Писались сторінки Білої книги –
Змочені були кров’ю:
Кров’ю померлих у день відлиги
Та ранених любов’ю.

Кров’ю незайманих в дні повсталі,
Кров’ю царапнувтих,
Кров’ю Ісуса у ідеалі
Та кров’ю правиць відтятих…

Останні ж сторінки були білі,
Як біле біблійне місто.
… І дерлися кулі крізь заметілі,
І гинули сценаристи.
Львів, 07.02.14

Моя історія давніша снів:
Я бачив ангелів спокон віків –
Я був їм сином, так, я їх слуга,
Допоки річка Зло не в берегах.

Я брав у руки меч – боровся з злом:
Я все долав тоді, як був рабом.
Коли ж на волю світ мене пустив:
Я у молитві каменем застив.

Я побоявся йти, робити вдих.
Я думав, що лишився сам на всіх.
Я позабув, що поруч завжди Бог.
І знову захотів побуть рабом…

… І так було колись й до нині-днів,
Допоки сам одне не зрозумів:
Зі мною ЗАВЖДИ Бог і всі святі:
Самого не залишать у житті.
Львів, 14.11.13

Скажи всім: хто ти, що пече,
Чому прокинувся без згоди?!
Шукаєш вірнеє плече
У межах власного народу?

Тсс!Тсс!.. Всі сплять - надворі ніч.
Ти сон нарушуєш дзижчанням.
Не серед сонних цих облич
Своє шукатимеш кохання?

Чи дзвони в порох розітреш?
Чи біль у битвах розпорошиш?
Чи передумаєш й заснеш:
Не добровільно, то за гроші...

І в сні
За пробуд дорікнеш
Мені...

Ти була як Троянда Христова -
Вже цвітеш як Трояндовий Гай.
Мого серця невпинна розмово,
Моя мово, мій прихисток-рай.

Ти підносишся вільно до Бога,
Тебе в ангельськім приймуть Дворі.
Ти для мене життя молодого
Сік живучий у кожній порі.

У коханого оченьках синіх,
На коханої теплім плечі
Сходиш сонцем в росі України,
Віддзеркалюєш блиск на мечі.

В діточок непідкупному смісі,
В гордій величі мам за синів.
Ти - взбудованій прадідом стрісі,
Ти - печі годувальнім вогні.

Ти була як Троянда Христова -
Вже цвітеш як Трояндовий Гай.
Мого серця невпинна розмово,
Моя мово, мій прихисток-рай.

Дзвенить інтелектом в кишенях пустих –
У римах, у нотах, у фарбах барвистих,
У танцях, у співах, у росах ясних –
Звучить моя мова велично і чисто!

В просінні брехливім комусь-жебраків
На вулицях наших, зруйнованих боєм –
Так, знищених ходом невіглас-биків,
Що тільки за гроші… Торгують собою …

В дешевім асфальті, в депресії мас,
У хвилях магнітних, що йдуть з телевежі…
Прокиньтесь! НІХТО не досягне до НАС!
Ми – вище, ніж їхні хворобопожежі!

Плакала гіркими сльозами
Мати над будущинов доні:
- Ну, не йди ти тими стежками –
Там розтопчуть дикії коні…

Ну , люби ти свою країну …
- Не свою, матусю, а нашу! :
В колискових твоїх щоднини
Її пила, їла у кашах…

І бабуся вчила молитись
На вкраїнській мові в два рочки.
Як я , мамо, можу змінитись:
Ти ж цю мову вшила в сорочку!

Як я можу просто зоріти,
Що її закинули в клітку?!!
Що чужою мовою діти
Пишуть в інтернетівській сітці?!!

І з екрану музика лине,
Експансивно, що аж ґвалтує.
Чи в державі я – не людина?!!
Чи кричу – ніхто вже не чує?!!

Твої сльози, мамо, - як терня:
Тільки колять ноги не взуті.
Я з дитинства йду – я не верну,
Всі чекають - всі на розпутті!

Метри лиш мого марафону,
Молюсь, не розтягнуться в роки.
З інших міст у межах кордону
Чую я співзвучнії кроки!

Ми йдемо у юрми – крізь юрми -
Підбираєм душі магнітом.
Ну коли лякали нас тюрми?!
Т-У-Т – Т-Ю-Р-М-У нам хочуть зробити!
***
Краще мало – та зовсім вільна!
Швидкоплинно – в річці свободи!
Вони скажуть: я – божевільна… 
Одержима своїм народом!

Та насправді все дуже просто:
Не відтяти і не забути!
Ми не гості отут! Не гості!
Ми – пани!! Ми не вмієм в путах!

Нечіткість ліній, наголосів, рим.
Осіннє листя в пам*яті як банці -
так крутиться із дощиком. І з ним
вже спогадами ділиться у танці.

Ти йдеш - а осінь жовте листя
в червоні скидує люстерка.
Ти просто небу усміхнися -
Бо сонце в листя перетерте


тебе зігріє знизу. Раю
ключі розлиються вітальні.
Ніхто не знає, що я знаю.
Камін теплиться у вітальні.

Холодний дощик б*є по шибках.
Читаєм книгу первосину.
Сміється мати. Ще не видко
з печенням тата з магазину.

Приїхав брат із братовою.
Мала племінниця сміється:
Почервонілий носик горне -
аж тепло робиться на серці.

Життя - як осінь: дуже тепле,
Різноколірне у двобої
з буденним сном. Ти просто чесно
Залишся сильною, собою...

Щаслива? Щаслива! Так просто по сонці
я бігаю листям кленовим...
Хотілося дива - і сталося диво,
з*явившись тобі у Любові.

І ти пригорнешся щокою до донці,
Всміхнешся коханому в очі.
Так сонячні зайчики губляться в сонці,
як я у любові цій хочу.

І осінь диктує пісні під гітару,
і кутає плечі у пледи.
А потім - великим зіллється нектаром
у білу зимовую леді.

А та чистотою своєю засліпить,
добром замалює вітрила.
А потім - весна для кохання. І літо!
Щаслива! Щаслива! Щаслива!

Усмішка прозорого соло.
Поезія . Вірші - у рухи.
"Ніколи! Ніколи! Ніколи!"-
Кричали ненависні духи.

І Ангел устав перед Душу,
І вийняв свій меч із мечона.
...Ти ж тихо вторила послушно:
"Врятуй від цього беззаконня..."

ТИ перетягнеш тятиву ,
убивши того, хто стріляє
у свою душу впівживу.
Ти є - і вже тебе немає!

Країна голосно кричить:
" Прокиньтесь, діти, ранок зріє!"
Недоколисаная мить
в очах пустих проряботіє:

"Ти винна нам!" - "Кому? За що? Я ж віддавала свої крила
на прикриття пустих вікон, щоб ці серця не просквозило!
Я відпускала за кордон дочок своїх - у душ могили...
А ви повстали в легіон сердець байдужих, почорнілих"

Я хочу,
щоб це був лиш сон...

Зупинись на момент.
Попідписуй мелодії вдиху.
Цей пустий постамент...
Ради цього летів ти і їхав,

Ради цього загнав
ти коней у прозорому скоці...

Ти часто сидиш й плачеш -
у хатах чужих ночуєш.
Ти все у житті бачиш,
та , мабуть, не тих чуєш...

закрий лиш на мить вуха -
прислухайся свого серця.
Його ти колись слухав?!
Воно ж не кричить - рветься!

Бути непочутим ти боїшся -
Чиюсь душу випити із трав,
коли сонним ехом затаїшся,
коли ніби щось комусь програв.

І відкинутим людьми із мину,
перейденним в іншу паралель.
Ти ж лише маленькая людина,
в голосі твоєму сонна дрель -

убиває інших в півослонні.
затуляє ребрами життя.
ти спішиш, як дикі звіроконі
до свого сумлінного кінця.

Вечір наганяє спогади -
Із води у білий лій.
Молодь знов збирає проводи
Теплій юності своїй.

Бо часи смішні гуртуютьcя -
повертаючись з епох,
ніби коні димом труються,
ніби той чортополох.

І збираються нескорені
по криївках, де серця
вилітають чорним вороном
поза межі гаманця:

не купити справді істинне,
не продать любов синів,
що і вишивкою, й піснею
з білим соком матерів

у уста нас всіх вливалася!
Не скувати! Не стягти
нас в ярмо продажнім галасом
через зрадницькі листи!

Не ділитимемось волею!
І батьків не продамо!
А своєю кров*ю, зброєю
Знищим й натяк на ярмо!

Не вертайтесь коні з вирію -
тінь сліпих із минуття.
В нас країна нова визріє -
Українцям для ЖИТТЯ!

Так мало вірш як віра
і страчені зусилля
для битви з нижчим звіром
не прагнення за сильним
межу перебороти
затриматися в часі
де густо дій голготи
немає слів парнасу
невидимо нестримно
промінням через люстру
ми бігаєм безримно
до в серці злого хрусту
і так впадем нічого
напевно й не піднявши
ми віримо у того
хто потакає нашим
стремлінням безголосим
струям матеріальним
того хто світло носить
вважаєм ненормальним

Загубитись за простором раю -
побороти в собі незбагненне,
що жевріє в мелодії краю,
що записують часто в щоденник.


Перешиті думки, що з полину,
в чорну нитку врізається тіло.
І вони, як частинка Вкраїни,
мене так кровоточно боліли.


"Ти пробач..." - говорила бабуня,
витираючи сльози дитячі.
КРІЗЬ РОКИ ПОВТОРЯЄ ВІДЛУННЯ:
" Я пробачу. Пробачу . Пробачу"

Ти прийдеш швидше - й зачекаєш
на пустоту осінніх трав
у передгір*ї того раю,
який мені ти обіцяв.

У зеркала німого часу
холодний вдивиться Батий,
і постарівши під Кайласом,
ти скажеш : "Я вже не малий!

Я не молодший тебе, Лано..."
І сльози висвітлять порив:
"Ти що зробив собі, коханий?!!"
"Про нас із Богом говорив..."

І ми ішли, і не торкались...
Лише хотіли майбуття,
коли Кайласу чистий галас
у нове виллється життя...

Ще трішки сонця - трішки теплих мрій
про милі руки у відтінні свастик.
І лінії пророщених лілій,
і лотоса вже вирізьблені маски -

зриваєшся й від подуву - летиш!
І крилами торкаєшся руїни:
І тсампою в енергію гориш -
Зливаєшся із лоном материним,

Несеш граалю сік у Всеграаль.
Нові слова про старість наголосиш.
Важливо інше: ти таки програв
цю гру весні - тому надворі осінь.


І вкотре(вже не вперше) програєш -
і результати гри тобі відомі.
Та - борешся! За стіни свого дому -
За власну душу(і за інші теж!)...

Як білий шарф весняним леготом
торкнеться ніжної щоки
малої дівчинки - і реготом
усі прокинуться дзвінки,

що у галактиці зливалися
в маленьке серце звідусюд.
І білий прапорець на палиці
усьому світу: "МИ - ЩЕ ТУТ!"

- НЕ ВБИЙ! НЕ ЗРАДЬ! В дитинство вислані
не перестанемо й вночі
із кулаком боротись піснею
у цій захмареній січі.

Помираєш. Просто так залишившися із ним наодинці.
Підганяєш в небо стадо білих херувим* по сходинці -
підсуваєш їх усіх до незримого тепла, до любові.
І не знаєш. що слова, що по суті всі слова - лиш прозові.


Знову тінню хочеш бути - і сама себе ти нищиш.
Воскресіння п*них душ в морози люті знову блище.
По камінні ноги стопчуться в вино - у солодке полотно кагору.
А коріння не лишило - проросло, у минуле понесло дуже скоро.


Невнормована строфа. І позкидуваний одяг в купу.
А душа - життям в кулак - і крізь пальці знову так, що й в лупу
не побачеш - не сягнеш. Не прогнешся, то прогнеш під себе.
День за днем із молитов. Знову віриш у ЛЮБОВ і в Небо.

Лише вірші іскряться,
коли трамвай душі
летить вогнем до щастя,
записує вірші.

і кволо, зовсім кволо
підписує під сніг
думок невпинних голос,
який єднає всіх.


і ти від насолоди
заглиблюєшся в рай.
... Навколо води, води ...
народжуй - і вмирай!

В сльозі не втримать всього Всесвіту
Перенаправлених думок.
Розлізлі букви пишуть з легіту
Сумної ночі перший крок.

Іди вперед думками синіми -
розвішуй квіти на дощі,
пелюстки бджолами пришпилюй ти,
Легені сонцем полощи.

Вернись додому пошрамованим -
узгір*ями стареньких фраз.
Тибетські букви роздруковано.
І чаші, що дзвенять для нас...

Не ті шляхи - іду по хибній колії,
де одиниці курять полини.
Ночами досі чуються мелодії
Тибету заостанньої весни.

Даремно ти цей шлях думками вибрала -
даремні сльзи перших помилок.
По ідеальній хвилі лізуть видрами
самотні люди роблять перший крок...

і падають навколішки. І венами
спираються на доріст полини.
а потім і зсихають так, зеленими.
І кажуть, що "невиннії вони..."

Струна натягнута до стогону
у два прокручені ключі.
Пищать по підвіконню ворони,
так тишу мою жеручи.

Шукати виправдання в тих,
хто з підліткових снів зринає.
Коли у тобі просто псих
старі питання піднімає.

А совість кривиться здаля:
"Шукай, шукай минулий простір,
коли обернеться земля,
щоби прийти до тебе в гості..."

Бо "кожен у житті - один..."
І стверджується запитання
словеснотонами води.
Тоді-як виняток-кохання?!!!

Розступаються стіни якимись малими частками -
Сумноокі метелики лижуть брудне вікно-
невідомо- як впоратись з мозку смішними ласками -
збожеволіти ніжністю - просто піти на дно

Я- лише слово напоспіх,
Клин у душі глибині.
Стільки траплялося гострих
слів на адресу мені.

все виливалося в рими.
Бути нелегко із Ним.
Але "Спасен, хто терпимий.."
Так і доводилось з цим

йти по житті одкровенням,
Твої згадавши слова,
Я заливаюсь варенням
спогадів, снів про дива:

Добрих та злих. І пророчих.
Теплих як неба прилив.
І жолудянії очі,
й їх світанковий відлив...

Згадую... Й вірить не хочу...
Знає, хто також любив...

Перерости. Прийшовши з минуття
старої проби дружби та відвертя,
Ти збожеволів, вибравши життя.
Я поклялась тебе забрати в смерті...

Чужих епох, запилених ідей
так стомлено і ніби неохоче
вливається в сьогодні паралей,
колись проігнорована у очі.

Ти знаєш, я все виправити хочу.
Я - інша серед схожості людей!

Вірші - як ігри. Паралелі днів
зіскакують з напруженої голки.
Ти просто тлів на відливі морів,
наповнювався мертвоморря соком,

стрибав униз, впускаючи з руки
на саме дно обмоклі крила-вени
малої тіні, що через піски...
піски й роки так схожою на мене

Здавалася усім, хто просто п*є
з цього життя соломков споглядання...
А я пишу - живу - і у своє
невтомно граю зраджене кохання.

Життя - пусте?
Чи ЩОСЬ у ньому є?

Я вірші переписую... Не те!
Не входить в рамки. не влягає в межі.
То тягне вглиб, а то угору рве.
І завжди то болить, а то - бентежить.

Неспокоєм вкриває тишу тиш,
влягається сторінками у книги,
а ти, немов примара той, сидиш.
Тихенько так. щоби ніхто не вигнав

Із гурту, де нормальні воду п*ють -
З Землі, де відрізають свої крила,
щоби людьми звичайними побуть.
...Переписала із душі - й закрила.


Питання - в назві: в чім буття є суть?

Я хочу щось таке ... так швидко як експромт! Це просто.
Сьогодні уночі приходив ангел мій у гості.
І тихо шепотів для зрадників-катів прокляття.
Недовго Юдин день повторювати* біг у платті...

Для тих, хто зрадив кров поранених сердець в двобої -
кого не раз тяли іззаду - лиш такі ці вої...
Для тих, хто всіх продав - історії не знав у вічі,
Мій ангел нарікав на довгі сотні літ їх свічі -

Не будуть помирать, а будуть пам*ятать провину,
і кров свою ховать за срібняки, що ранять солов*їну!
...І ангел просвітлів - холодні сльози вмили сонцетіло:
-Позбудемось катів! Я над Вкраїнов бачу Божі Крила!

Я вірю у Любов, яка вела нас праведно віками.
Я Душу нашу п*ю у мові, у повітрі , із квітками.
Із дотиком ручат, із теплим сміхом лагідної нені.
Нехай усі мовчать, як Рідна Мова звернеться до мене!

І ангел полетів. І сон, що закінчився легковітром,
приніс в подолку рим багато як колосся зелен-жита.
І в пісню соловей мене закутав вишитопір*їнно.
...На столику - цей лист.Підписано: "Я - Твоя Україїна"

ти запиши мене у стиль дощу
малою краплею, що ділиться на пазли -
дзвінким стремінням під полу твого плащу,
п*янкою лавою, що черв*яком вилазить

із білих вен смарагдових кісток
старої вишні, вквітчаної в осінь.
пробач мене на тлі твоїх думок.
(чи хтось так часто ще прощення просить?)

Тиканням протикано зап*ястя
ангела старенького в покуті.
Я люблю, коли навколо - щастя,
бо його могло би і не бути...

коли хтось помилиться несміло -
наші попротягує сюжети.
Пам*ятаєш, нас також болі
на колишній ангелів планеті:

Дивлячись на зорі кольорові,
вгадували в людях свої тіні.
Знаєш, справжнє щастя у любові,
Справжнє щастя - бути як дитина.

Я тільки мовчу - розрізаються вени,
сплавляється лава із свічки навпроти.
І космос сміється зелено-зелено -
як перша молитва у музики ноти

вливається сміхом, зітхається сплавом,
спирається голосом в тепле проміння.
Я тільки мовчу. Та за рідну державу
у мене з каміння ростиме коріння!

Dieselben Gedanken- ich weiss nicht, was andere wollen.
Ich hab das Gefühl, dass Wolken mich lieben. Mit Strahlen.
Du bist nur im Himmel.Du bist der, den alle malen.
Ich bin auf Erde ß als die, die sie hier malen wollen.

На кручі критики старі піїтики
співали втомлено про немотив -
і важко плакали за полем клітики -
де кожен з них колись напевно жив.

ламались дотики вогнем екзотики,
і тихо сипались пусті слова.
а ми спинилися, нові невротики,
щоб захистити їх та їх слова.

Durch Wolken. Ja, du kannst ja fliegen!
Du bist mein Engel, meine Seele-
Nicht alle wissen, was sie lieben.
Nicht alle können Liebe sehen!

Wenn jemand schweigt - so kann das heissen,
dass er ja viel im Leben weiss.
Oder, Z.B.,dass er will beissen.
Oder sein Tee ist jetzt zu heiss-

Die Menschen reden -
fahren Reder
In die Weltalle,
Wo die leben!

На спокій. Всього досягнути.
Закинути трави за вуха -
щоб просто відкритись й почути,
ЩО ХТОСЬ ТЕБЕ ТАКОЖ ПОСЛУХАВ!


Віднести думки як багатство -
і просто отак закопати
у небі, де гніздиться птаство,
де вміють насправді літати...

покликати всіх на підмогу -
і так врятувати від тління,
щоби не стелились дороги
для них тільки гострим камінням.

Я чекатиму повіву крил -
я торкаюсь легенями Криму.
у пітьму розпростертих вітрил -
в чистоту впівсамотньої рими.

я ковтатиму сльози і піт
та від щастя кусати* пелюстки.
Надихаєш мене на політ
(Не хотіла ж цієї відпустки!) ...

Відпусти . На доріг забуття,
в чисте поле живою росою,
щоб і я ще вдихнула життя,
а не час, що у плісінь застоявсь.

Відпусти. І пробач за порив,
за слова пустоти охололі.
... Ти, можливо, мене і любив...
...Я так хочу позбутися болю...

І прив*язані вірші в онлайн,
і прибиті гвіздками експромту.
Відпусти! І насправді прощай!
... Все життя пам*ятатиму, хто ти.

Відійти від меча-джерела
І на крилах спуститись під воду.
Я не втрачу тебе як свободу –
Я до тебе століттями йшла.

Поверни!Перехрестя епох.
Помилки, що на відліку раю.
Я іду – і потроху вмираю.
Я не можу боротись за двох.

Чи за трьох… На стежках безпороших,
На стоянні зацвілілих вод.
Я тебе не купила за гроші.
Ти для мене – як цілий народ.

Відступити від бунту в супротив.
Приліпити наклейки до крил.
«Продається» кохання за спротив.
Консервований запах могил.

Не відступиш! Ти любиш невпинно
Проноситись мечем по чолі.
Я кохаю в тобі Україну,
Свіжий дотик ще диких полів.

Життя твоє з розчарувань –
І замальоване на біло.
Приїхав – просто поруч стань,
Щоб жити праведно хотілось,

Щоби хотілось донести
Маленьких слів велику силу.
І розкладалися листи
На дно невисланих посилок.

Пиши, пиши свої вірші –
Придумай казку про натхнення.
Я ж буду поруч без душі
Твоє ділити сьогодення.

І випливатиме наверх
Ілюзій перша позолота.
Я знаю: хтось колись помер,
Щоб ти писав щасливо ноти.

цілувати долоні , бо в них ти тримав вогні,
бо капали воски в сумний невідомий спалах.
Свіча Вефлиємська освітить непростії дні
Людей наших милих, бувалих і ще не бувалих …

Любов біля того каміна
У маминій хаті під грушков.
І світить любов материна
До внуків на білих подушках –

І очі іскряться зірками.
Щаслива як в Божім покої,
Веде онучат моя мама,
Всміхаючись разом зі мною.

І приязно дивить на зятя:
«Ну на, пообідай вже ,сину…»-
Коханий всміхнеться на «Тятя…»,
Що десь із колясочки лине…

Я тихо гортаю альбоми,
Всміхаючись лагідно діду…
Й напевно, не скажу нікому,
Що завтра на цвинтар я піду –

Бабусі віднести букетик
Найкращих у світі піоній.
Бо звідти, де інша планета,
Вона теж радіє сьогодні,

бо я би віддала багато,
щоб зараз отут, поруч діда,
Була і бабуся на святі,
Забувши життєвії біди…

Бо я би багато зробила,
Цілуючи теплі долоні,
Щоб зняла вона свої крила
І з нами побула сьогодні.

… Забути всі випробування –
Те, чим заплатила за щастя.
Бо я заслужила кохання,
Бо Ви помагаєте, бабцю….

Так сонце всміхається радо
І зайчики скачуть по квітах.
Із мамою, як на параді,
Гуляють племінники й діти.

Усюди так сміху багато.
Зібрались кузени, кузина.
Бо кожна неділя – це свято
Для нас, для моєї родини.

Я дякую Богу за ласку,
Благаю, щоб дав мені сили
Життя перетворювать в казку,
Щоб всі одні одних любили!

Нічого нового в годинах блукання.
Розкрила очей безкордоння люстерка –
І бачиш, як родиться твоє кохання,
Велике й солодке, як торт чи цукерка.
...
Пробачила і відпустила –
Аж серце з полегкості стало,
Щоб просто узяти на крила
Любові, що не вистачало…
І як пасажирка-попутка,
Любов гостювала у серці.
Не стало іронії-смутку
За тим Не-Було-Й-Не-Вернеться…
Години зливались у стоки…
Тепер засвітились в веселці.
Кохання нового уроки
Щасливо писались на серці.

Питаючи в Бога, чому всі ідуть повз,
Ти втомишся врешті долати сходинки загадок
І вперто підеш, як і Син Його вставши йшов
До Правди, що істинно світиться в сні паводків.

І хтось ще підпише мотив невідомих змін,
Малюючи в небі веселки життя мрією.
І знову – всі поруч в країні , що без руїн,
Що повною силою бореться з зла зміями.

Коли на межі раю
Стояв самотній вікарій –
Питав він мене, чи знаю,
Які нам судились кари

За віру у безіменне,
За істину все поклонів.
Тягнув, як струну, з мене
Слова із рядків Законів.

Я знала, що тут, в раю,
Не буде йому кари.
Покарані не вмирають,
А родяться там.Зараз!

Я знайшов одиноку на березі –
Ти стояла, ти хотіла втопитися!
Із долонь твоїх просто напитися
Мріяв ангел у чорному одязі.

Розійшлися тумани долинами.
Поприходили друзі заплакані.
…Ти прощалась тепер з Україною
У чужій в півзруйнованій гавані!

Люби мене поміж рядків,
Коли слабка і швидкоплинна,
Коли хтось інший захотів
Тебе забути, Україно.

Коли вмирали у віках
Маленькі ангелів конверти.
Коли тримала у руках
Твоєї долі том четвертий!!

Вона дивиться в зір перехожих -
Вона бачить там просто неситих!
І ніхто уже їй не поможе
Розучитись найперше любити,

І ніхто не забуде лелеки
У гнізді чарівної октави.
Вона просто далеко-далеко.
Вона просто не вміє лукавить.

Помилятись вигадали люди.
Помилятись стверджуємо ми.
Хто ж положить квіточку на груди
В гробі одинокої зими?
Ти пробач. Це буде уостаннє.
Помилятись зможе минуття.
Хто ж підлиє кинуте кохання
На безлюднім острові життя?
Прожени від себе сонні мухи –
Помились в моєму прощанні.
Хто ж моє майбутнєє підслухав?
Хто його посмів сказать мені?

Ця мить давно вже продана для згадки.
Знов по хресті йдемо віршами ми.
А біля ніг - стурбовані нащадки
Із раненими янгола крильми.
І ниє звір жорстоко, навіть люто,
І все добро у ньому помира.
І на ножі - цілунок від отрути,
А на папері - сльози від пера.
Усе поділю на рядки, на звуки,
Щоби з'єднати думкою мости.
І знову б'ють сердець прозорі стуки,
І знов кричать за предками хрести.
***

Ореол каяття освітив наші помисли сірі.
Десь блукає між хмар непогасна зоря звіздаря.
І знов лине сюди у своїй незапроданій вірі
Сонце ясне з небес - то моя одинока зоря.
Через сотні епох, міліарди нових ренесансів,
Через думи і пісні, вірші і думки Кобзаря
Знову рветься сюди, повернутись не маючи шансів,
Сонце ясне з небес - то моя одинока зоря.
Знов протерлася вісь і Земля випада із орбіти.
Навіть музика спить у старезній душі пісняря.
В моїм серці живе лиш тому, щоб навіки зоріти,
Сонце ясне з небес - то моя одинока зоря.

І насниться життя земне
У системі чиїхсь обчислень.
У програмі "Чекай мене"
Хтось до старості нас зачислить.
- А ти стільки мене чекав!
- А ти стільки мене любила!
Але час тихо проскакав.
І нічого ми не просили.

Не порань, не убий, збережи
І хай правда лиш гострить ножі.
Не покинь, а врятуй, зрозумій,
Що усі ми під впливом подій.
Не покинь і тим самим не вбий,
Ти для мене один дорогий.
Хай живе одинокая лань,
Лиш мене, як її, не порань.
Не порань, краще вбий, а не рань
Не люблю відчувати страждань.
Хай несу всі у світі хрести,
Та найважчий із них - саме ти.

І сніг у вальсі під ногами
Замовк, не смівши видать звук.
Тепер ми стали ворогами.
Колись любили ніжність рук.
Хоч я не думаю, що грою
Закінчить можу свій сонет.
І небо падає іскрою.
І в серці стерся твій портрет.
І все не так, як має бути.
І не гудить у скронях кров.
Раз я тебе могла забути,
Так, може, це і не любов?

А дні ростуть з помилкою у серці,
І чорний птах над білими грудьми
Літа. Немов мерці чи, може, мерці
(Та хто нас знає, хто сьогодні ми).
А серце шепче другу-побратиму.
"Ми лиш удвох: лиш я тепер і ти".
Я до всіх бід поламаних ітиму
Сто днів, сто літ; куди, скажіть, іти?

І забракне сили вдарити в плече
(Я клялась любити своїх ворогів).
Знов вогонь цілую. Знаєш, не пече,
Ти ж мене ножами гострими зустрів.
І слова гарячі ниють, мов смола,
Я тебе хотіла залишить без крил.
Задрімало літо в холодку тепла.
І лиш ніч сміється в сотні жовтих рил.
Та давно та повінь впала на чоло.
Кришталеві рани плачуть; ніби кров,
Заливає серце те, що вже пройшло.
Я б тебе любила. Не дає... любов.

Два кроки, два стуки, дві миті.
Зачинені двері. Пітьма.
І знову одна в цьому світі.
І знову мене вже нема.
Хай трубка захрипне від крику
Мене не розбудить вона.
Намріяла'м щастя велике
І знов допоможе весна.
Ще мить. Тихий стукіт у двері
І ніжності ціла ріка.
Чита' на зім'ятім папері:
"Я тут. Та мене не шукай".
***

Знову юність біжить в окопи
І бунтують чужі жалі.
Ти - на тому кінці Європи,
Ти - на тому кінці Землі.
До нічого тебе не змушу,
Тільки ранок візьму до рук.
Ти мені вириваєш душу.
Вона з серцем лиш: тук, тук, тук..
Кимось курені сигарети
Піднімаю з свого сміття.
Ти - на тому кінці планети,
Ти - на тому кінці життя.

Знову юність біжить в окопи
І бунтують чужі жалі.
Ти - на тому кінці Європи,
Ти - на тому кінці Землі.
До нічого тебе не змушу,
Тільки ранок візьму до рук.
Ти мені вириваєш душу.
Вона з серцем лиш: тук, тук, тук..
Кимось курені сигарети
Піднімаю з свого сміття.
Ти - на тому кінці планети,
Ти - на тому кінці життя.

Я тебе називаю безвістю.
У лету твою хочу канути.
Ти здивуєш мене лиш чесністю
І охотою буть обманутим.
Ти укотре пробачиш, впевнений,
Що без тебе не можу квітнути.
Ворогами ми будем ревними,
Не дозволим собі осліпнути.

У тебе море у очах.
І ти, і море – це так здорово.
Й не тішуся малими зорями,
Які колись вселяли страх

Вдитинорозумуприйдешніми
Й безславними планетозброями.
Тепер ти будеш моїм воїном
І моїм лицарем, і месником.

Це просто: ти –людина. Й звабою
Тебе впіймаю безконечною,
А ти молитвою сердечною
Мене і досі, серце, згадуєш,

Та скоро крила наші виростуть
І ми зіллємся із планетами.
І піднімаючись ракетами,
Здивуєм світ своїми крилами.

Загинаючи листя бляхи
На даху деревяних церков,
Ти витягував темні цвяхи
Із Ісуса старих підков –
Ти позбавив звучання цокіт
У століття протяжний плин.
Ти чекав на це сотні років,
Поки трохи ослабне він.

Якщо ти є – ти просто є,
Ти пишеш полум’я строкате.
І не важливо, що сказати,
Мій любий, хочеш про своє.

Ти-мій. Отож, тобі терпіння,
Веселих мук із Всебуття.
Бо я – лише твоє життя.
Бо ти – лише моє спасіння.

Ти заспіваєш про прилив
Чужих думок веселошатих.
І я не буду помирати
За те, що ти мене любив,

А просто будуть вірші литись
І заселяти білу тишу.
Ніхто нікого не залише –
Ми просто будем вічно жити.

Побільше рим, побільше свят.
Один, мільйони літ назад
Ішов степами білий бог,
Когось придумував усердно.
І слів не було змалювати
Оті розумні оченята,
Які не знали ще тривог,
Як і любові. Так. Напевно.

Побільше рим, побільше свят.
Один, мільйони літ назад
Ішов степами білий бог,
Когось придумував усердно.
І слів не було змалювати
Оті розумні оченята,
Які не знали ще тривог,
Як і любові. Так. Напевно.

Дорога мовчання. Скрипти
Священників еговіри.
Чи можна любов долити
До тих, кому стати звіром

Судилось? Чи можна в гени
Додати свої абсурди.
Іди у життя від мене,
Мій негу! Я просто Буду!

Десь важко мені без тебе,
Моя сиводума мамо.
Мені ти віддала небо.
Хотіла б і я так само
Тобі присвятити мрію,
Та часу у мене мало.
Я тільки ось так зумію,
Я тільки ось це сказала.
Спасибі, моя кохана,
За ласку життя й спокою,
Моя найдорожча мамо,
Я буду завжди з тобою.

І втікало життя за роками,
Залишивши у паспорті знак.
Пам'ятаєш, миленькая мамо,
Що в житті я зробила не так?
Я не вміла любити до болю,
Я не знала любов берегти.
Вітер б'є по обличчі тополю,
А її посадила вже ти.

***
Твої втомлені руки, гарячі,
Обнімають мої, молоді.
Ну, не плач, бо я також заплачу.
Хто ж обох нас зупинить тоді?
І байдуже - за вікнами сиро
Білий вітер гукає жалі.
Зараз вдвох ми живемо для миру
Й лиш одні на усенькій землі.
Ніжні зморшки і теплі сивини,
Сонця ласка на карому дні –
Все вмістилось в очах материних,
Та найбільше там місця мені.

Я стою на пероні прощальних сонет і віршів,
І лиш осінь виводить мене із цієї задуми,
Я вслухаюсь у пісню померлих навік комишів,
І виводжу сльозою по досі не видимих струнах.
Я гукаю до поля, гукаю до неба: "Спиніть!
Хай же дармо не рвуться натягнені працею струни.
Нам тепер дорога всяка ясність, кожнісінька мить,
Хай же вас не тривожать ніколи незнанії сурми".

За туманами - сонце. За ніччю знов день і знов сміх.
Я відходжу в минуле, не чувши веселих казок.
Я була лиш своя, та у віршах ділилась для всіх.
Я жила лиш для вас, і для вас я зробила цей крок.
Буде світ. Може, ви ще згадаєте досі незнане?
І побачите край, що героями здавна пашів.
Я закрита у собі, ніколи й ніким не пізнана.
Я стою на пероні прощальних сонет і віршів.

Слова лякались блискавки і грому,
Слова боялись щирості душі.
І мокра, я під дощиком додому
Іду, з калюж зриваючи вірші.
А кожен крок для мене - виблиск неба,
Який ніхто узяти не посмів.
Нехай цей вітер занесе до тебе
Мої травневі сплакані пісні.

І знову - безліч списаних сторінок,
І знову - двісті схоплених думок.
А за вікном розмножився барвінок,
А за вікном родив життя струмок.
Не можна на щось добре не чекати –
Надія все-таки не помира.
Виходить тихо смуток із кімнати,
Бо вже пора, бо вже, бо вже пора.
І байдуже, що діється навколо,
А дим в кімнату радісно несе.
Я знаю, що тебе побачу скоро
І що оце закінчиться усе.

Я пишу зеленими рядками,
Що бриніли звуками пісень.
Чуєш, чуєш шепіт листя, мамо?
Це тобі вибрунькується день.
І всміхнеться синьооке літо,
Липоцвіт спускаючи човном.
Чуєш, мамо, знов радіє жито
Жовтим небокраєм за селом?
Гори знов засіються по далі,
Липнучи верхами в небозвід.
Чуєш, мамо, зірочки печалі
Залишають шляху білий слід?

Серце закрите в раму.
Ночі сумне виття.
Не відпочинеш, мамо,
Поки бринить життя.
Все біля нас непевне.
Усміх? Усмішка? Ні.
"Я допоможу", - ревно
Серце золить мені.
Мамо, для тебе раю
Я простелю крило.
Другого ще немає
(Мабуть, не відросло).

Рідна мати моя, вишиванка на сонця долоні
Заяскрава для нас. І без хрестиків в'яжеться рай.
Я присяду дощем― не зганяй лиш мене з підвіконня.
Ти пробачить - пробач, але вже ні про що не питай.
Вірний вітер зими перетворить мене у людину,
Ну, а сонце на мить утече і своїм язиком
Злиже білу сльозу, а для тебе загубить дитину.
Рідна мати моя, прочитай мене першим рядком..

Зім'ятий сніг в відкриті двері
Мене від болю застеріг.
І порозкидані папери...
Й мільйон закреслених доріг.
І все не так, бо всюди люди,
Які топили теплий лід.
Іде по вулиці приблуда,
Думок ковтаючи політ.
Чомусь помилками налите
Чорнило пише без помих.
А я сиджу. Вікно відкрите:
Іде жебрак і крає сніг...

А ти мені багато ще сказав би,
Коли б не комплекс цього сьогодення.
Ми накотили сніговії баби,
Щоб годувать малиновим варенням.
Ну, як його та й можна не хотіти?
А, може, вам гарячого ще чаю?
І ми, малі (Ну, сказано вже, діти!),
Дивилися, як баба розмерзає.
Із ґудзиків викочувались сльози,
І плакав наївно і уперто.
Не треба Хто родився на морозі,
Від теплоти людської може вмерти.

Десь переорані дороги чекають повінню дітей.
І жовті пастки падолисту нераз заманять їх в нікуди.
Та не боюся я нічого: ні злої долі, ні людей,
Бо маю мрію в серці чисту, бо мама є зі мною всюди.

Приспів:
"До мами, до мами... до мами!" - шепталися стежки роками
І бігли жита у колосся. А, може, мені це здалося?
"До мами! До мами... до мами," - просили зірки із вітрами
І роси влягалися в бренькіт: "До мами, матусеньки, неньки!"

І ми, засліплені дитинством, самотньо топчем паралелі,
Та непомітна павутина нам ніж до скроні підставля.
Коли дитя упилось містом, то лиш душа біжить до неї.
І вже затравлена стежина свої сторінки оновля.
Приспів.

І мліє тихо листопад вже у саду безлистім.
Хвилини крутяться в вітрах у спомині яснім.
У гості мріє біла ніч вся у вбранні барвистім.
Навкруг життя, навкруг любов. І знов нові пісні.
Я доторкнуся до плеча і розвінчаю сумом
Прикриті погляди його, бо він стомився жить
Так одиноко у піснях, мандруючи із шумом,
Як листя падає до ніг, тоді його болить.
І вип'є знову листопад в моїх словах гарячих
Собі мелодію весни і радісних очей.
Я доторкнуся своїм сном до тих хвилин незрячих,
Колись я думала, що він не розумів людей.

Гелгоче гусяче стадо
Десь за селом у воді.
Серце вискакує радо,
Думи іще молоді.
Бо у душі весняної
Перші бруньки протялись.
Зустрічі дивохмільної
Знову ждемо, як колись.
І забуя дивострічка
На світовім полотні,
Казкою виллється річка,
Зіб'ються притчі ясні.
Я усміхаюся радо,
Бо молода, молода!
Горе моє, як розрада,
Знову змиває вода.

"Проколіть мені долоні, Щоб не розкопала волі..."
А крапля краплю доганя.
А гілка гілочку колише.
Хвилина вічність зупиня.
Диктує серце - ручка пише.
***
Брехні безмежжя усмішку химерить.
Повір їй, щоб з'єднати самоту
А сонце осіває вже не ту,
А іншу ніч, й собі на спогад ксерить.
***
Моєї болі білий віхоть
І слів правдивих тишина
Впилися скалкою під ніготь –
І проросли, бо вже весна
***
І знов з асфальтом крапельки цілуються.
Біжить за мною по калюжах тінь.
Бува, мені думками не віршується,
Але ніколи думати не лінь.
***
Листя скрутить жовті губи в трубочку –
Листя скрутить в трубку тишину.
І книжки старі сховає тумбочка,
Також зачекавшися весну.
***
І цілі столи паперів!
І мудрість - газетні шпальти.
Вам треба іще призерів,
Щоби не відкрити карти!
***
Твоя душа вже стала на коліна,
Щоб, як жебрачка, випросить любов.
Мене нема (хоча була нетлінна!).
А ти? Запізно в істину прийшов.
***
Пам'ятаю гарячість хвилин,
Що пливуть полином за водою.
Що ти був, що ти був за один,
Що не можу розлитись з тобою?
***
Здрастуй, мій теплий смутку,
Зоре моя солона!
Тихо. Біжить маршрутка
У надвечірній спомин
***
Що тобі написати, доле,
Як у відповідь зло мовчань?!
Ти хоч словом мене порань.
Не мовчи, не мовчи ніколи!
***
Я вірю у синтез руки і волосся.
Я вірю у синтез води і коралу.
Та я не повірю у те, що збулося.
Й не вірю у те, що би збутися мало.
***
Я всі куточки неба облечу,
Хоча, що буде далі, я вже знаю.
А вітер знов запалює свічу,
Свічу тому, кого я покидаю
***
"Придумай мені алібі, придумай
На пів мого змарнованого раю, " –
Я прошу Бога... І уже не знаю,
Про що Він, людство створюючи, думав.
***
Ти любиш мене, любиш мене, любиш,
Як світанковий чай із полинів.
Не зрадиш, не уб'єш і не загубиш,
Інакше б ти давно вже загубив (?)
***
Не вбивай мене, ні. Хай сто раз буду варта я смерті,
Нехай злість ворогів повиколює очі сердець.
Тільки згадка твоя допоможе мені не померти.
І не буде кінця, бо життя - це уже наш кінець.
***
Плакали книжки сторінками,
Плакали букви в рядках.
Ми були просто хвилинками
В часу могутніх руках.
***
Ми злиті в статую одну.
І хтось приніс пожовклі квіти.
Вже у підніжжя наші діти
І в дубову бавляться труну
***
Подаруй мені ім'я своє.
Знаєш, зорі брехати не вміють.
Ти для мене - остання надія,
Ти - спасіння єдине моє.
***
А коли ми нерозлучні, то з тобою буду завжди.
А коли ми нерозлучні, не боятимусь неправди.
А коли ми нерозлучні - я по-іншому не вмію, -
А коли ми нерозлучні, розлучити не посміють
***
Я напишу на листочку неба
І колись, напевно, відішлю
Ті листи, в яких я так люблю
Мріяти й молитися за тебе
***
Я придумаю тебе на одну лиш мить.
Я придумаю тебе, як вона заспить.
Бо таких уже нема тут, поміж людьми.
Де лишилася зима - там уже не ми.
***
Покручені пальці безлистого міста
Підносяться вгору в пучечку долоні.
Прийшли? А потрібно було би прилізти
Змією чи тінню на тлі підвіконня.
***
Плесни моїй хвилі в долоню
Свого голубого тепла!
Ти дуже втомився, мій коню,
А я ще життя не пройшла.
***
І бичують вітрів вітряки...
І руки за мене підносить...
І питають тривожно зірки:
- Може, досить?
-Та ні, ще не досить!

Мічено. Позначено. Закинуто.
Позабуто. Викрито і вирито.
Читано і ще раз перечитано
Те, що серце в цю хвилину викине.
Писано. Погано. Переписано.
Взято в руки й знову тут залишено.
Сказано своїм і переказано:
"Не беріть, бо будете наказані!".
Зраджено. Покинуто. Обдурено.
Синє небо зорями захмурено.
Терто-перетерто і витирано.
Спалено і у папір завинено.

Зім'ятий сніг в відкриті двері
Мене від болю застеріг.
І порозкидані папери...
Й мільйон закреслених доріг.
І все не так, бо всюди люди,
Які топили теплий лід.
Іде по вулиці приблуда,
Думок ковтаючи політ.
Чомусь помилками налите
Чорнило пише без помих.
А я сиджу. Вікно відкрите:
Іде жебрак і крає сніг...
***
За законом, ніким не лишеним,
Сьогодення вже судить світ.
Ми вірші у майбутнє пишемо –
І стирає слова політ.
Перекажемо у будущину
Заповіти свої страшні.
Ми слова нерозумні пустимо
Знову зграєю комашні.

В строфу вплелась давно прожита рима,
І я думки доводжу до пуття.
А вітер шепче казку за дверима,
Надії всі відносить в небуття.
І кожне вистраждане мною слово
Лягає, ніби скошена трава.
Любові жду від світу, лиш любові –
Тієї, що у вічності жива.

Ти одружився із калиною,
Бо в неї кісточки сердець,
А я помру за Україною,
Як знову піде під вінець

До рук чужих вона Месією
Уже не втрапить в цім житті.
І з лесбіянкою-…ією
Не вмре за сіті золоті.

Не слави ради. І не ради зради,
Не ради білих цвяхів у труні
Усе це приготовано мені.
А тільки … задля, задля зорепаду.

Коли пісні складалися у вальс,
А нас було … було нестерпно мало,
Хтось плакав, не пізнавши справжніх нас,
Когось життя непевнеє лякало,

Хтось піднімав веселки протиріч,
Хтось опускав свій прапор на зупинках.
І відродили кості наші Січ.
Я – українка, Боже! Українка!

Не слави ради. І не ради зради,
Не ради білих цвяхів у труні
Усе це приготовано мені.
А тільки … задля, задля зорепаду.

Коли пісні складалися у вальс,
А нас було … було нестерпно мало,
Хтось плакав, не пізнавши справжніх нас,
Когось життя непевнеє лякало,

Хтось піднімав веселки протиріч,
Хтось опускав свій прапор на зупинках.
І відродили кості наші Січ.
Я – українка, Боже! Українка!

Україно моя, ти як айстра
В повноті невблаганній літ.
Я із тебе почну політ
Свого духа, святого майстра.

І із ран мого каяття
Заіскриться сталеве гроно.
Я залишусь у твоїм лоні,
Не вмираючи всім на зло!

Я колись на хресті розпята
Прошепочу імя у вік.
Ти стоятимеш, як стояти
Не зумів іще чоловік!

Хай виє дощ мелодію вовчину
І блекота уварюється в чай.
Колись, можливо, я таки спочину,
Тепер мене , негодо, зустрічай!

То що для мене вихори крилаті
І білі хмари згорблених рабів?
І у душі—немов у своїй хаті:
Тепер знімаю кришки із гробів.

Історії встають сторінки сірі
І з попелу всміхається вогонь.
Колись людьми ще стануть люті звірі,
Тепер вони благають про полон.

Хай виє дощ мелодію вовчину
І блекота уварюється в чай.
Колись, можливо, я таки спочину,
Тепер мене , негодо, зустрічай!

То що для мене вихори крилаті
І білі хмари згорблених рабів?
І у душі—немов у своїй хаті:
Тепер знімаю кришки із гробів.

Історії встають сторінки сірі
І з попелу всміхається вогонь.
Колись людьми ще стануть люті звірі,
Тепер вони благають про полон.

Я стомлено спускаюсь на коліна,
Не знищуючи й крихітки сміття .
Чи можна не любити Батьківщину,
Коли вона так близько, як життя.

Не бийте вікон в голубім кварталі—
Там щойно народилася весна.
Я так не люблю вишивки-печалі,
Яку вдягнула рідна сторона.

Чи думати можливо про спочинок,
Коли вмивають небо пелюстки.
Чи можна не любити Україну,
Коли вона з тобою як думки.

Україна—це площі і мітинги,
Це душі перевірений клич.
Із історій збігалися вікінги
Переможних слов’янських облич.

Україна—у кожному «Віримо!»,
Щоб нести в наше завтра хрести.
Ми люциферу пику розшкіримо.
Ми зумієм у вічність зрости!

Хрест на могилі бридко пообписаний.
Чийсь почерк кривить вічне «Тут були…»
І очі дріботять старими лисами,
Що і цього не стане тут колись.
Могила обсипається від подиху
Надій і незалежног´ будуття.
Тобі, Тарасе, вистачило б пороху
Довести нашу хату до пуття.
Твої сини назвуть тебе «небіжчиком»,
А твій «Кобзар» «старим і нечитабельним»,
Бо козачками в нового поміщика
Служили б ,щоб потрапити на кабельне.
Вони в твоїй шукають біографії
«Чогось» і цим тебе сюди прив’язують;
Складаються безримні епітафії…
(Хоч добре—анафемить не наказують!)
Тепер на кручі ти б себе не видумав—
Хотів би заховатись за безмежністю.
І знову лізе видимо-невидимо
Чужинців на устах із незалежністю.
І не за те ти ставив ультиматуми
Самому Богу, вічність свою втративши.
Шевченку, спи, якщо спокійно спатимеш,
Бо, коли встанеш, все одно мовчатимеш.
І до кісток стежки екскурсій вибиті,
І листопад сміття вже позабулого.
Похований. Надії ж твої вириті,
Оглянуті, підписані: «Тут були ми.»

Гей, у піднебессі дружать прапори.
Я із ними—серце своє догори.
Ти, моя Вкраїно, голосистий спів,
Хто тебе образить, вдарити посмів?

Руки, руки, руки—небо підіпрем.
Рідна Україно, ти ж земний Едем.
Як прокравсь до раю той брехливий змій?!
Ми забороняєм! Геть іди! Не смій!

Горнеться у вічність диханням народ.
Нам не треба просто писаних свобод!

Україна відкрила очі – і туман у одномить зник.
Ви не знали, що також хочу, щоб із неї почався вік,
Щоб козачі росли легені, щоби воля у них жила,
Ви не знали, що, стошалені, додасте у вогонь тепла.
Ваші казки були на посміх – відродити старе не знак.
Ви лягали до Юди в постіль і робили усе не так,
А коли десь уранці встали омивать від волосся рот –
Зрозуміли, що вже проссали час для збору своїх когорт.
І заслиненим темним писком крізь вурчання голодних шлун
Ви дивились в свої колиски – з них стирчали пістоль й гарпун,
Ви втікали до «побратимів», щоб сховатись від пімсти снів,
Та вони вже здались у Римі – Рим той падав , гудів, горів.
…Сотні ангелів грали в флейти в Україні – країні мрій…
Ви питались у Бога: «Де йти?» Він казав: «Ви прийшли вже . Стій!»
І горіли Союзи й касти, і брехня поливала тлінь.
…Україна ж цвіте у щасті! Україна – навік!Амінь.

Я світанки знову перемішую
Із п'янкими спогадами в дні.
Мене мати годувала тишею,
Щоб спокійно спалося мені.
Я нічого зовсім не вигадую,
Бо би задушило каяття.
Мене мати годувала зрадою,
Щоби я звикала до життя.

Червонить знов той холод щоки
І білить пасма чорних вій.
Я чую, мамо, ваші кроки
В дитячій пам'яті моїй.
її прозорі лабіринти
Ховають образи ясні,
Та тільки вам дозволю вийти,
Бо з вами теплиться мені.
Коли сама у круті зими
Сиджу в кімнаті льодяній
Й замки малює за дверима
Дотепний вітер-зимовій,
Мені потрібне ваше диво,
Очей зболілі мозолі.
І усміхнуся веселиво
В дитячі спогади малі,
Що все ховатимуть за ґрати:
Вірші й кохання неземне.
Та лиш на думку прийде мати,
Вона підтримає мене.

Важко без тебе, мамо,
Навіть такій мені
Зорі, усе - так само,
Тільки сіріші дні.
Лиш беззмістовні сняться
Сни у промінні мрій.
Ти моє, мамо, щастя,
Ангел-хранитель мій.

-Привіт! Забудь... Я із Москви.
-Привіт! Забудь... Я із Берліну.
Я так кохаю Україну!
А як без неї зараз ви

-Привіт! Я так тебе кохав!
Я свою згадував провину...
- А я... А я - лиш Україну!
І подих вишень, й подих трав...

"Помилися свідомо!"- запрошує грішних бог.
Він приходить додому - і бачить на ліжку двох.
Ті читають завіти, обоє щось хочуть в ком.
Поможи зрозуміти, навіщо їм бути двом?

І дрібним - "Заборона:..." Вітаміни згубили рай.
І у нових Законах Каїн вже прочитав:"Кусай!"
І знання від утоми розлились в стограмів-лінь.
"Помилися свідомо. Я прощаю тобі. Амінь!"

За тебе хтось довго молився,
Із богом уставши до бою.
Ти, милий мій, довго молився,
Забравши мене за собою

Самотністю теплої лави,
Що все за собою зливає.
Ти знаєш, це наша держава,
Вона, як і ми, подолає

Історії вищих сюжети,
Зболілі хвороби епохи.
Ми любимо нашу планету,
Та й вас, заблукавши тут, трохи.

Життя, що вливається в жили,
Як чиїсь молитви супроти.
Ми все, що змогли поробили,
Щоби не іти на Голготу.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Полюбити того, що тобі не належало –
Віднімаючи біль в невагомому просторі.
Цілувати вночі його втомлені докори
І вертати у сни із країн поза межами.

Додавати усмішки до раю кончинності,
Випливати зі снів перегірклої радості.
І боротись за це аж до самої старості,
Не старіючи, ні, від розмов швидкоплинності.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

Якраз час, щоб померти – нічого втрачати.
Просто ліг – і пішов по дорозі пізнання.
І тебе не зупинять дитяти ручата,
Чи твого чоловіка нестримне кохання…

Просто так відлетиш, як зявився у бозі.
Попідписуєш ночі маленькі конверти
І присядеш обабіч на довгій дорозі –
Всім зупинка одна під псевдонімом смерті.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Я просто пішла з нічого. Ті кажуть, що я помру.
Я ж житиму. Й плани Бога, повірте, підуть в діру.

Він каже, що мертвих лілій не любить самотній Бог.
А я дарувала крила, ліпила їх не з тривог,

А з певності про будуще, як пада додолу дим –
То тіло моє питуще - джерела усі із ним.

Я буду між ваших квітів, на струнах чернечих фраз.
Я буду тут кожне літо веселкою серед вас.

Не бійтесь дивитись в небо – очей моїх сторона.
І хмарою білий лебідь розкаже, що не сумна!
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Неправда останніх стуків
На сонці-як наковальні.
Не прийдуть вже наші внуки
Признатися у коханні,

Не виростуть діти клена
І листям клястись не будуть.
Ти знаєш, що ти у мене
Останній(так кажуть люди)?
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Вмирають останні бажання,
втягнувши бажання жити.
Ти віриш в моє кохання?
Ти мусиш також любити.

Бо вижити зможуть скали
І віри чіпка твердиня.
Ми , друже, завжди кохали.
В нас аури світло сині!
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

Я пишу про небо тибету –
Його невеселі рухи
У сльози ведуть планету,
Яку ти ночами слухав.

Твоє лицемірство , друже,
Завадить чийомусь суму.
Ти любиш її дуже
Чи так, як мене думав?
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Любові він бачив мало-
Та й ту тільки в моря співах.
Коли помирала Лана,
Його пресвятая Діва,
Він сонце в пустиню кинув
І щастя спалив на дротах.
Без неї він просто гинув,
Втрачав най останній подих.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

Назад у тунелі вдихів
Та факелів сонні тіні.
Я знаю, що ти приїхав,
Щоби відновить руїни.

Ідуть попідводдю криги
Старенькі крижалі сонця.
І ти прочитаєш книгу,
Де йдеться про нашу донцю.

І знову усе розмітиш,
Рятуючи моє его.
І перші зівялі квіти
Вже виросли в квіти мега.
2010

Пульсуюча непереривністю маска
Спливає у фарбу ранкової крові –
Вискакує світ у світанні по злові –
Знеможений.Але щасливий. Не казка.

І куриться дим від опалених ранок,
Життя заживає, налившися кровю.
Ти навіть не знаєш, що значить останок
Того почуття,що під серцем я ловлю…
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Моє кохання. Ти за рогом
Співаєш зоряні сонети.
Все знов банально. Нові злети
І відчуття чогось п’янкого,
І квіти, зірвані на щастя,
Переливаються у осінь.
Тобі, такій щасливій досі,
Сто щасливіше бути вдасться!
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Це був той Львів, що вів мене під вельон,
Що розкривав обіймами бруківок
Сліди копит, що дзвоном перший келих
Шампанського налив із дощоміром,

Що приголубив королівські шати,
Коли ми вдвох змагались у погоні,
Що научив мене колись кохати,
Щоб я з тобою була відсьогодні,

Той перший дим,що було видно з Замку,
Стеливсь під ноги рушничком хрещатим.
І гості,що прийшли нас зустрічати-
Це теж наш Львів, моя кохана Ланко…
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

Порушу час. І чийсь несмертний подих.
Старий папір на рухові меча
Переболить у босих та у голих,
Які, себе сховавшися, мовчать.

Щаслива я. Без вен, без крові-сліз.
Без хробаків, що топчуться униз.
Без молитов про чиєсь каяття.
А лиш тому, що я люблю життя.

Що сміх росте. Щоб хмура від незгод
Твоя святая думка йде в народ.
І піднімає сили із крила,
Щоб вірила. Щоб просто далі йшла.

Перемагати всіх, хто убивав
Твоїх облич останній серце сплав.
Хто поділяв земних всіх на богів
І неміччю уявних ворогів

Творив світи. Хто сплакував полин,
Бо ти для всіх вмираєшся один.
Бо ти народиш те , що в тобі є.
…Бо кожен дума тільки про своє.

Бо ти назвати своїм не посмів
Усмішку ката, кривлення рабів,
Запроданство напівзсірілих мас.
Ти просто знав: народ твій – перший клас.

Слова, як край , сплюндрований начисто.
А біль епох просочуєть в рій
Старих джмелів, які руйнують місто
В закрученій мелодії твоїй…

І перших вдих зболілого маляти
З твоїх повік спадає пелена.
Коли боїшся вийти і поспати
На спомині надпитого вина,

На дотику надиханих суглобів,
Що поклялись зарухатись у ніч.
Коли ти помираєш. І у тобі
Світилось лоно скривлених облич,

Коли не пам’ятаєш мрії в вени,
Щоби підняти з відтинків хвилин
Малого Бога,
Зрощеного з мене,
Коли ти залишаєшся один,
Щоб утекти від зболеної втрати,

Щоби догнати ілюзію сторіч.
Бо кожен крок від мене – крок у ніч,
А крок до мене – в усмішці маляти.

Ти напиши, що ще болить,
Коли незрілі соки вдихом,
коли любов спиняє мить,
Розводить твої пальці в крихи,
Коли спинятися катма
У узголів’ї злої втоми,
Коли вертаєшся до дому –
До дому, де мене нема!

Маленький птах на гілці сів, поївши мух солодке гроно.
І виливалося у лоно твоє дзижчання комарів,
І заливали сни планету старими добрими руками
Обнявши плечі мої мами – вручивши стилос зі стилетом.

На кораблі чужих часів
Ти прошивав майбутнє стуком
Тремтячих рук. І першим звуком
Ти виливав себе у спів.

Попродиравши мертві хвилі,
Крутив очима у безмежжя
І розумів, що через милі
Тобі я більше не належу.

Слина покошених лісів
І трав на розсип із туманом.
Ти просто був моїм коханим.
Мене ти зрадити не смів.

Пиши. Ти був, ти вірив, не пропав.
Пиши. Мене ти видумав із трав,
Із колосків не хлібних протиріч.
Бо твій мотив, напевно, - завжди ніч.

Бо мій мотив – непостороння фраз.
Бо я завжди , я завжди серед вас!

Ти монопольно і так по-простацьки
Граєш в життя, як і куплену цяцьку,

Зводиш дороги, вивчаєш планети,
Не помічаєш близьких силуети.

Просто розтанеш – життя нецікаве.
Й вирішиш : в ранах повиростуть трави!

Романтик у розпиту ніч запалить першу сигарету.
Нудне життя на цій планеті, брехні чиєсь розбите ні,
Старенькі руки покоївки на парасолі темних швах.
І у невидимість бруківки хтось тягне звуки по ночах –
Немов скачки по наковальні, немов пульсації планет.
Слова вітальні у вбиральні. Прийшов миритися поет.
Усмішка тепла із під лоба думки проглянуть затишні.
І щось зворушиться у тобі. І ти присядеш на вікні –
Й поглянеш в небо гостролице, запалиш шурхіт помилок.
Та й не подумаєш спиниться, щоби нажати на курок,
Щоб другу виставити дуло і попросити про порив.
… А через мить усе минуло. А ти до цього і не жив.
Тепер ти знов нудний романтик, курець дешевих сигарет,
І шизофрено-маразматик, перераховувач планет!

Die klugen Menschen sind wie Loch –
Denen egal ist, wer ist Hoch,
und wer ist höher, wer ist dumm
die gehen durch das Leben stumm-

die sind wie Sterne ohne Licht :
dass du sie siehst, die wollen nicht-
sie überqueren Raum-Zeit
und gehen weiter in die Weit.

Und wenn du kommst - du siehst ja hier ,
dass du bist dumm, wie Edelhirn –
der weiss ja nicht, dass er schön ist.
Der Dumme schreibt, der Weise – liest!

Тільки молитва. Покута колись іронічних.
Гострі ножі,що спиняють у венах бажання –
Ми зустрічаємось суджено тільки у січні.
Інші ненавидять нас за холодне кохання.

Падав лелека з гнізда снігової завії –
Бігали діточки краплями в свіжому лоні.
Так покохати ніхто на землі не зуміє.
Мої долоні у твоїх могутніх долонях.

Серце - не камінь. На ньому – байдужості плити.
Інші пливуть по пустелі без всякого змісту.
Хочеш мене, ніби думку, для себе зловити –
треба украсти в художника і в піаніста!

ніби сум, що несе безкарно
одиноких епох узір.
Ти не вірив — тепер повір,
бо колись працював намарно.

І планета спиняє дих-
люди біллю лютують, психи.
А між ними і я — не псих.
Просто інша, як інший віхоть,

інша гілка чужих епох,
інше марево чужосуму.
І живу, і помру за двох.
ТИ такою мене придумав??

покривається сутінь сну.
Заливається пісня криху.
Ти чекаєш мою весну,
я ж — в дитинстві.Я дуже тихо

пробираюсь стежками мрій,
щоб не викрив хтось цю аферу.
Я залишуй в душі твоїй,
на пожовклих листів паперах...

000

відчуваю присутнє зло -
те долеє людей, що з нами.
Я б борола його руками,
коли б в світі було тепло.

Я топтала б його ногами,
я б давила, немов комах.
Та для чого?Помре ж так само,
як добра зсоловіє птах.

І розкинуться крила в простір,
поприносять з чужих планет
биті камені людям в гості...
а залишиться тільки ... ет,

промине, як ізбігла каша.
Не спасеться ніхто в той час.
Лиш душа уціліла наша
до Ісуса підніме глас...

слова проте, що проболить,
а потім зробиться як просинь,
коли в життя ввірветься осінь,
убивши й творячи за мить.

І ти бредеш по стоколоссі
на листопадовім шумі,
цілуєш в руки вдячно осінь,
що грає гучно на сурмі -

про смерть чиюсь, квітучі вишні
у листопадосумятті.
І ви, для неї , ні, не лишні,
хоч й залишились у житті.

... трикрапка як вчорашня втома
пролиті сльози на папір.
Ти теж вертатимеш Додому
колись самотньо ьак , повір.

Ти теж боятимеш заснути
у несказанне вороття.
Хтось буде прагнути збагнути
з любви до тебе це життя.

Хтось витиратиме сторінки -
останні сльози, піт долонь.
Хтось не пускатиме сльозинки-
(як і тебе!)- у смертний сон.

Хтось буде вірити крізь зуби,
що ти ніколи не помреш.
Він цілуватиме у губи!
Бо він любитиме. Авжеж.

Я тобі пишу листа поміжріччю,
серцем буденним та серцем святковим.
Книга стара про неспалені свічі(за упокій)-
про відсутність любові.

Скупо згорають останні чернетки.
Люди несуться крізь простір бездумно.
Просто не виключив праску з розетки -
просто заснув, щоб мені було сумно.

Все , що жахливо. В рядках гірше прози.
Даль перекосить твоя Жозефіна.
В серці у мене — лише Україна.
Ти б не вмістився з думками про осінь.

Все , що лякає, - написане буде.
Наші сторінки зіллються в причастя.
Звірі — як звірі. І люди — як люди:
не розуміють дорогу до щастя.