Не думав я, що ти мене згадаєш,
«проіснувавши мирно» сотні літ, –
що суть мою розтопиш, наче лід,
на вирви капищ, кладовищ, ристалищ.
Родимцю мій! Фантомний ближній мій!
Сучаснику, розбуджений криваво!
Суди, люби – на все ти маєш право!
Бери, гори, співай, спивай – імій!
Числа мене в скрижалях зла і несть…
Мій світ, такий на захист ефемерний
(такий, як щит майданівський фанерний,
що легко так просіював свинець).
Мій час… Мій біль… Мій плач… Мій сміх… Мій страх…
Мій титул й титл – «Народжений-на-розі»…
Чаїться мрія (чайка при дорозі,
чи Україна при семи вітрах)…
Що бачиш ти у талім мерехтінні?
Розкриль же пальці! Я стечу з руки
на хліб і камінь, щоб дались взнаки
тобі мої карби і світлотіні!
Все дам (і даль!) – ти стукай і проси.
Скрізь на чузі тепер нас буде двоє.
«Ласкаво росимо!» – шумну тобі травою
(я вже – роса…) – ти зринеш, як з роси.
Я, друже, – Вифлеємський феєрверк твій!
Я звикло зникну, аби ти літав!
Залиш в долоні весь «важкий метал»:
хай чисто п’ють мене живі і мертві.

2014 з.

Ізнов насупилась Голгофа…
Ізнов ошкірилась Ганьба!
Ти сам – ходяча катастрофа,
яку лиш відчува юрба,
котра тебе на хрест підніме,
цвяхів дзьобами заклює.
Ти – все, що у продажних є –
їх злості «даль неісходима»,
ненависті жага звірина!
Вже тхнуть пожежею вітри…
Дивись – тече у вись стежина,
і не вертається з гори!
На «хепіенд» твоєї драми
вже й не надійся: давсь взнаки
ти злим словами й пелюстками,
котрі їм кидав, мов кістки.
Ці люті «віри оборонці»
фатальну виправдають мить –
зупинять серце, згасять сонце.
Ніхто тебе не захистить!
Прославлять здобич гробокопи!
Твої секунди відтекли
у навіжені гороскопи,
в котрих усе – «незнатьколи».
Ні! Це – не вибору година:
свій час ти в пустах поховав.
Всміхнись, поете! Ти – людина,
що не зреклася правди справ!
Нехай тебе ніхто не жде,
хай більшість сприйняла погане,
все ж кілька учнів та й постане
на клич у світі де-не-де.
Все втратив? Істина – безцінна!
І ці знання – ще замалі!
Тебе чекає воскресіння…
із третім оком на чолі.

«Життя починається з вішалки…»
Здається,й не проти ніхто:
ну, спробуй – щось далі за «віще» кинь,
при тому не знявши пальто.
Бродячий театр… Герої
в нім всі, хто блукає в імлі,
тому й не розписано ролі.
Щури в нім голодні і злі!
У ньому пилюжна завіса,
старіша за Вічність саму.
У ньому і древність – актриса,
бо літ незліченно йому.
Та люди приходять, – ще віршики
чита в нім Поет задарма!
І людям сценарій – «до вішалки»
(якої на площах й нема).

"Борня любові й смерті - це життя!" -
одненьку не спростовано р'янь нами.
Хіба жнива були?! Таке собі... жаття
заблудлих колосків між бур'янами.
І озирнутись нікуди. Куди?!
І прихилитись - мов немає України.
Є лиш оця "врем'янка" край Води.
Хоча, здається, і Вода от-от одрине!
"Прощаюсь, і прощаю вам усе..."
А може, варто нас було би і проклясти,
щоб озирнулися - куди це нас несе,
чом дурня клеїмо, який вже "клеїть ласти"?!
Хіба колись ти мислив, що з братів,
які злетяться зі всієї Висі,
за все твоє - чим жив, чого хотів,
проголосують "цілих" двадцять вісім?!
Такий був "з'їзд"... Останнього рядка
нема у віршах, та його й не треба,
якщо уже й "горілка не така",
бо не співається уже і простонеба.
Дивлюсь у дзеркало, й теж бачу там бомжа,
пролетаря з талантом пролітати...
Уміння годуватися з ножа
нам не дали ні Бог-Отець, ні тато.
А все-таки... яка ж у всьому суть
(не "шкурна правда" і не "право шкурне")?!
Ми ідемо вже... Так тому і буть!
Суть в тому, що... хоч совість ще - не курва!
В сад вийшов ось я, мовив: "Талалай", -
схлюпнувся наостанок слізним сплеском.
Луна аж захлинулась "А-а-ла-а-ла-а!!!"
по-чесному - пречисто і вселенсько.
Як хочеш, то і я прощаю всім
по-чесному - вселенсько і пречисто.
Лишається нас впертих двадцять сім
за наше заступитися колись-то...

2012р.

Ось... відболить... відсапаюсь... і встану!

Піду у Прав: усе-таки я прав,

бо карбу Татя, тотему Шайтана,

й поганином, з дерев не виривав.

Дикун і фат, я жив, як прісно Хам всяк,

якому зло й на думку не спада.

Злий спокушав, не чув я – прислухався:

“Чи йдуть стада? Чи дикі йдуть стада?!”

Він був Поетом, Генієм брехнь лексик.

А я... (мої “хореї” ген – хорти!)

Ярів на рівні хижого рефлексу:

“Якщо ідуть, то є куди іти!”

Тоді мого Лукавий не скорив дня:

я ще сприймав багаття, як вівтар,

дітотворіння, як світотворіння,

а здобич, як насущний Божий Дар.

Ще рвав слова на вигуки і звуки

(щасливе світу вовчого вовча!) –

летів, піднісши в синь півмісяць лука,

і притискав до серця хрест меча.

Сміявся з нього сито: “Ой, Зві-і-ір... Ну, шиз!”

Дарма!

Бо він узяв таки “своє”...

Я впав у прірву пекла, озирнувшись,

коли прорік він раптом: “Я – не є!”

Всім Хамам – пан: “купився на полові”,

безоднями (віки!) “водив козу”.

До Істини, до Віри, до Любові

тепер з кривавих “тартарів” повзу.

Мілію, помиляюся, мелюся

межи світил, що “теляться” світать...

Та сам за себе Богу помолюсь я,

бо чую те, чого не чує Тать.

В бузках омию очі захололі,

схлюпнусь, як час, як вітер, як вода.

Передвідчую волю, наче долю:

“Ідуть стада. Ще дикі йдуть стада!”

Де юні, як струмки, ми з ранками братались,

де линули кудись на поклик мрій і снів,

в обіймах у нудьги чорніє темний праліс

з обвуглених смерек, з горілих ясенів.

Тут крони полягли – пісень зелені весла,

тут не звучать птахи у кронах, як могли б.

За тридев’ять земель їх обминають весни:

життю не піднести загаслий смолоскип.

Гілки, мов кістяки, обвуглені і голі...

Тихенько на вітрах ще стогне (хить-похить...)

предтеча і луна чорнобильського болю,

предтеча і луна чорнобильських страхіть.

Вертаємось німі, потоптані, безсилі.

Голодних круків грай вже чуємо з-під хмар.

не зустрічать гостей, не плакать на могилі, –

нас вічність проклинать виходить за готар.

Це добре, що і днесь, як перше, ми невпинні:

ще, може, не звернем, блукаючи між меж,

з єдиної путі до пристані прозріння –

до кам’яних дерев... од падаючих веж...

1990 р.

Не озирнулися... Проклявший “чільність” хам,
я дикість ніс крізь терни і роки їм.
Але новий потрібен, мабуть, Чингізхан,
щоб тридцять вічностей тримать в облозі Київ.
Якби спромігся щиросердно бути злим,
я, може б, ще й любесенько здолав рів,
і не почив би другий цей Єрусалим,
як на Голготі перший, днесь на Лаврі?!
Якби життям котився, “як згори”,
за світ не переймаючись виною –
яка різниця “обри” чи “обри”
палили б Дім-З-Химерами зі мною?!
Якби я знав (або повірив!), що “сердюк” –
не “охоронець серця”, а “сердитий”,
я б табуни понищив, щоб гадюк
на смерть свою побільше наплодити –
звів Піраміди б з кінських черепів!
Де б і взяли Гучну Підкову на “звороти”?..
Якби я міг любити світ “напів”,
прибив би щит на Золотих Воротах.
Ох, люди-юди... Нині б у вогні
горів би й сніг січневий, як полова!
Чому ви пізно скрикнули мені,
що треба жити “ділом, а не словом”?
Тепер... тепер при силі ще, а – дід!
Якби ж знаття, “мазюкав” би пастелі...
Не озирайтеся. І не любіть. Ідіть.
Я буду Голосом Волаючим В Пустелі.

Що може буть гірш “спокою”, гірш “ладу”?
Весь млистий “тартар” молиться зіркам...
А Зодіак – покинута гірлянда
на вітах тріщин колотих дзеркал.
Ти – арлекін у долі, і у далі...
Тож – геть свічу! Навіщо ворожба,
навіщо знов губитись в “задзеркаллі”,
коли і явне – темряви Доба ?
Здається, хтось твій звичний вічний світ стер,
і тут – лише ключів прощальний грай.
Ох, мрії, чи не вас жене цей Вітер,
під стогони птахів, за небокрай?!
Краї вікна криваві, як порізи...
І по крові осклілій проступа
сумний портрет чужої Монни-Лізи.
А десь твою прикуто до стовпа!
Та, як в тюрмі, не вимолиш “свіданку”...
Вставай! Підем “до краю і за край”,
щоб першими узріти насвітанку
дорогу в пекло і стежинку (!) в рай.

1992 р.

(балада)

Колись (а коли – і гадати не варт!),
і десь за тридев’ять земель,
жив якось один придворний бард
(чи шпільман? чи менестрель?)...
Він був тамадою імперських пирів.
Ла-ла-ла, халі-хало!
А що ж за Маестро без підмайстрів?
Двоє учнів у нього було.
Один на віки "городив город”.
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до!
І врешті теорію од і нот
він визубрив "від і до”.
Співав, наче той соловей у гаю.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель віддав йому лютню свою
і лаври одяг на чоло.
А другий під зорі втікав уночі
(що, каюсь, робив і я б!) –
Лише три акорди він розучив
і плутав з хореєм ямб.
Ще мріяв принцесу вести під вінець.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель сказав йому: " Ти – не співець.
Вертайся, лайдаче, в село.”
Один у житті більш не знав "боїв”.
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до!
Давно з королівської кухні їв
і пив солодке "бордо”.
А другий товк "воду, вогонь і мідь”.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Подався в ландскнехти у чорну мить,
недолі своїй на зло.
Вже відстань пройшли вони чималу
хтось – тернами... хтось – між трав...),
І десь на турнірі чи на балу
той "перший” принцесі грав.
Чи ж може зігріти згоріле до тла ?
Ла-ла-ла, халі-хало!
Принцеса культурною леді була,
тому лиш сказала: "Фуфло!..”
Тоді (хай подумає хтось: "Це жарт!”),
забувши і про Статут,
взяв лук і заграв молодий сержант,
що саме стояв на посту.
Таке-то ось трапилось диво-із-див.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель там "першому” лютню розбив
(ще добре хоч не "табло”!)...
А скоро вже стало відомо усім,
що плачуть і королі:
вночі утекла, із сержантом своїм,
принцеса на край землі.
І вітер для них заспівав між вант...
І в очі пилок мело...
То що ж є – любов?! І що ж є – талант?!
Ла-ла-ла, халі-хало!

2004 р.

Ох, часе, даруєш так мало див ти нам!
А бути щасливими щоб,
іще станцювати козачу «Братину» –
то, може, й достатньо було б?
На власних кістках! На землі очужілій!
На цих от чумних і ганебних «пирах»!
Щоб кров закипала і пінилась в жилах!
Щоб випалить піснею страх!
Гидкий «Пластунець» пластувати лиш годні
хіба ми, галерці даруючи сміх?
Хай навіть «Гопак» предковічний сьогодні
залишиться «правдою ніг»!
І «чорні», і «білі» стираючи плями
з душі та історії, збуримо ж пруг –
вогненну козачу лезгинку з шаблями
станцюймо, зібравшись на круг!
Воскресши з віків, далеків і безодень,
вернімось на благословенний Майдан.
Агов, козаки! Не губися і жоден!
За кожного з вас і життя я віддам!
Хіба розгубили завзяття і силу,
блукаючи простором сивої мли?
Станцюймо! Щоб здрайці в печінці свербіло,
і ворогу п’яти до втечі пекли!
Станцюймо, забувши гріхи і провини!
Народ свій подвигнемо знову на змаг!
Збудімо забуту могуть України
і віри та слави жагу у синах!
Станцюймо! Хай чують «панки доморощені»
римований суголос наших сердець!
Станцюймо «крилатію» злуки і прощення!
Станцюймо, і хай йому грець!

Куди тебе зманило проти ночі –
ти ж розучився плавати «всліпу»
(коли вже очі бачити не хочуть…)
прерізним ріднотрав’ям у степу?
Подумай! На висотку придоріжну сядь.
Чи ти готовий знов золото пить?
Того й дивися – обрієм поріжешся
чи в даль шубовснеш, аж залопотить!
Степ й не таких іще несамовитих гне,
що стежили стожарну стежку теж…
Ніхто тебе із чарів цих не витягне:
у марева підеш – як пропадеш.
Дороги степу не осилює ідущий:
в цих безмірах – лиш жертва той, хто йде.
Загубиш тут навіки серце й душу –
не зможеш дихати й любити бозна де.
Якщо ти в іріях нежданий і незванний,
на прощу кращих краще й не виходь:
ніч у степу – омана із тумана,
який так лагідно навіює Господь
у родові урочища урочі.
Навіки повертаються сюди.
Куди ж тебе зманило проти ночі?
А втім, іди… якщо зманило. Йди!

2010 р.

Вже наша молодь, за кордоном, часто
вивчає моди, геть забувши отчий біль, –
щоб потім принести народу щастя
скота, якого хтось готує на забій.

Бастарди тішать там богему й знать ліниву,
флануючи по «штрассе» і по «стріт»
в обносках світу… І сміється світ над ними,
подаючи (аж!) тридцять срібних – «для сиріт».

Вони могли б цей світ «на пень» скупити,
та Юди гени їм підказують: «Бери!»
Їх рідний дім – усі борделі світу…

І ці марнотники, ці блазні, ці щури,
які забули рідну мову дзвонковиту,
вождями стануть і піднімуть прапори?!

2011 р.

Вона заглядає ще в Ніч, як у Воду
(її не понищить ніякий Батий!)
розкрилена Квітка Прекрасного Роду –
твій тотем, твій хран і твій Храм, золотий.
Ніколи ця Рута Вогню не поляже,
світитиме так до «закінчення днів»
для багрянородних наслідників княжих –
пречистих, пречесних Дочок і Синів.
Лиш зрадникам в Полі самотньо і голо,
а нам іще дива – до Неба окрест.
Прислухайся – чуєш Праматері голос?
Вдивися – проявляться Колос і Хрест!
Імущим додасться. У мудрого є все.
Розступиться ще й перед зрячим імла,
де Божа ознака – Зоря Вифлиємська
на рідний чорнозем (так рідно!) лягла.
Дійди! Долюби! І постань перед світом!
Ще, мій Українцю, не згашено вись!
Під німбом цього кришталевого цвіту
воскресни, возникни, воспрянь, вознесись!
І доля велична чекає на тебе!
Ми вічні! Ми віщі! Жадаймо своє!
Вертаймось у безкрай праотчого Степу!
«Не цураймося, признаваймося,
Бо ще ж багато й нас є…»

2010 р.

Усе тут накипалося спокону
до повного єднання і злиття…
Її по-іншому й не зробиш, ніж іконно,
оцю Картину Українського Буття.
Її по-іншому не варто і робити,
бо як ще наживеш чуття живі,
залишившись самотнім-серед-світу?
Це – карб «Щаслива радість на крові»!
Без неї ти й забудеш – родом звідки.
Без неї втонеш в (золотих!) пісках.
Отак виболюй – квіточку до квітки,
лист до листка і колосок до колоска…
Твори цю Істину закохано і дивно,
не пожалкуй ні рим, ні кольорів,
щоб навіть той, хто вже забув родинне,
побачивши, заплакав і прозрів!
Не пожалкуй ні співу і ні крику,
втань у оце Безмежжя просто й сам,
щоб той, хто вмер, закам’янів навіки
під ним, таки здригався й воскресав!
Метнись душею ще вирами синіми
(бо ти ж і Небо вистраждав колись!) –
лиши цей Заповіт Завітний синові:
«Свій край – як рай!» І прихились… І помолись…

Прийшла весна… І бачиться уранці вам
так осягаємо квітнева невідь саг –
і первозданна даль протуберанцева,
і Вічні Двоє, що відбились в небесах.
Вони зійшлись, хоч як старались людці
їх розвести, і нині, і колись.
По романтичній та романсовій розлуці,
дивись (!), вони край обрію злились!
Як мало ми себе коханим даримо,
душі для сумнівів лишаючи, либонь…
Оце ясне космічно-віще марево,
хіба – не ти і не твоя любов?!
Візьми її – Єдину-Перед-Світом,
і поведи у сині, за село.
Таким пречистим і пресвітлим білим цвітом
плоти (мов арки тріумфальні!) замело!
Прикмет прекрасних більше й не насниться,
ніж нині проявилося з імли:
бач, на плотах – закохані жар-птиці,
що вчора просто «зозулястими» були.
Які ще сумніви?! Краса не спокусила?!
«Вчорашнє», як покинуте, мини!
Сміливо линь, за стан обнявши милу,
у безкраї бентежної весни.

2012 р.

Що вважаєш нещастям ти -
степ, в якому отар не пасти,
чи несказане добре слово,
чи війну, чи невдатні лови?
Вже й турботу про бідних часто
визначають у нас "нещастям"...
І відсутність рідні, і множинність рідні -
привід щастю сказати і "не", і "ні"...
А насправді, нещастя - відсутність житла,
і хліба, що од спеки згоріли до тла,
і озера, де птаство уже не живе,
і мюриди, що ганять старе і нове,
і краса, яка дивиться в люстро криве,
і смертельний чужинський мороз в "вирах",
і поезія міцно замкнута у "розмірах",
і вожді, що не знають - куди нас ведуть,
котрі стали на путь, та забули суть.
Чи ж підняти уже не час стяг?!
Страх, народе, - найбільше твоє нещастя.

2012 р.

Ні обрію, ні вітру, ні зірок…
Ні сумніву, ні подиву, ні щастя…
Так легко в невідомість робиш крок
і тихо-тихо линеш у безчасся.
Де «замки вічності», які ти спорудив?
Де «хрест важкий», який ти дотепер ніс?
Ніяких «пара-див» та «парадигм»:
тут – лише срібна й золота інертність.
Ні квітів, ні дерев, ні сіл, ні птиць…
Ні стогону, ні шепоту, ні рими…
От тільки тіні капосні копиць
просякнути сподобились в нейтрино.
Це в них і відсипалася пітьма,
до того, як наринути відверто!
Ти – у темнотах (і тебе нема!)…
Ні кольору, ні пензля, ні мольберта…
Тут – тільки даль, колюча, як шинель,
та вись, пробита вогняною круговертю!
Ти бачиш дивний сонячний тунель,
який всі інші бачать перед смертю.
Скажи собі: «Ти – обраний між нас!»
Не кожного так чесно любить доля.
Здивований отут спинився час.
І стоїте удвох ви… серед поля.

2010 р.

(За ЕМІНЕСКУ)

О істино пресвітла! О брехні і лукавство!
О Божий дар поета! О графомана блаж!
Історіє всесвітня, неправедна якась ти.
Тому й любов небесна юнцям – «дурний кураж».
О ти, вінцю природи! О ти, вселенський блазню!
Людино, що і «звіра» не гідна вже звання,
бо змінено інстинкти на мислі непролазні, –
вже навіть біле тіло твій «смак» не вдовольня.
І грудь, і ніжка жінки – не еталон, естете?
Ти ікла не ошкіриш за жодну із самиць –
не тур, що йме турицю (забув природне все ти!),
не пес, що ради суки, ганьбить і ланців міць!
Чужі тобі дуелі та клопоти весінні.
Давно ти не ревнуєш, як дикий пращур міг, –
твою не будить душу жіноче голосіння,
і серце не тривожить тобі жіночий сміх.
А ближніх ти не любиш первісно і первинно, –
якраз отут, за горло ти рідних брати рад.
Ти брешеш і лукавиш без відчуття провини,
ще й хочеш, щоб за підлість тебе прославив брат.
Так склалось історично? Пишаймося собою:
аякже, «Завойовник» – і кожен цар у нас…
Але кажу сьогодні я злій богині воєн:
«Тебе не допускаю в свій простір і свій час!»
О Вчителі мудрійші! Дали б ви спокій світу!
Од філософських течій уже знемігся він!
Буття – шатро лахмітне… Над ним – зірки-софіти…
Театр погорілий! Юрма без прагнень змін!
Новітні фарисеї – священики рум’яні,
у золото вдяглися, зі срібла хліб їсте,
торги вернули в храми (мов над базаром – бані!)…
Гадаєте не бачить ніхто свавілля те?!
Тож бренькайте, музики, на арфах безголосих.
Тож, скульптори, творіння забувши сенс, «ліпіть».
Актори, балаганьте, як завше, як і досі.
Художники, ховайте свій хист «мазні» під спід.
Тобі, мій часе, бути розп’ятим ремісничо –
надійно і вульгарно, як може тільки плебс…
Помазаники Божі, вас більше честь не кличе, –
ви дивитесь на людство з борделів, як з небес.
Ведіть же, дипломати, народ, як скот, на бійню!
Політики, за славу розплачуйтеся ним!
Я знаю ваше гасло підлотне, та надійне:
«Світ цей дурити варто, – він хоче буть дурним!»

І зрозумієш, магнетичність прірв у чім,
лише із птахом у сердечному «двобої».
Так Прометей орла презлого приручив,
за мудрість цю годуючи собою.
Чим гірший я? Або чим гірший ти?
Уже не треба й «анти-божих» вчинків.
Тут головне – не відректись мети,
коли й дістане дзьобом до печінки.
Й коли сидітиме уже «у печінках»
не мислити фатально: «Помирать чи ні?!»
У тебе ж хоч – мутант, але – жар-птах,
живець з протуберанців помаранчевих.
Не корч із себе мертвого божка –
приманюй вогником крилату дивовижу!
Наука жити – смертна і важка?
Повір, лиш завдяки меті ти й вижив.
Тому… чому це я тебе учу?
Поквапившись, забув сказать про те я,
що сам тримаю перед Птицею свічу –
останній подарунок Прометея.
Я теж тут плавлю серцем кригу зим.
А щоб натхнення не сприймалося за кару,
я теж блаватні очі «пригасив»
і теж нап’ялив блазенську машкару…

Бувають все-таки іще часи урочі,
коли так солодко сумується удвох.
Тоді якраз у ополонках ночі,
роботу кинувши бридку, рибалить Ох.
Отак він крила виокремлює зі скрути:
і тіням притаманні дні сумні…
Та щуки навертаються у круки
(чи – «обертаються»?), і кручать, як дурні.
Ви у туманах думаєте думу.
Чому б і не подумать раз на рік?
Погано – сум не відрізняється від шуму,
і накладаються поняття «крук» і «крик».
Ви сидите – куйовдите волосся.
Ти тихо ждеш коли зітхне вона:
«Ну що ж, нехай! Далося, як далося, –
ласкавий ліс, далечина-галичина…
А, зрештою, чого іще нам треба?»
Ти буркнеш: «Хоч – не буря, то й – дурня…
Є місяць, вітер, вечір, зорі, небо –
всі складові, щоб нудьгувати навмання».
Плечем зіпершись на свої тьмяні причали,
зачнете лагідно печалі микать мох.
Вона шепне: «Над ними ворони кричали…»
Ти Оха всує пригадаєш: «Ох…»

Не чіпайте мої острови,
де ще далеч палає багряно,
де з роси, і землі, і трави,
Бог так вчасно сотворює ранок.
Хай і вас моя мрія віта,
хай веде на мости калинові!
Ви забули, як звуться свята?
Тут вертається пам'ять любові.
Тут і досі ще віриться свято
в те, що вміють літати серця.
Кожне ваше воскресне крилато,
і злетить у ясне майбуття!
І повірить йому майбуття!
Може, трішки прибавиться нас?
Верби схилять замріяні віти
у замріяний простір і час.
Може, вдасться хоч щось воскресити?
Може, вдаривши в обрій крильми,
порадієте їм, як обнові?
Ми згадаємо сонячне «Ми»,
ради мрії і ради любові.

Ексстріт... Лексстріт... Постстріт... нарешті, Екшнстріт...
Я брів хтозна-куди, немов примара.
На Екстрімстріт дав Бог Її зустріть –
вона ішла в Едем з Волосожару.
Там відчував: “З глухих – глухий це кут!
Хоч причаститись треба наостанок...”
І пив свої останні п’ять секунд,
як спрагу п’ють вітри з гнилих бляшанок.
До того вже продав, продбав усе
і “макарони сіяв крізь шкарпетки”,
тож вирішив: “Ось виграш мій несе
ця Муза зла російської рулетки!
“Сміт-Вессон”;! Хоч якийсь, та інтерес...
Гай, визирну на мить у світ з пітьми лиця,
бо смерть таки... останній наш протез,
надія-фікс на мир, залізна милиця.”
Спитав: “Пора? Та я ж уже там був,
і з Пекла повернувсь для післямови!”
Вона ж відповіла: “Смерть – це табу!
Я – жриця і посланниця Любові.
А хто ти є: Анонім... Ім’ярек?”
Стояла-мінилась Спокусниця-Війни-Ласк,
така ж, як малював Тулуз Лотрек.
Нітрохи після того не змінилась!
Всміхнулася: “Ввижаються жахи?
Нагірної долаєш притчі ти тиск?
Плати! І відпущу тобі гріхи.
Ти ж, начебто, збирався причаститись?..”
“Самиця! Всі ви – на один копил, -
подумав я. - Шалави заголовні!”
І, зрештою, недорого й купив –
за “сім мішків гречаної бавовни”.
Я діяв за “Посібником для Юд” –
узяв, як річ бездушну й бездиханну,
бо знав: “Немає тих, що не дають,
є ті, що брешуть, просячи, погано.”
Хамив: “Княгиню виловив з багна!
Таку шикарну кралю заарканив!”
Та, раптом, відгукнулася вона,
прорікши: “Я просяяна зірками!
Безкрая я! Я – крик, укус змії!
Джульєтта я, Ромео мій забутий!”
Сахнувся... Бо відчув, що з вуст її
всотав і сам космічної отрути.
Над нею (в ній!) я кондором завис.
І “про запас” крав щастя те оманне.
Віддав душі пожарище за вись
над берегом стрімкого автобану.
Коли її приспав картонний “скит”,
мов Прометей, регенеруючи, я вив ще!
І муркотів у нас в ногах бездомний кіт,
себе Котом Домашнім уявивши.

2004р.

Сурмач замислив Благовіст
і вирвав сурми з мли розпуки,
щоб над проталинами міст
вітри несли у даль їх звуки.
Він точно так відчув момент,
коли весна вернулась знову.
Сопілку взяв – на постамент,
пісні сопілки – за основу.
Він міражів мажорний тон
одразу визначив, як сталий.
Заграв – рвав нотами бетон.
І цілі поверхи злітли,
іще й повнісінькі «міщан»
та «обивателів», колишніх!
Він всіх прощав і всім прощав,
бо відчував себе – всевишнім.
І оживали люди ті,
і дивувалось з них багато,
бо вже й забули в темноті,
що вміють слухати й літати.
Лишивши в «комуналках» зло,
народ шугав, і попри втому!
Пісні, мов пелюстки, мело…
Весна верталася додому…

Які «початки» ще стовпить, які «начала»?

Препросто родяться «царі» й «богатирі».

Ти пам’ятаєш, як мелодія звучала

тобі колись і в горі угорі?

Весь мир тихенько всотувавсь у безмір –

у значену хрестами далину.

Там Вічний Жид тихенько квилив: «Вей із мір…»

Сад спрагло так виснажував весну.

Діди з домів ішли у домовини

(і зі своїм ти розминувся лиш на дні…),

проживши трохи більше половини,

а інше розгубивши десь в огні.

Їм одібралося бажання знати й мати,

тож кожен просто з рани висмикнув свій чоп.

Тебе тоді й народжувала мати

при світлі поминальних ще свічок.

Одразу мантією огорнули тіло…

Корону й миро принесли у дар жлоби…

Але зате ворони туркотіли

там, над колискою, як справжні голуби!

Будила музика таланти, ще таїнні,

розбурхувала прагнення слабі.

Й ти зрозумів, що народився в Україні,

і ця мелодія навіки у тобі.

2009 р.

Просто ця повітруля відсунула неба завісу,
просочилась, мов крапля, крізь крони крихкі і стволи.
Воскресіння весіннє… Сказала: «Я вийшла із лісу,
аби ви за любов’ю ні в які ліси не пішли!»
Вона вийшла із лісу, немов Афродіта із понту.
Наші хащі старі океанів античних не гірш.
Гей, дворяни сільські, хутірські здичавілі «віконти»,
ви й своїх румаків продали шкуродерам за гріш!
На якому ж коні ось тепер до такої під’їдете,
чим підманете в далі, на чому вночі вкрадете?
Удасте, що й не треба «пригод» ваших нібито їй би то,
що дурня – серенади, й не варто вмирать ради тем?
Та це ж – мавка! Її не приборкаєш легко і просто так!
Та й коли ще проявиться знову до вас наяву?
Не жалкуйте для неї ні серця, ні часу, ні простору.
На цитати порвіть і всю Пісню-Пісень Лісову
(плагіат вам пробачиться: Леся на те й – Українка) –
поліглоти, глагольте в октавах цвітінь і завій.
І складаючи оди на мові Прекрасної Жінки,
не помітите навіть, що знов ячите на своїй,
як свої у своєму, свояцьки, по-свійськи, своєю.
Поспішіть, парубки, за готар перелюбний села –
та до тіла і діла завзяття повчіться у неї,
поки.., розчарувавшись, назад у ліси не пішла.

2009 р.

Так болить, що забудеш, як звати…
А до висі ще потяг таю!
Птиці, як на призначене свято,
прилітайте на осінь мою.
Прилітайте! Покличте навзаєм.
Вам накрию степи, як столи.
Привітайте мене з урожаєм,
срібнокрилі мої ангели.
Лише вам я приречено вірив –
бився, рвався, звільнявся од пут.
Хай «послушники» линуть у вирій.
Бунтарі, залишайтеся тут!
Як послів, одарю вас дарами
(будуть ті «хабарі» чималі…) –
не шпаківні збудую, а храми
на своїй непорочній землі.
Може, й досить, пресвітлі чугайстри,
аби ви прокричали згори:
«Потрудився на славу ти, Майстре!
Вільно жив, то достойно й помри!»
Серафими мої стоголосі,
я ваш спів і понищеним чув.
Прилітайте-спішіть в мудру осінь!
Разом з вами ще в зиму злечу.

2009 р.

Старий, стомившись од щоденної борні,
од суєти, яка - є дійсність нині,
приліг собі спочити у труні,
чи краще би сказати - в домовині.
Колись, коли ще силонька була,
а клен засох, старий, біля порога,
її він видовбав із цільного ствола,
як індіанець писану пірогу.
Сміявсь: "Помру, то й сплавте по ріці!
Сягну нарешті, може, моря-окіяну?"
І ось помер... Явились два старці,
такі ж, як він, - почвари окаянні.
Учора ще і розпивали десь на трьох...
Один дістав старий Псалтир з-під поли:
"Помолимось! Хай легко прийме Бог
усопшого раба свого, Миколу!"
Та книжка вельми цікавенною була:
хтось любо душу вилив на папері.
Поки читав, зібралось півсела
підслухувать під вікна і під двері.
І мрець заслухався! А ранком, під кінець,
сам Бог проник із односельцями до хати,
забувши, що розстрига-панотець
ніколи взагалі не вмів читати.

2009 р.

А кругом тільки степ…І про що ж іще мріяти?
Змарнувати пасхальну посвячену ніч?
Та даремно і так скільки ж безкраїв міряв ти,
поки впав у ріллю цю, розкрилену, ниць!
Занімієш – відчуєш: «Нарешті-то мислиться!»
Тут ще тропами турів гуляють бики.
Тут і справді іти втричі ближче до місяця,
ніж до першого злого вікна-у-віки.
То навіщо тобі ті шибки і тривожити,
якщо вчора з «нізвідки», ой, ледве утік?
За биками, поволеньки гулькни у боже ти:
там ще – тьми дів тямущих та безліч утіх.
А кругом тільки степ…Звітував перед кими ти
там, де предки уже не виходять на лови?!
Є де кашу на віщий вогонь перекинути,
є на волі із ким перекинутись Словом:
ген по обрію плуг ще штовхає зхохлілий,
але вічний, як світ і як мир, Хлібороб –
оре скіфів стихію «направо й наліво»,
ще й без права помилки, без правил, без проб.
Ти не бійся – засни: дарма долі противишся.
Якби й досі не приндився, мав би усе б…
Ще не пізно, не рано. Спи. Завтра прокинешся,
а кругом тільки степ. А кругом тільки степ!

2009 р.

Ізнов палити душу до зорі
собі на шкоду, мов солдатську «Приму»:
їй тісно, як Землі в земній корі,
або обличчю під шарами гриму.
Вона давно жахається дзеркал:
їй зазирнути би у глиб Дніпру чи Пслові!
Душі моїй навіщо п’єдестал
десь у Москві, у Києві чи Львові?
Їй прагнеться висот, широт святих,
яких так мало залишилося в цім світі.
Вона давно уже не молиться на тих,
що в бронзі та у золоті відлиті.
Їй легко межи божевільних і дітей,
яким для свят достатньо й паски півполушки.
Вже скільки ж я просмеркував ночей,
боячись вмісту скам’янілої подушки,
котра всотала чорні сни, і дні,
і біди, і дими, якими дихав!
Десь прихилити б голову на пні,
у лісі дивному, де солодко і тихо.
Немало вже пройшов, зробив, пожив.
Осіннім сяйвом під вікном згасають рожі…
Чому ж не йметься тобі, душе, знов – кажи?!
Чому на гущі кавовій ворожиш?!

2011 р.

Історія - вторинна "чудь" марна,
відстій даремної й дармової роботи:
напнулась линва з рук - в глиби, як струна,
та не сягнуть основ потоплих лоту.
Грабую рій, свячу на свічку віск:
такі ж напнулись линви з рук - угору...
Ще од Небес чекаю мудру вість
когортам, що й не відали кагору.
Бджолиний труд заливши у опоки
тих сопілок, що зниділи на "дудки",
ще мню свою осяяти епоху.
Хриплю до Бога: "Тетеньки я! Тутки!"
Мені давно не вистача вже нот.
Вже лобом я у небокрай уперся.
Але ще гріє пам'ять про жінок...
точніш про жінку(!), яку спив уперше.
Тепер-то знаю, що і суть - сміття!
Тепер-то вірю лише в сумніви та болі.
Це "вільне плавання" - натхненний сенс буття?
Що ж, тоді: "Слава плаванню і волі!"

2011 р.

Усі ми, схоже, в цім двозначному житті
перетікаємо зі стану снів у стан вин, –
і Мідні Хижаки, і Жертви Золоті:
усе залежить тільки від обставин.
Гадаю, це таки – не Божий (!) «дар»:
щораз в мінливість падаєш, як в яму!
Душа пече од намірянь машкар…
І тіло меркне од постійних пере-явлень…
Не відаєш і ким підеш на Суд.
Ти наче є… А кліпнеш – десь далеко ти…
Свого єства втрачаєш мудру суть
і мудру однозначність інтелекту.
Які твої обов’язки й права
згідно Первосвященного Завіту?
Найгірше ж, що не визначиш, бува, –
кого любити, а кого убити.
Ось зараз – чий ти ворог, чий ти син?
Що тобі треба, а чого не треба?
І розумієш, вибиваючись із сил,
що часом (часто!) утікаєш сам від себе.
Куди спішиш? Що маєш на меті?
Постійно так лише погоня сниться…
Ми – Мідні Хижаки і Жертви Золоті.
Чи навпаки? А втім, нема різниці.

Ніч така схожа на тебе чимось (може очима?)...
Підсвідомо сприймаєш її, як рідню:
зрештою, ніч - це поважна причина
завтра новому відбутися дню.
Скільки ж ти їх, отаких, осилив,
скрипку обнявши, боячись "рипнутись"?
Хилиш у сутінках голову сиву...
Якби ж іще й сморід, що так вже набрид, не тис
на розримовану, зранену душу!
Гадаєш, виповзеш по смичку
знову з потоптаності у грядуще?
Мав би релігію "більш гнучку",
просто списав би свій страх на Бога
(ну, додалось би страждань Богу ще)...
Та поставатимеш знов із "нічого"
зрадником радості, зрадженим вщент
музою, думкою, домом і музикою!
Струни, як бруд, між долонь протечуть...
Здивуєшся: "Наче ж, натхнення, обузу твою
сховав в підсвідомість? Проте - чути!"
А руки манитимуть вже із розпуки,
з розлуки, з розхлюпаної біди,
у рідну "рутину" ліричні звуки
(здавалось, утрачені назавжди!)...

2009 р.

Мій господи! Сьогодні я молюсь
за друзів, що пішли й не повернулись,
яких в журі столиць і захолусть,
адреси зрадивши, мій віщий оминув лист -
вернув назад мені і прощення порив,
і вибачення маревну надію.
Цей час мене чеканням підкорив...
Я грішний тим! Але просить не смію
за себе - про відпущення гріхів.
Прошу тебе, Мій Отче, за достойних!
Звільни їх од негод і од страхів,
і... од фатального набою у обоймі.
Од сумніву та болю одведи.
Спаси од хворості, і втрат, і несвободи.
Не дай ненависті. Не присуди біди.
Дай вірний шлях і у глибинах - броди.
Даруй любові й невідчутності вини.
Пошли можливість повернутися їм, Боже.
Вчини так, щоби, повернувшись з далини,
вони на мене не дивилися вороже.
Даруй їм здійснення їх заповітних мрій.
Спини вітри і задуми, зловісні.
Добром наснаж всіх! Істину відкрий!
І дай натомленим їх дім і хліб, і пісню!
Твоєї милості не бачу берегів:
для нас у тебе милосердя досить.
Тому всього цього прошу й для ворогів,
якщо... ніхто за них, крім мене, не попросить.

Хай нові гуртуються герої
на теренах рідної землі,
справжні і звичайні - рій до рою,
до чоти чота - іще не злі.
Хай батьків згадають поіменно,
все пройти готові до кінця,
знов любов піднявши над знамена,
і добро впустивши у серця.
Їм благословивши далі бранні,
коли буде виступ на порі,
хай тому всміхаються кохані,
і затим не плачуть матері.
Зацвіте каштанами Хрещатик,
як дими розтануть навкруги...
І умінню вірити й прощати
ще позаздрять друзі й вороги!
Притлумивши спомини і болі,
скажемо, збудивши сміхом світ:
"Ні! Немає щастя, окрім волі!
Воля - Божий Дар і Заповіт!"
Доти ж ми дорогою старою
йтимемо з тернами на чолі,
справжні і звичайні - рій до рою,
до чоти чота - іще не злі...

Є ті, хто наче множить все на три.
І зрозуміти братись марно нам їх.
Ідуть вони з вогнями у вітри
по небокраїв кромках маргінальних...
Несуть свічки та ще пусті столи...
Хто ж путнє їм подасть і гоже виллє?
Можливо кромками вже й кромку перейшли
між геніальністю та божевіллям.
Не марять, не замолюють вини.
Мовчать, зітхаючи і схлипуючи лише.
Їх небагато. Стомлені вони.
Та після них в нічнім степу світліше.
Та після них на людях менше пут,
а в людях більше здатності до вчинку.
Можливо, що й сузір'я - то їх путь?
Будують храми на місцях їх відпочинку.
І наступають осінь та зима,
яряться і по літеплу негоди,
коли їх довго з обріїв нема,
коли вони чомусь-то не приходять.
А якось, вже відчувши втому ніг,
на мить оговтавшись під зливами рясними,
ти розумієш, що і ти вже межи них,
проте, й не думаєш, як опинився з ними...

2011р.

Зберіться, щоб наснажити світи
живою й молодильною росою:
потоптаною зайдами Красою -
я знаю - ви стомилися іти.
Хай з вас ніхто душі не прималя.
Ідіть, минаючи розкішні капищ брами,
там, де ярами не ковтає Храми
сухотна і посушлива земля,
де не всотало поле кривду крові.
Звільнившись од зимових лютих мук,
надійте марева найменшій із онук,
своїй священній годувальниці - корові -
вклонившись аж до вимені її.
Сонця насійте ( чи хоч соняхи...) по межах.
Озвучте дзвони на руїнних вежах,
і повернуться, може, в мову солов'ї,
і ви оновитеся - рідні і первинні.
А щоби істину і суть було вам видно,
там гість предивний потримає Вічне Світло -
Ісус Христос, воскреслий в Україні.
Просяє те, що і не вискажеш словами,
на предковічнім лану вітарі.
Ще вам позаздрять і поклоняться царі,
як смерди, підглядаючи за вами.

2009р.

Сам же обрав дорогу без осан ти -
допоки серце ще горить і не згоря,
пройти свій шлях Сліпого Музиканта,
Ікономаза Мандрівного, Кобзаря.
Вже й розумієш, що ніщо не бездоганне,
і те - брехня, що "правда не в ногах":
так важко поле перейти снігами,
через сніги і тонучи в снігах.
Спасибі - хоч вернули зримість очі...
Але й від того радості нема:
ти в пусті залишився проти ночі,
хоч проти ночі нічогісінько не мав!
Просяє зіронька, та й знову хитро (шасть!) - в тінь...
Так порожньо - хоч Всесвіт покоти...
Проте казав один твій "родич по нещастю",
що, поки ноги ходять, треба йти!
Завія на твоїй бандурі грає
розчарування вічністю своє...
Не бійся: Україна не безкрая -
уже якась Диканька постає.
Там ще жінки на співчуття багаті.
Там кожний дід премудрий, як... Тибет.
Дивись - горить вікно в охайній хаті!
Ще хтось не спить. Можливо жде тебе?

2010р.

Ні обрію, ні вітру, ні зірок...
Ні сумніву, ні подиву, ні щастя...
Так легко в невідомість робиш крок,
і тихо-тихо линеш у безчасся.
Де "замки вічності, які ти спорудив?
Де "хрест важкий", який ти дотепер ніс?
Ніяких "пара-див" та "парадигм":
тут - лише срібна й золота інертність.
Ні квітів, ні дерев, ні сіл, ні птиць...
Ні стогону, ні шепоту, ні рими...
От тільки тіні капосні копиць
просякнути сподобились в нетрино.
Це в них і відсипалася пітьма
до того, як наринути відверто!
Ти - у темнотах (і тебе нема!)...
Ні кольору, ні пензля, ні мольберта...
Тут - тільки даль колюча, як шинель,
та вись, пробита вогняною круговертю!
Ти бачиш дивний сонячний тунель,
який всі інші бачать перед смертю.
Скажи собі: "Я - обраний між нас!"
Не кожного так чесно любить доля.
Здивований отут спинився час.
І стоїте удвох ви... серед поля.

2010р.

Десь по чужинах наблукавшись до знемоги,
волхви вернулись на поклін селу,
щоб українську винайти дорогу
та українську часову шкалу.
Що ж, хай завмруть, немов хорти у стойці,
над кожним паростком, який без них воскрес!
Хай на церквах півмісяць хоч на сонце
замінять, щоб таки просяяв хрест!
Хай заболять голодомором й голокостом!
Хай пошукають іскру у золі!
Як ця земля порушеним колгоспам,
премудрі завинили цій землі...
Хай трудяться, зневаживши погрози,
поки відродять те, що винищив мороз, -
метафори на всі метаморфози,
анафори до всіх анаморфоз.
Може, й не зайво мліти будуть "діти літ" -
оживлять простір, зрушать мертвий час?
Може, іще таки ці книжники-будителі,
хоч якось-чимось, та й здивують нас?
"Старійшини! За мрію перемоги
все вам пробачимо, розтрачене дарма,
аби на чисту знов ступити нам дорогу,
на котрій точки неповернення нема!"

2010р.