Враження написані після
побаченого у Чорнобилі,
1996 р

Чи бачили Ви, як вмирають птахи
Й зненацька падають звірі,
Порохом чорним покриті дахи,
А гайворонням - моріг на подвір’ї?

Лізе, як п’явка, у душу біда…
Там мертвий здригається в гробі,
А навкруги гірко плаче земля
І корчиться з болю Чорнобиль.

Туди не ступають душі живі –
Чорнобиля пекло глузує з життя.
Там - не війна, ран не видно в крові,
Але могилами стали поля.

Хтось заперечить – там люди живуть
І смерть відступила, немає ваги.
Невже, українці, ми так змізерніли,
Що й правда Чорнобиля не до снаги?

А я вам кажу – там немає життя,
Там смуток у чорній жалобі панує.
І вже ніколи красуня-весна
Серце живе не здивує.

В зоні й навкруг почорніли поля,
Там похорон вічний, холодна негода.
Навіть хмари сльозяться щохвилі, щодня
Й заніміла від болю природа.

Там не можна стояти й дивитись,
Щоб збагнути Чорнобиля горе,
Бо завмерле життя не воскресне, його не збудити,
Смерть – володарка вийшла на волю.

Я припала до грудки землі
Й відсахнулась – вона сирота.
Вгору очі підняла сумні й запитала:
- Невже не болить винуватців душа?
Та що там болить, мало б тіло здригатись від болю..

Озирніться навколо , чого мовчите?
Вам дорожчий блиск часу у чорній воді?
Я все вам сказала.
Вам же краще, щоб я не знала
Про те пекло, котре зготували ви нам на землі.

Вибухає наш час. Але води струмкові дзюркочуть,
А як хочеться жити здоровим життям!
Впав пожовклий листок, я подумала – осінь,
Ви також? Але правда ж абсурд, це ж буяє весна.