ти плачеш Харібдо ти й досі плачеш
і ніхто не знає і не знатиме чому
плаче Сіцілія плачуть вечірні миси
плачуть вівці на пагорбах і півні захоплені піною
і червоні райські яблука у солоній воді

ти не маєш обличчя Харібдо і це твоє горе
і нутро твоє голосне на всі віки зосталось незайманим
це така крутанина така неповага до твоєї старості
коли дівчата відкорковують шампанське на твої хвилі
коли юнаки залишають на скелях свої нікому непотрібні імена
ти плачеш Харібдо і це твій злощасний карнавал

ти тільки величезний вир Харібдо
ти тільки вулик
у якому досі живуть усі війни і всі свята
усе череп’я що було колись вазами
уся кров принесених у жертву свиней і биків
з того самого ранку
коли ти вперше схопила з палуби юнака
і пожбурила його на свої шовкові подушки

ти така тривожна Харібдо така тривожна
що мені боляче дивитися на тебе і не знати слів
а тільки слово в слово повторювати за тобою те
що ти віддаєш морю рівно стільки скільки ковтаєш
ковтаєш стільки віддаєш
тому полудення над твоїми шпилями таке рівне і високе
як термітник у якому всі обличчя однакові
і утворюють одне велике обличчя самотності

ти купаєшся Харібдо між двома скелями щоранку
чоловіки одягнені за модою минулого століття
пускають стріли з однієї скелі на другу
і не можуть поцілити
і не можуть знайти свого дому
бо всі житла падають та й падають їм під ноги
а зорі згасають бо ранок
а ти купаєшся між двома скелями гола

і я не можу говорити з тобою Харібдо
і я не можу пірнути і купатися разом з тобою
бо тарілки б’ються
а овече руно під ногами старіє
а голови півнів світяться на частоколах так яро
ніби зверху хтось кидає пригорщами великі золоті монети

я щасливий без тебе Харібдо і це дуже страшно
бо ти ніколи не вирвеш мене з тенетів мого впертого схимництва і не з’їси
а я ніколи не посаджу тебе на посаг і не повезу до церкви хрестити
бо я не заслуговую насправді твоїх білих грудей
твого полоскання білизни у відкритому морі
і твоєї ніжної несамовитості
з якою ти гойдаєшся самотня серед хвиль
між неводів і солоних яблук

2012.

1.
їй уже давно сімдесят
вона пенсіонерка з фарбованим у червоне волоссям
помада її морквяного кольору
а чоботи замшеві темно-вишневі
вона звикла до червоної гами
і хапається за неї мов за рятівну линву
вірить у червоне


у неї є двокімнатна квартира в центрі міста
у неї начебто є дача за тридцять кілометрів від міста
з дачі вже вкрали половину паркану і викопали половину рожевих жоржин
а суд за неї досі триває
її колишній знайомий а тепер щур
мабуть хоче наробити у підлозі нір і заснувати там кубло
мабуть він хоче померти на тій дачі
щоб потім діти викинули його висохлий трупик за хвоста
його не люблять дві шовковиці
під ним провалюються стежки
а в сліди люто вгризаються коти і собаки
здоровенна зграя рябих і смугастих
трьохмасних і з рудими підпалинами
однооких і на трьох лапах
покинутих знайдених і знову покинутих
вони заповнюють собою поле від паркану до горизонту
живим чортовим колесом перекочуються через річку
роззявляють роти і дихають ненавистю
старому щуру вже недовго од них ховатися
вони його впіймають і розірвуть
як уже впіймали й розірвали кожну його тінь і рух
кожний усміх і кашель

Віра Павлівна тим часом виходить на балкон у вишневій сукні
і вносить звідти двоє порожніх відер

2.
над нею висить страшне прокляття
колись її баба стара сільська дурепа
знищила сусідську кішку бо та милувалася курчам
у саду за десять кроків стояв якийсь сонний святий
пив росу з вишні і обдмухував на землю чорних жуків
він побачив той злочин сів на пелюстку і в гніві полетів геть

а над Вірою Павлівною тепер висить страшне прокляття
у неї в квартирі троє котів і п’ятеро собак
а в скверик о восьмій ранку і шостій вечора приходять ще п’ять десятків
у квартирі пахне котами і дешевим варивом із круп і кісток
десять років вона тратить половину пенсії на котів і собак
десять років як вона згорнулася калачиком
щоб не займати багато місця
вона стоїть на балконі як деревина над урвищем
а на гілках рясно сидять коти
коли внизу по тротуару йде злодій вони лякають його очима
коли з небес опускається зима вони огортають стовбур хутром
а коли з темних провулків приходить по неї смерть
коти обліплюють дерево так щільно
що вона не може намацати і торкнутися

3.
Віра Павлівна виходить надвір з порожніми відрами
і відбивається від косих очей сусідів як од мух
вона спотикається об їхні слова
і чує морозом на спині їхню злість
згинається ще нижче дихає важче
але вулиця жаліє її
вулиця стає ширшою і коротшою
дерева вдвічі вищими
лавочки в сквері порожніють
ні зівак ні міліціянтів

вона ставить відра на землю випростується
і згукує котів і собак мовою якої не знає напевно
принаймні потім нічого не може пригадати
тільки якийсь теплий гул маячіння тіней
і світло схоже на осінній дим

Віра Павлівна розкладає їжу по мисочках
і годує весь вечірній світ кашею з кістками
втомою і тривожною радістю
що швидко пускає пагони викидає бруньки
і вкривається червоними лапатими квітками

коли я проходив повз неї осінніми вечорами
мені так хотілося спитати так хотілося крикнути
хотілося заволати

Віро Павлівно це ж неймовірно важко!
як ви можете щодня зацвітати!
у вас же не буде сили!
у вас мабуть зовсім біла кров!

та я не мав сили зупинитися
а вона б навряд чи й почула бо таки старість
а якби й почула то навряд чи відповіла б у несилі
а якби й відповіла
то я ж усе одно не знаю мови
якою терпко говорить живе до живого
в час коли навіть Бог
з торбою дощу на плечі
забуває ворушити листя в багатті
спирається на ціпок
зітхає і слухає

2011р.

крапка важка
перестрибнула
з попереднього вірша
і зачинила ворота

вітер боїться прочитати
моє вікно
бо я в сльозах

а скоро
ти достигнеш
як свічка

та вже й

по мені

2001.

1.
все так і мало бути
ми ж бо упереджені
пиймо чай
застуджуймось
байдужіймо до змісту
він приносить втрати

куди подіти правду про розпач
бо вона вже є
кожна помилка –
свого роду непоправний злам
кожна нова сторінка
то нове спустошення
і зрештою шукати даремно
корисніше визнавати
і зізнаватись

2.
тоді шукаймо навпомацки
дивлячись у темряві
десь та знайдемо спротив
десь а знайдемо смерть
не поспішаймо!
не заходьмо в лабіринти
просто велика темна кімната
тисячу разів поділена нами
на кроки
на очі
на біль
на каяття
шукаймо в темній кімнаті малювань
пласких візерунків у ній шукаймо
щось мусить залишитися від них

хай буде не знайдене нами
хай буде не знайдене
хай буде

3.
перешіптуймось
знаходьмо найчутливіше складання долонь
який артистизм!
яка німота!
та наші долоні пахнуть словами
як протяги пахнуть

та краще мовчіть
бо ще скажете раптом таке
слизьке і червоне
що потім довіку
довіку
уже не вдихнеш
і не видихнеш
і вдруге не скажеш
що буде
і буде
та й буде
та й буде
неділене голе і зле

4.
ховаймо свій еротизм
відчуймо солодке на дотик
хай ходять примари у нас
небачені й нашими снами
і з нами залишиться те
що потай пішло назавжди

хай ця небезпека болить
розмазана кров’ю по стінах
хай дерево мертве росте
хай тіні в цвітіння зайдуть
повз мови тремку сивину
проходять промінчики правди
пісні неймовірні дзвенять
лишаймося в них назавжди

приховуймо тишу від слів!
від пилу приховуймо нас!

5.
підозрюймо
розкопуймо мурашники
там знайдемо колись
правдивий скелет папороті

цілуймось у метро
не знаймо нічого про цілунки
цілуймось уперше

ходімо!

просто через сніги
крізь густі частоколи вражень
несімо ледь стримуваний плач

ділімось напруженням
і самі ставаймо частоколом
що не пропустить чужого
навіть чужого ока

до чужого серця ходімо
воно все нам скаже
і мова його
віддаватиметься вільно і впевнено
мов хлібові піч

6.
і врешті вертаймо назад
у ритмі солоної піни

хай наші серця прогниють
до світла
до тліну
до тих
хто вікна прочинить для нас
оддасть половину насіння

хай нива настане така
яку б не обмежити мові
щоб тільки хвилюється раз
і легко хвилюється два

2005р.

привести тебе до дерева
переміряти іржаві нитки нашого зближення
пересіяти кожну стежку до волосини
переказати подихи на біблійне письмо
перегорнути сівби сторінку
перевісити сильця на твої погляди
перенести колихання грудей до колихання човна
перепиняти жагу голублячим шумом
перекинути думку й наздогнати нею місток
перейняти коней що твоїм сміхом вибіжать
перемножити дерево цілим весняним лісом
перетривати твоє самотиння
самітність твою перекричати
перемовчати твою самоту


*
привести тебе до дерева
хай гілки тобі вклоняються
хай на череду будуть схожі
і рівними доріжками росу на тебе розплетуть

щоб прогалини повітря заповнили твої пахучі сльози
і стояв шлях обложений стільниками
і вустами твоїми щоб гаряче виходила сіль
щоб ластівки летіли крізь припливи і відпливи нашої крові
щоб лоскотали маківки сердець

слідами їхніми наша кров скипатиметься
стогнатиме глибшатиме змотуватиме клубка

і зіпершися на лани і галяви
можна буде
переміряти іржаві нитки нашого зближення
і випадати у своє насіння
без поспіху але й без зупинки
край саду саджати двоє вогнищ

між двох долонь ми станемо самотні
між двох порогів розчахнуться сліди
та дві матері бачитимуть одну зірку
з двох вікон темного і невидного

ми стоятимемо поза своїми тінями
поза вільхами і духами на всі галяви
ми побачимо щезання землі
хвилі часу нас битимуть по щоках
і накосять вітру щоб
пересіяти кожну стежку до волосини
щоб голова твоя оздоблена осінню
не шукала того освітлення
де сприсає невагома гілка
і стає рівна всевишній руці

із каменя ложе збереться
до ранку тілами його поглибимо
відкриємо значення найпотаємніших шерехів
їхніми візерунками оточимо пізню траву

і розпалимо пірця червоні
щоби світло ранкове розкошлати

будемо дихати оранками
і ніздрями плуга зможемо
переказати подихи на біблійне письмо
зрозуміти береги і дівочі лиця
прозріти працю серця і корінь яблуні
гострим ножем цілувати дозрілі овочі
і рясними зшитками пересипати письмовий стіл

жити в облозі зерна
сушити у вузликах пташині польоти
позначати пензлем минуле великої квітки

крила кажанів висітимуть димом
наші душі вигниють і світитимуть
і буде час
перегорнути сівби сторінку
від поля стрибка до поля польоту

сплітатися лапами
качатися й грузнути
втікати і наздоганяти
ловити тебе в дрімоті
дарувати букети кінського щавлю
викопувати в тобі корінці пісень
розносити по твоїй крові темінь
провівати гривою невидимий сумнів
межи пальців відшукувати сховки щастя
вітерцем обманювати повіки

і душі сповільняться й доторки
і явиться час весілля

вуглинки впадуть в олію
і рухи посічені рухами
поглине ніч придорожня
як море дрібушки піни

ти будеш між диханням і бездиханністю
я в твоїй глибині сховаюсь
твої присмаки в глек збиратиму
хай бринить над світляками і рястом
щоб по звуку я міг
перенести колихання грудей до колихання човна
замінити чорну ягницю на білу
простягти світла смужку
і лягти по обидва боки
та так щоб між нами
стояла межа
рівна неспокою трьох осикових листків

а тоді зав’язати очі початку
і збити з дороги кінець
і прикликати дванадцять горлиць
та й приказати всю ніч туркотати
перепиняти жагу голублячим шумом
голубити долонею тінь од серця
вона починається вранці
а кінчається за водою
вода сколихує кола
вони чорні як ягоди
я торкаюся твого імені
воно розкривається і всотує мої сльози
кожна сльозина має хвоста
щоб ворушити і лоскотати
лоскіт стає співанками
а з них проростають стріли вістрями вниз
такої стріли вистачить
перекинути думку
наздогнати нею місток
тоді як повітря льодом дзвенітиме
і тебе буде видно одразу з двох вікон

я побіжу бо
тінь ще треба полити од сліду твого
і зливу змотати в годину безсмертну
і всі твої віддалення зловити по землі
промовити буде ніяк
і як безіменну спинити
ти вирвалась і зазвучала
нескінченною поемою над стеблами
ти зрушила крону безсоння

і вперше і вдруге і втретє
не зміг я тебе зупинити
аж поки в очах твоїх
я хитрощами не зумів
перетворити дерево на цілий весняний ліс

спинилася ти
і запитала
яка я
і злякалась самої себе

я хотів погукати
та ім’я розтеклося
я хотів запитати
де росте твоя пам'ять
ти не чула
не чула

кудись пропадали слова
пастухи їх шукали ночами
і верталися вранці ні з чим

чомусь відверталися стіни
і доводилось спати надворі

а ти
стояла понура безлиста
і пісню приносили олені
з давніх-давніх глиняних ран
я схлинався увесь
я шептав
вишіптував
заклинав

я замовк
я мовчав
я підносив у пригорщах жарини
і тримав коло твого серця
витікали вони смолою
і не гріли
твойого серця

*
перемовчати твою самоту!..
самітність твою перекричати!..
перетривати твоє самотиння!..
перемножити дерево цілим весняним лісом!..
перейняти коней що твоїм сміхом вибіжать!..
перекинути думку й наздогнати нею місток!..
перепиняти жагу голублячим шумом!..
перенести колихання грудей до колихання човна!..
перевісити сильця на твої погляди!..
перегорнути сівби сторінку!..
переказати подихи на біблійне письмо!..
пересіяти кожну стежку до волосини!..
переміряти іржаві нитки нашого зближення!..
привести тебе до дерева!..

2005р.

дихає хата грудними голосами
аж двері вгинаються од того дихання
всі сплять у хаті
вже всі
так легко їм спиться
так далеко
на древі давньої пісні
матіоли
тягнуться до вікон
хочуть роздивитися
небачену квітку голосу
що ночами квітує
в грудях під білими сорочками
і здатна підняти вгору
майже до рушників
співаків різноголосих
що ніколи ще не були
таким єдним хором як тепер
піднімаються лави
піднімаються руки
піднімаються душі
обнятися в тій давній пісні
замислена Богоматір
втирає сльози
краями рушника
і моя душа
хоче спізнати ту пісню
простягає глибокий подих
у самісіньке її кореневище
там десь має бути
прабабин голос
він як плюскіт відра в колодязі
і мамин голос угорі
як задихана сопілка
летіти б мені з ним
і тільки б його й знати
але хата не велить
хата грозить мені дубовим костуром
і приказує мовчати
бо лише по той бік темної води
куди ніколи не сягало відро
даються ті голоси
здатні випити твою душу
і лишити тебе самого
в темряві
на краю заплаканого рушника

2007р.

І
Господи
благаю тебе
зостанься в чорних водах мого часу
сполощи свої сяючі персти
у порочних колах моїх озер
притлуми мою впевненість і спокій
загати мені слух криками мертвих
щоб моєму слову
як яблуку
впасти було ніде
хай ті крики стануть порогами
хай топлять безжально
кожний мальований човник
хай допливуть до світання
одні правдиві дубові човни
Господи
посій у воді
латаття і корчі сумніву
хай плутають і спиняють
хай повертають назад
хай топлять
застав мене в брід піти

а тоді обсади
п’явками знемоги зневіри і зради
хай вип’ють природну силу
хай витопчуть душу в мул
щоб вийшла вона
смиренна і тиха
щоб винесла нитку тоненьку
на кінчику якої
сяятиме єдиний промінець істини
Господи
тільки по цьому
дай їй хвильку спочинку
у відлозі свого рукава
де час нерівно виходить
твоїми грудьми
плутається в прошвах твоєї сорочки
і врешті росою вкриває
тіло твоє пресвяте
Господи

ІІ
Господи
благаю тебе
видовжуй руки часові
аж до нескінченності
хай простягнуться його чорні руки
над назвами та іменами
хай чорніють назви та імена
хай знають себе
а сказати не можуть
хай палить їх те знання
аж поки не вибухнуть
щоб можна тим вибухом
освітити краєчок галяви
і кінчик травинки
з мурашкою що заблукала
Господи
перемнож руки часові
на кожний промінь своєї любові
хай котяться його знаки
хай стануть для мене батогом і віжками
щоб погнав мене час
байраками
перелогами
хай усе
що спокоєм чужим було
настане моєю тривогою
неволить пласке серце
творить на ньому чорні виразки
тільки через них
ти зможеш
прозріти його працю нікчемну
Господи
не давай йому ні миті
свободи
аж поки свобода
не буде для нього
такою великою неможливістю
що без неї
хіба що вмерти
Господи
видовжуй руки часові
хай будуть страшні і кощаві
хай розтинають супокійні сни
голосами мертвих
бо лише в тих голосах
витоки нашого голосу
голого голосу
Господи

ІІІ
Господи
благаю тебе
розкидай чорні смички часу
на скелі мого знімілого духу
нехай спокуситься шелестом
і розкриється чорна мушля мойого серця
хай випустить білу перлину
хай біла перлина котиться
шукає кінця і краю
і ніколи не знайде
бо нема там кінця і краю
час то спускові рушники
спустити а не підняти
сказати а не почути
Господи
хай зірветься серцю терпець
хай буде воно героєм
трагедії де гине хор
хай падає на коліна
розбиває скрижалі мовчань
і крізь криваві бризки
йому
явиться райдуга прозріння
без жодної надії
говорити про тебе
бодай найменшу правду
Господи
як ворушаться твої шати і просвіти
якими гіллястими тінями
спадає на мене пам’ять
і випиває мене до останку
як безмовно
падає тобі під ноги
крапелька мого дихання
малесенький зародок молитви
і початок найбільшої тиші
яку диригуєш ти
обгорілим
чорним смичком
Господи

2007р.

1
їх троє було
червоних
на ружах стояли
сонце клювали
золотилися
стояв дід на межі
сіяв дід самосад
у пшеницю заходив
перами підперізувався
лягав дід у дворі
головою в поріг
ногами до колодязя
дереза його крала
а що старший квіт обтинав
середульший листя обшморгував
наймолодший коріння рвав
вставав дід у дворі
та куди тій горі
та шапкою об землю кидав
аж у колодязі гупало
сідав дід на ослін
трьома гребенями
смерть розчісував


2
так вона і пішла
кавуновий огуд за нею всох
і відра поржавіли
дід соняхи посадив
щоб на грядку виходили
дорогу їй перепиняли
дід хустку бабину витяг
і на корбі зав’язав
хай тільки хтось до двору
а вона як залопотить
а дід уже й тут
бородою наосліп
кухвайкою наопаш
чоботами навпаки
а півні йому косу несуть

3
було в діда троє синів
кучерявих литих полив’яних
дівчата до них
сокоріли в осокорах
та ж біда
що не перуть їм сорочки
то й утоплять
що не вплетуть ромену в кучері
то й пов’яне
що не шиють їм рушника
то ружі на ньому чорніють
а ружі чорніють
а колодязь гухкає
а хата очима в землю дивиться
дід на Бога
страшно Господи
а Бог свічкою затуляється
як пішли сини
а дід назирці
за двадцять верст
чорні пера знайшов і закопав
за тридцять білі
а за стонадцять
золоті
загорнув у землю
поцілувавши
та й пішов додому
та й повис на тину
порожнім глеком
довго вітер у ньому сміявся

4
так і живе триста літ
сидить біля колодязя
на ослоні
торкається хустки
поки очима у воду дивився
поки вода очі й забарала
поки лягав ліктем на цямрину
поки вріс лікоть
мов дід а немов колодязь
вода у ньому мертва блищить
кругом тумани ходять
а пішли вже з нами
дід сміється
чорта вам лисого
тепер я не встану

душа дідова
полотном на колінах лежить
на весну
зацвітає чорними ружами
місяць над ними ножем висить
хоче зрізати
дереза руки простягає
заглушити хоче
ще й тумани йдуть заморозити

півні горло деруть
півні шпорами тнуть
півні крилами б’ють
не дають
не дають

2009р.

1.
ти роздягаєшся за стіною
твій одяг хлюпає на підлогу
неначе з неба падають риби

доводиться закинути голову назад –
хай вони б’ють по щоках
залишають під очима луски
роздирають гострими пірцями шкіру
хай буде запах крові і свіжої риби
він наситить мене тією силою
яка буває хіба серед ночі
коли пірнаємо в річку
і виходимо з річки
аж кров у жилах пітніє
і до кожного м’яза тягнеться роса
і кожна галузка
здається такою тривкою і непорушною
що боляче навіть обернутись

туди де ти нахиляєш голову
і викручуєш волосся
як випрану сорочку

2.
риби вщухають
я знімаю з голови хмару і йду
хоч і не можна казати що йду
кожен крок як окрема тиша
кожні двері як перешіптування світел

ти сидиш на краєчку ліжка
з грудьми яблуками серцевиною горілиць
зі шкірою дзвонами що як дроти на мороз

і перш ніж до тебе піднятись
мушу злизати зірки з хребта
язиком
знизу – догори

3.
я сідаю позаду тебе
і це наш перший малюнок
малюнок твого тіла
стає малюнком мого
своїми стегнами я обхоплюю твої
мої литки торкаються твоїх литок
твоя спина приростає до мого живота
твоя маківка впирається в моє підборіддя
і якби не одяг на мені
ми б уже поранились одне об одне
ми б уже проросли одне крізь одне як омела
ми б уже пощезли одне в одному
мов крижинки в чорному вирі
і це наш другий малюнок

світ рятують твої вії
відкриваючись напереріз моїм пальцям
неначе ті самі риби
пливуть проти течії вгору
і це наш третій малюнок

4.
зустрітися по-справжньому –
означає переламатися навпіл

коли ти думаєш
що закидаєш руки назад
і стягаєш з мене сорочку

коли я думаю що ковзаю по тобі
як вітрильник по морю на вітрі

коли ми думаємо що ідемо
один одному навстріч

насправді
наше спільне тіло
вже само само само
виліплює себе із кавалків глини

і знову зминає
і знову виліплює

і знову зминає
і знову виліплює

2010р.

по небесній падалиці
в сосновому тумані до колін
вранішньою гущавиною
свіжою стежкою завширшки як подих уві сні
біжить дівчина
повітря навколо неї дзенькає мов бите скло
ноги землі наче й не торкаються
стан перетягнутий двома сувоями полотна
навперехрест
країв не видно
вони десь високо
сорочка біла у плямах від роздавлених полуниць
у руках подрана хустка
за ногами тягнеться хміль і сині листочки
трава обабіч шарудить
то перепілки йдуть слідом
пошепки несуть недобру звістку


у неї летючі коси
але там заплутались рибини зір
і схиляють голову назад
у неї легкі руки
але на пальцях посідали великі нетлі
і рук не підняти
у неї гострі очі
але випари з далеких боліт намочили вітер
обліпили його очеретяним пухом
щоб він оглух
у неї палкі вуста
але дальні верби випустили геть усю свою гіркоту
і скривили їх

зовсім недалеко місток
але йти все важче
попереду виростають небачені лопухи
встають із землі соляні стовпи
а ззаду гупають сліпі боввани
хочуть схопити
хтось могутній з самого серця лісу
намотує на лікоть стежку
і повертає назад
шипшина дряпає руки і гукає
марнота марнота марнота
не втечеш не втечеш
там твоя кров твоя кров

ноги обплутує жимолость
від мосту назустріч іде мати сліз і зітхань
несе пера павичі
і лапи павучі
земля під нею тріщить
ріка за нею висихає
і втекти вже не можна
весь луг займає її чорна пісня
про любов і зраду
а тіло заплутують
її сухі пасльонові коси

2011р.

1.
ти припливаєш до мене щоночі і я знаю звідки
з хвиль солодких і мутних між двома трасами навзнак
з-під містка перевернутого очима потопельника
з кінської волосини і кавалка ковалевого серця
з крику над річкою що досягнув собачих вух
з іржавого відра під хатою в якому ожило торішнє листя
з матіоли якою пахла її і моя мокра зелена шкіра
з вербової слини що падала і не творила кіл

2.
я можу тебе спитати де ти була до цього?
хіба ти не знала що прийде час коли буде пізно?
хіба ти не знала що біля твого берега вже не чути куріпок?
хіба ти не бачиш що до твого берега вже навіть мертвих кролів не відвозять?
хіба ти чуєш весло? воно давно зогнило і визирає з-під човна як рука вбитого
водяна стежка заросла рогозом
і тепер місяцю ніяк зайти у воду і вибілити полотно
а русалкам ніяк з води вийти і ніхто не сплете зелених вінків з лепехи
ніхто не окропить чорних стовбурів весільним зіллям
дівчата не йтимуть заміж парубки не гратимуть на акацієвих свищиках
хіба тільки гола журба танцюватиме в куширі з порожнім серцем у руках
хіба тільки водяники захропуть і пустять по воді сіру бриж
хіба тільки столітній ремез кликатиме не докличеться до гнізда своєї пташечки

ти тепер кличеш мене до себе чого ти мене кличеш?
ліщинове царство вмерло й попадало відьомським паліччям
коні наїлись вовчих ягід і топчуть свиріпу в полях
гуси покинули воду та й полинули через пожарища
кузня не дихає жаром тепер у ній відливають віск на свічки
в поля ніхто не вивозить гною і земля вже не хоче вставати з-під снігу
то з чим я маю до тебе йти?
ще стане голосу тебе покликати та слова забулися
ще зумію скласти долоні човником та не дійду через чорториї
ще розмахнуся кинути варених зерен та вони потруєні
ще сплету густу сітку та немає рук що зроблять ободи

3.
тому пливи до мене сама пливи пливи
через розколини в землі через дірки в небі
через гарячу цеглу копошіння на ринках
через розлите світло ліхтарне лиш не осліпни
дай мені свої жабри і я попливу за тобою
до рою комарів притулюся скраєчку
до буслового крила п’явкою пристану
нащо нащо ти мене кличеш рибко
насінням пирієвим долечу од краю до краю
та куди ж куди вже мене кликати

вода вбирає воду і нічого крім води не впізнає
голос розбиває голову об кам’яні цямрини
і безконечна мотузка падає вниз
ляда відчинена нікому зачинити і нам видно кружало неба
рибко в нас одна з тобою смерть оцей колодязь
тільки безнадія в кожного своя
тобі не випливти
мені не випити

4.
кап
кап кап
чия це рука сунеться по каменю
кап кап
де ти
Господи
заверни зі своїх золотих піль
кинь відеречко

2011р.

1.
чом стоїш до мене спиною
гарбузами горнучись порічками плачучи
по річку й по гору грудьми задихана
чом хусткою покотом у скриню по горло влежана
чом сливою ліктями стіну штовхаєш трухлявими
нивою горілиць до гарби впадаєш мішками вкриваєшся
остюками полуднем під повіки сиплешся
на стерні спасовою мовою у стільниках сіллю тужавієш
косою мачинами горнеш по столу крихти червоні
тинами темнієш глеками на тинах дзвониш чубатими
сіном розтрушуєш неміч у ясла ялинові
стежкою потемки кружма до мене од матері

2.
ім’я твоє
де ім’я твоє
що з нього весь світ як із вимені вилився
що з ним усе родить і плодить і в двір переймається
ім’я твоє зелене поганське незаймане
сорочкою викрученою навиворіт
до коміра темним корінням
льняним днищем догори сто літ як без води під бузиною
іскрами в прожилках вітром у просвітах
пагорбами дихання каменем у роті
судомою коло рота ймення твоє
колом коло колодязя ймення твоє
голками повені ймення твоє
скльованю крашанкою
і ніжками немовляти і кроком і тілом і снігом білим

3.
лопотить і плутає заполоч твоя чорна
вузлами руками з покуття страхом навколо шиї
ший мене ший
губами води по грудях
сповіддю по воді
цівками маківок головою вниз на споді

я не втамую тебе
лежи на мені і мохом пахни
воском із свічки в свічку переходь
лежи без виду і мови
на самому дні полином гіркни
скроєна розтулена
згорнена вчетверо пальцями всередину

4.
обплутай мене обплутай
не облітай так швидко
косами над урвищем шипшиною вхоплена
пташино моя вишнева весільним вістрям прошита

прокинуся вранці з голубами в голосі з сіном у вусі
на всю ніч до тебе мов пасмо до скроні притулений
до тебе мов до кавуна розбитого
до тебе лихої до тебе колючої
до тебе голої мов сама темрява
до тебе глибокої як весільний сон з недошитим іменем на колінах

2011.