Ізнов палити душу до зорі
собі на шкоду, мов солдатську «Приму»:
їй тісно, як Землі в земній корі,
або обличчю під шарами гриму.
Вона давно жахається дзеркал:
їй зазирнути би у глиб Дніпру чи Пслові!
Душі моїй навіщо п’єдестал
десь у Москві, у Києві чи Львові?
Їй прагнеться висот, широт святих,
яких так мало залишилося в цім світі.
Вона давно уже не молиться на тих,
що в бронзі та у золоті відлиті.
Їй легко межи божевільних і дітей,
яким для свят достатньо й паски півполушки.
Вже скільки ж я просмеркував ночей,
боячись вмісту скам’янілої подушки,
котра всотала чорні сни, і дні,
і біди, і дими, якими дихав!
Десь прихилити б голову на пні,
у лісі дивному, де солодко і тихо.
Немало вже пройшов, зробив, пожив.
Осіннім сяйвом під вікном згасають рожі…
Чому ж не йметься тобі, душе, знов – кажи?!
Чому на гущі кавовій ворожиш?!

2011 р.