(навіяне картиною Івана Марчука)

Бувають все-таки іще часи урочі,
коли так солодко сумується удвох.
Тоді якраз у ополонках ночі,
роботу кинувши бридку, рибалить Ох.
Отак він крила виокремлює зі скрути:
і тіням притаманні дні сумні…
Та щуки навертаються у круки
(чи – «обертаються»?), і кручать, як дурні.
Ви у туманах думаєте думу.
Чому б і не подумать раз на рік?
Погано – сум не відрізняється від шуму,
і накладаються поняття «крук» і «крик».
Ви сидите – куйовдите волосся.
Ти тихо ждеш коли зітхне вона:
«Ну що ж, нехай! Далося, як далося, –
ласкавий ліс, далечина-галичина…
А, зрештою, чого іще нам треба?»
Ти буркнеш: «Хоч – не буря, то й – дурня…
Є місяць, вітер, вечір, зорі, небо –
всі складові, щоб нудьгувати навмання».
Плечем зіпершись на свої тьмяні причали,
зачнете лагідно печалі микать мох.
Вона шепне: «Над ними ворони кричали…»
Ти Оха всує пригадаєш: «Ох…»