" ...Я “споминки” пишу
Заради друзів,
Що вірно служать поетичній
Музі,
Або служили,
Доки духу-сили –
Я пам’яті про них
Не загублю:
Когось із них не раз іще
Побачу,
За кимось,
Не ховаючись,
Поплачу,
За деким то й утримаюсь,
Стерплю...

Ці “споминки” пишу –
Дай, Боже, сили
Й часу!"

ЧАСТИНА ПЕРША

Весняні Суми. Мені вісімнадцять років. Соромливий до відчаю, з гострим почуттям власної неповноцінності. Бо ж у засмальцьованій куфайці й гумових чоботях. Йдучи вулицею імені голомозого вождя (нині Соборна), у вітрині книгарні помітив оголошення: «Запрошуємо на творчу зустріч з київськими письменниками...» Наважився зайти. Письменників було троє. Запам’ятався ж мені один – Наум Тихий. Невисокий на зріст, але кремезний і по-біблейськи вродливий. З його творчістю я вже був дещо обізнаний, а деякі вірші міг прочитати напам’ять.
Наум Тихий читав співучо, як і годиться справжньому поетові. Принаймні, так мені тоді здалося. Я був у захопленні від його лірики. Тож переборовши свою селянську соромливість, висунувся на передній план з проханням: «А можна мені прочитати ваші вірші, Науме Меєровичу?!» Поет явно не чекав на такий розвиток подій і спершу розгубився: мовляв, хто ти такий, юний колгоспнику в жалюгідній одежині, аби розумітись на такому високому й тонкому мистецтві, як поезія?!! Але посміхнувся по хвилі задоволено, сказавши: «Будь ласка, читайте, мені буде приємно послухати». І я, хвилюючись і заїкаючись, прочитав його найкращий вірш «Людмила», що починався такими рядками:


«Людо, Людо, озовися!»
Тихо. Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?»
На узліссі
Хтось гукає, кличе Люду.
Хто гукає ? Хто шукає ?
І кого – сестру, кохану?..


По закінченні зустрічі Наум Тихий потиснув мені руку й подарував свою досить грубеньку книжку з теплим і щирим автографом (вона і досі зберігається у мене). Дав мені і свою домашню адресу. Пізніше, десь через півроку, я скористався нею – написав поетові листа, вклавши у конверт кілька своїх віршиків. Невдовзі одержав відповідь – дипломатичну. «Я ще тоді, у Сумах, здогадався: ви пишете вірші. Хист у вас, на мою думку, є. Але його ще треба розвивати. Отож працюйте над собою, читайте класиків, сучасних поетів... З вас будуть люди».
Спасибі на добрім слові, незабутній Науме Меєровичу! Зовсім недавно я стояв біля вашої домовини, тамував сльози й згадував, як ви писали мені листи у військову частину, як гаряче вітали мою першу публікацію в «Літературній Україні» (то ж ви самі посприяли, аби мої віршики були вміщені в такому солідному письменницькому виданні, та ще й на першій сторінці, угорі!), як ви, дорогий поете, розхвалювали мою першу збірочку «Народжуються квіти» по республіканському радіо, читали мої поезії та пророкували мені щасливе творче майбуття. Згадував, як ви надіслали мені до Львова рекомендацію для вступу до Спілки письменників України. На жаль, я тоді нею не скористався, і лише через сім років, після виходу у світ другої книжки, за рекомендаціями інших письменників, луганських, вступив до СПУ.
Спочивайте з Богом, добрий чоловіче! Я пам’ятатиму вас усе своє життя, бо ж ви – мій перший «живий» поет і перший мій доброзичливець.



В юності мені подобались вірші Сосюри (якось бачив його, уже немолодого і помітно втомленого), Івана Виргана, Петра Ребра (нині маю з ним, керівником Запорізької філії СПУ, приязні стосунки), Миколи Сома (дружу із ним понад двадцять літ), Андрія М’ястківського (він також писав мені й, до речі, надсилав до армії «Літературну Україну» та свої нові книжки). Окремі вірші згаданих тут поетів подобаються мені й сьогодні.



Улітку шістдесят першого року на першій полосі газети «Молодь України» я прочитав невеличку кореспонденцію про вісімнадцятирічного поета-закарпатця Петра Скунця, автора збірки «Сонце в росі», за яку його було прийнято до Спілки. А дещо пізніше мав щастя придбати книжку свого щасливого ровесника. Читав, захоплювався, заздрив. Але й не сподівався, що колись зустрінуся із ним, перемовлюся словом, подружуся...
Того ж таки року, пізньої осені, мене призвали з Харкова на військову службу. І потрапив я до Ужгорода, міста, у якому навчався в університеті Петро Скунць. Міста порівняно невеликого, у якому людину легко знайти. Однак...
Після трьохмісячної муштри й прийняття присяги, нас, новобранців, розподілили по ротах і в складі цілого батальйону спішно відправили в район Кам’янця-Подільського. Там ми будували залізничний міст через Дністер. Я писав у нечасті вільні хвилини сякі-такі віршики на армійську тему, друкувався зрідка в районній та обласній молодіжній газетах. Поет Іван Рибицький (нині мешкає у Січеславі) заочно підтримував мої починання і мій дух – скромними гонорарами, що значно перевищували мою єфрейторську місячну «стипендію». Дай йому, Боже, здоров’я!
До Ужгорода я повернувся лише через рік, і то – не надовго: батальйон передислокувався у район Чопа. Ми розпочали будівництво залізничного мосту через прикордонну ріку Тису.
Пізня осінь, дощі, невилазна багнюка. Виснажлива праця, остогидла, безтолкова муштра. Іноді, похапцем, щось дряпаю. Надіслав дещо на конкурс, оголошений газетою «Молодь Закарпаття». Несподівано для себе займаю призове місце. І одержую листа від... Петра Скунця – запрошення приїхати до нього, прихопивши з собою весь творчий набуток. Іду до капітана, майора, до підполковника – відпустіть на один день до Ужгорода! Холодно, тепліше, тепло... Пішки, до Яворового, попуткою – до Чопа, поїздом – до обласного центру. Знаходжу потрібну вулицю, будинок, дзвоню в квартиру, хвилююся, звичайно. Двері відчиняє чорнявий, стрункий, аж занадто вродливий юнак, майже хлопчисько: Петро Скунць. «Ви – Іван Низовий? – питає. – Заходьте. Вибачте, що я в одних трусах, зараз одягнуся. Ми живемо в квартирі з поетом Василем Вовчком. Холостякуємо».
До вітальні заходить Василь Юрійович, теж в одних трусах. Всідаємось до столу. Здається, щось пили, чимось заїдали. Я весь час соромився – аж двоє маститих поетів спустилися з небес до мене, малого, сірошинельного й кирзовочоботового! Пам’ятається, я щось читав своє, вислуховував шанобливо критичні зауваження й стриману похвалу. Поволі призвичаювався, набирався сміливості. Розповів про себе, про службу свою напіврабську. Але час летів безжально (зима ж, дні короткі), треба вже й до поїзда – дорога неблизька, від Чопа верст з п’ятнадцять пішки човпти. Зоставивши два учнівські загальні зошити у Петра, попрощався.
Вдруге потрапив до Ужгорода вже ранньої теплої весни – одержав запрошення на загальні збори Закарпатської організації Спілки письменників України. Зустріли тепло, як свого, як рівного. Було ніяково і приємно. Дорогу мені навіть оплатили – сюди й назад. Познайомився з Феліксом Кривіним, Йосипом Жупаном, Володимиром Ладижцем, Василем Поліщуком, Михайлом Томчанієм, Іваном Чендеєм і ще з багатьма письменниками та молодими літераторами-початківцями. Хтось, виступаючи на зборах, похвалив мої вірші – за ліризм і щирість. Кривін, Скунць і Вовчок заопікувались моїм скромним доробком – сказали, що спробують видати мою збірочку. Я вірив і не вірив. Усе сприймалося, мов сон. Однак до частини не їхав – летів. Іще ж не знав, що в канцелярії батальйону вже виготовлено документи на моє переведення у Львів, до штабу нашої залізничої бригади. Справа в тім, що за місяць до цього я був у тривалому відрядженні в редакції бригадної багатотиражки «Гвардеец», де заміняв хворого кореспондента – старшого лейтенанта, писав до газети статті і вірші. Ними, як виявилось, зацікавилися начальник політвідділу та командир бригади. Вони ж і прийняли рішення перевести мене до Львова – для написання тексту маршової пісні про подвиги і трудові будні бригади та для зміцнення творчого колективу багатотиражки.
Я не зрадів такій переміні у моєму казенно-казарменому житті: це ж тепер не буде зустрічей із Петром Скунцем, не побачу я своєї першої книжечки, не зазнаю поетичної слави!
Львів – місто чудове, неповторне. Але... ні знайомих, ні друзів. Жилося мені попервах тоскно й незатишно. Це вже значно пізніше, на вступних екзаменах на заочне відділення факультету журналістики університету імені Івана Франка, у письмовому творі на вільну тему «Здрастуй, Львове!» я щиро, з любов’ю і вдячністю писав: «Я тут гість, я приїхав здалеку, із залізобетонного Харкова, щоб пройтися твоїми площами, довгожданий жаданий Львове...», за що й одержав «круглу п’ятірку». Поволі закохувався у місто Лева.
І раптом, наприкінці квітня, мене викликає замполіт полковник Сторожко (прекраснодушна людина, інтелігент і «біла ворона» серед військовиків) й повідомляє: «Закарпатська організація СПУ просить відрядити до Ужгорода гвардії рядового поета Івана Низового для участі в редагуванні власного рукопису з метою видання його окремою книжкою. Строк – три доби».
– Йдіть до штабу, забирайте проїзні документи і продовольчий атестат, – говорить замполіт. – Бажаю успіху, гвардії поете! Стривайте, мало не забув. Отримайте також шістдесят карбованців – премію за маршову пісню «Гвардейская». До речі, львівський композитор Кос-Анатольський за музику до вашого тексту запросив тисячу карбованців...
Прибувши до Ужгорода, я одразу ж пішов до Петра. На всі три дні він залишив мене у себе, дав якусь перевдягачку, аби я бодай на короткий час відчув себе цивільним, вільним чоловіком. Харчував мене, щодня купував чудове чеське пиво, горілку, закарпатські вина. Дві доби ми гуляли: блукали мальовничим містом, милувалися казковим цвітінням японської сакури, відвідували кав’ярні, винні погрібці, ресторани. Триста карбованців, що їх Петро зняв з ощадної книжки, катастрофічно швидко танули. Голови наші тріщали, як перестиглі кавуни... Мені лишався один лише день п’янкої свободи! І Петро як людина буцімто розважлива прийняв тверде рішення: «Сьогодні не п’ємо, не похмеляємось – редагуємо рукописа!».
І – редагували. Петро каменя на камені не зоставив від мого рукопису. Відібрав до друку щось із п’ятнадцять-двадцять невеличких віршів. «Якщо через тиждень не надішлеш десяток добрих віршів, то книжки тобі не бачити!» – заявив суворий мій редактор. А все ж повів мене до бухгалтерії, де мені виписали сто карбованців авансу. А затим потяг мене до Спілки, порекомендував керівництву організації послати мене до Одеси, на республіканський семінар молодих літераторів. Мовляв, він перспективний, до того ж нехай відпочине від муштри, бо у відпустці не був. З Петром погодились, тут же відправили телеграму в політвідділ бригади полковнику Сторожку: «Просимо відрядити такого-то до Одеси, на літературну перепідготовку, строком на... сорок діб...»
Увечері того ж таки дня ми з Петром одним поїздом і в одному вагоні та купе виїхали з Ужгорода: я – до Львова, Петро – до Києва і далі, до Москви (на черговий фестиваль молодих літераторів країни).



Травень 1963 року. Сонячна Одеса. Будинок творчості СПУ (інша назва – Дача Ковалевського). Саме тут розпочався черговий місячний семінар молодих літераторів України. Саме тут я познайомився з багатьма із тих, хто через роки й десятиліття стануть відомими поетами і прозаїками, окрасою вітчизняної літератури, а дехто злетить і на політичний Олімп або ж знайде страдницьку Голгофу.
Найяскравішою постаттю серед молодих «геніїв» був, звичайно ж, Василь Стус, посланець шахтарського Донецька. І не тому, що вирізнявся досить високим зростом чи худорлявим, наче вирізьбленим з дикого каменю, обличчям. Привертали увагу його спокійні рухи, зваженість поведінки, розсудливість і впевненість у собі, якесь зверхнє, але не образливе, ставлення до своїх молодших, менш досвідчених колег. Ні, він не повчав, не нав’язував своїх думок і переконань, не хизувався своїми різнобічними знаннями – він переконливо говорив те, що знав і в що доконечно увірував, обстоював свої позиції, своє бачення світу. Мені це імпонувало, тож я з глибокою повагою прислухався до Василевих слів і трохи соромився за своє невігластво. Справді, Василь Стус був для мене неабияким авторитетом: закінчив педагогічний інститут, встиг попрацювати в школі, мав публікації в солідних періодичних виданнях, подав документи до Інституту літератури в Києві, збираючись стати аспірантом, а потім і вченим-літературознавцем. Для цього він мав усі дані, його знання і неабиякі здібності на семінарі відзначалися літературознавцями й критиками Віктором Іванисенком, Володимиром П’яновим, Богданом Горинем.
Окремі епізоди нашого перебування в Одесі, на жаль, забулися, але один все ж мені запам’ятався. Сонячного ранку київський поет і відомий уже на той час скульптор Володимир Сорока покликав нас на берег моря й показав... виліплений ним із глини скульптурний портрет Василя Стуса! Який же він був схожий, Василь, майбутній дисидент, багаторічний в’язень совєтських концтаборів, непримиренний борець за свободу й незалежність рідного українства, зрештою справжній національний герой!
Травневі дні і ночі подарували мені досьогоднішню приязнь і дружбу з Данилом Кононенком (нині очолює Кримську організацію СПУ), Дмитром Шуптою, чудовим оригінальним поетом, а в майбутньому й талановитим лікарем-хірургом, Олександром Зайвим (Дніпропетровськ-Січеслав), Ігорем Нижником із Борислава (нині мешкає у Києві), Володимиром Міщенком, Анатолієм Бортняком, Володимиром Яворівським, Борисом Нечердою, Михайлом Сичем, Володимиром Рутківським...
Добрі стосунки зав’язалися і з керівництвом та гостями семінару – Григорієм Донцем, Володимиром П’яновим, Богданом Горинем, Миколою Вінграновським... Григорія Прокоповича вже давно немає на цьому світі, Богдан Миколайович високо злетів – депутат парламенту, а з іншими я час від часу зустрічаюся то в Луганську, то в Києві, то в інших містах України, і мені вельми приємно, що вони впізнають мене, приймають як свого. Іноді й по чарці п’ємо, обмінюємося своїми книжками, зрідка листуємося.



У Львові я служив щось понад півтора року й полюбив це казкове місто на все життя. На превеликий жаль, останнім часом я не можу поїхати до Львова за браком здоров’я та коштів, але не відмовляюся від наміру побувати ще хоч разочок у місцях своєї молодості: у Львові ж мешкають моя перша дружина Людмила Іванівна, син Ігор, невістка Леся і онучок Богдан, якого я ще й не бачив, хоча йому вже виповнилося сім років!
У місті Лева й досьогодні маю багато друзів-літераторів. Це, перш за все, сліпий з дитинства поет Микола Красюк, дуже любий моєму серцю Роман Качурівський, іще три Романи – Іваничук, Лубківський та Кудлик, Іван Гущак, Марія Барандій, Любов Горбенко (до речі, родом із Лисичанська), Володимир Каліка, Микола Петренко. Не випали з моєї пам’яті покійні вже Ростислав Братунь, Андрій Волощак, Володимир Лучук. Згадуються й ті, з ким мене познайомила онука Івана Франка Віра Петрівна: Ігор Калинець, Дмитро Герасимчук, Ірина Стасів-Калинець... Залишилось у пам’ятку й гостювання в сім’ях Ірини Вільде (з її невісткою Антоніною я вчився на одному курсі та в одній групі), Володимира Лучука та Оксани Сенатович.
У Львові ж започаткувалася моя багаторічна дружба з Анатолієм Тараном – це був, здається, шістьдесят третій рік. Толя, як і я, був родом із Сумщини, починав свою поетичну «кар’єру» в Сумському обласному літоб’єднанні. Я чув про нього й раніше, тож коли прочитав вірші свого земляка – курсанта Львівського вищого військово-політичного училища – у газеті Прикарпатського військового округу «Слава Родины», дуже зрадів, а невдовзі, відпросившись у командира роти, поїхав до училища, розшукав Анатолія та познайомився з ним. На той час він виглядав таким собі хлопчиськом, хоча й був старшим за мене на рік – худенький, невисокий, клаповухий, але... дуже симпатичний, товариський, доброзичливий. Ми читали один одному свої вірші, сперечалися. Дещо пізніше Анатолій відбував місячну практику в редакції «Славы Родины» й опублікував на шпальтах цієї газети велику добірку моїх віршів у власному перекладі російською мовою. Пам’ятаю, за неї я одержав шістдесят карбованців гонорару – для солдата немалі гроші.
Навесні шістдесят четвертого (на той час я вже був автором першої збірочки «Народжуються квіти», виданої Петром Скунцем в Ужгороді) до мене з міста Лебедина приїхала дружина Люда. Гуляючи Львовом, на вулиці Жовтневій ми зіткнулися з Толиком Тараном – він ішов з молодою своєю дружиною Танею. Зустріч була приємною для обох – ми познайомили дружин і закріпили цю «подію» скромною ви-пивкою в кафе на Поштовій. Толя якраз закінчив училище і вже мав направлення в газету одного з військових округів Російської Федерації, здається, десь у середньому Поволжі, коли б не в Куйбишев. Після того ми довгі роки не бачились, і листа від нього я отримав з Німеччини аж у шістдесят дев’ятому. Це був відгук на мою критичну статтю в «Літературній Україні». А вже через три роки по тому Толя несподівано з’явився в Луганську. У спілчанському помешканні на вулиці В.І. Даля ми добре випивали, багато говорили, згадували наші львівські походеньки, приятелів-поетів Антона Михайлевського, Юрія Кирилова, Сергія Панізника... Толю я забрав ночувати до себе, а наступного дня ми поїхали до Слов’яносербська, де в редакції райгазети працював наш спільний друг поет Леонід Стрельник. У того якраз народилася донька-первінка. Тож, аби не «шуміти» при немовляті, не надокучати господині, Льоня повіз нас у своє екзотичне село Оріхівку. О, там ми розкошували в господі Льониних батьків, бродили в сільських околицях, пили цілющу воду з Орлової криниці, плакали у квітучих соняхах, вилежувались на копицях золотої пшеничної соломи, пили самограй і співали пісень! Півсела прибігало подивитися на трьох дивакуватих поетів. Прекрасні були дні, незабутні.
Толя тоді вже служив у Києві – редагував авіаційну газету, що обслуговувала військовиків України, Білорусії і, здається, Молдавії. Вже одержав звання підполковника. Став соліднішим, покруглішав. Зустрічались ми не часто, зате – пам’ятно. Якось я, їдучи у Львів до сина, зупинився в столиці, розшукав Толю, і ми цілий день, за чаркою, спілкувалися. А пізно ввечері він через військового коменданта залізничного вокзалу (квитків у продажу не було) під виглядом полковника секретної частини (це я – полковник!), п’яного й сонного, приткнув мене до спального вагона поїзда «Москва-Софія», завівши мене до купе й напоївши горілкою івановських ткаль-туристок, аби вони мене, «полковника», розбудили у Львові. Що ті й зробили. Та ще й передали мені «презент» від підполковника Тарана – пляшку горілки та яку-неяку закуску.
Були ще зустрічі – у Києві, Сумах, Луганську. Остання – у Луганську, а може, й не в Луганську, щось я призабув. Тоді Толя приїхав до мене пізно ввечері з Леонідом Стрельником. Уся моя сім’я в ті смутні та голодні часи була безробітною. Нічим було пригостити дорогого друга, заледве я знайшов ув одного з чисельних сусідів трьохсотграмову пляшечку самогону. І на тім спасибі – випили за зустріч.
Ні, таки не останньою була ця луганська зустріч – ми ще зустрічались у Києві, під час чергового пленуму Спілки. Толя запросив мене до себе додому, в однокімнатну квартиру, де він мешкав з другою, молоденькою дружиною-сумчанкою. Пообідали. Я не пив тоді, тож і Толя відмовився пити. Вмовляв мене підтримати на пленумі пропозицію про розпуск Спілки. Я не погодився, однак Толя мою відмову не сприйняв за образу – був і справді толерантний.
А вже зовсім скоро я почув страшну звістку: поета і співробітника сатиричного відділу газети «Вечірній Київ» Анатолія Тарана жорстоко вбили невідомі бандити, коли він повертався додому з якогось урочистого вечора. Вбили за критику! Молода вдова лишилася з немовлятком на руках. Місце Тарана в редакції «вечірки» зайняв поет Микола Сом, добрий і давній мій приятель.

(Уривок із книги "Зустрічі без прощань" (літературні спомини), 2003 рік)

Далі буде...