Село моє в калиновім намисті!
Ти острівок дитинства, юних літ.
Нас розділяють відстані, шляхи горбисті,
Лиш серце не згубило часу лік.

Твої обійстя вкрила позолота
Проміннями, що сіються з небес. –
Це молитовна прадідів турбота,
Щоби не зник сільський наш рід увесь.

І де б не була, у якім краю,
Асоціюючи з своїм селом картину,
Все ж не відчула пахощів бузку,
Таких, як у городі материнім.

Село моє в калиновім намисті!
До тебе я спішу крізь часоплин,
Хоч ти далеко, але в серці близько –
До тебе лину, наче блудний син.

Переступлю поріг – рамена хати
І розіпну всі відстані і час.
Впаду в обійми, як у тінь хрестату,
Батьків моїх – журавки й журавля.

Відкотить смуток колобком у поле,
На вівтар долі покладу свій рід,
Що як зерно добірне у долоні,
Й наповню скриню скарбом дорогим.

Село моє в калиновім намисті!
Своїми мислями я біль твою зітру –
Й поля неорані, у бур’янах, розхристані
Я споришем, барвінком засаджу.

Святі поля – життя мого полоси,
Мов синій кактус, цвітом спалахнуть.
Як легко йти! Блищать від сонця роси,
А поруч – рельси, що з села ведуть...


2002 р.