ти плачеш Харібдо ти й досі плачеш
і ніхто не знає і не знатиме чому
плаче Сіцілія плачуть вечірні миси
плачуть вівці на пагорбах і півні захоплені піною
і червоні райські яблука у солоній воді

ти не маєш обличчя Харібдо і це твоє горе
і нутро твоє голосне на всі віки зосталось незайманим
це така крутанина така неповага до твоєї старості
коли дівчата відкорковують шампанське на твої хвилі
коли юнаки залишають на скелях свої нікому непотрібні імена
ти плачеш Харібдо і це твій злощасний карнавал

ти тільки величезний вир Харібдо
ти тільки вулик
у якому досі живуть усі війни і всі свята
усе череп’я що було колись вазами
уся кров принесених у жертву свиней і биків
з того самого ранку
коли ти вперше схопила з палуби юнака
і пожбурила його на свої шовкові подушки

ти така тривожна Харібдо така тривожна
що мені боляче дивитися на тебе і не знати слів
а тільки слово в слово повторювати за тобою те
що ти віддаєш морю рівно стільки скільки ковтаєш
ковтаєш стільки віддаєш
тому полудення над твоїми шпилями таке рівне і високе
як термітник у якому всі обличчя однакові
і утворюють одне велике обличчя самотності

ти купаєшся Харібдо між двома скелями щоранку
чоловіки одягнені за модою минулого століття
пускають стріли з однієї скелі на другу
і не можуть поцілити
і не можуть знайти свого дому
бо всі житла падають та й падають їм під ноги
а зорі згасають бо ранок
а ти купаєшся між двома скелями гола

і я не можу говорити з тобою Харібдо
і я не можу пірнути і купатися разом з тобою
бо тарілки б’ються
а овече руно під ногами старіє
а голови півнів світяться на частоколах так яро
ніби зверху хтось кидає пригорщами великі золоті монети

я щасливий без тебе Харібдо і це дуже страшно
бо ти ніколи не вирвеш мене з тенетів мого впертого схимництва і не з’їси
а я ніколи не посаджу тебе на посаг і не повезу до церкви хрестити
бо я не заслуговую насправді твоїх білих грудей
твого полоскання білизни у відкритому морі
і твоєї ніжної несамовитості
з якою ти гойдаєшся самотня серед хвиль
між неводів і солоних яблук

2012.