* * *
Коли до мене рима не приходить,
Пишу я білі вірші
І на них
Нанизую думок зелене листя:
Можливо, хтось помітить серед нього
Промінчик сонця чи хустинку неба.


* * *
Ти – гордий перетворювач природи,
Підкорювач її стихій первісних,
Дресирувальник дикого інстинкту –
Відкинь свою дубину й сотвори
(Не спотвори, а сотвори!) травинку!


* * *
Смутні часи біблійського потопу,
Столітньої війни криваві сплески,
Кошмар Варфоломіївської ночі –
То лише репетиції майбутніх
Майданеків, Хатиней, Хіросім.


* * *
І Гітлера, і Сталіна, й Пол Пота...
Не знаю, чи наважилася б жінка
Народжувати в муках материнства
Дитину,
Якби знала, що дитина
Моря крові невинної проллє?


* * *
Під кригою асфальту задихнулась
Трава мого дитинства,
Стільки літ
Я не ходив босоніж по землі
І призабув давно вже назви квітів,
Що їх приносив мамі на могилу.


* * *
Летять птахи і листя – впереміш...
Дерева ж зостаються зимувати
І гнізда берегти,
Щоб навесні
Було куди із вирію летіти
Птахам і листю, листю і птахам.


* * *
На ковзанці міського тротуару
Сиджу – ніяк до тями не прийду...
Вистрибують з авоськи апельсини
І котяться услід за дітлахами,
Немовби інкубаторські курчата.


* * *
За що люблю – конкретно я не знаю:
За вроду, може, чи за світлий розум,
За добре серце чи душевну щирість?
Одне я знаю твердо й безумовно:
За що колись когось не полюбив.


* * *
Словник Грінченка – заповідний степ.
Все, що росте у ньому, – первозданне,
Нізвідки не привнесене, своє:
І дикий мак, і дев’ясил, і тирса,
І звіробій, і сивий полинок...


* * *
Лиш у тайзі, де обрію не видно,
І жайвора не чутно,
Й чебрецем
Вітри не пахнуть,
Я відчув уперше
Степів донецьких силу магнетичну.


* * *
Поезія – це стиснута пружина
Думок і почуттів твоїх, поете:
Навіщо ж ти снуєш тонку дротину
Своїх обрáз, розчарувань, зневіри
На óбразах, позичених у когось?!


* * *
Хтось торкнувся мого серця
Обережно-обережно,
І розкраяв моє серце
Обережно-обережно,
І поклав у серце камінь
Обережно-обережно,
І сказав: «Він знадобиться, –
Обережно бережи...»


* * *
Розбудив мене зелений щебет птаства...
І я побачив, як народжується день,
Зачатий в лоні вічності:
Рожевощоке
З блакитних пелюшок всміхається
до мене
Таке наївне й мудре немовля.


* * *
Карбованцем не міряю людину,
Яка продасть тебе за копійчину,
А матір проміня на п’ятаки,
А найдорожче в світі –
Батьківщину –
На тридцять три криваві
Срібняки.


* * *
Круто гнутим половецьким луком
Між горбами вигнулась Лугань.
В тиші звук стикається зі звуком,
Степову полохаючи рань.
Шлях Чумацький
над Бахмутським шляхом
Під вагою неба провиса.
Птах перекликається із птахом.
Зорепадно скрапує роса.

1990

(с) Низовий Іван Данилович
«Пора косовиці» (вірші, поема)
К.: Радянський письменник. – 1990. – 102 с. – С. 73 – 76