1
Здрастуй, сину.
Як ти, синку, виріс!
Хто ж тепер тебе переконає,
Що твій татко, ніби птах у вирій,
Відліта – і знову прилітає?!
Наша зустріч – найкоротше літо,
Не холодне ніби й не гаряче:
Ранок засміється білоквіто,
Вечір листопадово заплаче.
А розлуки наші – довгі зими,
Довші, ніж полярні, холодніші.
Ти під снігом паросток озимий,
Скроні в мене – що не день біліші.
От і знов часу не вистачає
Нам для чоловічої розмови.
Поїзд від перону вже відчалює,
Й зупинить його не маєм змоги.
Від коліс на рейках – ані сліду.
Відзвучить небавом гуркіт станцій…
Що моє обіцяне «Приїду»
В порівнянні із твоїм «Зостанься…»?!

2
Не шукай дріб’язкових причин,
Коли двоє дорослих мужчин,
Не знаходячи спільної мови,
Замовкають, насупивши брови,
І розходяться – кожен своєю,
Може, стежкою, може, стезею.
Не шукай традиційних причин,
Коли двоє – то батько і син,
Коли поклик єдиної плоті
Глухне в сірій буденній марноті,
Коли голос крові на початку
Захлинувся на вічну мовчанку.
Не шукай, не випитуй причини,
Чом сивіють дочасно мужчини.

1990

(с) Низовий Іван Данилович
«Пора косовиці» (вірші, поема)
К.: Радянський письменник. – 1990. – 102 с. – С. 59 – 60