* * *
В кам’яному лоні яру –
Перевернутого дзвона –
Б’є джерельце – дзвона серце.


* * *
Вже пізні яблука, прозорі, аж наскрізні,
Озвучують падінням сонний сад.
Стомились трактори, хоча й залізні, –
Поволі сунуть з поля до бригад.


* * *
Шурхоче під ногами падолист.
Удвічі зменшилося поле неокрає.
Жовтневий вітер – сивий бандурист –
Оголені гілки перебирає.


* * *
На жовтому, в підпалинах, кущі
Сидить ворона в чорному плащі
І на озимі наклика дощі.


* * *
Рухливістю нагадуючи білку,
Тримається листок за рідну гілку:
Собою прикриває від негоди
Беззахисну оголеність природи.


* * *
Після дощу нічного приморозило –
Скляні дерева вранці засвітились,
Неначе люстри у святковій залі.


* * *
На міському дворі
Голуби-сизарі
Чепурять щохвилини осніжене пір’я –
Безоглядно зроста на людському добрі
Голубине
наївне,
безмежне довір’я.


* * *
Будівлі під снігами, мов стоги.
А навкруги – зими гречане поле.
Над ним рояться білокрилі бджоли –
Лише не чутно запаху перги.


* * *
Терикон у соняхи забрів
(Звична річ в донецькому пейзажі) –
Схожий на купальщика на пляжі,
Що до чорноти аж загорів.


* * *
За обрій сонце поспіша:
Поля – навкіс, річки – убрід,
І тінь біжить за ним услід,
Мов за кобилою лоша.


* * *
На скелястому ложі гір,
Де й орлам притулку нема,
Льодовик, мов полярний звір,
В самоті ліниво дріма.


* * *
Гудуть над вишнями вночі
Хрущі та літаки,
І при каштановій свічі
Рояться світляки…


1990