Враження написані після
побаченого у Чорнобилі,
1996 р

Чи бачили Ви, як вмирають птахи
Й зненацька падають звірі,
Порохом чорним покриті дахи,
А гайворонням - моріг на подвір’ї?

Лізе, як п’явка, у душу біда…
Там мертвий здригається в гробі,
А навкруги гірко плаче земля
І корчиться з болю Чорнобиль.

Туди не ступають душі живі –
Чорнобиля пекло глузує з життя.
Там - не війна, ран не видно в крові,
Але могилами стали поля.

Хтось заперечить – там люди живуть
І смерть відступила, немає ваги.
Невже, українці, ми так змізерніли,
Що й правда Чорнобиля не до снаги?

А я вам кажу – там немає життя,
Там смуток у чорній жалобі панує.
І вже ніколи красуня-весна
Серце живе не здивує.

В зоні й навкруг почорніли поля,
Там похорон вічний, холодна негода.
Навіть хмари сльозяться щохвилі, щодня
Й заніміла від болю природа.

Там не можна стояти й дивитись,
Щоб збагнути Чорнобиля горе,
Бо завмерле життя не воскресне, його не збудити,
Смерть – володарка вийшла на волю.

Я припала до грудки землі
Й відсахнулась – вона сирота.
Вгору очі підняла сумні й запитала:
- Невже не болить винуватців душа?
Та що там болить, мало б тіло здригатись від болю..

Озирніться навколо , чого мовчите?
Вам дорожчий блиск часу у чорній воді?
Я все вам сказала.
Вам же краще, щоб я не знала
Про те пекло, котре зготували ви нам на землі.

Вибухає наш час. Але води струмкові дзюркочуть,
А як хочеться жити здоровим життям!
Впав пожовклий листок, я подумала – осінь,
Ви також? Але правда ж абсурд, це ж буяє весна.

Я з тобою, мій прекрасний, роде

Я з тобою, роде мій прекрасний,
Я з тобою, роде дорогий.
Тут, де зірка юності не гасне,
Де батьками втоптані стежки.

Я сюди думками часто лину.
Як буваю десь у чужині,
А згадаю пісню материну,
Мовчки плачу глибоко в душі.

Я долоні підставляю вітру,
Що з країв батьківських повернув
Та дивлюсь у глибочінь блакитну,
Наче б там дух прадідів заснув.

Знов і знов до тебе, роде, лину
Крізь життя, неначе блудний син.
Де спочили мрії материні,
Де для мене світ цей не чужий.

Тільки тут ти, краю, мені милий,
Де у пригорщі збирала краплі мрій.
Прийшов час, як пташка, знялась в вирій,
Повернулась - батько посивів.

Нині я стою перед тобою,
Роде мій – коріння глибочінь!
Де все рідне і близьке до болю,
Як свічадо у моїй душі.

Простягаю в небо серце й руки:
- Боже милий, рід мій збережи!
Все, що маю передам онукам,
А найперше – часточку душі.

Щоб вони пройшли крізь віадуки,
Срібним краєм берега ріки.
Щоби доля їх сплела за руки
Не на мить, на довгії віки.

Роде мій! Багатий і прекрасний!
Я спішу до тебе крізь віки.
Запалю свічник душі незгасний,
Щоб до храму вічності ввійти.

Краю мій! Розточчівська перлино!

Краю мій! Розточчівська перлино! –
Храм славних родів галичан.
Я до тебе піснею прилину
Й розцвіте у кожного душа.
Зорі шепотітимуть сонату
І над Жовквою нависне тишина.
Буду я каміння цілувати –
Тут мій древній рід, моя земля.

Жовківщино! Храм душі моєї!
Ти дарунок цінний від батьків.
Свічкою гориш у серці, як зорею,
І тремтиш росинкою в мені.
Тут спочили прадіди у тиші
І нащадкам залишили слід –
Сад, що цвітом весняним колише
Мрії і натхнення юних літ.

Краю мій! Гніздечко із перлинок! –
Теплий спогад виру моїх літ.
Крізь туман я віднайду стежину,
Що веде до батькових воріт.
Доторкнуся маминої вишні,
В живоцвіт пірне моя душа.
Покладу у чашу долонь тишу;
Нехай вічно поміж нас вита!

2002 р

Наука синам

Ч ому засмутились твої, синку, очі?
Про що твоє серце гомонить душі?
Може, допомоги чи поради просить?
Розкажи, мій сину, цю тайну й мені.

Мама – ківш відрадний, мама – це опора.
Ти для неї, сину, камінь золотий.
Серед ночі пташкою злетить в сині гори,
Як почує болі чи дитячий крик.

І ніхто на світі так не зрозуміє
Твою біль чи згубу, радість, навіть сміх.
У твою правдивість мало хто повірить
Так, як вірить мама – вічний оберіг.

Не смутися, синку, що терпиш образи,
Бо терпіння – сила, нетерпіння – крах.
Не старайся стати генієм одразу –
Ставай поступово на великий шлях!

І не плач ніколи – сльози наша вада,
А мужчинам личать сила й доброта.
Пам’ятай, мій сину, мамині поради,
Де б тебе не кидала доленька твоя.

Виростеш з дитини – гріха сторонися,
Будь у злуці з Богом щомиті, щоднини.
За батьків, за церкву, за людей молися,
За любов між нами і до Батьківщини.

2002 р.

Я жила у вишневім селі.
Річка мала сторожу – вербу.
А весною при цвіті, в теплі
Я любила блукати в саду.

Теплий вечір – закоханих час
В гості щиро запрошував з хати
Юні душі квітучі, як сад,
Юнаків і веселих дівчат
Зорепадом нічним милуватись.

Те село - острівок моїх мрій.
Вишні плодом дітей пригощали,
Вечорами невтомні хрущі
Над деревами довго кружляли.

Ще зберігся у пам’яті брід,
Де качки своїх діток водили.
Під вербою стояв старий пліт –
Занесла його повінь на Пили.

Синій вечір туливсь до щоки,
Цілували нас зоряні ночі,
Ми ховали у пригорщі час самоти
І світились від щастя в нас очі.

Ми раділи в ці юні, далекі роки...
Нас кохання у вальсі кружляло
І бродили по березі - краєм ріки,
І майбутнє своє будували.

Нині річка не та й береги вже чужі,
Опустілі - без верб, солов’їв.
І немає їй з ким гомоніти,
Поділитись про радість чи біль.

Те село – мої Пили вишневі.
Легко дихати в ріднім краю, -
Тут і погляди світло – рожеві,
І усмішки скорботні цвітуть.

А недільні церковні дзвони,
Як весільні акорди звучать.
І лягають у душу, як спомин,
Накладають одвічну печать. 2000 р

Село моє в калиновім намисті!
Ти острівок дитинства, юних літ.
Нас розділяють відстані, шляхи горбисті,
Лиш серце не згубило часу лік.

Твої обійстя вкрила позолота
Проміннями, що сіються з небес. –
Це молитовна прадідів турбота,
Щоби не зник сільський наш рід увесь.

І де б не була, у якім краю,
Асоціюючи з своїм селом картину,
Все ж не відчула пахощів бузку,
Таких, як у городі материнім.

Село моє в калиновім намисті!
До тебе я спішу крізь часоплин,
Хоч ти далеко, але в серці близько –
До тебе лину, наче блудний син.

Переступлю поріг – рамена хати
І розіпну всі відстані і час.
Впаду в обійми, як у тінь хрестату,
Батьків моїх – журавки й журавля.

Відкотить смуток колобком у поле,
На вівтар долі покладу свій рід,
Що як зерно добірне у долоні,
Й наповню скриню скарбом дорогим.

Село моє в калиновім намисті!
Своїми мислями я біль твою зітру –
Й поля неорані, у бур’янах, розхристані
Я споришем, барвінком засаджу.

Святі поля – життя мого полоси,
Мов синій кактус, цвітом спалахнуть.
Як легко йти! Блищать від сонця роси,
А поруч – рельси, що з села ведуть...


2002 р.

Над світом вітер промайнув, як ніч,
І стало тихо. Місяць зяскравів.
Відчула мама сина гіркий клич,
Неначе б хтось їй душу привідкрив.

І розгорнула руки, наче крила,
До неба мислями полинула, увись,
Молитвами біду накрила сина
І відділились мислі від дрібниць.

Чи речі в золото перетворились,
Не відаю, - любов її є скарб.
Важливо, щоби материні крила
Відчули діти в будь-яких літах.

****
Прилети разом з птахами,
А я вийду назустріч
В сад калиновий, милий ,
При вечірній зорі.
Будемо утішатися
Веснопишною дниною,
Доки місяць не випливе
Навстріч новій зорі..

Прилети разом з вітром,
Щоб в обіймах зігрілася,
І тихенько припала
До рідніших грудей.
Будем в росах купатися
Досвітком милуватися,
Щоб коханню віддатися
Не на ніч, не на день...

Прилети не з літами,
А найближчою хвилею,
Що із моря життя
Виринає щодня.
Я накрию, коханий,
Тебе білими крилами,
Й спорідняться у парі
Два щасливих серця..

****
Я схиляю голову перед Богом низько,
Молюся у тиші в церковці моїй.
Щастя не за горами, але дуже близько,
Якщо живеш з правдою на вулиці одній.

І не блудить доля поміж манівцями,
Не шукає стежки, йде шляхом добра.
Довгим і красивим, у любові, в славі,
Що веде до Неба - вічного життя.

Відчиняю серце милосердю Бога,
З усмішкою щирою навстріч вітру йду.
Щоби плодами вкрилася у житті дорога,
Я зерно добірне в долонях несу.

***
Ця зустріч, як фуршетна ніч -
Вражали погляд, трепетні слова.
Шовковий блиск в очах душі
Створив закоханість і ніжні почуття.
А рук тепло пронизувало тіло,
Душа співала від несмілих слів.
Ми танцювали легко і щасливо,
Неначе двоє зрілих журавлів.
Він говорив, а я не чула мови,
Вдивлялася у тополиний стан.
П’яніла від обіймів, губ його медових
І одкровення, що вночі шептав.
Та якби не промовив й слова,
Я все ж відчула б горсточку тепла.
Проникло в душу світло стозіркове
І прояснило шлях мого життя.
Спізнився час, але не мить кохання,
Воно прийшло у долю крізь печаль.
Відбулась зустріч, лиш би не остання…
Й зняла з душі засмучену вуаль

У полум'ї любові світ не згас..
Його промінням вкрилась долі просинь.
Але життя, що розігрів нам час,
Сріблястим інеєм ховається в волосся...

В долоні струджені зберу вогню тепло,
Розсиплю світом, щоб любов зоріла..
Горять стожари за моїм вікном,
Я ж розгортаю для любові крила...

ні
КАЛИНІ

Я б тобі, калино, коси розчесала,
Я б тобі вінок свій віддала.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів:
Там доспіле жито низько похилилось,
Там волошки сині зажурилися.
Бо небо зірками ввечері покрилось,
А в душі те світло не відбилося.
Там розлука бродить полем вечоровим,
І тремтять від болю змучені серця.
Тільки ти, калино, цвітеш серед поля,
Наче наречена до вінця.

Я б тобі, калино, пісню заспівала,
Я б тобі, принесла води з джерела.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Я б тобі, калино, казку розказала,
Я б тобі, наснилась, як рання весна.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Я б тобі, калино, всіх пташок зібрала,
Щоб співали пісню про життя.
Тільки б ти щовесни мене зустрічала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Скупатися в зорях хотіла,
Мріяла гори здолати.
Ворог підрізав крила,
Упала, не вспіла літати.

Впихув у вошиві вагони,
В мордовські відправив ліси.
Там падали зрізані крони –
Юності буйні роки.

Линули будні і свята,
Біль у душі не згасав.
Сумно співали дівчата
Про край, що в недолі конав.

Про Україну й калину
Пісню співала щодня,
Чекала щасливу годину
Вхмеліти та не від вина.

..Як у вирій летіли птахи,
Клекіт їх слухала з болем.
Стратила юні у тюрмах роки
За України щасливую долю.

Втратила час, але віра – жила:
Сонце не згасне у душах,
І кожна родина, спільнота, сім’я
Тайну життя не порушить.

Відбула мордовські штольні,
На старість – собаче життя..
Блискавично літа достойні
Злинули у небуття.

А на Україні – донині
Не дбає ніхто про людей..
Згасає цвіт на калині
Раніше аніж одцвіте.

Вірш "Щастя"
Життя у вишиванку одягни..

Усмішку Богові віддай, хоч на хвилину.

І йди, і йди, крізь пшениці й терни,

Нехай любов у серці не загине.

А щастя зіркою загляне...Зачекай..

Воно з тобою завжди поруч, сину.

Свій лан широкий сполюй й засівай,

І на ріллі почуєш спів пташиний.

У нім дзвенітимуть заструнені слова,

Душа аж розпинатиметься з щастя.

Працюй, щоб не з'явилась борозна,

Лиш тільки з Богом за труди воздасться..

А Він - Господь угору заведе,

Звідкіль душі світитися удасться..

Іди у мудрості, нехай в тобі живе

Оця краплина, що зоветься ЩАСТЯМ..

Мамина доля

Калинова доля у маминих косах,
Журавлина пісня у її душі,
А в очах – заграва, як вогник у росах,
Змережила руки теплом золоті.

Мамо! Ваше серце – вічності перлина.
Мамо! Ваша мова – дзвони кришталю.
Піснею любові краєм рідним лине,
Пташкою влітає в руки скрипалю.

Україно – нене, не зрікайся м’яти,
Не клади в покоси долю матерів.
Життя у віночку – мудрості початок,
Між мурами бурі – шлях дуже тяжкий.

Засмутами вкрилась червона калина -
Вірная подруга баталій життя.
На поріг осінній мама наступила
І позолотилась мудрістю душа.

Люби мене, у вирі літ.
Як неба синь, як дно душі,
Як спілі зорі вечорів,
Як сяйво сонячне в купальські дні.
Люби мене, як сині хвилі,
Як голубінь глибокої криниці,
Як пісню одиноких яворів
І як політ кохання мого – птицю.
Люби мене, як дар життя,
Як вияв щирої любові.
І я у сни твої прийду:
Багаті, теплі, веснянкові.
Над нами небо затанцює,
В обійми хмари нас візьмуть,
А ти люби, хай серце чує,
Що ми – це пісня щирих уст.

Яка краса. коли сміється небо,
А зорі душу гріють до тепла.
І я щаслива біля джерела,
Що б’є з глибин твоїх, о рідна земле,
Моя Вкраїно, матінко моя.

Яка краса. коли дозріє нива,
А колоски шепочуть про любов,
Аж струменіє в жилах кров!
Яка ти гарна, земле, - нене мила,
Моя Вкраїно, мій святий Покров.

Яка краса, коли душа у росах,
Не у сльозах - у пишному цвіту,
Дитинно чиста, наче голуб на лету.
Й життя у долі часу просить..
Час Україну зодягає в білизну.

Ти не сам. З тобою моя доля
Вальс танцює пізно восени.
Замаїлась літньою красою,
Хоч у вирій вже летять роки.
Ти не сам. З тобою моє щастя
Як дарунок за затишний рай,
Розлучити часу нас не вдасться,
Бо в душі - осінній квітомай
Ти не сам. Любов моя з тобою
Зігріває, пестить і щемить.
Сплинув час, наче вода рікою,
Але почуття ми зберегли.
Ти не сам. З тобою ми ідемо
Крізь туманні і хороші дні.
Почуття у пригорщах несемо,
Щоб горіли наче дві зорі

***
Я собі сама колись наснилась,
Але ти в реальність повернув...
І віддав для злету мені крила,
Щоб не впала, легким вітром дув.
Піднялася - ти радів за мене,
Загубилась - поміж час шукав..
І чекав, що доля нас поверне
В корабель, що в море відпливав..
Те широке, де життя в спокою,
Те чарівне, де життя як рай..
Те щасливе, де лиш ми з тобою
Плинем тихо, ген за небокрай...
З висоти я не торкнулась моря,
Як орел між хмарами летіла.
Як змарніла, посивіла доля,
Твій поступок добрий зрозуміла...
Прилетіла, ти всміхнувся щиро
Й залатав любов'ю мої крила...

2011

Моя Україна - колиска вербова,
Жовтогарячі пшеничні поля,
Козацька новела і пісня казкова
Нині сумним переспівом дзвенять....
І плачуть серця, ридає в зневірі
...Не незрячий, обдурений владою люд.
Синьожовтий наш стяг і тризуб вже сірі
Від тих, хто давно чинить нам самосуд
Упавші в гріхах, запродані душі
За безцінь країну продали Москві.
Знищують луки, косять квіти і сушать,
Щоб не стало краси для усіх поколінь.
Посипають нас атомним звугленим димом,
Викидають у водні простори гної,
Закривають роти нам шампунем і милом,
Що зготовили з мертвих собак і котів.
Від Європи відлякують, тягнуть в Росію,
Хочуть знову нас взути в тяжкі кирзаки,
Аварії створюють фури в надії,
Що скоро ми станемо всі хохляки.
Що будем пяніти та не від кохання,
Лише від горілки з пляшок козаків,
Тризубів, гвинтівок, а ще із гетьманів,
Що їх зготовили горстка хохлів.
Мріють, горилокомуни, що знову
Прапором крові нас вкриють до ніг...
І будуть ліпити з нас баби матрьони,
Щоб був для Москвітів новий оберіг
Але мова моя і душа моїх предків
Ниць ніколи не впадуть під брамою зла.
Я з тобою боротимусь зрадник до смерті,
Щоб коріння фальшиве згоріло до тла.

Краю мій - перлинко України,
Тут моя душа цвіте бузком,
Слухає пісні пташині на калин
І співає ніжним голоском...
І сміється й плаче, і радіє,
І вдихає свіжий аромат...
В Україні - земленька в замрїі
Щось шепоче полю на свій лад..
Я бреду по росяних стежинах,
Світ ясніє від тепла й добра.
Де ж іще збуваються надії,
Як не в українських горах і степах.

2011 р.

Я з тобою забула про все -
Де подівся мій час, чи загинув,
Куди доля самотню несе,
Гне додолу як вітер калину...
Я з тобою забула про все -
І про день, що стоїть на осонні,
І про ніч, що розлуку несе...
Пам'ятаю, в твоїм я полоні
Не в обіймах, лише у словах,
Що кохати мене обіцяєш...
Тільки інша торкнулась плеча,
Місця й в серці для мене не маєш..
Я з тобою забула про все...
І без тебе - ніщо не згадаю..
Час мій вітер у світ понесе,
Лиш залишиться слово "Кохаю!"

****
Я не смію питати в осені
Де поділося твоє кохання.
Чом слова, що із серця просяться
Без надії і сподівання

Я не смію питати у клена
Чому гордо росте один,
Чому листя ще свіже, зелене
Опадає раніше пори.

Я не смію питати у тебе
Чом до клена ідеш сповідатись,
Чому зірку шукаєш на небі,
Якщо зорям судилось згасати.

Я не смію питати у Бога,
Чом кохання буває сліпе,
Чом щоденно твоя дорога
На розраду до клена веде.

Я лиш можу собі сказати,
Що коханню потрібен вогонь.
Якщо бачиш згасаючу ватру
Не чекай, що засвітиться знов

ЖИВА ІСТОРІЯ МОЄЇ УКРАЇНИ

Жива історія моєї України
Впродовж століть вливалася в життя..
Повільно піднімалася з руїни
І гартувалася із ворогом на змаг,
Щоби дістати волю для країни
І мати вільний і широкий шлях.

Впродовж віків історію держави
Творила нація в піснях і боротьбі
І зародилась в вогняній заграві
Священна ЗУНР, як доля на крилі,
Щоби у леті подолати злами,
Щоб з горя сліз не було на щоці.

І сколихнулися серця народу
Проти свавілля, голоду й терпінь,
Знедолені, піднялись за свободу
Під сяйвом синьо-жовтих прапорів.
У сонці правди, злагоди ї злуки
Соборність України люд зустрів..

Соборна Україна – нині Незалежна,
Як квітка синьо-жовта розцвіла.
І не згубилася людська любов безмежна
До України неньки і її буття,
Що упродовж віків нам мрію дарувала
Й снагу іти до вільного життя.

Ось голуб миру! Ось свобода й воля,
Їх нам у дар сам Бог з небес віддав.
Єднаймось в дусі, щоби нашу долю
Ніхто й ніколи вже не роз’єднав.
Щоб на Соборну вільну Україну
Ніякий ворог більш не зазіхав.

Коли ж сніги впадуть навколо зимні,
А потім веснами – дощі, як кришталі..
В молитві станьмо разом всі під ними,
Із півдня на північ, із заходу на схід.
І біди вже не будуть нам страшними,
Бо Україна возз’єднається в красі.

Заросило зорями

Заросило зорями. Вечір став над містом,
Теплим ніжним дотикам місце віднайшов.
Весна стрепенулась – убрала намисто,
І над Україною ліг святий покров.
А вдосвіта сонце заглянуло в вікна,
Пташки заспівали про потік добра.
У купавах щастя земленька укріпла,
І графиня-доля до осель ввійшла.
Синьожовті стрічки вплела в коси мати
Українкам-донькам, і підняла клич:
- Виорюйте ниви, зерном засівайте,
Щоб на гниль у полі не падала дич .
Історичне щастя! Де ж його шукати?
У веснянім дусі, в глибі поколінь..
Чи у силі батька, чи у слові матері,
Чи в духовній величі людських почуттів?
Колоситься поле. Вагітніють долі,
Нація народжує правду молоду.
А минуле дихає фарбами історії,
Де культура вража нищила красу.
І вінок з барвінку, що сплітала мати,
І калини грона, й синій-синій льон.
І пахучу м’яту, й мальви біля хати,
І ставок з качками, й кладку з потічком .
Скалічена доля. Журиться Вкраїна.
Вірить, що з весною прилетить тепло.
А столітнє рабство, ниття і безсилля,
Заляжуть у землю глибоко на дно

2011 р

****
Давай полічимо зірки на небі,
Нехай хтось скаже - все дарма.
Та нам яскравий клаптик неба
Позичить горсточку тепла.
І я засвічу наче зірка,
Щоб ліхтарем бути в житті.
А щоб не було серцю гірко,
Я заспіваю гімн красі.
Віддам тепло тобі з долоні,
Що мені зорі його вклали.
Сіль болі сяде на осонні
Й відійде жаль поміж отави.
Віддам тобі душі перлини,
Що так подібні на росу,
Щоб ти на краю батьківщини
Не загубив життя красу.
Чому тобі? Бо ти - мій берег,
Що вищий над життям ріки...
З тобою доля моя верне
У русло чистої ріки.

***
Я жінка, що в Божих руках
Свічею згораю для світу.
Мій дух, що надвижче єства,
Життя загортає у квіти.
Я жінка - всесильна й слабка,
Таємнича, ласкава, тендітна
Пофарбую у срібло життя,
Як забракне для світу світла.
Я жінка! Мотиви струни
Із серця акордами б’ються,
У них почуття, як краплини роси,
По вінця любовю наллються..
Я жінка – твій трунок і дзвін,
Зневіру вдягла в сподівання.
Йду шляхом, допіру вузьким,
І чекаю , чекаю кохання…

***
Дух святий зійшов з небес,
Зяскравіли душі грішні...
В кожному - вогонь воскрес,
І горить яскраво, пишно,
Бо звершилось - світло тьму
Полумям яскравим вкрило.
І любов в людськім житті
Слід глибокий залишила...
Віра в серці загніздилась,
Укріпилась, проросла...
А надія заросилась
Слізьми щастя від тепла.
Дух Святий зійшов між люди,
Струни серця задзвеніли:
Більше горя й сліз не буде,
Тільки б ми цього хотіли..
2011р