Як прийшли активісти до діда до Гната –
Конокрад учорашній
і шльондра колишня...
Під мітлу розкуркулилась
дідова хата,
Під сокиру була репресована вишня.

Ні коня, ні вола, ні граблів, ні лопати –
Все у прах перейшло на артільній толоці,
Пощастило хіба що синів заховати –
В колективному рову
В тридцять третьому році.

А дочка врятувалась на цукрозаводі,
Дожила до війни і мене народила,
Щоб «куркульський онук»
розчинився в народі,
Заручившись батьківством
партійця Данила…

Біла пляма в чорній рамі –
Мій нещасний родовід.
Де покласти квіти мамі?
Де шукати батьків слід?
Де останки діда Гната,
У якій лежать землі?

Розвалилась наша хата
В неіснуючім селі,
В перекроєнім районі,
В перелатанім краю,
В безіменнім «регіоні»,
В промисловому «раю».

А на маминій могилі
Спочивають трактори…
А на батьковій «могилі»
Гомонять М’ясні Бори…
А на дідовій могилі
Лад колгоспний процвіта…
А на бабиній могилі
Вчора спиляно хреста…

Не повірю я ізроду,
Загубивши власний слід,
В майбуття того народу,
Що забув свій родовід;
У його добро й добробут
Не повірю, хоч убий!
…Все частіше сниться робот:
Робот – хобот вороний.

Жовтогарячою глиною
маже бабуся долівку.
Я лепехою притрушую –
для прохолоди і затишку.
Завтра клечальна неділя:
Буде пиріг із квасолею,
Буде грушевий узвар,
сирістю льоху пропахлий.
Прийдуть у гості
святкові хрещена і дядина,
Всіх обдарують гостинцями,
всіх обцілують,
Вип’ють по чарці бабусиної буряківки
І поспівають,
і тихо, крізь пісню,
поплачуть...
Маже бабуся червоною глиною комина,
Старша сестра
рушники по іконах розвішує.
Я витираю ганчіркою
пишні усміхнені вуса
Сталіна-батька –
нехай посміхається дужче.
Каже бабуся:
«Шкода, що не прийдуть ніколи
Настя й Данило (це наші матуся
й татуньо),
Не покуштують
мого пирога і узвару
І не розділять сирітського
нашого щастя...»
Каже бабуся, і маже, і миє,
і білить.
Старша сестричка
рублем по качалці гримкоче,
Кіт на печі умивається
правою лапкою –
З правого краю села
нам гостей виглядати.

Запечені цукрові буряки,
Загорнуті в капустяну пелюстку…
Ми ласували ними залюбки
Із огірком солоним уприкуску.
Заходила голодна дітвора –
Бабуся всіх саджала до вечері.
І наша хата, згорблена, стара,
Для доброти не зачиняла двері.
А наш сусіда – засуви й замки,
І пес на ланцюгу не знає спуску –
Щодня, немов катюга, на шматки
Четвертував живцем кроля чи гуску.
За клунею, в колючих будяках,
Вершив убивство череву в догоду,
І кров текла по жадібних руках
І плямувала землю, небо й воду.

Запам’ятався сорок сьомий рік
Не голодом, а ситістю сусіди –
Не рік, а цей поганий чоловік
Моє дитинство кровно так зобидив.

Вітряк був невгамовним літуном,
Вночі і вдень поскрипували крила –
Мірошник годував його зерном,
Щоб не ослабла вітрякова сила.
У вирій відлітали журавлі...
Із вирію верталися лелеки,
Розтріскувались дошки на крилі
Від холоднечі лютої і спеки.
Гніздилися у тріщинах зірки –
Виводились у гніздах пташенята:
Од вітряка старого
Крізь роки
Передавалась вдача їм крилата.
Вони літали стрімко, залюбки
Навколо вітрякової орбіти.
В однім ключі – зірки і ластівки,
Землі і неба невгамовні діти.
Давно уже немає вітряка,
Та залишився в спомині він добрім,
І пам’ять нестаріюча людська
Повернута на вітряковий обрій.

Стовпової не стало дороги –
Наче корчами спутало ноги…
Степового не стало озерця –
Наче висохло в мене півсерця…
Стоголосого гаю не стало –
Наче мову мені відібрало…
А коли вже не стало й могили,
Де похована-схована мати, –
Мов самого у землю зарили,
Смерть забувши констатувати…

І мені, й моєму поколінню
Так не пощастило, що кричи…
«По камінню, синку, по камінню, –
Ноженят, гляди, не промочи!».

В березіль виходили ми босі
Із голодним подивом в очах…
В них таке відбилося, що й досі
По камінню ходим по ночах.

Я тимчасовий на землі.
І розуміння тимчасовості
Для мене є мірилом совісті
Й ціною хліба на столі.
Мене – не стане. А проте
Палить мости я не збираюся
І все частіше озираюся:
Чи й після нас трава росте.

Щира і привітна, ходить слава,
Чесних і достойних обійма.
А неслава, мов змія стоглава,
Проповзає всюди крадькома.
Слава має висонцені очі
І ранкові помисли ясні.
А в неслави очі – поторочі,
В ночі перетворюючі дні.
Слава судить праведно і строго,
А неслава істину хова…
Хто сказав, що з кореня одного? –
З різних мов походять ці слова!

Найперше – поцілуй шорстку шкуринку
Цілушки хліба з материних рук.
Заварить мати круто материнку –
Цілющі ліки від сумних розлук...
На покуті присядь в німій покуті,
І мати все пробачить заодно:
Обов'язки синівські призабуті,
Борги, що нею прощені давно;
Невістку неприхильну й непоклонну,
Не бачених ні разу онучат,
Яких вона по древньому закону
Повинна і чукикать, і качать...
Усе пробачить мати до останку,
І спати, як маленького, вкладе,
І чатувати буде до світанку,
Щоб навіть не шелеснуло ніде.

Не ті слова сказав колись,
Не з тим
Своїм насущним хлібом поділився;
На доброго і щирого озлився,
А грішного когось назвав святим.
Тепер запізно каятись…
Слова
По світу розлетілися, мов птиці,
І грішник безсоромно прикрива
Моєю похвалою справи ниці;
А хліб мій і зачерствів, і зацвів
У ситого в помийниці…
А добрий
І щирий чоловік – пішов за обрій
Мого життя
І злом не відповів.

Та яка ж наша пам'ять короткозора!
Навпрошки та наосліп
в майбутнє скачемо:
Все надійно забули,
Що діялось вчора,
Все, що завтра гряде,
Безнадійно не бачимо.

1
Тут росте високосна трава-мурава
І верба на гнучкому коромислі
носить криницю,
Тут заходиш у ліс,
Мов у чисту святкову світлицю,
На узліссі забувши буденні слова.
Тут на сонячнім промені сохнуть хмарки,
А дощі заховалися в тінявих кронах,
І тендітної лілії жовта корона
Величаво сія в ореолі ріки.


2
Зібрались дощі в Приайдар’ї
На пастівень,
І грому абстрактні арії
Лунають цілісінький день.
А небо так низько і близько,
Що наяву
Дзвінкою косою блискавки
Можна косити траву.


3
Над Айдаром гуси пролетіли-
Тіли-тіли… Плескіт в береги…
Тихо лопотіли-тіли-тіли,
Наче крила, стебла окуги.
Над Айдаром гуси прокричали-
Чали-чали… Луни навкруги…
В кожного свої причали-чали,
Теплі гнізда й рідні береги.

Витоптали душу копитьми,
Лишивши слідів глибокі тавра,
Здичавілі в оргіях кентаври,
Що, можливо, теж були людьми.
Розповзлась корозія-іржа
По душі, по мові, як по ниві,
А кентаври тішились, щасливі,
Що і я із ними заіржав…
Та моє іржання ще не те,
Ще не їхнє впевнене іржання…
Совість, наче блискавка кинджальна,
Пробива дерновище товсте.

Абстрактне поняття
абстрактну й любов породило:
Ми любимо північ, і південь,
і захід, і схід,
Були б тільки хліб і до хліба,
та цукор і мило,
Та чарка під вечір,
а краще – раніш – під обід.
...А десь у минулім
замулилась чиста криничка,
Запала могилка свята,
де батьки твої сплять,
Й зотліла в непам’яті
скромна шкільна «рапортичка»,
В якій із історії та географії – «п’ять».

Поза часом і простором
Обертаємось ми,
А звичайного, простого
Спілкування з людьми
Відродити не вміємо –
Розучились, авжеж...
Наодинці говіємо,
Розговляємось теж.
Наодинці радіємо
Позолоті гроша
І зізнатись не сміємо,
Що не рада душа.

Здрастуй, новий день нового ранку
Свіжопідрум'янений та пишний!
Дякую за впевненість високу,
За надію чистосиньооку,
За душі осмислену мороку
І за дух воістину всевишній!
Вистраждав і я оці обнови,
Гласність і трудну перебудову.
Через наговори та обмови
Гомінкий Дніпро моєї мови
В океан вселюдської розмови
З гідністю вливається ізнову.
Смію віднедавна я сказати
Всім – чужим і нашим – шовіністам:
Був прямий мій предок не сарматом,
Не хохлом упертим, вайлуватим –
Українцем був козакуватим,
Справжнім інтернаціоналістом.
Та і я, поганий пранащадок,
Першокласник сталінської школи,
В зрілім віці воював нещадно
З тим, що душу тисло, мов лещата,
Сил своїх на потім не ощадив,
Не космополітствував ніколи.
Вірю я, і вірую, і знаю:
Світ, мов сад, оновиться весною,
В цьому прахом предків присягаю,
Мучеництвом батьківського краю,
Всім, що маю, чим себе караю,
Що живе в мені й помре зі мною!

Приїздять з Канади й Аргентини,
Де чужі повітря і вода,
Заблукалі діти України
В пошуках праотчого гнізда.
Джерготять по-своєму-чужому
Між собою на землі дідів...
Їхали, здавалося б, додому,
Але де ж той вимріяний дім?!
Все не так, як там, у Манітобі,
Чи в Парані, люленьки-люлі...
Стали чужаками ще в утробі
Для своєї рідної землі.
Лиш на мить,
У Каневі, на кручі
Щось у їхніх душах ожива
Й рідна мова – крізь чужі, колючі –
Заявляє про свої права:
Колисково-лагідним струмочком
Жебонить у затінку суцвіть...
Й соромно стає синам і дочкам,
Що не можуть матір зрозуміть.

Скільки ж їх зосталось в тамтих таборах
На семи колимських крижаних вітрах,
В болотах Печори. на піску Нури?!

То ж бо не циганські шумні табори
І не піонерські славні табори…
Табори поганські чорної пори!

Згадую-пригадую Стуса Василя…
Травень по Одесі сонячно гуля,
Чорне море плещеться біля наших ніг…

Василя немає – пам’ять я зберіг.
Він – дитя «відлиги»,
Жертва злої гри, –
Плакали за Стусом тамті табори,
Тамті, ще єжовські, сталінські, оті,
Прокляті навіки, на віки – святі.

Василя нема вже:
Ватрою згорів
У пожежі брежнєвських «тихих» таборів.

…Бачу я: ворушиться табірна земля…
Скільки в ній ровесників
Стуса Василя?

То найбільші страждальці твої, Україно:
Сотні тисяч невільників хана й султана,
Сотні тисяч полеглих у битвах за волю,
Сотні тисяч утоплених в невськім болоті,
Замордованих в тюрмах, на каторзі царській,
В м’ясорубках воєнних, у січах повстанських...
То велика трагедія всього слов’янства.
То невигойна рана твоя, Україно
(Все двадцяте століття тобі кровоточить):
Громадянська війна нагромадила трупів –
Тисячами косила направо й наліво...
Тридцять третій голодний –
Померлих мільйони.
Тридцять сьомий кривавий –
Убитих мільйони.
Вітчизняна війна –
В ній мільйони загиблих.
Сорок сьомий –
І знову вмирали мільйони.
А сьогодні у нас вибухає Чорнобиль.
І попереду в нас бовваніє Чорнобиль.
І над нами – Чорнобиль,
Під нами – Чорнобиль,
Чорне наше майбутнє в’є гнізда повсюди.
Як же виживеш ти в цім содомі, Вкраїно?
Як тобі зберегти і коріння, і крону,
І могилу Шевченка, і Хортицю сиву,
І колиску дитячу, і мову співучу?
Як тобі пережити майбутні страждання,
Як тобі не забути мільйони страждальців?..

Не вистачить дніпрової води
На сльози,
Щоб оплакати всі втрати...
Кого забрала смертонька в солдати,
Кого наш вождь на голод засудив,
Кого навіки засадив за ґрати,
Кого... кого... Нікого і ніде
З рідні не маю – перекотиполе:
Позаду голе поле стерням коле
І попереду невідомість жде
На новім полі,
Ген за видноколом...

А вже Айдар не заливає луки...
В очеретах заплуталися звуки –
Відлуння в баговинні пропада.
Іще ріки стачає для городів
І для цілком безпечних перебродів,
Та човника вода вже не гойда,
Не заливає кладку під вербою,
Од вітру не стає ріка рябою,
Прозорою від сонця не стає.
Тече повільно, мов сльоза із ока,
Билинного Дінця сумна притока,
Що ні води Дінцю не додає,
Ні сили й чистоти не доливає.
Останньою кровинкою спливає
З лиця землі, з життя, з будучини.
Сьогодні нам і море по коліна...
А завтрашні, наступні покоління
Забудуть геть про весла і човни.
Чому ж не кричимо тривожне: «Пробі!»?
Джерела гинуть у земній утробі,
Річки перетворились в рівчаки.
На чисті роси і на тихі води
Навально сунуть велетні-заводи,
Здійнявши в небо чорні бунчуки.
...Оплакую руйнацію природи
Над привидом колишньої ріки.

Затопивши правічні дніпровські пороги,
Ми зневажили батьківський рідний поріг…
Ідемо навмання, навпростець, без дороги
За останню межу, за трагічний моріг.

Після нас і чорнобиль-трава не ростиме,
Не густиме вітрами Чернеча гора…
О суворий Тарасе, прости нас, прости мене
За свавілля сокири й блудливість пера!


1990

Згадай мене. Опівночі поклич.
Наклич у сни. Приклич до узголів’я.
До білих пліч і темнокарих віч,
В своє пісенне диво – чорнобрів’я.
Верни мене з полярної зими.
За давнє, незагоєне – не сердься.
Прийми мене. Сприйми мене. Візьми
В своє буття. В биття крові і серця.


1990

Виїжджали козаченьки –
Було поноченько,
Бо ж похіднії дороги
Слались далеченько.
Бо ж дороги неблизькії
Бігли за пороги,
За глибокі перекопи,
За гірські відроги.
Там, за морем за татарським,
Турки-бусурмани
Закували побратимів
У тяжкі кайдани...
...Як шабельками бряжчали
Козаки в Синопі –
Про те знають-пам’ятають
У близькій Європі.
Як пищалями гриміли
Козаки в Трабзоні –
Про те згадують-читають
В дальнім Вашингтоні.
Лиш забули в Україні
Славних козаченьків,
Що поїхали у вічність
Засвіт – поноченько...


1987

* * *
В кам’яному лоні яру –
Перевернутого дзвона –
Б’є джерельце – дзвона серце.


* * *
Вже пізні яблука, прозорі, аж наскрізні,
Озвучують падінням сонний сад.
Стомились трактори, хоча й залізні, –
Поволі сунуть з поля до бригад.


* * *
Шурхоче під ногами падолист.
Удвічі зменшилося поле неокрає.
Жовтневий вітер – сивий бандурист –
Оголені гілки перебирає.


* * *
На жовтому, в підпалинах, кущі
Сидить ворона в чорному плащі
І на озимі наклика дощі.


* * *
Рухливістю нагадуючи білку,
Тримається листок за рідну гілку:
Собою прикриває від негоди
Беззахисну оголеність природи.


* * *
Після дощу нічного приморозило –
Скляні дерева вранці засвітились,
Неначе люстри у святковій залі.


* * *
На міському дворі
Голуби-сизарі
Чепурять щохвилини осніжене пір’я –
Безоглядно зроста на людському добрі
Голубине
наївне,
безмежне довір’я.


* * *
Будівлі під снігами, мов стоги.
А навкруги – зими гречане поле.
Над ним рояться білокрилі бджоли –
Лише не чутно запаху перги.


* * *
Терикон у соняхи забрів
(Звична річ в донецькому пейзажі) –
Схожий на купальщика на пляжі,
Що до чорноти аж загорів.


* * *
За обрій сонце поспіша:
Поля – навкіс, річки – убрід,
І тінь біжить за ним услід,
Мов за кобилою лоша.


* * *
На скелястому ложі гір,
Де й орлам притулку нема,
Льодовик, мов полярний звір,
В самоті ліниво дріма.


* * *
Гудуть над вишнями вночі
Хрущі та літаки,
І при каштановій свічі
Рояться світляки…


1990

Ясеново-кленова Рудка –
Там початки мої...
Колись
Звідти я,
Мов із гірки грудка,
Радо, з підстрибом, покотивсь.
А куди і чого – а бозна...
Може, краще шукав село?
Ой, людино ж ти несерйозна,
То ж найкраще село було!
Є воно і тепер. Та годі...
Там немає твого й слідка.
Інші верби ростуть в городі
Біля іншого вже ставка;
Інші люди працюють в полі
І на фермі, біля корів:
В них свої і пісні, і долі...

Ну, а ти, що в житті здобрів?
Мо', спинити якусь попутку
І поїхати, і пої...
В ясеново-кленову Рудку,
Де витьохкують солов'ї?


1989

Душа не проситься на спочин –
Вона в зеніті сподівань,
Хоча й втомилася від збочень,
Перегінців і відставань.

Вона сьогодні торжествує,
Радіє світлу і теплу:
Не пропаде нічого всує,
Не перетліє на золу!

Хоча й на осінь повертає,
Та не похмуриться душа:
Перегортає, пригортає,
Довершує і доруша...


1990

Поети повтікали із села –
Оспівують міські дебелі мури
І так радіють крихтам зі стола
Столичної літератури...
Прямісінько із кінського сідла
На п'єдестал,
Де ставляться скульптури?!

...В селі черемха знову зацвіла.
Лисніють рІллі, чорні, як смола.
Гребуться в перегної ситі кури.
В колгоспників щодень – нові діла,
Забули про спочинки й перекури...

"У щастя людського два рівних є крила..."

О, ці слова поет писав з натури –
Він розумів поезію села!


1990

Поетів різних величин
Час відзначає не чинами,
Не вирізняє поміж нами
Екстравагантністю личин.

Пастушив царствений Гомер.
Війон був славен окаянством.
А Байрон знехтував дворянством
І карбонарієм помер.
Та повелося з давніх пір
Давати ціни всім базарні:
– Ті, що не класики, – бездарні...
– Ні, Євтушенко – не Шекспір...
– Не ті поети, що колись...

Ну що за висновки блюзнірські?!
Невже ж перевелись Бєлінські
І Авербахи завелись?!

* * *
Коли до мене рима не приходить,
Пишу я білі вірші
І на них
Нанизую думок зелене листя:
Можливо, хтось помітить серед нього
Промінчик сонця чи хустинку неба.


* * *
Ти – гордий перетворювач природи,
Підкорювач її стихій первісних,
Дресирувальник дикого інстинкту –
Відкинь свою дубину й сотвори
(Не спотвори, а сотвори!) травинку!


* * *
Смутні часи біблійського потопу,
Столітньої війни криваві сплески,
Кошмар Варфоломіївської ночі –
То лише репетиції майбутніх
Майданеків, Хатиней, Хіросім.


* * *
І Гітлера, і Сталіна, й Пол Пота...
Не знаю, чи наважилася б жінка
Народжувати в муках материнства
Дитину,
Якби знала, що дитина
Моря крові невинної проллє?


* * *
Під кригою асфальту задихнулась
Трава мого дитинства,
Стільки літ
Я не ходив босоніж по землі
І призабув давно вже назви квітів,
Що їх приносив мамі на могилу.


* * *
Летять птахи і листя – впереміш...
Дерева ж зостаються зимувати
І гнізда берегти,
Щоб навесні
Було куди із вирію летіти
Птахам і листю, листю і птахам.


* * *
На ковзанці міського тротуару
Сиджу – ніяк до тями не прийду...
Вистрибують з авоськи апельсини
І котяться услід за дітлахами,
Немовби інкубаторські курчата.


* * *
За що люблю – конкретно я не знаю:
За вроду, може, чи за світлий розум,
За добре серце чи душевну щирість?
Одне я знаю твердо й безумовно:
За що колись когось не полюбив.


* * *
Словник Грінченка – заповідний степ.
Все, що росте у ньому, – первозданне,
Нізвідки не привнесене, своє:
І дикий мак, і дев’ясил, і тирса,
І звіробій, і сивий полинок...


* * *
Лиш у тайзі, де обрію не видно,
І жайвора не чутно,
Й чебрецем
Вітри не пахнуть,
Я відчув уперше
Степів донецьких силу магнетичну.


* * *
Поезія – це стиснута пружина
Думок і почуттів твоїх, поете:
Навіщо ж ти снуєш тонку дротину
Своїх обрáз, розчарувань, зневіри
На óбразах, позичених у когось?!


* * *
Хтось торкнувся мого серця
Обережно-обережно,
І розкраяв моє серце
Обережно-обережно,
І поклав у серце камінь
Обережно-обережно,
І сказав: «Він знадобиться, –
Обережно бережи...»


* * *
Розбудив мене зелений щебет птаства...
І я побачив, як народжується день,
Зачатий в лоні вічності:
Рожевощоке
З блакитних пелюшок всміхається
до мене
Таке наївне й мудре немовля.


* * *
Карбованцем не міряю людину,
Яка продасть тебе за копійчину,
А матір проміня на п’ятаки,
А найдорожче в світі –
Батьківщину –
На тридцять три криваві
Срібняки.


* * *
Круто гнутим половецьким луком
Між горбами вигнулась Лугань.
В тиші звук стикається зі звуком,
Степову полохаючи рань.
Шлях Чумацький
над Бахмутським шляхом
Під вагою неба провиса.
Птах перекликається із птахом.
Зорепадно скрапує роса.

Трагічно загинула мати.
Фашисти спалили село.
А батька мого в невідомі солдати
Війна записала:
Ні смертної дати,
Ні навіть могили – вінки покладати…
Все інше – у мене було!

Дитинства свого не шукаю –
Густим бур’яном заросло
Чи, може, спливло, мов листок по Дунаю,
В чужій стороні не питаючи краю,
Де гілка його в розмаїтості гаю…
Все інше – у мене було!

І долю мою на поталу,
Завбачно підтявши крило,
Тягли, мов злочинницю, до криміналу,
Ламали помалу поламану змалу…
І зиску позбавлену, і капіталу…
Все інше – у мене було!

Все інше – було:
Небувало
Буяло, шуміло, цвіло,
Мов повінь, в тісних берегах вирувало,
З корінням столітні дуби виривало,
Й душі не здавалось ніколи, що – мало…
Раділа душа, що – було!

1
Здрастуй, сину.
Як ти, синку, виріс!
Хто ж тепер тебе переконає,
Що твій татко, ніби птах у вирій,
Відліта – і знову прилітає?!
Наша зустріч – найкоротше літо,
Не холодне ніби й не гаряче:
Ранок засміється білоквіто,
Вечір листопадово заплаче.
А розлуки наші – довгі зими,
Довші, ніж полярні, холодніші.
Ти під снігом паросток озимий,
Скроні в мене – що не день біліші.
От і знов часу не вистачає
Нам для чоловічої розмови.
Поїзд від перону вже відчалює,
Й зупинить його не маєм змоги.
Від коліс на рейках – ані сліду.
Відзвучить небавом гуркіт станцій…
Що моє обіцяне «Приїду»
В порівнянні із твоїм «Зостанься…»?!

2
Не шукай дріб’язкових причин,
Коли двоє дорослих мужчин,
Не знаходячи спільної мови,
Замовкають, насупивши брови,
І розходяться – кожен своєю,
Може, стежкою, може, стезею.
Не шукай традиційних причин,
Коли двоє – то батько і син,
Коли поклик єдиної плоті
Глухне в сірій буденній марноті,
Коли голос крові на початку
Захлинувся на вічну мовчанку.
Не шукай, не випитуй причини,
Чом сивіють дочасно мужчини.

Переучуюсь, перевтілююсь,
Перемолююсь на хрести,
Перемелююсь, перебілююсь,
Відмиваюсь від чорноти.
А довкола ще стільки смітників
І зруйнованих цвинтарів,
Заборонщиків-проповідників
І чорнителів-малярів!
Димарями у небо кадимо,
Землю стронцієм кропимо,
Розділилися барикадами,
Стоїмо і чогось ждемо…
А довкола ще стільки бідності,
І безрідності, й самоти,
І душевної інвалідності,
Й дефіцитності доброти!..

Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч
Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров на чужих мечах.
Калинова кров, мов полин, гірка,
Полинова кров, що вино, терпка.
Знову Січ січуть – сто струмків тече.
Не мене січуть, а мені ж пече.
Січ кричить з очей, із моїх очей –
Так кричать з печер кремаційних печей.
Лише дзвін мовчить – вирвано язик –
Там, де Хортиця, там, де Чортомлик.
Сікачі неправд, ятагани кривд –
Та й прямісінько в передсмертний крик,
Та в самісінький корінь-корінець,
Щоб однісінький (та вірнісінький!)
Був усім кінець.
Щоб, посічені, полягли усі –
Ні Вкраїни щоб, ні тобі Русі.
Тихая вода дужі греблі рве...
В сивій пам’яті Січ жила й живе.
Кошовий вогонь досі не прочах,
Не поблідла кров на чужих мечах,
Бо козацька кров зовсім не така,
Як у рекрута, як у мамлюка.
Ой, не в тому річ, що спалили Січ,
Ой, не в тім біда, що знесла вода...
Та й не в тім добро, що хмільний Петро
По Неві розлив безневинну кров...
І не в тім прогрес, що Дніпро вмира...
Тільки це уже не вина Петра.


1968 – 1989

Купно їх возили й поодинці
До північносяйних Соловків,
Курінних моїх, праукраїнців,
Курінних моїх пракозаків.
Попереду – батько Калнишевський,
А за ним – цілісінькі коші,
Від часів татарського нашестя
Так ніхто Вкраїну не душив.
Гай, мій гаю, степе і лимане!
Все було, та тільки не спливло:
Не чужі, а власні басурмани
Повели Вкраїну за село,
За вітряк, що долю перемеле
На голодну муку;
За курган,
Із якого коршуном – ой леле! –
Зорить вниз незнаний ще тиран.
...Попереду – Плужник солов’їний,
А за ним – цілісінькі ж полки!
Боже мій! Велика Україна
В острівні вмістилась Соловки...
Хто ж ми є, вчорашні українці,
Низові забуті козаки?!


1990

Ми в дитинстві ділились
На «своїх» і «чужих».
Ми «чужих» не жаліли –
Йшли «війною» на них.
Часом кров проливалась –
Мир тоді наставав,
І безногий Володька
Рани всім бинтував;
Наші сльози і соплі
Витирав кулаком,
З однієї баклаги
Напував молоком...
Ми дорослими стали:
Ні «чужих», ні «своїх» –
Однорідне суспільство
Одномірне для всіх;
Однозначні поняття
Про своє і чуже
Конституція наша
Стереже й береже.
Лиш безногий Володька –
Сивий сторож нічний –
Цілим світом забутий,
Всенародно нічий.


1990