Я жила у вишневім селі.
Річка мала сторожу – вербу.
А весною при цвіті, в теплі
Я любила блукати в саду.

Теплий вечір – закоханих час
В гості щиро запрошував з хати
Юні душі квітучі, як сад,
Юнаків і веселих дівчат
Зорепадом нічним милуватись.

Те село - острівок моїх мрій.
Вишні плодом дітей пригощали,
Вечорами невтомні хрущі
Над деревами довго кружляли.

Ще зберігся у пам’яті брід,
Де качки своїх діток водили.
Під вербою стояв старий пліт –
Занесла його повінь на Пили.

Синій вечір туливсь до щоки,
Цілували нас зоряні ночі,
Ми ховали у пригорщі час самоти
І світились від щастя в нас очі.

Ми раділи в ці юні, далекі роки...
Нас кохання у вальсі кружляло
І бродили по березі - краєм ріки,
І майбутнє своє будували.

Нині річка не та й береги вже чужі,
Опустілі - без верб, солов’їв.
І немає їй з ким гомоніти,
Поділитись про радість чи біль.

Те село – мої Пили вишневі.
Легко дихати в ріднім краю, -
Тут і погляди світло – рожеві,
І усмішки скорботні цвітуть.

А недільні церковні дзвони,
Як весільні акорди звучать.
І лягають у душу, як спомин,
Накладають одвічну печать. 2000 р