Наталі Пасічник

1.
ти роздягаєшся за стіною
твій одяг хлюпає на підлогу
неначе з неба падають риби

доводиться закинути голову назад –
хай вони б’ють по щоках
залишають під очима луски
роздирають гострими пірцями шкіру
хай буде запах крові і свіжої риби
він наситить мене тією силою
яка буває хіба серед ночі
коли пірнаємо в річку
і виходимо з річки
аж кров у жилах пітніє
і до кожного м’яза тягнеться роса
і кожна галузка
здається такою тривкою і непорушною
що боляче навіть обернутись

туди де ти нахиляєш голову
і викручуєш волосся
як випрану сорочку

2.
риби вщухають
я знімаю з голови хмару і йду
хоч і не можна казати що йду
кожен крок як окрема тиша
кожні двері як перешіптування світел

ти сидиш на краєчку ліжка
з грудьми яблуками серцевиною горілиць
зі шкірою дзвонами що як дроти на мороз

і перш ніж до тебе піднятись
мушу злизати зірки з хребта
язиком
знизу – догори

3.
я сідаю позаду тебе
і це наш перший малюнок
малюнок твого тіла
стає малюнком мого
своїми стегнами я обхоплюю твої
мої литки торкаються твоїх литок
твоя спина приростає до мого живота
твоя маківка впирається в моє підборіддя
і якби не одяг на мені
ми б уже поранились одне об одне
ми б уже проросли одне крізь одне як омела
ми б уже пощезли одне в одному
мов крижинки в чорному вирі
і це наш другий малюнок

світ рятують твої вії
відкриваючись напереріз моїм пальцям
неначе ті самі риби
пливуть проти течії вгору
і це наш третій малюнок

4.
зустрітися по-справжньому –
означає переламатися навпіл

коли ти думаєш
що закидаєш руки назад
і стягаєш з мене сорочку

коли я думаю що ковзаю по тобі
як вітрильник по морю на вітрі

коли ми думаємо що ідемо
один одному навстріч

насправді
наше спільне тіло
вже само само само
виліплює себе із кавалків глини

і знову зминає
і знову виліплює

і знову зминає
і знову виліплює

2010р.