріотичні переконання.
Безумовно, він відіграє важливу роль у творчій спадщині поета, адже ним автор віддзеркалює свою душу, показує нам, читачам себе справжнім свідомим українцем, якого болить кривда, заподіяна рідній землі…)
що деколи навіть набагато дієвіше, ніж бійка, хтось, заглушує у собі цю ваду чи, може, перевагу…
Кожен сам обирає свій шлях…

Проте, на завершення автор закликає нас змиритися з болючими минулими подіями, адже і так уже нічого не повернути, хоча, звичайно, в наших серцях вічним вогнем буде горіти спогад про всі ті образи, яких ми зазнали від « москалів », але зараз нашою метою є будівництво нової, незалежної держави! Нарешті здійснилася мрія наших прародичів, які віддали своє життя за наше світле майбутнє!
Тому ми мусимо, ні, ми просто повинні, з огляду на героїчні вчинки наших попередників, використати цей шанс! Не дати ворогам знову можливості розривати своїми гострими пазурями душу нашої Неньки – України!
Нашим обов’язком є залишити по собі помітний слід в історії, щоб наші діти й онуки жили у ще кращій країні ,ніж ми!
Я думаю… ні, я впевнена, що кожен з нас, свідомих українців, читаючи ці рядки оживить в собі ті маленькі іскорки патріотизму, які з народження тліють в наших душах…
«…Так викинем все це сміття за поріг,
Загоїмо рану криваву,
Й збудуймо для себе й нащадків своїх
Вкраїнську за духом державу! »

Слава Україні!
Героям Слава!

Так будьмо ж цими героями,
бережімо свою батьківщину!